Смерть.

Мало хто її бачить, — а всї чують, як іде. Не є вона та добра і благодатна, що замикає очи на вічний солодкий сон стомленому працею батькови родини. Не та лагідна маги, що смертним покривалом накриває лице чоловікови, який не здїйснив своїх мрій. Не та наша весела, українська смерть, що гуляє по "тихих уквітчаних" сільських цвинтарях... Се инша — брутальна звірська смерть. Лиш той, хто "має очи", побачить її — як лїзе проклята по наших богатих подільських полях, та смієть ся ревом ґранатів і шрапнелїв, що падуть між окопи, гуком бомб, які відбирають житє безневинним людям. Лїзе вона і скалить зуби в бідну маленьку хату, котрої господаря повішено, а його дїти пухнуть з голоду, відбирає матір безталанним сиротам, родичам одного сина, нищить в зараню молоде, цвитуче житє...

Господи! Іван Заставний читає лист на позициї... Пишуть йому: Татуню дорогий, ми дякувати Богу всї здорові, стрик позичив нам коні і з’орали ми та засїяли усе поле від великого луга аж по потічок, і чекаємо, коли та страшна війна вже раз покінчить ся і ви вернете до нас та буде нам всїм добре — так, як перед війною. Іван Заставний курить папіроску, радісно підкручує вуси і великими буквами таки на колінї починає писати: "Слава Ісусу Христу! Дорога Ксеню і ви мої найдорожші діти! Я з ласки Господа Бoгa здоров, та поводженє моє як звичайно при війску"... І власне у тій хвилї паде бомба на голову бідного Івана — і розриває на кусники його тїло. А ізза вугла розбитої хати сьмієть ся смерть, сьміхом, від якого стигне кров у жилах...

Іде вдова Палашка у подертій свитї і несе під пазухою завинених в хустцї сорок сотиків та кусник чорного хлїба, на що цїлий день працювала у дворі. Дома чекають голодні дїти, та дивлять ся вже від рана через маленьке віконце, коли поверне мама. Одна на них чорна сорочина, а личка жовті як віск. Тато помер на війнї, послїдну корову забрали Москалї, а бульбу вже давно всю з'їли. Бідна Палашка думає-роздумує, якби то проживати голодних дїтий. На нинї мають ще по кусникови хлїба, завтра купить їм молока та зварить з пшоном, а відтак знова щось заробить.

Тимчасом смертельний дрощ і корчі валять її на землю... Нїхто за селом не чує її розпучливого стону, та не бачить муки. Тільки дика смерть сьмієть ся до неї іронїчним сьміхом...

Молодий одинак богатих родичів що-йно скінчив ґімназію і ще вус не засїяв ся на його дитиннім лици. Прийшло покликанє до війска і мов громом вразило стареньких родичів, які цїле своє важке житє трудились та працювали в надїї, що як вже не їм, то їx одинокій дитинї буде добре жити ся на сїм світї. Призбирали велике майно. Біла хата, рівня палатї, стоїть на горбку, окружена стрункими тополями. Стодоли й шпихлїрі повні всякого статку, — тільки жити та вживати!... Позавидувала їх щастю ненаситна смерть. І от останній раз в житю, ранним раном пращають свою дитину. В гарний весняний день відвели його аж на сам край села та і стали. Дрожачими руками кладуть бідні родичі хрест на голові свого одинака, та благословить його — на вічну путь. Безмірний біль давить за горло добру матїр, витискає сльози з очий старого батька. Тремтять в них серця мов лист на березї. Чують, що се останнє пращанє...

За кілька місяцїв приходить відтак телєґрафічна вістка, що на все замкнув очі їх одинак. Бідолахи млїють з болю, а смерть тїшить ся і регочеть ся.

У полевім шпитали лежать побіч себе тїсно один коло другого ранені і хорі жовнїри. Милосердні сестри служать їм радо, з посвятою. Хотїли би, щоб сї всї молоді люди, перед яки ми всміхаєть ся ще стільки краси житя, подужали та вернули до своїх, що їх з такою тугою виглядають. Тимчасом люта смерть тихо, без гомону відчиняє двері, та кладе свою костисту руку на недужих. І стигне одно тїло пo другім.

Вмирає і молода милосердна сестра, що не вважала на перестороги і просьби та посвятила свою красу й житє для добра ближних. На її гарнім лици видно жаль за тим житєм і великий страх, з яким вмирала, бачучи перед собою немилосердну смерть.

Всюди замовкли співи й музики, затих голос церковних дзвонів. Згарища цвитучих сїл і міст, безлїч могил, зруйноване щастє соток тисячїв родин і народів, плач і проклони — значать похід смерти. У нїмій розпуцї товчуть бідні люди головами об землю; серед стонів і диму кадила просять по церквах о ласку і милосердє Боже.

А смерть гуляє та гуляє й пожирає чимраз більше жертв. Не слухає вона молитви невинних дїтий, які що дня рано та в вечір просять-благають, щоб вернув їх тато, не вважає на голод і нужду, смієть ся з проклонів.

Гей богате жниво збирає смерть у війнї, косяча своїми робітниками косить безмежний лан людських голов. Косить і косить в день і в ночи, в лїтї і в зимі. Коса її така остра, що навіть клепати її не потреба, а робітники такі слухняні, розумні та пильні, що не треба їх зовсїм пильнувати. Самі вони відгадують думки і бажаня своєї страшної панї — та скорше нїж вона може хоче — самі їх вповняють.

[Дїло]