Паралельні міста

Коли паралельні міста перетинаються, стаються аварії

​

Керувати автомобілем тепер немодно: корки, повітря забруднюється, парковок не вистачає. А ти любиш відчувати ритм цього Міста ще й так, на колесах, ловити його швидкоплинні настрої — за швидкістю цих нервових потоків, за різкістю рухів, за градусом недовіри одне до одного.

Ти вже знаєш, що перед пішохідним переходом найбільш обережні не мами з візочками, а серйозні чоловіки в чорних шкіряних куртках. І щоразу ти перед цими чоловіками гальмуєш, стоїш, а вони не ступають на дорогу ще кілька секунд, готові поступитись тобі, сильнішому, тому, хто на колесах. І ти думаєш, може, зараз цей чоловік, який боїться ступити на перехід, прийде додому і теж не використає це своє право — право фізичної сили.

А в темряві ти нарешті обертаєшся на залізну істоту, не жінку й не чоловіка, а просто — білий автомобіль з львівськими номерами. І той, хто пропускає тебе на повороті, блимнувши фарами, чинить так не тому, що ти жінка: це людина пропускає людину, без єдиного слова.

Ти теж пропускаєш — залізних невидимих незнайомців, не те щоби геть безкорисливо, насправді чекаючи того ж у відповідь, але не від конкретного homo sapiens, а від нашого спільного світу — Міста.

І ти точно знаєш настрій ранкового Львова, добрий він чи поганий, за тим, який за рахунком автомобіль привітно підморгує: повертай, пропускаю. П'ятнадцятий — дуже погано, другий — чудовий день.

А біля твого будинку бабуся в жовтому, як сонце, плащі щоранку переводить школяриків через дорогу. А ти б і так нізащо не давила школяриків, але якщо не побачиш зранку бабусю-супергероя — дуже засмутишся.

Ще ти маєш свого улюбленого паркувальника на платній парковці в центрі. Він каже тобі щоразу з такою теплою усмішкою: «Доброго ранку, дитинко», й ти все думаєш запитати його ім'я — не наважуєшся. Він — твій останній живий безіменний дідусь.

І ще добре б вивчити розклад матчів — знову на прилеглих до стадіону вулицях корок. А наша львівська чемність така крихка — до першого провокатора. І ось хтось першим заїжджає одним колесом на тротуар, створює третій ряд... А можна й в четвертий їхати — просто по тротуару.

Ну ні, вирішую, я не здамся без бою: переді мною жоден нахаба в наш чемний ряд не пролізе, нас, чесних львів'ян, не обжене. Тільки водій мерседесу таки вклинюється переді мною, щось кричить — та крізь скло нічого не чути. Що він говорить? Я думаю щось таке: «Дивитися треба не на правила дорожнього руху, а на розмір коліс!». Бо, дурепо, сама могла би проїхати так і пролізти. Могла б.

Та чорт з ними, з колесами, бо весна. Піду пішки.

Старий чоловік із «кравчучкою» зупиняється на перехресті, здивовано озирається: чому всі ці дивні люди не перебігають дорогу? Пішоходам червоний. Старий нервується, пробивається наперед, але не наважується ступити крок на проїжджу частину, вирішує спочатку пояснити свої протиправні дії дівчині поряд. Дівчина — у навушниках, вона чоловіка не чує й навіть не помічає, зате чую я: «Дивитися треба не на світлофор, а на...» Старий не встигає завершити свою думку, світло змінюється на зелене, натовп рушає.

Що він хотів сказати, цей старий із кравчучкою? Може, те саме, що й водій мерседесу? Та письменнику неважко додумати, й я підозрюю щось таке: «Дивитися треба не на світлофор, а на дорогу». Бо, дурепи, могли би давно перебігти дорогу.

Їм варто було б познайомитися: старому з кравчучкою, водію мерседеса й чоловікам у чорних шкірянках, які пропускають автомобілі на переходах. Вони живуть за одним законом, в одному спільному місті. Їх місто — це Місто-Джунґлі. І ролі в них різні, та джунґлі ці люди творять одні на всіх.

А я їжджу усміхнена, довго шукаю місце на платній парковці, аби почути «Доброго ранку, дитинко», гальмую й гальмую перед нерішучими пішоходами і блимаю фарами нервовим втомленим водіям: проїжджайте, сьогодні у Львові буде чудовий день. Дивитися треба все-таки на світлофор — в нашому паралельному Місті-Яке-Живе-За-Правилами, не в Місті-Джунґлях.

Коли паралельні міста перетинаються, стаються аварії. Коли перетинаються паралельні країни, може навіть трапитись революція.

Але нізащо не переїжджайте з Міста-Яке-Живе-За-Правилами до Міста-Джунґлів. І нехай бережуть нас всіх від аварій і нових війн святі ПДР і Конституція України.