Балканці про Першу світову війну

Дзюба-Погребняк О. Перша світова війна в літературах південних слов’ян / Олена Дзюба-Погребняк. – К.: Дух і Літера, 2014. – 496 с. – (Серія «Бібліотека спротиву, бібліотека надії»).

Почну, як то зазвичай (або ж лише деколи) буває, з особистісного. Тобто з особистісного сприйняття Першої світової війни крізь призму художньої літератури. Ще учнем-старшокласником я прочитав роман (повість-поему, за авторським визначенням) Осипа Турянського «Поза межами болю», перше віденське видання 1921 року. Він справив на мене шокуюче враження, від якого я довго відходив. До слова, примірник роману я позичив був у татового приятеля Любомира Тадейовича Сеника. До передруку підготував цей твір тато Назара Гончара – Михайло-Тома Гончар (він дуже цим переймався); його було опубліковано в журналі «Жовтень» у №12 за 1987 рік, проте в публікації було зазначено, що її підготував Роман Федорів (головний редактор журналу); не відаю, чи цей історико-літературний факт десь було вже зафіксовано.

Про Гашекового «Швейка» промовчу, це ціла «епоха» для мене; також, зрозуміло, особистісна. Вже студентом славістики Львівського університету я прочитав «Щоденник про Чарноєвича» Мілоша Црнянського в сербському оригіналі (до слова, минулого року він вийшов українською мовою в перекладі Алли Татаренко). Він теж на мене справив сильне враження, як і прочитані також у студентські роки твори «Вогонь» Анрі Барбюса, «Смерть героя» Річарда Олдінґтона, «На Західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка. Про назву цього роману Ремарка в мене окрема історія. 11 липня минулого року відійшов у засвіти видатний літератор, мій близький приятель Ярослав Гнатів. Під кінець позаминулого року в нього виявили ракову пухлину в мозку. Коли на початку 2015 року в лікарні йому зробили операцію (із трепанацією черепа), то буквально через декілька днів після того я разом із двома нашими спільними колегами із нашої львівської центрової компанії неприкаяних інтелектуалів (т. зв. «на Франца») відвідав його. Ярко (так його ніжно йменували) Гнатів був у непоганому гуморі, навіть жартував. І от питається мене:

– Як там, Івасю, у нас на Франца?

А перед тим декілька днів хтось мені телефонував і вжив фразу «на Західному фронті без змін», яка мені підсвідомо закарбувалася. Тож я і відповів Яркові:

– На Західному фронті без змін.

А він усміхнувся й каже:

– Доктор фільольоґії, а я його підловив. У Ремарка «Im Westen nichts Neues», тобто «На Заході нічого нового», а та фраза – калька з російського перекладу.

Так чи інак, а український переклад існує під назвою «На Західному фронті без змін».

Південнослов’янський аспект Першої світової війни було заторкнуто у працях багатьох культурологів і літературознавців різних (передовсім слов’янських) країн. У них переважно йшлося про окремі літератури, окремих письменників, окремі твори. У монографії ж Олени Дзюби-Погребняк «Перша світова війна в літературах південних слов’ян» подано значно ширшу картину, звернуто увагу на найважливіші процеси у трьох південнослов’янських літературах – сербській, хорватській і словенській. Авторка звернулась до цього «як до певної складної і суперечливої цілості, в якій є – відповідно до історичної долі південних слов’ян – і моменти національного самоозначення та протистояння, і моменти інтелектуальних та ідейно-естетичних взаємовпливів і солідаризування».

Перша частина, окрім вступних зауваг, містить матеріали загального характеру, які настроюють на сприйняття літератури південних слов’ян про Першу світову війну і творів, надихнутих нею. Назви частин першого розділу промовляють самі за себе: «Передчуття війни та її передумови», «Від ентузіазму до протверезіння», «Спадщина Першої світової», «Югослов’яни і Перша світова», «“Сараєвське вбивство” і початок війни» й «Об’єднавчі процеси під час війни». Позаяк ці частини не стосуються безпосередньо літератури, а лише готують тло, то оминемо їх увагою. «Визволившись від чужоземного панування, південнослов’янські народи, однак, не увійшли у фазу гармонійних взаємин між собою у новій державі, де залишилося місце для невдоволення національних амбіцій і кривд, що позначилося драматичним чином на їхньому майбутньому», – резюмує авторка.

І нарешті власне літературними питаннями закінчується перша частина в матеріалі «Літературне життя в роки війни. Дослідження антивоєнної проблематики в літературах хорватів, словенців, сербів». Під час Першої світової війни літературне життя сербів, хорватів і словенців сильно занепало. У Словенії було розпущено Словенську матицю та Спілку словенських письменників, почалися репресії серед інтелігенції. Були ув’язнені письменники Фран Масель-Подлімбарський, Алойз Ґраднік, Іван Цанкар та інші. На різних фронтах опинилися словенські письменники Іван Лах, Франце Бевк, Іґо Ґруден, Станко Майцен, Воїслав Моле, Антон Дебеляк, Іван Матічич, Антон Новчан, Фран Албрехт, Іван Албрехт, Франц Коблар, Прежіхов Воранц, Юш Козак, Фердо Козак, Антон Подбевшек, Йосип Відмар, Анґело Церквенік, Янко Ґлазер. Ніхто з них не пішов на війну добровольцем. А деякі перейшли до сербського війська, як от поет і драматург Павел Ґоліа. Коли у липні 1917 року Карл І проголосив політичну амністію, літературне життя стало поволі оживати.

У Хорватії була схожа ситуація, оригінальних творів виходило мало (зате виходило чимало перекладів), літературне життя стало оживати щойно з 1917 року. Знову стали виходити літературні часописи, відродилося книгодрукування. Тоді вийшло друком чимало вагомих для хорватської літератури творів: «Пан», «Три симфонії» та «Хорватська рапсодія» Мирослава Крлежі, «Усміхнені оповідання» Славка Колара, книги вже покійного на той час класика Антуна Ґустава Матоша, твори Владимира Назора, книги Ульдеріко Донадіні, оповідання Дінко Шімуновича, поезії Драгутина Дом’янича, фейлетони Іво Войновича, воєнна проза Маріно Беґо «В очікуванні».

Серед південних слов’ян найболючіше вразила Перша світова війна літературне та культурне життя Сербії. Перестали виходити друком знакові часописи. У 1915 році у фронтових і тилових лікарнях померли сербські письменники Урош Петрович, Прока Йовкич, Драгутин Мрас, Велимир Раїч, Мілутин Ускокович, Мілош Відакович. Через два роки – Владислав Петкович-Діс і Мілутин Боїч, а на окупованій території в белградській лікарні померли Петар Кочич і Душан Срезоєвич. Коли внаслідок наступу противника південне сербське місто Ніш перейняло на себе функції політичної та культурної столиці, там М. Боїч написав і опублікував поему «Каїн» (1915); потім у 1917 році на Відовдан, у річницю Косовської битви, він опублікував «Пісні болю та гордості». Були зблиски і в інших місцях. Воїслав Ілич Молодший у Ягодині опублікував друге видання патріотичних віршів «Криваві квіти» (1915), Іво Чіпіко на острові Корфу видав книгу «З воєнних днів», Мілосав Єлич у Солуні – «Сербіянський вінок», Йован Дучич – «Царські сонети» та «Сонячні вірші», Растко Петрович – «Косовські сонети».

Друга частина монографії складається з п’яти розділів. Відкривається вона розділом «Перша світова війна в літературних публікаціях періодичної преси Хорватії, Словенії, Сербії». До Першої світової війни в Сербії, Хорватії та Словенії мережа періодичних видань була досить розвиненою, виходило чимало й літературно-мистецьких видань. Хоч війна і значно дезорганізувала діяльність періодичних видань, проте не припинила її цілком. О. Дзюба-Погребняк розглядає лише ті твори, друковані в періодиці, які згодом не були передруковані в окремих книгах.

У Хорватії після початку війни з великими труднощами виходили часописи «Savremenik» і «Hrvatska prosvjeta». Ще у розпал війни, а особливо під її кінець з’являються нові періодичні видання: у 1916–1917 роках Ульдеріко Донадіні видає «Kokot», у 1917–1919 роках Антун Бранко Шимич – часопис «Vijanica»; у 1917–1918 роках виходить «Grič», з 1917 року – «Hrvatska njiva», у 1918–1919 роках – «Književni jug». Як зазначає авторка, «періодичні видання того часу мали досить короткочасне життя, що пояснюється скрутним матеріальним становищем видавців, тим більше, що ними були переважно самі письменники або ж група митців, зацікавлених у декларуванні своїх мистецьких програм». У хорватських періодичних виданнях друкувалися не лише хорватські автори, але й сербські та словенські. В останні роки війни саме Загреб став значним центром літературного життя проюгославськи орієнтованої інтелігенції. Велике значення мав вихід часопису «Književni jug» (від січня 1918 по грудень 1919 року), хоча й вийшло його лишень чотири книги. Редакторами різних випусків біли представники різних національних літератур – Ніко Бартулович, Владимир Чорович, Іво Андрич, Антон Новчан, Мілош Црнянський. Тексти в часописі друкувалися як латиницею, так і кирилицею, хорватською, сербською та словенською мовами.

Словенська проза про Першу світову війну друкувалася в часописах «Dom in svet» і «Ljubljanski zvon». Свої антивоєнні твори у часописі «Ljubljanski zvon» публікували Мілан Пуґель, Ксавер Мешко, Фран Мілчинський, Йосип Рібічич, Фран Ґовекар, Фран Албрехт, Радо Мурник, Фредо Козак, у часописі «Dom in svet» – Франце Бевк, Нарте Великоня, Станко Майцен, Іван Цанкар. Вельми цікавим для нас є опублікована в 1917 році в часописі «Dom in svet» коротка автобіографічна замітка Йоже Абрама «Мазепинець». Сам Й. Абрам був популяризатором творчості Тараса Шевченка, знав українську мову, був священиком у селі Облоке. Під час війни він проповідував і військовополоненим, серед яких були й українці. Один епізод таких зустрічей з українськими вояками і описаний у «Мазепинці». Це переказана розмова автора-священика з українським вояком (присутні деякі репліки українською мовою в латинській транскрипції, вжито окремі характерні українські слова та вирази). Зокрема, священик запитує вояка: «Чи віруєш ти в Тараса, пророка степу?» – «Вірую!» – відповідає той.

Після вибуху Першої світової війни літературне життя в Сербії було перерване, перестали виходити провідні часописи «Српски књижевни гласник» і «Летопис Матице српске». Під час війни (на її початку) в Белграді виходив часопис «Ратни записи» («Воєнні записи»), але його вихід перервав відступ у 1915 році. У Солуні та на острові Корфу виходили «Трибина», «Српски гласник», «Велика Србиjа», «Српске новине». Після відступу через Албанію в 1915 році сербська влада та армійське командування на острові Корфу розпочало налагоджувати «нормальне» життя, зокрема культурне. Було відкрито Сербську державну друкарню, з 1916 року тричі на тиждень почали виходити «Српске новине», роком пізніше почав виходити літературний додаток до газети – «Забавник», який проіснував до 1918 року. Саме на його сторінках було надруковано чимало знакових творів сербської літератури.

Як зазначає О. Дзюба-Погребняк, «характер реагування на події війни в сербській, хорватській і словенській періодиці не в усьому однаковий, – як неоднаковими були і стан їхніх суспільств, і національно-політичні ситуації в них, і вербальна артикуляція проблематики війни».

Перша світова війна знайшла відображення і в драматургії сербів, хорватів і словенців, про що йдеться у другій частині другого розділу «Перша світова війна в драматургії міжвоєнного періоду». У словенській літературі майже всі п’єси, інспіровані війною, стосуються тилового життя. В одних із них безпосередньо відображені перипетії побуту мирного населення під час світового катаклізму, а в інших війна є лише умовними історичними рамками. Тема наслідків війни для родинного життя звичайних людей також стала однією із провідних. Найобдарованішим словенським драматургом міжвоєнного періоду був Станко Майцен. Він опинився на фронті в Карпатах взимку 1914 року, обморозив на галицькому фронті ноги (отримавши медаль «За хоробрість»), потрапив на лікування в рідну Словенію, до Марібора. Позаяк він вже був непридатний для фронту, в 1916 році був відправлений в чині поручника до австрійської окупаційної влади в Белграді, де прослужив до кінця війни. Найкращою п’єсою С. Майцена вважається «Касія» (1919), у ній йдеться про кохання словенського юнака, офіцера австрійської армії надпоручника Адріяна Іванчича до вбогої белградської дівчини Касії, яка вимушена була стати повією. Стосунки їхні суперечливі, Касія щиріша від свого коханого, а про нього влучно висловився один із критиків: «Рідко зустрічаємо в драматиці такого послідовно неідеалістичного героя… який так послідовно приховує і зраджує своє кохання вже з першої дії та далі». У рік створення «Касія» була поставлена у столицях Словенії та Сербії. У драмі С. Майцена «Спадкоємці небесного королівства» (1920) йдеться про долю дітей в окупованому Белграді. Дія зосереджена у зубожілих, заселених дітьми-втікачами кварталах. Чотирнадцятилітня дівчинка Дана змушена щодня жебрати, щоб прогодувати своїх малих братів – одинадцятирічного Божидара та трирічного Борка, а також сусідських сиріт – восьмирічного Вуле та семирічну Маріцу, а ще й песика Фійо. Одноактна п’єса С. Майцена «Апокаліпсис» (1923) тематично та стилістично відрізняється від двох попередніх, вона витримана в експресіоністській стилістиці, на відміну від «Касії» та «Спадкоємців небесного королівства», в яких поєднуються елементи реалістичної, натуралістичної та символістської поетики. Дія п’єси «Апокаліпсис» відбувається у похмурому подвір’ї, куди зігнано коло тридцяти людей, звинувачений у «зраді» та «шпигунстві», вони чекають на допит і вирішення своєї долі. До теми війни С. Майцен опосередковано звернувся і в драмі «Матері».

П’єса Франце Бевка «У глибині (гра на одну дію)» (1922) співзвучна з «Апокаліпсисом» С.Майцена. Пафосом цієї драми є яскраво виражений пацифізм; дія відбувається на передовій, у підземному сховку, між героями безупинно точаться розмови про смерть, яка чигає на них звідусіль. «Найвизначніший представник оновленого натуралізму» в словенській літературі Алойз Крайґер написав п’єсу «На фронті сестри Живи» (1929), дія якої відбувається у шпиталі гарнізонного містечка під час війни (сам письменник, до слова, за фахом був лікарем). Головною інтригою драми є любовний трикутник: лікар – його дружина – медсестра Жива. Цю ж тему втручання війни в подружні долі відобразили у своїх п’єсах Йожа Вомберґар («Повернення», 1932) і Макс Шнудлер («Казка про райського птаха», 1930), в яких війна вже багато років після закінчення «наздоганяє» своїх жертв. Ці дві п’єси написані у традиційному реалістичному ключі. Натомість у п’єсі Братка Крефта «Креатури» (1934) бачимо зовсім інший підхід, це – «неприємна комедія в трьох діях»; вона визнана найкращою словенською п’єсою міжвоєнного періоду.

Хоча кількість і якість сербських драматичних творів суттєво поступаються перед прозовою продукцією, проте й вони становлять певний інтерес. Драма Браніслава Нушича «Велика неділя» (1929) присвячена албанській епопеї 1915 року. Ця ж трагедія відступу сербської армії лягла і в основу п’єси Владимира Станімировича «Вигнанці. Албанська одіссея в трьох частинах, у віршах, із прологом». Дія п’єси Велимира Живоїновича Массуки «Вокзал» (1927) відбувається восени 1914 року в одному з шумадійських сіл, через яке пролягає залізниці Белград–Ніш. У цій одноактній драмі є велика кількість дійових осіб, які, наче калейдоскопом, проходять перед глядачем. Драматичний триптих «Обіцяна земля (Принцип)» (1936) Боривоя Євтича показує «розвиток, зліт і трагічний кінець» «Молодої Боснії». Незвичним і своєрідним твором став драматичний текст Александра Ілича «Кабаре “Дві гемісфери”» (1930), «мистецьки недовершена, але цікава за химерністю і недовиказаною сутичкою експресіоністської та реалістичної моделі драми і виразу» (Марта Фрайнд).

У хорватській драматургії своєрідним «містком» між символістською й експресіоністичною драмою стало «Об’явлення» (1917) Мілана Огризовича. У «комедії у трьох діях» Йосипа Кулунджича «Ґабрієлове обличчя» (1928) автор звертається до мотивів амнезії як наслідку Першої світової війни, до відмови від власної ідентичності, складної гри з двійником і впізнаванням, а також до колізії любовного трикутника. Темі війни присвячені і дві п’єси Мирослава Фельдмана – «Заєць» (1932) і «В тилу» (1939). На окрему увагу заслуговує один драматичний твір Мирослава Крлежі, випадок із яким викликає «бібліографічно-періодизаційну дилему». У 1919–1920 роках М. Крлежа працював над драмою «Галичина», під кінець 1920 року мала відбутися її прем’єра в Хорватському народному театрі, проте в останню мить її було заборонено. У 1922 рокі часопис «Критика» опублікував драму «Галичина» як «фрагмент на чотири дії» з циклу «Хорватський бог Марс» із підзаголовком «Kroaten-Lager»; у такому варіанті текст більше не перевидавався. У 1934 році в Загребі вийшла драма «У таборі», в якій було використано головні драматичні колізії та головних персонажів «Галичини». Сам автор «Галичину» називав давнішою версією драми «У таборі». У 1964 році, з метою постановки в белградському «Сучасному театрі», М. Крлежа знову переробив цей текст, але не так кардинально. Дія драми відбувається в Галичині у 1916 році, десь коло Надвірної, як випливає із тексту. Важливою та цікавою є українська тема в драмі М. Крлежі; весь конфлікт зав’язується навколо українки Рушчукової (Іванна Романович-Рушчук), в якої конфіскували худобу, а вона вимагала документ про реквізицію; коли ж їй не дали цього документа, то вона плюнула в обличчя полковникові, за що й була страчена; виконавцями присуду були хорвати, от тут то й бурують колізії.

«Образ “іншого” у творах про Першу світову війну» є третьою частиною другого розділу. Тема національних непорозумінь, ворожнечі, войовничо наголошених ідентичностей у всій своїй трагічності була актуалізована під час Першої світової війни. Різні слов’янські літератури зіткнулися зі складною картиною національних колізій та ідентичностей. Колізії між різними національними ідентичностями найдраматичніше виявилися в тих недержавних народів, частини яких входили до складу різних імперій чи країн. Представники одного народу опинялися по різні боки фронту, це стосується українців, сербів, поляків. Колізія тут амбівалентна. Перший її варіант – народ по обидва боки кордону усвідомлював себе як єдине ціле, тож боротьба на фронті була страшною драмою. Другий варіант – війна спричинила процес самоідентифікації, утвердження національної свідомості.

Показовим прикладом інакшості та її трансформації є оповідання хорватського письменника Ніко Батуловича «Мій приятель Томіслав Малвасія» та «Зрада Ілії Берича», написані на підставі його тюремного досвіду. Про колізії національного самопочування воєводинських сербів йдеться в оповіданнях Ісидори Секулич. Протиставлення свого/чужого проходить червоною ниткою через роман Зофки Кведер «Ганка» (1916). Згадаймо й оповідання Василя Стефаника «Марія», пасаж про Шевченків образ. О. Дзюба-Погребняк на цей предмет резонує: «Шевченко допомагав українцям різних імперій впізнавати одне одного. Не в усіх слов’ян був такий беззаперечний “пароль”, але в усіх відбувалося пізнавання “свого” (або окремих ознак “свого”) в “чужому”, подолання стереотипу “інакшості”, що відбилося в літературах».

Частина під назвою «Албанський “шлях смерті” в літературі про Першу світову війну» є четвертою у другому розділі. Схематично антивоєнну літературу колишньої Югославії можна поділити на три блоки: 1) твори, пов’язані з галицьким фронтом; 2) з відступом сербської армії в 1915 році (албанський «шлях смерті», «хресний шлях», «сербська Голгофа»); 3) з битвами в Словенії біля Сочі. Саме сербська література дала найбільше творів про албанську епопею, це, зокрема: «Червоні тумани» (1922) Драгіші Васича, «Сербська трилогія» (1934–1936) Стевана Яковлєвича, «День шостий» (1961) Растка Петровича; автори цих творів були безпосередніми учасниками описуваних подій. Ця трагедія в художній літературі представлена із двох точок зору – тих, хто відступав в лавах сербської армії, і тих, хто відступав з ними як військовополонений. У хорватській художній літературі та мемуаристиці є свідчення колишніх вояків австро-угорської армії, які пройшли албанський шлях військовополоненими (С.Шапінац, Ґ.Цвітанович), а також тих, хто перейшов на сербський бік (Д.Бублич, Й.Клякович).

Звернімо увагу на два твори, дотичні до теми – одного сербського і одного хорватського автора: «Химерний світ» (1930) сербського письменника Сініші Кордича та «Військовополонені» (1941) хорватського письменника Міле Будака. С. Кордич після Першої світової війни повернувся на батьківщину з Франції, куди потрапив після албанського «шляху смерті». Активно включився в літературне життя. Роман «Химерний світ» почав писати в 1917 році, а закінчив його в 1925 році, окремою ж книжкою вийшов лише 1930 року, внаслідок непорозумінь із видавцями. Ставлення критики до С.Кордича було неоднозначним. Роман С.Кордича «Химерний світ» цілком сповнений гнітючої, безвихідної атмосфери. Постать Міле Будака – складна й неоднозначна. Юрист за освітою, провідний діяч Партії права, він після Першої світової війни став одним із найближчих соратників керівника хорватських усташів А.Павелича. Під час Другої світової війни в уряді Незалежної держави Хорватії обіймав посади міністра з питань релігії й освіти, міністра закордонних справ і посла в Берліні. Хоч у 1943 році відійшов від активного політичного життя, в 1945 році нова влада тітовської Югославії засудила його до страти. Свій досвід албанського «шляху смерті» він описав у мемуарах «Військовополонені».

Про албанський «шлях смерті» йдеться і в романі Осипа Турянського «Поза межами болю». Лапідарно сформулював риси цього твору Андрій Печарський: «Структурний принцип організації персонажів роману “Поза межами болю” Осипа Турянського зумовлюється ліричним суб’єктом (автор-оповідач-герой), уможливлюючи психологізацію епічного простору “Картини з безодні”: “шлях смерті” – “танець смерті” – “країна Сонця” – “різдвяна картина” – “голод” – “пісня вічності” – “мандрівка мерців”. Так крізь “потік свідомості” фрагментарно проходить усе життя головного героя Оглядівського. Археологія дослідження графічного аспекту ліричної форми “книги Болю” Турянського лежить у глибині застиглого трепету експресіонізму, що в письменницькій практиці визначається великою кількістю тире, крапок, врешті, речень у вигляді дужок, які виступають як знаки, символи певного словесного змісту. Наприклад, коли на снігових вершинах албанських гір замерзли шестеро авторових товаришів (Сабо, Штранцінґер, Ніколич, Добровський, Пшилуський, Бояні), він виводить на клаптики паперу стільки ж пунктирних ліній (6), що можуть бути відчитані як перервані шляхи їхнього життя, своєрідна “кардіограма серця” чи межова ситуація героїв, де біль, смерть і любов є взаємозалежні в “безодні буття”. Загалом ці оригінальні форми вираження вказують на лабіринти авторового душевного болю».

П’ята частина другого розділу названа «Косовська (Відовданська) ідея та Перша світова війна». Косовська битва 15/28 червня 1389 року є «символом і знаменням сербської історії». Хоча про цю битву говорили як про поразку на Косовому полі, а в народній свідомості вона асоціюється із втратою сербською державою самостійності, проте це не була перемога жодної зі сторін, адже сербська середньовічна держава зникла з політичної карти Європи тільки після падіння свого останнього форпосту Смедерева в 1459 році, а перед тим ще зазнала періоду розквіту за часів деспота Стефана Лазаревича. Протягом століть тривав процес формування Косовського (або ж Відовданського, бо сама битва відбулася на день святого Віда/Віта) культу в літературній та усно-народній творчості. До Косовської (Відовданської) ідеї в сербській літературі вживаються синоніми – легенда, міф, традиція. Балканські війни, а згодом і Перша світова актуалізували цю ідею. Під час Першої балканської війни 1912 року Косово було звільнене від турків і повернулося в лоно сербської держави. А в 1915 році сербське військо знову опинилося на Косовому полі, але вже відступаючи від ворогів через Албанію до моря. Косовська ідея включала і народне об’єднання всіх югослов’ян. Модератором цієї ідеї на початку ХХ століття був Димитріє Мітрінович, очільник революційно настроєної молоді, поет-аванґардист, містик і філософ. Утіленням народної етики стала для нього творчість видатного хорватського скульптора Івана Мештровича, який створив Косовський цикл скульптур і носився з ідеєю возведення колосального Відовданського храму (будівництво якого мало тривати декілька поколінь). Але під час війни Д. Мітрінович відійшов від проектів національної міри, захопившись проблемами глобальнішого, загальнолюдського масштабу; він написав німецькою мовою програму «Основи майбутнього» – своєрідний проект загальної перебудови світу на засадах вселюдського братерства. У Відовданської ідеології було дуже багато прихильників, проте були й неґатори, серед ним і Мирослав Крлежа, Авґуст Цесарец, Мілош Црнянський. Зовсім молода Ісидора Секулич у статті «Відовданська ідея» (1911) закликала розуміти Відовдан як поштовх до активної дії. Косовська ідея була дискредитована внаслідок зловживання нею політиками різних мастей. Так чи інак, Косовська (Відовданська) ідея знайшла своє відображення в художній літературі про Першу світову війну. «Тема Відовданського міфу і Першої світової війни – складна і неоднозначна, а його функціонування в літературі віддзеркалює весь спектр суперечливих процесів, що супроводжували народження і становлення нового державного утворення на Балканах», – зробила висновок О. Дзюба-Погребняк.

Третя частина монографії присвячена розглядові окремих творів шести окремих письменників – трьох сербських, двох хорватських і одного словенського. Перша частина «Мілош Црнянський: “…Я пишу… для тих, хто горів у пожежі життя, хто зовсім розчарований”» присвячена головно лірично-поетичному романові М.Црнянського «Шоденник про Чарноєвича», який був опублікований у 1921 році у видавництві «Всеслов’янська книгарня». Црнянський почав писати цей роман ще перебуваючи на фронті в Галичині, закінчив його вже по війні. Первісний обсяг роману складав дванадцять аркушів, але на вимогу видавця автор був змушений скоротити його до п’яти аркушів, а решту тексту спалив. Подібна доля, до слова, спіткала й роман «Смерть героя» Річарда Олдінґтона. Тож маємо до диспозиції меншу половину роману, але і в такому вигляді він став видатним явищем у повоєнній літературі Югославії, одним із найкращих творів у світовій літературі про Першу світову війну. Роман М.Црнянського «Шоденник про Чарноєвича» з’явився на вісім років раніше від знаних у цілому світі щойно згаданого роману Олдінґтона, «Прощавай, зброє!» Ернста Гемінґвея та «На Західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка. У цих творів є багато спільного й відмінного з романом Црнянського. Спільним є те, що вони написані як оповідь від першої особи, сповнені розпуки, розчарованості, розгубленості перед жахіттям життя. Проте експресіоністичне художнє втілення матеріалу в Црнянського суттєво відрізняється від реалістичної манери письма Олдінґтона, Гемінґвея та Ремарка. Роман М.Црнянського «Шоденник про Чарноєвича», на думку О.Дзюби-Погребняк, це – «явище нове, цілком унікальне й самобутнє як у сербській літературі, так і в усіх літературах колишньої Югославії. Його поява ознаменувала новий етап у розвитку сербської прози, дала поштовх розвитку жанру поетичного, ліричного роману, особливо в 50-60-ті роки». Своєрідним апендиксом до цього розділу є матеріал «Трагіка національного самопочування в оповіданні “Апофеоз” Мілоша Црнянського», у якому йдеться про оповідання зі збірки «Оповіді про чоловіків» (1920).

Друга частина третього розділу має назву «Перша світова у прозі Мирослава Крлежі». Погляньмо, про що в ній йдеться. Хоча М. Крлежа дуже коротко брав участь у воєнних діях, пробувши лише декілька місяців на галицькому фронті в 1916 році, проте війна широко увійшла в його творчість, у його публіцистику, поезію, драматургію, прозу, спогади. Розділ присвячений головно циклові оповідань Крлежі «Хорватський бог Марс», який він почав писати ще в розпал війни у 1916 році. Окрема книжка з такою назвою вперше вийшла в 1922 році, потім були доповнені видання 1933 і 1934 років, а остаточно цикл був оформлений виданням 1946 року, куди увійшло сім фрагментів із «Тлумачним словником домобранських та іноземних слів і понять» і оповідання «Битва біля Бистриці Лісової» (1923), «Королівська угорська домобранська новела» (1922), «Три домобрани» (1921), «Барак П’ять Бе» (1921), «Домобран Ямбрек» (1921), «Смерть Франє Кадавера» (1921) і «Хорватська рапсодія» (1917). Цей цикл є «трагічним памфлетом на все те, що символізував бог Марс у личині австро-угорської воєнщини». Звернімо увагу на перший і останній твори з остаточно оформленого видання. «Битва біля Бистриці Лісової», як зазначено на самісінькому її початку, «присвячується покійному панові молодшому сержантові Мато Пасекові і шістьом полеглим домобранам другої роти другого батальйону… що загинули смертю хоробрих під час героїчного штурму висоти триста тринадцять, проливши свою королівсько-угорську домобранську кров на славу тисячолітнього королівства святого Іштвана, згідно з угорсько-хорватською угодою1868 року. Земля їм пухом!». Ця присвята саркастично пародіює газетярські повідомлення, задає певного камертону цілому циклові; у ній згадано про угоду 1868 року, коли три частини Хорватії – Банова Хорватія, Славонія та Далмація були визнані невіддільними володіннями Угорщини зі статусом автономії. В оповіданні йдеться про долі та смерті семи домобранів, тобто хорватських вояків угорської армії. Усі оповідання циклу висвітлюють різні аспекти воєнної трагедії, а завершальний твір «Хорватська рапсодія» синтезує в собі ці аспекти, експресіоністично витворює символічну картину страждань хорватського народу. Більшість літературознавців уважають «Хорватську рапсодію» драматичним текстом, називають її і «ліричною прозою, написаною драматичною технікою». «Особливість Крлежиної інтерпретації Світової війни в тому, що він бачить її немовби крізь дві призми: призму життя хорватського селянства (яке, разом із селянством інших народів, становило основу воюючих армій), і крізь призму світогляду інтелігента, перейнятого ідеями соціальної та національної справедливості»,– вважає О.Дзюба-Погребняк.

Третя частина третього розділу має назву «Ув’язнення як творчий виклик: Іво Андрич і Перша світова війна». Тема Першої світової війни, свідком якої Іво Андрич не міг не бути, залишилася в його творчості марґінальною. Її відгомони й відголоски присутні лише в декількох ліричних фрагментах збірок «Ex Ponto» та «Неспокої», в деяких поезіях і оповіданнях, у короткій аналітичній статті «Наша література і війна» (1918), а також частково як тло подій у романах «Міст на Дрині» та «Панночка». Іво Андрич під час війни був ув’язнений, а свій досвід перебування за ґратами узагальнив у циклі оповідань (ненаписаному романі) про Тому Галуса.

«Трагіка і гротеск війни в творчості Тіто Строцці» є четвертою частиною третього розділу. У ній йдеться про «найрізнобічнішу особистість в історії хорватського театру» Тіто Строцці, який був актором, режисером, драматургом, а також критиком, прозаїком (видав три прозові книги), перекладачем, сценаристом. Він зняв перший хорватський повнометражний фільм. Його навчання в Академії акторської майстерності у Відні перервала війна, його мобілізували, він побував на сербському, галицькому та італійському фронтах. Міжвоєнний період є найпліднішим у його творчості. Першої світової війни стосуються три твори Тіто Строцці: «Розмови з душею Смійсяіти» (1918), фрагмент незавершеного роману (1919) і драма «Хамелеони» (1939). Саме уривки із так ніколи й не завершеного роману про війну, що друкувалися в часописі «Plamen» у 1919 році, започаткували хорватську «воєнну галицьку» прозу.

У п’ятій частині третього розділу «Національне і загальнолюдське у творах Ісидори Секулич про Першу світову» йдеться про творчість видатної сербської письменниці. Ісидора Секулич на початку Першої світової війни працювала медсестрою, потім окупацію перебула в Соко Бані та Белграді. Антивоєнна тематика присутня в оповіданнях зірки «З минулого», в повістях «Одна ніч на слов’янському півдні», «До однієї мети», в «Записках про мій народ» і «Записках про Белград». Хоча Перша світова війна посідає значне місце в доробку І. Секулич, проте ці твори не є її найкращими літературними здобутками, адже не виходять за межі реалістичної поетики та традиційних мотивів. У цих, як і в інших своїх творах Секулич зверталася до проблеми співвідношення національного та загальнолюдського. Цим же наснажені і її публіцистичні твори. Завдяки цим творам І. Секулич природно вписалася в плеяду слов’янських жінок-письменниць, які заявили про себе у світовій антивоєнній літературі: українки Ольга Кобилянська та Наталія Кобринська, полька Зоф’я Налковська, сербіянка Міліца Янкович, словенка Зофка Кведер.

Завершальна шоста частина третього розділу має назву «Прежіхов Воранц: “Добердоб” – воєнний роман словенського народу». Словенський письменник Прежіхов Воранц (автонім: Ловро Кухар), як і чимало з тих, хто писав про Першу світову війну, провів її в діючому війську. Осмислення цих подій знайшло відображення в його романі «Добердоб», який вийшов у 1934 році. Це своєрідна тетралогія, перша частина якої називається «Чорне військо». Цим «військом» є особливий, сотий батальйон певного полку, можна сказати – штрафний батальйон, до якого входили «неблагонадійні» та «талергофівці» (набрані в концентраційному таборі Талергоф). Зразкових вояків із них виховують надійні патріоти Австро-Угорської імперії та досвідчені офіцери. Центральною особою оповіді є молодий словенський селянин Мохор Амун. Серед «талергофівців» є і українці Матейчук і Кашул. Батальйон кинули на італійський фронт. Через деякий час Мохор Амун відважився і перейшов до італійців. Його рішення непросте: «Італійці, правда, противники того, що йому дороге, але не можна захищати одного ворога від іншого ворога. Хай самі б’ються, хай знищують одні одних. Внутрішній голос часом казав йому: те, що він намірився зробити, – зрада або малодушність. Можливо, так говоритимуть про нього. Та яке йому до цього діло! Він не зрадник – зраджуєш себе, коли служиш цьому ворогу. Він ішов на це і не з боягузтва; він би виявився боягузом, якби побоявся покінчити з тим, що його змушують робити…» Матейчук і Кашул також хотіли перейти до італійців, але їхня спроба не вдалася. Військовий трибунал засудив їх до розстрілу, а командир батальйону якийсь майор Мебіус («Бог знає, якої він нації. Мабуть, собачої, бо жінки таких звірів не можуть народжувати») ще й змусив їх самим собі копати могилу. Літні люди, фактично старики Матейчук і Кашул не хвилювалися, не показували ні страху, ні втоми, а робили це з гідністю, навіть із викликом своїм катам. Матейчук і Кашул зустріли смертельний залп обнявшись і з вигуком «Хай живе вільна Україна!». У казармі штрафного батальйону та серед командирів постійно прохоплювалася тема Галичини як місця найбільшого пекла війни.

Штрафний сотий батальйон вирушив на нововідкритий фронт, коли Італія вступила у війну. Він брав участь у боях між австро-угорським та італійським військами неподалік від прикордонного словенського села Добердоб, що дало назву і другій частині роману, і цілому романові. До слова, про ці бої писав і угорський письменник Мате Залка в романі «Добердо» (така італійська спотворена назва села). У другій частині роману «Добердоб» Прежіхов Воранц детально описує фронтові події, перебіг боїв, маневри ворогуючих сторін, солдатські митарства та страждання. Конкретні картини, насиченість деталями стає своєрідним пафосом оповіді. В цьому особливість його писемної манери. Недаремно ж до цілого твору автор дав підзаголовок «воєнний роман словенського народу». Третя частина роману називається «Лебринґ», у ній ми зустрічаємо багатьох солдатів із «чорного батальйону». Лебринґ – це «цісарсько-королівський лазарет», де лікувалися поранені солдати перед повторним відправленням на фронт. Автор на загальному нелегкому тлі лазаретного життя розповідає декілька особливо трагічних вояцьких історій. До Лебринґа прибуває і один із тих українців, що були в «чорному батальйоні», талергофівець Петрика. Його були арештували за те, що він у Відні назвав номер не своєї частини, а того полку, який перебував на російському фронті, бажаючи таким чином туди потрапити. Це саме він розповів лазаретівцям про долю Матейчука та Кашула. Романна оповідь продовжується у четвертій частині тетралогії «Юденбурґ». Його дія відбувається на початку 1918 року в місті Юденбурґ, куди було відправлено маршовий батальйон, сформований із залишків «чорного батальйону». Багато сторінок тут присвячено розмовам і дискусіям серед найактивніших як у казармі, так і в корчмі. Вояки піднімають повстання, але воно провалюється. Організаторів повстання страчують. Серед них є і один із головних героїв роману Штефанич. Фінал роману «Добердоб» є оптимістичним, Словенія таки здобуває незалежність і входить до спільної югослов’янської держави – Югославії. «Таку оптимістичну риторику зустрінемо не в одному творі про Першу світову війну комуністично зорієнтованих авторів. Вона не випадкова і відбивала не тільки віру цих авторів, а й піднесення соціальних рухів трудових мас, ладних боротися за краще майбутнє. Розчарування прийдуть пізніше…», – пише авторка монографії.

Цікавими та пізнавальним є і три додатки. Перший із них «Перша світова і українська література» насвітлює відображення великої війни в українській поезії та прозі. З одного боку згадуються твори, написані учасниками бойових дій і загалом подій того часу, а з іншого – твори письменників, які не були безпосередніми учасниками подій чи бодай очевидцями. Розглядаються як твори, написані під час війни, так і твори, написані вже після неї. «Чимало з тих, хто вже був відомим літератором чи став ним незабаром, самі пройшли через пекло війни, і їхні свідчення мають особливу документальну вагу», – зазначає О. Дзюба-Погребняк. Одним із таких документальних свідчень є «Окопний щоденник» Степана Васильченка, який від самого початку війни був на фронті командиром саперної роти. Хоча твір був написаний по гарячих слідах, проте опубліковано його значно пізніше, у 1940 році.

Симбіозом відображення теми війни в поезії та прозі є творчість Романа Купчинського, який на самісінькому початку війни записався добровольцем до леґіону Українських Січових Стрільців. Він є автором чи не найпопулярніших стрілецьких пісень, які писав синхронно – під час самих подій. А прозою ті події він осмислив у «повісті зі стрілецького життя» – трилогії «Заметіль», яку видав десятиліття після закінчення війни. Але є в доробку Романа Купчинського ще один архіцікавий твір – поема «Скоропад», про яку доречно буде при цій нагоді сказати декілька слів. Головним героєм поеми є Іван Цяпка-Скоропад (був його реальний прототип), «комтур» Лицарів Залізної Остроги, товариського гурту чи то пак лицарського ордену Українських Січових Стрільців. Це жартівлива об’ємиста поема, написана розміром «Енеїди» Івана Котляревського. Купчинський написав її у 1919 році, але того ж року рукопис загинув (у віз із валізкою з рукописом поеми влучив снаряд). Автор відновив текст поеми і коли повернувся до Львова, то в 1922 році дав його Василеві Бобинському для публікації, а той – Іванові Іванцеві для ілюстрування. Проте Іванець загубив рукопис. Купчинський відновив текст поеми із окремих записів і пам’яті після Другої світової війни в Німеччині та потім у Нью-Йорку, де «Скоропад» вийшов окремим виданням у 1965 році. А в 2014 році було здійснене перевидання (до якого я скромно причетний як редактор) у Львові.

Закінчується перший додаток, до слова, розглядом уже згаданої повісті-поеми Осипа Турянського «Поза межами болю».

Про другий додаток «Перша світова і російська література» тут не розводитимуся, зі зрозумілих причин. Хоча ворога треба знати, тож О.Дзюба-Погребняк не оминула й цієї теми, зокрема з огляду на академічну об’єктивність.

Стосовно третього додатку «Перша світова і чеська та словацька літератури» все ж не промовчу про «Пригоди бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека. Мені довелося свого часу ґрунтовно й суттєво відредагувати текст перекладу Степана Масляка. Декілька разів звірив його з оригіналом і зі всіма існуючими дотогочас перекладами (а таких виявилося таки трохи), деякі пасажі переписував, наново перекладав купюри (незрозуміло чому зроблені в тексті перекладу), празьку говірку наблизив до львівської, увів ще чимало-чимало цікавинок, повиправляв масу блудів у примітках, додав дописаний Карелом Ванєком четвертий том у перекладі М. Зорка (псевдонім М. Топольницького), написав передмову «Скромне слівце зухвалого редактора» тощо. До слова, післямову (присвячену головно К. Ванєку) написав на моє замовлення світлої пам’яті професор Володимир Андрійович Моторний. І от після довгих перипетій ця моя редакція Маслякового перекладу Гашекового «Швейка» вийшла в «Кальварії» в 2009 році. Того ж року деякі мої напрацювання використав Іван Малкович у своїй редакції «а-ба-ба-га-ла-ма-гівського» видання «Швейка», скромно зазначивши мене консультантом.

Можна було б долучити ще й четвертий додаток «Перша світова і польська література», але то вже було б, либонь, занадто.

У заключних «Деяких підсумках» лапідарно сформульовано зміст і сенс усієї книжки. «Загалом розроблення тематики Першої світової війни змінило характер південнослов’янських літератур, – принаймні в їхніх вагомих зразках, – відчутно посиливши аналітичну соціальність і психологічну проникливість, як і інтерес до естетичних пошуків. Більшою чи меншою мірою це перегукувалося із загальноєвропейським культурним тонусом», – пише авторка. Сміливо можна сказати, що монографія Олени Дзюби-Погребняк «Перша світова війна в літературах південних слов’ян» є свіжим і вагомим словом у нашому сучасному літературознавстві.

Є в мене і деякі зауваги, особливо до іменного покажчика. У виданні цілком проіґноровано вживання літери «ґ». Це неправильно. Проскрибована раніше літера «ґ» має якщо й не тотально, то бодай по-пластунськи пробиратися в наш писемний простір. Відзначу більшість прикладів з іменного покажчика, де «ґ» мало б таки бути: «Авґустин» (с. 6; мав би бути «Авґустин Блаженний», якщо вже поруч є «Аквінський Тома»), «Аполлінер Ґ.» (с. 354, 443), «Беґо М.» (с. 88-90, 108, 110, 120), «Берґсон А.» (с. 20, 32, 150, 279, 296), «Верґілій» (с. 5), «Воґрич І.» (с. 84), «Вомберґар Й.» (с. 156, 176, 177), «Ґаспарі Т.» (с. 80), «Геґель Ґ. В. Ф.» (с. 7), «Ґовекар Ф.» (с. 126, 129), «Ґоліа П.» (с. 80, 86), «Ґраднік А.» (с. 79, 81, 84, 334), «Ґрафенауер І.» (с. 158, 159), «Ґрґец П.» (с. 120), «Еренбурґ І.» (с. 39, 42-45), «Жмеґац В.» (с. 319), «Кіплінґ Р.» (с. 20, 82, 150), «Крклец Ґ.» (с. 89, 110, 130), «Олдінґтон Р.» (с. 272-275, 295, 301), «Преґель І.» (с. 81, 82, 128, 137, 156), «Пуґель М.» (с. 87, 126), «Розенберґ А.» (с. 30), «Тарталя Ґ.» (с. 117), «Фінжґар Ф.» (с. 80, 82, 87, 99, 131, 137), «Флобер Ґ.» (с. 277, 278, 343), «Франґеш І.» (с. 310), «Хемінґуей Е.» (с. 301; правильніше, як на мене, було б «Гемінґвей Е.»), «Цвайґ С.» (с. 21, 24, 59), «Штурценґер К.» (с. 152), «Юнґ К. Ґ.» (с. 53, 193, 293).

І деякі інші невеличкі зауваги. Якщо «Аристотель» (с. 5), «Вольтер» (с. 6) і «Наполеон» (с. 5, 6) закономірно подано без імені, то зазначення імені вимагають «д’Аннунціо» (с. 15), «Дебюссі» (с. 271, 289), «Дідро» (с. 6), «Монтень» (с. 6), «Монтеск’є» (с. ), «Рабле» (с. 6), «Рільке» (с. 21) і «Руссо» (с. 6).

Незрозуміла деяка вібрація у вживанні «и/і». Маємо «Живанович М.» (с. 146, 154) і «Живоїнович М. В.» (с. 186; взагалі-то мало б бути «Живоїнович Массука В.» або «Живоїнович Масука В.», бо і по-сербськи написання амбівалентне: Велимир Живојиновић Масука / Velimir Živojinović Masuka / Велимир Живојиновић Massuka), але «Жівадінович Ст. В.» (с. 153), «Жіванович Й.» (с. 152), «Жіванович Єр.» (с. 154, 155) і «Жівоїнович В.» (с. 299).

Ще лише дві сльозинки. «Мартен Г. Р. дю» (с. 48, 50, 51), мало б бути «Мартен дю Ґар Р.» (Роже Мартен дю Ґар / Roger Martin du Gard). «Матош А.» (с. 88), мало б бути «Матош А. Ґ.» (Антун Ґустав Матош / Antun Gustav Matoš).