Що ми знаємо про соціалізм, про Радянський Союз? Ми, покоління людей із тризубом на свідоцтві про народження? Уявлення про радянську імперію у мого покоління формується по фрагментах жовчної полеміки про «минувшину дешевого хліба і ціннісних ідей» та криваву фантасмагорію в дусі Орвела (який, подейкують, саме сталінським режимом і надихався для створення славнозвісного «1984»). «Може, через п’ятдесят або сто років про те наше життя, яке називалося соціалізмом, писатимуть об’єктивно. Без сліз і проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою», – зазначає Світлана Алексієвич у книзі «Час second-hand (кінець червоної людини)». На мою думку, ця книга якраз є початком таких розкопок.
«Час second-hand…» точно не потребує додаткового фокусу чи пак прожектора у вигляді рецензії/огляду у пресі, бо ж належить «свіженькому» нобелівському лауреату. А це значить – її куплять та прочитають за будь яких умов.
«Час second-hand…» не захоплює читача, а тримає за горло, аби той не відводив пещеного носа до підручників з історії чи історичних романів, а дивився живим людям у вічі. Дивився і слухав. Бо ж «…минуле для одних – скриня м’яса й бочка крові, для інших – велика епоха». По суті, жодних спецефектів чи декорацій у книзі не знайти, лише приватні історії людей, спільним знаменником до яких є радянська держава. Й оповідачі добирають для цієї держави чимало синонімів – юність, радість міжнародної спільності, віра у високі ідеали, увага до проблем кожної людини, рівність, відсутність та зневажання грошей. І разом з тим усюдисущий контроль, страх, одноманіття одягу, будинків, думок, терор та нескінченна війна. І понад тим всім підносилась тільки любов, бо лиш вона залишалась надійним «запасом міцності», вітаміном, «без якого людина не здатна жити, в неї згортається кров, зупиняється серце».
Увага Світлани Алексієвич до маленької людини, до її особистого простору, «де насправді й усе відбувається», заворожує і насторожує водночас. Бо ж як можна цілковито довіритись людині? Пошуки точки опори – то узагалі чимала проблема, тим паче в контексті таких незручних та конфліктних питань як ідеологія. В цьому важко «всім серцем і всією душею» покластися на когось одного. Щось таке відчуваю, коли слухаю розповіді бабці про переваги служіння у партії, і коли читаю з архівних матеріалів про приналежність мого дідуся (чоловіка тієї ж бабці) й прадідусів до УПА. Зовсім різні речі про холодну війну розповідав покійний дідусь із морфлоту та автор підручника з історії України. За законами жанру, добре, коли у статті чи есе автор висловлюється більше через узагальнення «для всіх нас», «ми..» etc., але чи маю я право на узагальнення, коли говорю про такі інтимні речі як переконання? Так, саме інтимні, бо найчастіше переконання є справою більш приватною, ніж навіть кохання, бо ж кохання не втримаєш в жмені, з ним ділишся принаймні з однією людиною. То які ж можуть бути узагальнення навіть серед молоді, у розмовах про слід радянщини, якщо для одних це – «союз», а для інших – «імперія»? Й їхні діди воювали під різними прапорами. «На кожну правду – сто півправд»?
Для таких випадків і створена книга Світлани Алексієвич. Створена, аби пояснити, що найперше потрібно не вірити, а слухати. Може, й не стати «людиною-вухом», як сама авторка, але, принаймні, не відмежовуватися від маленьких приватних замальовок радянського щастя/нещастя на фоні сучасного дискурсу декомунізації. Закриваючи вуха навіть на банальні ностальгічні історії наших дідусів-бабусь, ми переконані, що просто «вириваємо коріння комунізму зі свідомості нації». І таке виривання чи пак очищення потрібне, але шляхом переосмислення тієї доби, а не відчуження від її очевидців чи навіть патріотів. Бо тим часом, окрім коріння комунізму, ми викидаємо на узбіччя і самих людей, «які намертво приросли до ідеї, впустили її в себе так, що не віддереш». Адже далеко не всі змогли безболісно позбутися скалки викривленого дзеркала зі своїх очей. Для когось утрата ідеї рівноцінна смерті, навіть при усвідомленні знецінення цієї ідеї. Бо ж усвідомлення меншовартості об’єкта любові не завжди достатньо для відмови від любові. Як ставитись до цих людей? Важко сказати, так само як важко обирати між жалем та звинуваченнями стосовно покоління, в якому «кати і жертви – це ті самі люди».
08.04.2016І про всяк випадок, на ваше можливе питання: «Чи має молоде покоління право говорити про Радянський Союз?», відповім зустрічним – «А чи маємо ми право закривати вуха у розмові "про це"»?