Нічне метро до Ялівця

Вікторія Фещук

Станція Гогольфест. Пасажири, проходьте далі у вагон, не затримуйте відправлення поїзда. Працівники фестивалю бажають вам щасливої дороги. СонОпера «НепрОсті» починається.

Жодна подорож не знає, що з нею може статися, не може знати своїх справжніх причин та наслідків.

Думаю, те саме відбувається і з музичними виставами, адже у міру власної природності вони не зобов’язані мати вищу ідею чи мету, як не мусять мати їх гірські річки, трави та зрештою, і люди. Коли ж композиція резонує з внутрішнім компасом слухача, то останній дасть собі раду у звуковому просторі виконавців, і не буде потребувати вказівок. Всі ці речі зближують подорожі містами та подорожі звуками, топографію і музику. Особливо – якщо розглядати останніх як речі математичного характеру, як суми інтервалів чи віддаленостей. У такому разі музична вистава є нічим іншим як транспортним сполученням між місцем знаходження слухача (в цьому випадку – Гогольфест, Київ) і місцем осягнення автора (Ялівець). Навіть якщо сама подорож відбувається в напівсні. Тим паче, якщо сон вносить свої психоделічні корективи, а відповідно, і рухає потяг вперед.

Основою мислення людей стає порівняльна географія.

Але транспортом може бути будь що, навіщо метро? Тим паче, нічне. Коли Семенко на повні груди вигукував про метро до Києва і до Кибинець, він же наче говорив про єдність населеного пункту (міста?) із залізом, новітніми технологіями, а не про метро як інтервал (музичний?) між двома місцями. Але нам необхідне метро до Ялівця як зразок підшкірних сполучень (проникнень?) між містами, а відповідно – і між світобаченнями людей, що проживають у них. У такому разі звичайний наземний транспорт руйнує природній простір, розділяє його вервечками доріг та колій, а отже, не претендує на порівняння із музичним сполученням двох географічних точок. Це як у Василя Герасим’юка (з вірша «Сон у метро»**): «Лиш музика./ Їй лиш/ її кроти/ риють метро під серцем» – дуже подібне до Прохаськового (карпатського?) відчуття географії та музики.

Вдалі сни подібні на добру траву, яка не приносить нічого свого, але переводить решітку пропорцій часу і відстані з кристалічного стану в газоподібний.

Час нашого маршруту визначається саме ніччю (як і час вистави), а якщо конкретніше, то власне тривалістю сну (у випадку вистави – трохи більше 5 годин). І це хитро – ув’язнити слухачів у своїх снах, спонукати їх проживати оперу крізь нічні візії. За словами випадкового відвідувача: «Ну, ти розумієш, ти прийшов сюди поспати. І засинаєш, і начебто тікаєш від цієї музики. А не виходить, розумієш? В твоїй голові і на сцені те саме, розумієш? Музика приходить по тебе». В добрих традиціях всеношних мандрівок глядачі були «прикуті» пледиками, відповідно матрацно-пуфиковий формат гарантував умови для максимального абстрагування.

Треба по справжньому любити місця, щоби вони любили тебе.

Якщо у розмовах про книгу «НепрОсті» Оксана Забужко у наголошувала на інцесті географії з історією, то у сонОпері прослідковуються кровозмісні стосунки музики з географією (а точніше топографією). Про останню вже сказано достатньо, то що ж сталось з історією? Аспекти «альтернативної історії» (сюжетна лінія з Франциском, повоєнні перипетії) виявились фоновими поряд з реальністю Анни: недаремно сама композиція опери є «анноцентричною» (кожна дія відповідає Анні). Тобто, історія загальна перетекла у приватну, яка вже зовсім і не історія, а сув’язь відчутого – смаку яблука з волосиною його жінки, запаху зимових гір, обрисів близьких дерев. До чогось такого і наближались слухачі під час вистави. Здавалося би, й самі непрОсті відійшли на другий план (або перейшли у чиїсь сни), а позицію «головного мольфара» зайняв сам автор.

Голос живий і голос оживлює. Голос сильніший від образу.

Коли мандрівка майже добігає свого кінця, варто сказати про її творців та провідників. Музична подорож до Ялівця була втілена завдяки тексту та читці Тараса Прохаська, а також магії Іллі Разумейка (рояль, toy piano), Романа Григоріва (контрабас, вібрафон, піаніно), Андрія Надольського (перкурсія), Жанни Марчинської (віолончель) та вокалу Чен Юнь Цзя. Перформенс-колискова «НепрОсті» як музичне дитя Іллі Разумейка та Романа Григоріва (об’єднання Nova Opera) було представлено в повному обсязі киянам вперше (в рамках цьогорічного фестивалю Atlas Weekend раніше демонстрували ескіз опери).

Говори те, що подумалося, а думай так, як щойно відчула.

Відгук на деякі події варто починати писати під час події, бо потім вже пізно – необхідні слова розвіються разом з останніми звуками вистави, і саме враження буде втрачено. То що ж залишиться? Скелет послідовностей – музична вистава на три дії, 2 антракти по 15 хв. Перша дія (ніхто ще не спав) – перкурсія, контрабас, голос Прохаська, постаті музикантів з’являються і зникають поміж матраців і пуфів зі слухачами. Антракт, кава, поїдання печива біля режисерів і переступання через сонних слухачів. Друга дія – без Прохаська, музика трохи тихше серцебиття, знову трохи співу, без антракту і кави, сновидіння домальовують своїх музикантів. О, знову дія (уже третя) – знову трохи співу, народні мотиви Чен Юн Цзя розпорошились між іншими виступами, голос Прохаська …про те, про що не можна сказати, треба мовчати. Мовчати? Чи пригадати інакше – станція «перша Анна», станція «антракт», станція «друга Анна», невидима станція, станція «третя Анна».