Трагедія Чорнобиля – це важкий спадок як мінімум двох народів – українців і білорусів. Знаходячись на відстані менше 20-ти км від білоруського кордону, сумнозвісна АЕС завдала непоправної шкоди тамтешньому населенню. Але ще довго про події аварії та їхні наслідки усі волітимуть мовчати – хто зі страху, хто з покори, хто через відсутність інформації. Ось чому поява книжки білоруської письменниці, володарки Нобелівської премії у галузі літератури «за багатоголосу творчість, яка є пам’ятником стражданню та мужності у наш час» Світлани Алексієвич під назвою «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» є частково й українським надбанням. Тут написано про те, що пережив і наш народ, але в силу різних обставин, не знає як, або й не хоче розказати.
У 1997 р. Світлана Алексієвич завершила й опублікувала згаданий роман, а вже наступного року книжка виходить в українському перекладі Оксани Забужко у видавництві «Факт». Ірландський режисер Хуаніта Вілсон зняла за мотивами твору короткометражний фільм, який у 2010 році був номінований на премію «Оскар». 2013 р. Алексієвич віддала до друку оновлену «Чорнобильську молитву», доповнену новими монологами і з дещо зміненою структурою. Саме цей варіант і побачив світ у видавництві «Комора» у 2016-му.
У післямові до видання Оксана Забужко пише: «Я переклала цю книжку тому, що сама подібної не написала, і навряд чи коли напишу, і не бачу, щоб хтось в Україні написав – принаймні в близько-осяжному майбутньому». Особиста сміливість і докладність в описі фактів, притаманна білоруській письменниці, дозволили їй створити текст, який промовляє до різних поколінь читачів як із пострадянських країн, так і решти світу. «Алексієвич ризикнула підважити словом власне той темний, неартикульований масив колективного досвіду, – зауважує Оксана Забужко, – що його письменство досі бралось хіба ледь-ледь поялозити, як цукерку язиком, і тут-таки кидало за нестравністю, – причому зробила це з безстрашністю, притаманною саме жінкам (ну й ще, може, медикам…)». Такий відчайдушний крок письменниці, народженої в СРСР, є своєрідним закликом до решти людей того часу, що досі не знаходять способів порозуміння і живуть в постійному страху відкрити правду.
Про що ж книжка і навіщо авторка писала на цю тему? Як зауважує Алексієвич, її роман «не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля». Сама подія неодноразово ставала темою дослідження багатьох науковців та літераторів, про неї знято чимало фільмів. «Я ж займаюся тим, – говорить авторка, – що назвала би проґавленою історією, безслідними слідами нашого перебування на землі і в часі».
Загалом, твір писався протягом майже двадцяти років і постав як результат численних інтерв’ю та зустрічей Алексієвич з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями… Як і в інших її текстах, а, зокрема, «Час second-hand (Кінець червоної людини)», авторку найдужче цікавить доля окремої маленької людини, що зіткнулась із силами, непідвладними їй. «Нотую й збираю повсякденність почуттів, думок, слів. – окреслює свій творчий метод письменниця. – Намагаюся вхопити побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей». Бо як давати собі раду? Як вижити і знайти сили рухатися далі? Такі питання щоразу виникають в очевидців катастрофи і читачів, що мимоволі втягуються і співпереживають історіям персонажів книжки. Свідчать у книзі всі – від найменших постраждалих від Чорнобильської катастрофи до тих, у кого молоді роки давно вже позаду. Відчутно, що ці люди нарешті хочуть виговоритися і саме авторка таку можливість їм дала.
Роман білоруської письменниці написаний у жанрі нон-фікшн і складається з трьох розділів, поділених умовно на: Солдатський хор, Народний хор, Дитячий хор і Самотній людський голос. Кожна з цих частин налічує кілька монологів, що відображають спогади героїв про ту трагедію. Символічно ці враження можна поділити на кілька тематичних блоків. До першого зарахуємо думки опитаних про те, що поза зоною ураження їх боялись і уникали спілкування. Нам важко уявити, що жінка не пускає в хату рідну сестру, і тій доводиться ночувати з дитиною на вокзалі, або коли до дівчинки бояться навіть ненароком доторкнутись у класі, бо вона «чорнобильська». А як пояснити молодій жінці Каті П., що їй не варто кохати і народжувати дітей, оскільки вони можуть народитися мертвими чи інвалідами? «На перших порах ми всі були перетворилися на рідкісні експонати…, – розповідає персонаж Миколай Хомич Калугін. – Саме слово «чорнобилець» досі як звуковий сигнал… Усі повертають голови в твій бік… Звідти!». Як говорить дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка, біда в тому, що очевидці все частіше помирають, «але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили… Що бачили… Про смерть люди не хочуть слухать». Катастрофа на ЧАЕС кардинально змінила реальність тих, хто від неї постраждав. «Наше життя крутиться довкола одного… Довкола Чорнобиля…, – говорить один із героїв. – Де тоді був, як далеко від реактора жив? Що бачив? Хто помер? А хто виїхав? Куди?». І в цьому питанні весь їхній біль, полегшення і співчуття.
Після того, як значну частину населення евакуювали, на зараженій території залишилося чимало домашніх тварин. Через загрозу поширення радіації, усіх їх наказали знищити. Коти й собаки радо йшли на людський голос, та замість ласки і їжі їх чекали дула автоматів. «А вони ж ні в чому не винні – ні звірі, ні птахи, і помирали вони безмовно, це ще страшніше». Історії про такі вбивства не додають людині честі, але показують, як під тиском влади вона не вміє мислити критично, а лиш виконує накази й сліпо кориться.
Це стало ще однієї важливою темою книжки – наскільки тодішні люди вірили всьому, що говорила партія. Перед владою було завдання – не допустити паніки. «Ніхто не скиглив. Треба, то й треба. Вітчизна призвала, вітчизна звеліла. Такий у нас народ…», – міркує інженер-хімік Іван Миколайович Жмихов. Солдати сміливо йшли на заражені території без належної амуніції та елементарних знань з безпеки поводження на подібних об’єктах. Абсурдність ситуація вимірюється фактом, що «раз на тиждень тим, хто добре землю копав, перед лавою вручали похвальну грамоту. Кращий гробокоп Радянського Союзу. Чим не божевілля?..». А потім не проходило й півроку, як ці люди хворіли й вмирали, повернувшись додому.
Щоправда, навіть ті, хто все життя пропрацював у сфері ядерної енергетики, все одно були надто безтурботними. «Я вірив…, – каже інженер із двадцятирічним стажем, добре знайомий із законами фізики. – Знав же я, що з цих місць треба забиратися всьому живому. Бодай на якийсь час. Але ми сумлінно проводили замірювання й дивилися телевізор. Ми звикли вірити». Хоча не тільки влада винна в цій сліпоті й нехтуванні правилами виживання у таких умовах. Причина також в людях, що не бажали покидати своїх домівок, майна й домашніх тварин та їхати світ за очі у пошуках невідомого. «Не тільки влада обманювала нас, – говорить сільська вчителька Людмила Дмитрівна Полянська, – але ми й самі не хотіли знати правди. Десь там… У глибині підсвідомости…».
Не хочуть часто знати й досі. А тема Чорнобильської катастрофи, попри весь трагізм, для багатьох народів колишнього СРСР залишається замовчуваною і невигідною. Хоч радянської імперії давно не існує, і саме Чорнобиль став однією з тих точок, що призвів до її руйнації. «Тут поховано не тільки їхній дім, а цілу епоху, – говорить одна з героїнь. – Епоху віри! В науку! В справедливу соціальну ідею! Велика імперія розповзлася. Розлізлася по швах. Коли імперія розлетілась, ми лишилися самі». Й на цьому тернистому шляху у пошуках власного коріння доречним буде не один такий нон-фікшн, як «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» Світлани Алексієвич. Щоб знати, думати, шукати і не проґавити свою історію – як це вже сталось тридцять років тому.
28.05.2016