Світ дитинства – пізнання світу.
Колись давно батько привіз мені рухому іграшку – з увігнутою траєкторією руху в основі. Коли на її конструкцію запустити з якогось боку (скажімо, справа) машинку, то, рухаючись донизу, вона чіплялася зубцями за виступи і таким чином накручувала пружинку, розміщену у її досить ваговитому тілі, що давало їй можливість «вилазити» на підвищення протилежного (скажімо, лівого) боку цієї увігнутої поверхні. Доїхавши до обмежувача зліва, машинка, зрозуміло, зупинялася, її кінетична енергія гасилася, проте вага штовхала її донизу, і у цей момент зворотнього руху із нутра машинки виступали ще одні паралельні коліщатка, які знову-таки натягали другу пружинку, яка давала їй можливість «вилазити» на підвищення з протилежного (тепер уже, скажімо, правого) боку тієї увігнутої поверхні.
Тою іграшкою можна було бавитися з ранку й до вечора, тим більш, що вона у процесі пересування відтворювала різні звуки. І дійсно, упродовж певного часу я, як заворожений, запускав цю іграшку і з задоволенням спостерігав гойдання тієї машинки справа наліво і зліва направо. Мені якось не доходило до голови, що машинка врешті-решт зупиниться у найнижчій точці свого маятникового блукання, якщо я не надам їй початкової кінетичної енергії: не штовхну власною рукою згори донизу її шляхом, або принаймні не кину зі силою на визначену їй колію.
Як не дивно, через якийсь нетривалий проміжок часу тато знову поїхав на якусь конференцію у якесь інше місто і знову – о, диво! – привіз мені подібну іграшку (можливо, через те, що бачив, як мене захопила та, перша). Ця, новіша, іграшка, ясна річ, була складнішою (там були і підйоми, і спуски, і повороти – праворуч і ліворуч), проте мала одну особливість: елементи були зробленими вже з пластмаси, а не з металу, а перед тим, як запускати вже значно легшу машинку на значно складніший шлях, треба було «накрутити» її з допомогою спеціального ключа.
Тато не знав (хоча міг здогадуватися), що ту першу машинку я успішно «дослідив», тобто, розламав: мене найбільше цікавило, як то змінюються за чергою коліщатка, що реґулярно з'являлися під «черевцем» тої, давнішої, машинки – спочатку, коли ти її запускав справа наліво, з-під дна машинки з'являлися коліщатка з гачками в один бік, а, в разі запуску зліва направо – звідти ж з'являлися такі самі, але з гачками у протилежний... Уявляєте собі моє розчарування, коли у результаті «дослідження» другої машинки виявилося, що жодних цікавих нюансів у ній нема: просто тупо треба було накрутити цю, новішу, спеціальним ключем, а пружинка теж тупо тягнула її, встромляючи гачкоколіщатка у відповідні отвори на стабільній траєкторії її руху. Саме тоді я спізнав те, від чого мені довічно смішно, коли чую класичну на постсовєтському просторі фразу: «із колєї не вибивається»...
Дитячий досвід зазвичай залишається нам на все життя, а інтерес становить лише те, як ми його упродовж життя інтерпретуємо.
Отож, вийшовши із заворожуючих тенет Харона – з вокзалу, переживши-перебувши вертепне дійство античного агону в автобусі з потрійними дверима (хоча радше це була сатирівська драма), вийшовши з автобуса, вийшовши з душу вдома й вийшовши на день-другий із бездонного та безсонного сну, я прийшов до тями. Уже не було ані дежавю, ані жемавю. Я знову був таки вдома.
І почав за філіжанкою кави пригадувати всі дивовижі та здивування минулих двох тижнів. Тим більше, що мав архицікаву працю: все, що було зафіксоване кількома ґаджетами упродовж того часу, треба було «просіяти» і розкласти на свої полички на гард-диски. Щоби воно собі там лежало, можливо, до того часу, коли якогось вечора «вирублять» світло й той гард-диск із всією тою інформацією стане хаосом невпорядкованих фраґментів, які неможливо відновити, як і нашу приватну пам'ять, і доведеться просто викинути його на смітник. Хто сказав: наш треш насущний? Beati dementes.
Проте садомазохістичне задоволення від праці зі ще свіжими у пам'яті переживаннями та спогадами, які послужливий сервіс відео витягав із хаосу двотижневої втоми мозку від відбутих балачок різними мовами і на різні теми (це задоволення, яке неможливо пропустити у цьому світі і в цьому житті), – це щось, можливо, ще неповторніше, аніж саме це життя. Тим більше, що, ще раз переглядаючи щойно прожитий кавалок життя, дивишся на все те уже зовсім іншим оком, зовсім інакше оцінюєш і те, що відбулося (тобто чого, власне кажучи, уже не існує), і те, що тепер відбувається навколо. Історія нас нічого не вчить, бо це «щось» відбувалося не з нами, натомість досвід – власний досвід – таки пам'ятається, особливо якщо час від часу засвербить старий шрам, байдуже – на коліні чи на сумлінні...
Чомусь під час перегляду щойно минулого відрізку власного життя в інтер'єрі дійсності того іншого світу настирливо пригадувалися набагато триваліші давноминулі події, яким свого часу не встиг «надати значення», просто проживши їх і кидаючись щоразу у вир нового. Пригадалося, наприклад, як бабця мастила пироги, підкидаючи їх над мискою, так, що вони щоразу падали туди назад – у миску. Коли вона на коротко відлучилася, я спробував повторити той фокус. Річ ясна, що всі залишилися без обіду... І раптом стало зрозуміло, у якому часі і якому стані я прожив останнє чвертьстоліття. Прозріння було просто блискавичним, як коротке замикання високої напруги!
Минуле 25-річчя було суцільним ХАОСОМ.
Хаос насправді є найбільшою впорядкованістю, бо його протилежність – космос (те, що ГАРНО впорядковане) – є або може бути лишень короткою миттю, яка вже у наступну мить існуватиме як новий, наступний космос. Бо, якщо той самий космос існуватиме довше, аніж найменша одиниця часу, то... сам час зупиниться. Про це добре знали ще давні греки, які знали, що Хаос є породженням Хроноса. А ми про це зовсім забули – і «попали», тобто потрапили у, скажімо, апорію зупинки, зависання.
Поясню, що маю на увазі.
Хаос утворюється, коли підкинути миску з чимось ідеально круглим (хоча це може бути і горох; власне кажучи, у нашому недосконалому – наголошую: НЕДО-СКОНАЛОМУ – нашому світі ми «маємо те, що маємо», саме тому, що застосовуємо підручні й випадкові засоби і категорії, проте, повторюю, задля концептуальної певності в чистоті експерименту потрібно власне ідеально кругле). Отож це ідеально кругле завжди на увігнутій поверхні укладається в ідеальну структуру, – ну, у щось, подібне до сніжинки. І скільки би не підкидати це ідеально кругле, воно у стані формування завжди на увігнутій поверхні творитиме правильну структуру. Гармонійну структуру.
Так воно відбувалося б у формі ідеального експерименту. Перша згадана моя дитяча іграшка була близькою до такого ідеального експерименту.
Знаєте, я злукавив: машинка рухалася не безконечно. Вона врешті-решт зависала у найнижчій точці увігнутої поверхні. І тоді треба було знову розпочинати експеримент. Я повинен був втрутитися і знову надати їй руху, затративши зусилля. І у цьому була мудрість тої іграшки, яка означала, що без мого втручання, без моєї ОСОБИСТОЇ АКТИВНОСТІ нічого не відбуватиметься. Тільки я особисто можу «увімкнути» свою іграшку і продовжувати нею насолоджуватися. До того моменту, доки не зрозумію, що все життя складається з таких увігнутих поверхонь. І що кожен процес, скільки б він не тривав, завершиться «нулем маятника». Звідти і відтоді може початися наступний процес, часто, як це буває – у протилежному напрямку (ре-волюція), а часто – у цілком новому (е-волюція).
Чверть століття тому ми повинні були добре струснути миску з учорашніми «совковими» (якщо хочете – радянськими) варениками, щоби вони вклалися саме так, як вони це могли би зробити. Нам треба було лишень поправити цю структуру, знаючи, що вареники не ідеально круглі. Поправити її законодавчо в такий спосіб, щоб в ідеалі вона стала близькою до гармонійної, тобто заповнити проміжки поміж тими варениками до умовної їхньої ідеальної круглості, а якщо б виявилося за якийсь час у фазі «нуля маятника», що ця округлість все-таки не є ідеальною, що ця наша рукотворна структура не цілком відповідна до наших потреб, треба було би знову зробити поправки, уточнивши параметри міжвареничних прогалин і пустот. Ми ішли б відтоді перспективним щляхом до нашого омріяного ВАРЕНИЧНОГО ідеалу.
Все сталося цілком інакше. Так, як це було у випадку другої іграшки. Багатовекторність підйомів і спусків, поворотів праворуч і ліворуч у цій новій іграшці була насправді оманливою. Вона була добре прорахована інженером-конструктором: її вистачало якраз на закрут пружинки до повного стиснення. І тоді машинка слухняно їхала від старту до фінішу. Інколи буксувала при фініші, інколи, приїхавши до кінця, ще гребла колесами – усе залежало від міри натягу пружинки.
Хтось накручував цю пружинку ще за «совкових часів». Волюнтаристична імітація подорожі могла захопити на декілька хвилин, проте після десятого разу ця гра уже набридала. Набридала навіть у тому разі, якщо пружинку накручував я сам: ще накручуючи її, я знав наперед, куди вона приїде, а головне – як і за скільки часу машинка «видихнеться». Зрештою, все відбувалося в одній площині, незважаючи на позірні підйоми та спуски. У цьому плані старіша іграшка була цікавішою, бо могла надихати на спостереження і висновки. Власні висновки.
Отож ми підкинули «совкові» вареники, проте не змогли (не зуміли? не захотіли?) створити із них нову якість. Очевидно, гіркий досвід 90-х років примусив нас уперто по-мавп'ячому повторювати експеримент, змушуючи щоразу виконувати ту саму дію підкидання.
А пустоти між варениками нікуди не зникали. Принагідно подумалося, що, напевно, вся справа, власне, у варениках. Розумієте, якби це були, скажімо, пельмені (вони неначебто мають форму ближчу до ідеально-круглої, так би мовити – ідеально-круту), то експеримент (р)еволюційного оновлення був би запевне успішнішим. Тому проблема концепції оновлення, себто реформ, є геніально простою. Українцям необхідно провести загальнонаціональний референДУМ, добре поДУМати і обрати один із двох варіантів: вареники як явний НЕФОРМАТ слід замінити або полтавським галушками (цей варіант – для прагматиків), або ж пампухами (цей варіант – компромісний, бо поєднує традиційну національну форму із духовною начинкою).
А пустоти між варениками нікуди не зникали. Їх почали правильно використовувати, а потім і творити ті, кому це було потрібно. На «котли» і на «шузи», на «мерси» і на «хази»... Вони мали свою мету і врешті-решт підкидання вчорашніх вареників перетворилося на магічну дію, на симулякр дії як такої...
Вибори – розпуски – перевибори – довибори – формування коаліцій – і відтак знову ГОЛО-СУВАННЯ з туго накрученою пружинкою...
Врешті-решт ми й не помітили, що наше суспільство, замість створитися у формі конкретної структури, ПРОСТО ЗАВИСЛО над послужливо увігнутою поверхнею, яку милостиво створила для нас сама історія.
І утворився хаос, і хаос став, і хаос усталився, бо хронос (час) завмер і вже нічого не породжував. Ми потрапили у пастку вічності. Незмінної, «в'ялотєкущої», універсальної вічності. «Нуль маятника» просто зник. Уже, здається, навіть і сам маятник зник. А порожнеча заповнилася КОНФЛІКТОМ, бо не могла тривати вічно.
Найгірше, що всі знову тотально і реально лишилися без обіду.
Отож якщо це ще не ДНО, то де тоді воно?
ХА – ОСЬ!
P.S. У 90-х роках я часто возив продукти бабці на село: вона вперто хотіла «умерти у своїй хаті»... Приїжджаючи туди, я бачив, як вона плаче, слухаючи «радіоточку». Виявилося – слухала засідання Верховної Ради України.
Я її заспокоював.
Вона не мала доброї освіти, беручи на наш час, всього школу повшехну. Вона, щоправда, знала принаймні чотири мови – німецьку, польську, російську, і, ясна річ, українську. Вона розуміла дуже багато з того, що нас тоді оточувало. І вона знала достеменно, як «воно має бути».
Отож на мої спроби заспокоїти її (та не слухай ти того, думай сама про себе, ти вже у таких літах...) вона мені сказала рівним і рішучим голосом: «Що вони роблять? Ви всі ще будете жаліти».
Вона померла у січні 1993 року.
06.04.2016