По причинї 50-лїтного ювилею літературної дїяльности Леонида Ив. Глїбова подає велико-руска кієвска часопись илюстрована: "По морю і суші" в ч. 2 з сего року біоґрафію Леонида, котру написав С. Бердяєв. Поміщаємо єї в дословнім перекладї:
Л. И. Глїбів уродив ся дня 19 ст. ст. лютого 1827 року в селї Веселий Поділ, полтавскої ґубернії, где пробували тогди єгo родичі Иван Назарович і Ирина Гаврилівна. Село теє належало до богатих посїлостей дїдичів Родзянків зі старинного україньского роду, котрий в ті часи зазнавав межи Полтавцями великого поважаня. і так Гаврило Родзянко був полтавским ґубернским "предводителем дворянства", а сини єго Аркадій (поет), Платон і Порфирій вважались дуже образованими людьми. Они жили в приязви з тодїшними письмениками, як Пушкином, Давидовим і др., а також зі знатними особами, як Репнином, Трощиньским і Капнистом. И. Н Глїбів був управителем великих табунів кіньских в добрах Родзянків, а радше був товаришем-дорадником сеї родини, котра єго дуже любила і поважала. Тому то, коли уродив ся будучій байкар, хрестним батьком дитини був Платон Родзянко, а другій брат Порфирій взяв на себе обовязок виховати малого Леонида.
Тимчасом померла мати Родзянків і они подїлили між себе майно родичів. Порфирови Гавриловичу дісталось село Горби, кременчугского повіту, куди він переселив ся на постійне житє, взявши з собою і И. Н. Глїбова.
Будучій поет-байкар, званий тогди Льоликом, провів дитинні лїта в Горбах і там вчасно полюбив свій нарід. В семім роцї житя почала єго учити грамоти сама мати Ирина Гаврилівна, котра зросла в домі знаного Трощиньского, знала батька і сина Гоголїв і не цурала ся рідних обичаїв. Помолившись, як годить ся, Богу в день св. Наума, мати казала синови нараз вивчитись лише чотири букви в дала єму за се смачної каші. А писати учив єгo Порфирій Гаврилович, котрий сам вів дальше образованє хлопця і не жалував на се видатків, щоб лише вивести єгo в люде. Зі святим письмом познакомив Льолика настоятель горівского храму о. Яків Заблоцкій; від него також набув він початкових наукових відомостей і основних понять о латиньскім і грецкім язицї. Серед безжурного житя занимав ся будучій писатель своїми дитинними роботами.
Родзянко належав до числа давних справдї образованих україньских дворян, котрі, хоч — розуміє ся — і побирали загально велико-руске образованє, але уміли горячо дорожити всїм рідним. Різдво і Великдень святкувались у них після звичаю, здавна заведеного на полудни Россії. Колядників і "засївників" в свята принимали на панскім дворі радо і щедро надїлювали их і харчем і грішми, а се звичайно поручали маленькому Леонидови Глїбову. А коли, бувало, старушка Одарка готовить крашанки і писанки на Великдень, то Льолик не відходив від неї і уважно придивлював ся тій роботї. Так само, не обходилось без него нїколи і в час Йордану (6 сїчня), або по великодній заутрени, коли то паробки сельскі стріляли. Ті, що з ним сходились, зауважали, що він любить бавити ся цвітами. От єму сейчас і поручили доглядати цвітник в садї, а в додатку назвали єго королем цвітів. Знакомі і рідня звичайно так і витали хлопця: "Здоров був, Льолику, квітчастий королику!"
Розуміє ся, що при подібних обставинах зродилась і скріпилась в дитинї любов до всего красного і розумного на родинї і з него виробив ся чесний, добрий і чуткій чоловік. В богатім домі Родзянка, розуміє ся, було богато слуг і різної челяди. Трафлялось, що дехто з них провинить ся — і сейчас йде до Льолика, а він не одного збавить від заслуженої кари; а для кілько то людей постарав ся він о цїлковиту свободу! Хлопця призначили в 1840 роцї до полтавскої ґімназії. Хоч він був вже добре підготовлений, але директор заведеня Капнист рішив помістити Льолика в клясї, щоби він перейшов систематичний курс середнього образованя. Кватиру для молодого Глїбова найшли в Полтаві у В. С. Прокофьєва, чоловіка дуже гарної, щирої душі. Не мало добрих зерен засїяв він в серце Леонида, поминувши вже хоч би і се, що під єго наглядом хлопець добре учив ся в ґімназії. Студії ґімназіяльні перервав Леонид за-для недуги в 7-ій, клясї в 1848 р., а проживши дома в своїм хуторі над річкою Каламлилом, між селами Горби і Сидори, та скріпивши здоровлє, вступив до нїжиньского ліцею, де в 1855 р. скінчив своє образованє. Зразу гадав він вступити на видїл медичний в Кієві, але обставини не дозволили єму досягнути сеї бажаної цїли. До лїкарскої науки набрав Глїбів замилованя ще дома, помагаючи деколи лїкареви Родзянок-Бонишевскому, котрий в частих розговорах познакомив Леонида на стільки з медициною і так єго до неї заохотив, що Глїбів вже нїколи в житю не переставав нею занимати ся а навіть і помагав недужим не гірше від самого доктора.
Службу зачав Леонид Глїбів яко учитель, найперше в Чорнім Острові, ґуб. подільскої, а відтак від 1858 до 1863 р. в ґімназії в Чернигові. Про житє єго в тих містах годить ся сказати, що тїшив ся загальною любовію і поважанєм, особливо же цїнили свого наставника ученики, котрим він так занимаючо розказував про землю і людей. Перетерпів він однак в своїм житю і не мало горя, утративши ще яко ґімназист свого добродїя, Порфирія Гавриловича, в 1844 р., а в 1851 р. отця, помершого несподївано на тифус, якого набавив ся, заломившись на ледї при переїздї Днїпром.
До двох лїт померла і єго матїр. Сам Глїбів, будучи учителем в Чернигові, так тяжко занедужав, що нїхто не вірив, щоби міг подужати. Хоч він і подужав, то все від того часу зачав недомагати на очи.
Приневолений обставинами покинути учительство, Глібів пережив кілька лїт в Нїжинї у свого тестя о. Теодора Бордоноса, з котрого донькою оженив ся ще яко ліцеіст. Скоро по приїздї єго до Нїжина не стало єї. За той час Глїбів міг знову вернутись до Чернигова, де і вступив до канцелярії місцевого ґубернатора а відтак в р. 1867 именовано єго управителем повітової друкарнї. На тім становищи остав ся Леонид аж до сего часу, будучи заразом почетним директором чернигівского театру, вибудованого добродїйним товариством. Оженив ся він в-друге і має з того другого супружества одного сина, котрий бере живу участь в поетичних трудах свого недужого отця.
В сїм роцї минуло пів столїтя літературної дїяльности Глїбова. Будучи ще учеником 2-ої кляси полтавскої ґімназії, Льолик написав по велико-руски стишок "Сон", в котрім описував невправною рукою свою дитинну тугу за ріднею і родиною. Товариші єго, величаючись своїм товаришем-поетом, чим скорше почванились тим твором перед учителем велико-руского язика Мирец-Имшанецким, котрий похвалив сей стишок, велїв переписати єго на чисто і змінити єго заголовок "Сон" на "Малиновка" та обіцяв випечатати єго в полтавских "Відомостях". Ся перша проба і похвала наставника заохотила молодого Глїбова дальше писати стихи, тим більше, що у него був підготовлений до того грунт ще в дїтинстві впливом артистичної родини Родзянків.
Дійшовши до 6-ої кляси, Глїбів написав вже до сотнї стихів, о чім знав єго господар В. С. Прокофьєв, а за єго то вказанєм молодий поет вибрав з пів сотки своїх лїпших стихів та видав в Полтаві окремою брошуркою в 1847 р. Однак се зроблено без відомости і спеціяльного дозволу шкільного начальства, тому то як лиш появилась книжка, инспектор ґімназії И. И. Боровиковскій сильно насварив ученика Глїбова за таку незаконність і навіть загрозив замкнути єго до карцеру. Перша збірка була написана по велико-руски, під впливом поезій Жуковского, Пушкина і инших поетів тої епохи, з котрих творами познакомив ся Глїбів в розговорах з Родзянками а також і з горбівскої бібліотеки. Особливу симпатію мав Глїбів до стихів Пушкина, котрий, яко приятель Родзянків, в осени 1828 р. навіть приїздив до Горбів і читав свого "Онїгина". Але, зачавши від велико-рускої поезії, Леонид Иванович скоро перейшов на рідну україньску мову і переконав ся, що як раз на тім поли єму і треба трудити ся. Сильне вражінє на молодого чоловіка мав без сумнїву зробити "Кобзар" Шевченка, котрого привіз єму Порфирій Гаврилович. Пізнїйше стрічав ся Глїбів з поетом Чужбиньским і чув єго твори з уст самого автора "Кобзаря" Тараса прочитував будучій байкописець, як сам признав ся, сотнї разів під густолистими столїтовими деревами в горбівскім садї. Єще в ґімназії він твердо рішив ся, посвятити ся зовсїм написаню цїлого цикля байок в ріднім язицї і перші з них написав він в своїм хуторі, де пробував для поратованя слабого здоровля. Они почали появляти ся разом з иншими віршами в "Чернигівских Відомостях" від року 1853 без перерви до появи в Петербурзї журнала "Основа", де Глїбів був постійним і дїяльним сотрудником. А від р. 1861. до 1863. він сам видавав що тиждня в Чернигові "Чернигівскій Листок". Був то дуже интересний орґан печати і над ним не мало напрацював ся сам Леонид, бо в малім ґубернскім місточку не було енерґічних в спосібних помічників. Часом сам один складав він цїлі числа і сам також вів рівночасно корректу. Крім байок і віршів, Глїбів ще любив театр, написав знамениту, дуже пригожу на сцену комедію "До мирового", котра до тепер, не знати з яких причин, не була печатана.
З початку підписував Леонид Иванович в "Черн. Листку" свої твори псевдонімом "Кенир". А вибрав він собі єго з тої причини: Раз привіз Иван Назарович Глїбів з міста на хутір такого голосного самця канарка (котрого звуть на Українї "кениром"), що всї сусїди нароком збирали ся послухати єго співу і жартом перенесли прізвище птицї на старого господаря дома, а потім і на сина єго. Знаменитий байкописець до наших часів зве ся "Кениром" межи чернигівскими обивателями. і тепер часто стрічаємо в галицкоукраїньских періодичних виданях нові твори Л. Глібова, то під тим псевдонімом то з повним підписом писані як давно живою образцевою, чисто-народною мовою, відзначаючі ся тим же вдохновенєм і енерґією, які бачимо в єго стихах з молодости, особливо хороші декотрі байки і шаради печатані в послїдних часах в прекраснім журналї "Дзвінок", котрий вже другій рік виходить у Львові. Ті наведені дати в більшій части завдячуємо именно одному з єго сотрудників А. А. Тищиньскому. Від себе додамо, що в 1870 роках бувшій кієвскій книгар Ильницкій видав досить обємистий збірник байок і стихотворів Л. И. Глїбова, котрий ми з душі поручаємо кождому любителеви правдивої україньскої поезії...
[Дѣло]
30.03.1891