Сироти капітана Ґранта

У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив

у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу,

але випросилася.

“Діти капітана Ґранта” — це була перша “груба” книга, яку я прочитав у своєму житті. Мені привезли її батьки на літні канікули, не пам'ятаю уже, якого року, знаючи мою любов до читання. Літо видалося дощовим, плавати, ловити рибу і загоряти того літа не вдавалося, отож мені не лишалося нічого іншого, як лишень читати під розмірений перестук дощових крапель по даху дідової сільської хати захоплюючу оповідку про пошук капітана Ґранта.

Я захопився навколосвітніми мандрівками всуміш із лекціями з різних дисциплін, з яких і складається ця книга. Не знаю, чи її читали наші нинішні чільники держави, не знаю, чи її читали очільники наших освітніх, наукових і виховних закладів, але я досі її пам'ятаю і черпаю звідти життєву мудрість.

Парадокс цієї книги у моєму особистому житті виявляється у тому, що я на все життя залишився “дитиною капітана Ґранта” на цій нашій землі.

Як відомо, діти капітана Ґранта пливли вздовж відповідної паралелі навколо Землі, шукаючи загубленого в океані свого батька. Інформація з пляшки виявилася достовірною, а подорож — успішною.

Нині “діти капітана Ґранта” вперто долають мутні води Інтернет-океану, навіть не маючи нитки Аріадни, намагаються протиснутися через підземелля офіційних і неофіційних вимог, поміж спамові Сцілли і Харібди добратися до поставленої мети. Героїчні зусилля переважно увінчуються успіхами, які безпосередньо чи опосередковано збагачують національну культуру, інформаційний простір України, заповнюючи білі, сірі і чорні плями історії країни й історії культури.

Щоби могти говорити зі світом зрозумілою йому мовою сучасності — адекватними методологічними, філософськими, культурологічними катеґоріями. Зрештою, щоби могти хоч би сформулювати наукову проблему на рівні світових вимог і зацікавлень.

Бути у світі — своїми.

Гм, я дивуюся поінформованості наших очільників, які вирішили оголосити чергову в Україні війну своїм власним громадянам. Особливо тим, хто має освіту, дипломи, наукові доробки. Це все вже було в нашій історії.

Очільники прекрасно знають, що назва “ліцей” походить від грецького слова Λύκειον — району на околиці античних Атен, де був зведений давній храм Аполлона Лікейського. В афінському лікеї/ліцеї викладав своїм учням Арістотель.

Цікавинка полягає у тому, що Арістотелеві надали для його освітнього закладу, очевидно, непридатну для господарювання територію, яка — Λύκειον — була насправді гаєм, присвяченим вовкові (по-грецьки — λύκоς). Там нічого не росло?

Натомість “Академія” — це просто гай коло тих-таки Атен, де росли оливкові дерева. Саме в цьому гаю розташовувалася школа філософа Платона, яку греки почали називати Академією. Цікаво, що тут було поховано грецького героя Академа.

Цей Академ, грецький герой, за переказами, вказав Касторові і Полідевку місце поховання їхньої нефортунної сестри Єлени, яку свого часу украв Тезей.

Більше того, він ще й братам Діоскурам надав свідчення про те, де ховають цю дівку-гречанку...

Я розумію наших очільників, які переживають денно і нощно про наш, український, бюджет, про те, щоби не піднімати зарплат “непродуктивним верствам населенням”.

Аякже, це приводить лише до одного: інфляції внаслідок необхідності додруковувати грошову масу.

Бо ж що ще можуть робити “академіки”, наукові співробітники, як хіба перипатетизувати: проходжатися на свіжому повітрі і філософствувати?

Лише філософствувати: думати, аналізувати, шукати нові ідеї і докази, придумувати гіпотези, будувати концепції, окреслювати історичні періоди, синтезувати постулати... Робити технічні винаходи і вдосконалювати технології.

Ясна річ, що все це досить складне для розуміння пересічного чиновника, який у своїй діяльності і в житті керується насамперед тим, що ПРО-ЦЕ-ДУРА гласить.

“Летючий Гриць” Василя Стефаника наважився полегшити свою власну долю знищенням “зайвих ротів”. Його “Летючий Гриць” (зауважу — унікальна ономастична знахідка) намагався полегшити свою власну долю. І звільнити себе самого від відповідальності за свій витвір — звільнити себе від своїх власних дітей.

“Гриці Летючі” пролітають над нашим життям, намагаючись зняти зі себе відповідальність. Сьогодні — на сьогодні. Живемо одним днем.

Як і Стефаниківський Гриць Летючий, наші “очільники”, наші “батьки нації”, вочевидь, намагаються врятувати свою РОДИМУЮ СТРАНУ, яку постійно намагаються “накормити”.

Аякже: нехай усі “прийомні дітки-сироти” — медицина, освітні заклади, академія, творчі спілки тощо — поділяться половиною добового харчу на користь їхньої власної дитини — чиновника, якого якось цілком обділили за обіднім столом.

Їм то тяжко вдається. Організувати соціальну справедливість. Палке бажання мати із кожного “кормлєнія” ще й своє власне зводить усі героїчні зусилля минулого чвертьстоліття нанівець.

Проте наші “очільники”, наші “батьки нації” не здаються і не занепадають духом: не зважаючи ні на які жертви, намагаються порятувати СВОЮ державу.

Проте контент-аналіз проголошеного та здійсненого за це многотрудне чвертьстоліття породжує серйозні сумніви щодо адекватності їхніх світоглядних парадигм.

Видається, що у їхньому поняттєвому апараті не існує категорій “рідного народу”, “власної питомої нації”, “своєї власної країни”.

ПОВНОЦІННОЇ КРАЇНИ, яка повинна мати всі — ВСІ — риси й інституції нормальної спільноти, які уможливлюють існування громадянського суспільства.

Яка виростає, як дбайливо виплекана плодоносна яблуня коло отої дідової хати, кореня роду.

Виглядає, що для них це всього лиш “зелена карта”, набутий мандат.

Заміна сукупності різних базових онтологічних понять спрощеним і спрофанованим поняттям держави — добрий засіб лозунґового керування масою. І специфічне мистецтво “гри в бісер” із постійним і перманентним ускладненням процедур, зміною правил гри. Чи ж не це ми нині маємо під назвою “Україна”?

Як результат, не маючи мети і певності у її досягненні, “сироти капітана Ґранта” втрачають останні крихти віри у своє майбутнє і розбредаються тинятися попідтинню...

Здавалося б, що з “гнізда зозулі” вже повипадали всі, хто був чогось вартим: мав якийсь талант, здобув знання, вирізнявся персональною активністю.

Якщо не “повипадали”, то були, як “лузери” і потенційні невдахи, витісненими і викиненими зі згаданого гнізда “ловкими” і крутими зозулятами.

Байстрятами-підкидьками, які, знай, деруть горло і вимагають корму — криком (незрозумілою “зазулячою мовою”), розштовхуванням усіх інших недорозвинутими, але фізично, юридично і політично сильними крильцями, а не досить крилець — то найпотужнішою частиною свого “корпусу”.

Природне розчищення Lebensraum'у.

Чи то ЛЕТЮЧІ над нашим “гніздом зозулі”, яке іменується “з високих трибун” то Батьківщиною, то Україною, ГРИЦІ погано розуміють наш нинішній світ і його пріоритети, чи то свідомо заганяють свій народ у безпросвіток “темного віку”, чи то просто їм зовсім не до нас усіх? Є й важливіші особисті справи.

Одні люди кажуть, що нинішні події на українській території — це наукоцид, інші констатують, що лінґвоцид, ще інші називають status quo соціоцидом. Дехто навіть стверджує про геноцид, пригадуючи Голодомор.

А мені особисто видається, що це чергова серія реаліті-шоу під назвою ПРОФІ-ЦИД.

Тотальне знищення професіоналів. З метою оптимізації управління.