Інформація чужинців про наші культурно-наукові надбання зводиться практично до двох основних родів: безпосередньо-устної інформації (приватні балачки, відчити, виклади й т. п.) та письменно-друковної (приватне листування, окремі книжкові видання, огляди й рецензії). Треба з приємністю ствердити, що останні роки принесли з цього погляду велике оживлення, воно ж обумовлене новими політичними обставинами, серед яких нам доводиться жити. Щораз частіше читаємо в нашій пресі й журналах, що нпр. появився італійський переклад українських новелістів, італійська, чеська й німецька граматика української мови, німецькі статті про українську культуру, огляд українського мовознавства, інформаційний збірник статтей про Західню Україну, що нпр. друкується такийто й такий українсько-чужинецький словник і т. п. Те все без сумніву відрадні явища й вони йдуть здебільшого на рахунок українських наукових сил у Німеччині.
А скільки день-денно впаде устних чи листовних приватних інформацій про всякі культурно-наукові справи українства! Про це можуть сказати багато ті, що такі інформації давали й дають, опинившись у даному фахово-чужинецькому середовищі, чи зустрінувшись з окремими запитами листовно. Коли порівняти з цього погляду живе "сьогодні" недавнім "учора", де треба було з неодною інформацією попросту вдиратись у чужу байдужну ментальність коли ставити проти цього сьогоднішнє невимушене зацікавлення европейця, а передусім німця, українською проблемою й то зацікавлення, що вимагає для себе не енцикльопедичної відповіди, але фахово простудіованої інформації, то мусимо безсторонньо ствердити не тільки зріст культурно-наукової україніки, але й потребу фахово вишколених інтелектуалістів у кожній ділянці українознавства на чужині.
Здавалося б, що можна сміло радіти оцим зростом зацікавлення чужинців українською культурою й наукою та нашими зусиллями оте зацікавлення заспокоювати. Проте, коли приглянутися ближче нашій культурно-науковій інформації хоч би на терені Великонімеччини, то треба відмітити тут і там деякі аномалії, що з ними рішуче мусимо боротися для добра самої справи. На дві такі аномалії хочу звернути увагу в цій статті.
Насамперед треба поставити ясно справу фаховости й нефаховости інформації й інформаторів, іншими словами проблему компетенції; хто й де покликаний давати таку або іншу інформацію. І хоч у нас досі про мистецтво писали мистецтвознавці, про історію історики, про мову мовознавці, то віднедавна починається на цьому відтинку ширитись "бессервісерське всезнайство". Щоб недалеко сягати, наведу такий приклад: Виходить у Позені німецький науковий журнал "Дойтше Віссеншафтліхе Цайтшріфт ін Вартелянд" за редакцією д-ра А. Ляттермана. У другому зшитку (за 1940 р.) цього цінного журналу помістив редактор декілька рецензій пера д-ра Ніколявса Андрузйака, либонь таки нашого молодого історика Миколи Андрусяка (латинкою: Mykola Andruśak). Побіч рецензій на деякі історичні публікації, помістив він обговорення мого "Німецько-українського кишенькового словника" та "Підручника української мови для німців" д-ра Ярослава Рудницького. І в одному і в другому випадку треба ствердити явну нефаховість автора й некомпетентність забирати голос у мовознавчих справах. Ми думаємо, що коли він тепер прочитає те все, що він там написав, то признає нпр. підкреслювання несутніх дрібничок, видвигання малозначних для цілости праць моментів та вирішально-"бессерівісерський" тон кожного свого речення. Коли ж сам д-р Андрусяк цього не помітить (зн. не схоче помітити), то помітить це всякий, хто незацікавлений ні по одній, ні по другій стороні. На кожний випадок нефаховий у цьому випадку виступ д-ра Андрусяка не приносить шани ні йому, ні українській науці, не говорячи вже про авторів-мовознавців, що їх д-р Андрусяк аподиктично повчає із пєдесталу свого нескромного всезнайства власне в мовознавчих речах!
Друга справа, що її хочу тут заторкнути, це справа фальшивої інформації, що подекуди межує із каригідним позерством гіршого сорта. І знов д-р Андрусяк достарчає нам тут клясичного прикладу. Обговорюючи в названому журналі статтю д-ра Я. Рудницького про "Сучасний стан і завдання української науки", на стор. 368 пише він таке:
"На жаль, містить його (зн. Рудницького) стаття багато нісенітниць щодо науки в Совітській Україні. Він (зн. Рудницький) пише: "Українська Академія Наук Сов. України (що повстала на місці зліквідованої 1935-36 р. Всеукраїнської Академії Наук) займається сьогодні нпр. вірменською (!) ручною мовою, історією болгарського (!) правопису, поправлянням перекладів Ленінових творів і т. п.". Мушу завважити — пише д-р Андрусяк — що займатися названими питаннями не є ніяким лихом. Але чи може д-р Рудницький доказати, по наведені ним приклади є правдиві?".
Отже передусім треба ствердити, що коли мова про "нісенітниці", то з них в стані д-р Андрусяк навести тільки одну. Але є велике питання, що уповажнює його називати наведене місце взагалі "нісенітницею"? Адже ж ніхто з притомних людей, читаючи ті рядки, не добачить у них безпосереднього чи посереднього твердження, мовляв, займатися такими неукраїністичними справами, як вірменською ручною мовою і т. д., є якимсь лихом. Цього Рудницький не твердить. А що він хоче тим сказати, то всякому, як сказано, притомному ясно! Та за найбільше лихо треба в цьому випадку признати непоінформованість самого д-ра Андрусяка. Коли йому забаглось дуже "доказів", то хай потрудиться до перших зшитків журналу Академії Наук УСРР "Мовознавство" й там прочитає собі наведені д-ром Рудницьким праці! І тоді хай добре застановиться над тим, хто в дійсності понаписував багато дурниць! І хто хоче в деяких справах інформувати чужинців, сам не будучи поінформованим! На боці вже залишаємо менторський тон та інші прикмети дискутантської "чемности" д-ра Андрусяка, добрі для якоїсь заґумінкової ґазетки, а не для чужого поважного журналу.
Порушені вгорі недомагання в ділянці нашої культурно-наукової інформації чужинців не всі, та ми хотіли покищо звернути увагу на найважніші й пекучі з них. Коли це робимо публично, то тільки тому, що того вимагає добро й успішність справи, а також і загально-моральні засновки, що їх можна коротко схопити в висказі: "Коли хочемо, щоб нас шанували чужинці, то мусимо передусім шанувати самі себе", зокрема ж перед тими чужинцями. Sit modus in rebus!...
Берлін.
[Краківські вісті]
23.03.1941