Поміщаємо отсю, прислану нам статю д. Яворского, написану в порозуміню з ширшим кружком львівскоі москвофільскоі молодіжі, через те, що се вже хоть слабонька опозиція супротів власного старшого поколіня, котра доси не має свого органу. Ми радо дамо місце й дальшим обіцяним статям, та тілько згори заявляємо, то не будемо йіх далі містити в орігіналі. Молоді москвофільскі опозиціоністи слушно бажають скасувати всяку язикову середину — бурсаччину нашоі москвофільскоі інтелігенціі, — але ж отся статя, як і надруковане передше письмо д. Алексевича доказує, що мові молодих москвофілів іще далеко до російскоі літературноі мови, котроі, завважаємо, можна навчитися, як слід, тілько серед живоі російськоі суспільности, а не з граматик та книжок. Зрештою, коли наші молоді москвофіли справді думають що небудь робити для народу, то мусять же вживати єгo мови бодай в простонародній границі, та на се якось доси не заноситься.
Що до самоі справи, то ми перше вислухаємо, чого хочуть молоді москвофіли, а вже потім скажемо дещо й від себе. Свою основну думку ми вже сказали в статі "Наше москвофільство" (ч. 3). Ред.
І.
"Единства, согласія, общей дѣятельности" зовутъ со всѣхъ сторонъ люди доброй воли или просто ловкіе крикуны; когда однако дѣло прійдетъ къ осуществленію, въ исполненію этихъ громкихъ фразъ и отзывовъ, забиваютъ на свои-же собственныя слова и начинаются ab ovo прежніе мелочные партійвные споры, литературный или языковыя полемики, доносы одной партіи на другую, брата на брата, обвиненья въ невѣрности и нелояльности державѣ, измѣнѣ и піизмѣ... Не обойдется при томъ безъ оправданій со стороны обѣихъ партій, безъ заявленій "вѣрноподданическихъ" чувствъ, лакейскаго лаполизъя и раболѣпья.
Между тѣмъ каждый чувствуетъ, что такая мамелюцкая политика не доведетъ ни къ чему путнему. Не пора вѣдь теперь, выѣзжать съ своими домашними спорами и недорозумѣньями, не пора вести литературныхъ и языковыхъ полемикъ, такъ какъ только соединенныя силы, общіе труды такъ "москалеФИловъ" какъ и "украинофиловъ", успѣютъ со временемъ вывести нашу бѣдную Рутенію изъ хаоса, въ которомъ она блуждаетъ. Тоже вовсе никому не нужны заявленія вѣрности и преданности правительству и езуитамъ такъ со стороны п. Романчука какъ и п. Антоневича, потому что мы — галицкіе Русскіе — съ одной стороны вовсе не думали быть невѣрными или нелояльными, съ другой-же, мы принуждены быть постоянно въ рѣшительной и энергичной оппозиціи къ правительству, до поры, пока оно не исполнитъ всѣхъ справедливыхъ требований; трехмиліоннаго русскаго населенія Австріи; объ Римѣ даже не стоитъ говорить, потому что мы не объязаны никакими законами, а тѣмъ менѣе какою нибудь благодарностью — постоянно падать на колѣна передъ папскою тіярою или езуитами.
Вообще, выступленье русскихъ пословъ въ послѣдной соймовой сесіи, это ужасная политическая ошибка, которая насъ вдругъ толкнула назадъ къ 1848 году, если даже не дальше.
Тогда, въ 1848 г. мы вправдѣ не имѣли еще ничего, но у насъ была неиспорченная среда, свѣжія силы, симпатья, помочь и различныя существенныя льготы со стороны правительства; теперь-же, послѣ сорокъ лѣтъ тяжкаго труда у насъ тоже рѣшительно ничего нѣту но мы уже не одно цѣлое, а раздробленны на множество партій, народъ нашъ деморализированъ до крайности, при томъ мы компромитованы и вслѣдствіе этаго игнорированны отъ правительства и презираемы отъ инныхъ народностей.
Если отже хочемъ дѣйствовать успѣшно не для парады а для истинной пользы, должны мы на ново начать политическую жизнь, шагъ за шагомъ двигаться впередъ, а научены горькимъ опытомъ — ити вмѣстѣ, въ согласьи, не вдаваться въ высокую политику, которую могутъ вести только зрѣлые народы, а трудиться для блага крестьянъ, самаго важнаго двигателя народного возрожденья, прежде всего для улучщенія ихъ матерьяльнаго быта, для поднесенья образовательности и нравственности среди темныхъ массъ. Вотъ поприще, на которомъ слѣдуетъ и можно успѣшно дѣйствовать.
Черезъ просвѣщенье къ благобыту, черезъ благобытъ къ политической и общественной свободѣ. Однако, еще разъ повторяю, прежде всего нужно согласье, единство и братство между непріязными русскими партіями. Пока не устанутъ между нами всѣ споры, борьбы, ненависть и недовѣрье, пока одни другимъ будемъ только мѣшать и препятствовать въ дѣлахъ, пока не поймемъ, что мы всѣ и "москалефилы" и "украиноФиЛы" — дѣти одной матери, родные братья не смотря на то, что одни пишутся черезъ одно, а другіе черезъ два "с", что одни употребляютъ "ъ, ь, ѣ", — а другіе нѣтъ, — до той поры не можетъ быть рѣчи объ какихъ-нибудь успѣхахъ, корыстяхъ, и пріобрѣтеньяхъ. Во виду того мы, молодежь русская, съ истинною радостью встрѣтили извѣстья объ какихъ-то соглашеньяхъ между русскими студентами въ Вѣнѣ и во Львовѣ, думая что кончились уже прежнія распри и что молодое племя, въ рукахъ котораго лежитъ будущность, вступитъ на новый путь и поведетъ нимъ свой нужденный народъ къ спасительной цѣли. Между тѣмъ вышло, что соглашенье это разбилось вслѣдствіе недорозумѣній и то съ вины обѣихъ партій. Одни, именно "москалефилы" провинились въ томъ, что поставили какъ главное условье соглашенья "стоянье на почвѣ единства цѣлаго русскаго народа отъ Дуная по Уралъ", что пока, въ теперѣшнемъ положеньи вещей, такая-же несбыточная мечта какъ на пр. общность имѣнья. Погодите немножко, господа! Пока русское населенье Австріи еще не богато и не могучо, пока pyccкie крестьяне сами не убѣдятся въ историческихъ истинахъ и сами не прійдутъ къ тому заключенью, до тѣхъ поръ надо стоять на почвѣ исключительно Австро-русскаго народа и на той почвѣ надо всѣми силами трудиться.
Я не хочу этимъ сказать будто мы должны совсѣмъ выречься этихъ убѣжденій объ единствѣ русскаго народа, я хочу только свернуть вниманіе благонамѣренныхъ людей, что такихъ вопросовъ положительно не надо подносить въ разъединительныхъ цѣляхъ, гдѣ разходится о такъ важное дѣло какъ примиренье русскихъ и "украиноФильскихъ" либераловъ, которые преслѣдуютъ совсемъ инныя, о много важнѣйшія цѣли.
Согрѣшили тоже и "украинофилы" и думаю, что они даже суть главнымъ поводомъ новаго раздора, потому что относятся къ своимъ былымъ противникамъ съ недовѣрьемъ, подозрѣвая ихъ въ симпатьяхъ къ абсолютизму и къ самодержавной формѣ правленья въ Россіи, а особенно бросая такое тяжкое и безподставное обвиненье, будто всѣ, стоящіе на почвѣ единства русскаго народа набрали этихъ убѣжденій при содѣйствіи "рублей". Это обвиненіе, подносимое обыкновенно злобою Поляковъ, принуждены мы, русскіе либералы, съ всею положительностью оттолкнуть. Убѣжденій нашихъ мы никому и никогда не продавали и никогда ихъ не продадимъ, а дошли мы къ нимъ вслѣдствіе убѣдителъныхъ доказательствъ науки и исторьи. И второе обвиненье "украинофиловъ" будто всѣ такъ называемые "москалефилы" поклонники абсолютизма — тоже не сходно съ истиною, потому что никто, въ комъ тлѣетъ еще искра сознанья индивидуальности и жажда личной свободы, не можетъ соглашаться а тѣмъ менѣе покланяться мѣрамъ русскаго правительства и вообще абсолютной формѣ правленья.
Меня удивляетъ только, откудова взяли наши украинофильствующіе братья эта странное подозрѣнье, потому что едва-ли кто-нибудь изъ русскихъ молодыхъ людей заявилъ такое мнѣнье. Вѣроятно происходитъ оно изъ жерела съ котораго происходятъ и всѣ инныя обвиненья противъ русскихъ, т. е. изъ польскихъ газетъ, который постоянно горланятъ на тему "рублей" "кнута" и прч. Столько разовъ, однако, открывалось сколько истины во всѣхъ тѣхъ крикахъ, а все еще суть легковѣрные люди, которые имъ вѣрятъ.
Къ дѣлу, братья! Бросимъ-те уже разъ наши споры и недорозумѣнья, забудемъ на сумное прошлое; пусть первая лучшая мелочь, первое лучтое подстрекательство со стороны нашихъ общихъ враговъ не отталкиваетъ насъ отъ себя. Братски подадимь себѣ руки и вмѣстѣ будемъ ити по пути правды и любви, вмѣстѣ будемъ добиваться завѣтныхъ свободъ для нашего народа, и матерьяльныхъ льготъ и улегченій для угнетемныхъ меншихъ братей.
Поднесемъ ихъ бытъ до уровня инныхъ европейскихъ народовъ посредствомъ просвѣщанья и научанья, и доведемъ ихъ до той степени политическаго развитья, чтобъ самы они были въ состояніи разсудить дѣло о Збручѣ или Уранѣ.
[Народ, 16.03.1891]
ІІ.
Поміщена в 6 ч. Народа статя д. Ю. Яворского, викликала в органі старо-рутенскоі партіі Червоній Руси (ч. 54) переполох, плохо прикритий диравим і не на редакцію "Черв. Руси" шитим бакалярским плащем. Редакція "Черв. Руси" лає автора остатними словами, каже єму вчитися російскоі мови, — хоть сама пише, ще гіршим язичієм, — зве справи автором порушені, дурницями, єго погляди дикими. Якжеж! Автор статі повстає протій зручних крикунів серед обох старших партій, зве йіх спори марними, виступає протів йіх обопільного донощицтва, заяв вірнопідданости Австріі й Римови, чи там Петербургови; зве йіх політику мамелюцкою, стверджує, що руска поступова молодіж обох етнографічних напрямків іде до чогось далеко важнійшого, ніж стоянка при формально національнім прапорі, украйінскім чи всерускім, а іменно до згідноі праці над розширенєм свободи та матеріяльним і моральним двигненєм народних мас; нарешті автор заявляє, що москвофільска молодіж не продає і не продасть своіх переконань за рублі і навіть рішучо противна царскому абсолютизмови в Росіі. Помилуйте, хибаж се все не дике для — безоглядних поклонників "Черв. Руси"?!
На поміч собі, редакція Черв. Руси покликала добродія В. Л. Р., що в 58 ч. Черв. Руси помістив своі уваги протів того, що у нас сказано про молоде москвофільство в 6 ч. Д. В. Л. Р. каже, що буцім то між москвофільскою молодіжю нема ні одного, "кто схотѣлъ бы подражати "молоде поколінє" въ его поведеніи въ виду старшого поколіня". Коли воно справді так, то чомуж ви не хвалите угодовців? Аджеж то вони наше "старше поколінє", і, по вашій філософіі, ми повинні би йім лизати руки, так як ви, що так говорите, лижете руки вашому "старшому поколіню", то б то локаям, котрих пан перемінив на других (угодовців) і котрі кричать: "за що? ми би ще ліпше панових ворогів били!" Тоді щож значить ваша говорінка про-те, що ваша молодіж радикалізуєся, що вона годиться з програмою укр. рад молодіжи, крім точки про віру, як се ви самі, добродію Б. Л. Р. писали в Черв. Руси? Очивидячки, вас шеф пустив тілько на те, щоби налякати св. Юр та знову вилякати у него ласку для старорутенских недобитків ще гірших темнолюбців як наші "старші".
Та так зле не є, як ви, добродію В. Л. Р. кажете. Москвофільска молодіж таки знимаєся і протів свого "старшого поколіня". Йій не стає ще тілько цівільноі відваги, заявити се гуртом прилюдно. Та ся відвага мусить явитися, бо що ж би то була за молодіж, котра заявляє, що хоче боротися з ворогами нашого народу, а боіться далеко слабшого противника — своіх власних інвалідів, що власне перші стоять на дорозі до правдивоі просвіти, волі й добробиту нашого народа?! Поки ви рішучо не зірвете зі своіми старими, поти й мови бути не може про яку небудь спільність між нашим молодим поколінєм і вами.
Один з відважнійших молодих москвофілів — д. Ю. Яворский, котрого дальші статі отсе містимо і котрі будуть найліпшою відповідю на напади Черв. Руси. На рішуче домаганє автора, котрий переконав нас, що для зрадикалізованя москвоф. молодіжи йій конче треба писати в такій мові, за яку вона стоіть, — ми містимо й сі статі в орігіналі, за форму котрого (мову, правопись) зрештою не беремо на себе відвічальности. Ми не могли, задля форми, жертвувати саму річ, і сподіємося, що наші передплатники й прихильники не возьмуть нам сего за зле. Аджеж ми бажаємо тілько мати союзника в наших заходах над волею, просвітою та добробитом нашого народу... З свого боку, ми бажаємо, щоби ті молоді москвофіли чим скорше виступили прилюдно не тілько з критикою свого "старшого поколіня", але й з просвітною та політично-соціяльною програмою. Врешті додамо, що перша з поміщених далі дописей д. Ю. Яворского, прислана нам саме тоді, як у Черв. Руси появилася увага редакціі; друга — недавно. Редакція.
Додаток. Наша увага вже була зложена, коли ми дізналися, що митрополит зовсім заборонив духовенству Черв. Русь, а то передплачувати, держати і навіть читати. Після того ми прочитали в 76 ч. Черв. Руси з 15 л. квітня вступну пращальну статю про те, що редакція органу, що один "сохранилъ полную независимость", під прапором котрого "стоить громадное число людей", — не хоче боротися в церковною властю, щоби, борони боже, до решти не підкопати єі, а щоби єі піддержати, спасти, — робить найбільшу "патріотичну" жертву за для тоі власти — "Червоную Русь", що й перестала від того дня виходити. А редакція Ч. Руси ще й заявляє цинічно, що сей єі "шагъ не есть плодомъ малодушной капитуляции"!! Се все аж надто ясно вказує на те, яка мусить бути нова газета, котру редакція й рекомендує — Галицкая Русь. Остатна буде тим більше підлизуватися св. Юрови, або... або митрополит видасть нову куренду і "Галицкая Русь" упаде. Значить, радикальній москвофільскій молодіжи тим більше треба визволятися від партіі "Гал. Руси". Ми вже нераз говорили, що думаємо про такі куренди. Тепер скажемо тілько, що примір упадку "Черв. Руси" від такоі куренди наглядно виставляє всю залежність галицкого попівства і тих партій, що на нім опираються. Ликованє Діла з того поводу показує, з одного боку, крайний моральний упадок редакціі, а з другого єі короткоглядність, через котру вона не бачить, що може прийти і прийде черга і на "Діло", коли тілько воно схоче вдовольнити дуже сильним опозиційним голосам серед самих народовців. Та се діло угодовців. Ми ж від себе серйозно звертаємо увагу центрального уряду на розріст "держави в державі" — бо він може мати дуже сумні наслідки для світскоі держави. Або є основні державні закони, забеспечуючі особисті права людности, в тім числі й нившому духовенству, або йіх зовсім нема...
Многіе изъ украинофилскихъ "радикаловъ" смотрятъ съ какимъ-то пессимизмомъ и недовѣрьемъ на возможность соглашения между ними и молодими "москалефилами ".
Въ своихъ сомнѣнійхъ доходятъ они даже къ этому странному и неосновательному заключенію, будто всякій "москалефилъ"-прогрессистъ долженъ ужь по самой сути своихъ убѣжденій перейти къ украинофиламъ, исключая всякую середину, всякое самостоятельное прогрессивное москалефилство. Это мнѣнье однако на дѣлѣ оказывается совсемъ ошибочнимъ и невѣрнымъ, такъ какъ на всякій случай между "москалефилами" а "москалефилами" существуетъ большое розличье, дѣлящее ихъ на двѣ особыя части, отношенія которыхъ можно сровнать (конечно mutatis mutandis) съ отношеніями нынѣшныхъ украинофиловъ-народовцевъ къ украинофиламъ-радикаламъ.
Одна часть этихъ "москалефиловъ" — это лояльно-легальные рутенцы-ретрограды, клерикалы "раг ехcelence" (какъ сами они хвастаются), отличающіеся стародавнымъ обскурантизмомъ и узкоглядностію, которые все счастье и спасеніе своего народа видятъ только въ партійной ненависти и нетерпимости1).
Къ счастью все менѣе и менѣе того рода "москалефиловъ", а на ихъ мѣсто вступають или въ ближайшей будущности вступлять люди молодые, энергичные, горячо преданные родному дѣлу, не заслѣпленные односторонностью или ненавистью, съ ясно и рѣшительно начертанной программой, которые отъ ней на волосъ не отступлятъ, не убоятся никакихъ преслѣдованій, конфискатъ или курендъ, не прельстятся никакими видами, карьерою или милостью сильныхъ міра сего.
Къ этимь послѣднымъ (которыхъ можно назвать "радикальными москалефилами-прогрессистами)" належить въ настоящее время большая и лучшая часть молодыхъ русскихъ студентовъ во Львовѣ и въ Вѣнѣ, не смотря на то что "Черв. Русь" и tutti quanti не хотятъ санкционировать ея существованія.
Если отже благонамѣренные украинофилы возьмутъ во вниманье это рѣзкое различье между рутенцами ретроградами а "москалефилами"-прогрессистами, какъ тоже искреннія намѣренія этихъ послѣдныхь, то навѣрное прійдутъ къ инному выводу чѣмъ тотъ, какой заявиль М. Драгомановъ въ своемъ письмѣ, напечатанномь въ 3. Н-рѣ "Народа".
Конечно, что о полномъ сліяніи обѣихъ молодыхъ русскихъ партій пока-что не можеть быть и рѣчи, потому что при этомъ должна-бы одна изъ нихь непремѣнно выречься своихъ принципіяльныхъ убѣжденій и совсемъ подчинить ихъ другой партіи.
Этаго-то именно и опасаются такъ "москалефилы" какъ и "народовцы", не желая и не мога дѣлать никакихъ существенныхъ уступокъ въ своихъ этнографическихъ и литературныхъ убѣжденіяхъ (все различье между нами именно только въ нихъ), чего впрочемъ отъ нихъ даже требовать не возможно. Ни мы не можемъ подъ никакимъ условьемъ выречься единства съ великим, русскимъ народомъ, ни украинофилы не ногутъ признаться къ этому единству, потому что эти убѣжденія вросли уже слишкомъ крѣпко въ кровь и плоть такъ однихъ какъ и другихъ и, какъ учитъ опытъ, всегда бывали каменемъ преткновенія при всякихъ попыткахъ къ соглашенію.
Надо ихъ отже оставить въ сторонѣ и не выѣзжать съ ними вездѣ гдѣ нужно и не нужно потому что такое обоюдное дразненіе безполезно — а повредить можетъ очень много, тѣмъ больше что возможенъ инной modus vivendi, при которомъ могли бы дѣйствовать вмѣстѣ и солидарно русскіе и украинофилы, задерживая свои завѣтные идеалы, свой языкъ и правопись.
Литературныя партьи существуютъ въ каждомъ народѣ и не только, не вредятъ его развитью но напротивъ суть доказательствомъ его жизненности и развитья.
Это уже никакъ не можетъ мѣшать дѣлу и не должно равдѣлять людей стремящихъ прежде всего къ политическому, матерьяльному и умственному поднесенью своего несчастнаго народа, которыхъ самъ опытъ долженъ поучить, какая это громадная ошибка обращать вниманіе прежде всего на литературу, языкъ и правопись а послѣ только на самое главное дѣло, на нужду народа и мѣры, которыя надо принять для ея устранения2).
Во всѣхъ затѣмъ дѣлахъ касающихся бѣднаго народа и могущихъ ему принести пользу, должны мы забыть вопросъ объ единствѣ съ цѣлымъ русскимъ народомъ или самостоятельности отъ него, отложить на лучшія времена литературные и языковые споры, а стремить только къ одному, къ освобожденью бѣднаго нашего народа отъ ига всякихъ паразитовъ, къ его моральной и общественной свободѣ.
Это наша главная и первая цѣль, и имѣя ее на виду должны русскіе и украинофилы солидарно добиваться прежде всего — этаго, что можетъ насъ къ ней приблизить, т. е. слѣдующихъ русскому народу правъ и свободъ, не затрогивая дѣлъ и вопроеовъ въ которыхъ мы никогда не сойдемся.
Въ такомъ направленіи и подъ такими условіями могутъ и будутъ молодые такъ зов. "москалефилы" дѣйствовать рука объ руку съ "украинофилами" не обращая вниманія на то, понравится-ли такой своротъ старшей братіи, и дастъ-ли она на него свою милостивѣйшую концессію.
Заявленье. Я имѣлъ насчастье напечатать въ 6. Н-рѣ "Народа" с. г. статью, которая очень не понравилась нашимъ старшимъ, вѣроятно потому чтобы извѣстная поговорка "на злодѣю шапка горитъ" не потеряла съ теченьемъ времени своего значенія. Вѣроятно пронюхали нѣкоторые изъ корифеевъ рутенской реакціи, что почва изъ подъ ихъ ногъ усувается, и что, скорше или позже, нужно будетъ уступить мѣсто иннымъ молодшимъ и жизненнѣйшимъ силамъ, потому-то и набросились на первый признакъ этаго, непріятнаго конечно, для нихъ, сворота съ остервенѣньемъ и глупьмъ крикомъ.
На хроникарскую статейку "Черв. Руси", которая отличается грубостью и злобою, отвѣтною только для кабаковъ и шинковъ, а не для газетной полемики, не стану отвѣчать, потому что она того не стоитъ. Ругаться, знаетъ всякій дуракъ, въ чемъ впрочемъ могъ убѣдиться и г-нъ хроникаръ "Черв. Руси", почерпнувшій вдохновенья для своей площадной бляги если не у Баумана то навѣрное на Снопковской улицѣ или "pod_sroka". Немногимъ отъ высше упомянутой, отличается тоже и статья (будто "надосланное") какого-то г. В. Л. Р. напечатана въ 58 Н-рѣ "Черв. Руси", сходна съ первой если не руганью и злобою, то безосновательностью, пустословьемъ. Господинъ В. Л. Р., который не считалъ даже нужным подписаться подъ своимъ "заявленьемъ", кричитъ именно съ безличьемъ будто всѣ, живущіе во Львовѣ молодые, такъ зов. "москалефилы, поручили ему внести протестъ противь моей статьи, и откреститься всѣми силами отъ "радикаловъ" репрезентуемыхъ "Народом" (Polizei!) Они-де только "умѣренные" и вовсе не хотятъ подражать украинофилскаго "молодаго поколѣнья", потому что "старшіе" не велятъ. Они даже не имѣютъ никакихъ замѣровъ противъ мамелюцтва и реакцім Рутенцевъ, потому что... опять это было-бы непріятно "старшимъ". Эти "старшіе" — альфа и омега ихъ политическаго кодекса.
На это безъименное письмо гна В. Л. Р. я прежде всего скажу, что г. Р. никто не давалъ никакого полномочья, и что вслѣдствіе этаго, онъ какъ совсемъ обыкновенный членъ (только) "Акад. Кружка", не имѣетъ никакого права мылить людямъ очи и отзываться будто въ имени русской молодежи, которая тѣмъ дала ему самое лучшое доказательство своего къ нему довѣрья, что скинула его съ предсѣдательства "Кружка".
Я вторично заявляю со всею положительностью, что большая часть львовской и вѣнской русской молодежи, такъ между "москалефилами" какъ и между "украинофилами" — радикальна, и то отнюдъ не "умѣрена" въ смыслѣ г. В. Л. Р. Если-же эта молодежь до сихъ поръ не вся выступала открыто со своими убѣжденьями, то виноваты въ томъ, съ одной стороны недостатокъ "цивильной отваги", съ другой-же терроризмъ употребляемый нашими ",старшими", которые стараются заглушить и закричать всякій проблескъ каждой немножко либеральнѣйшой идеи.
Что касается того, знаетъ-ли мене львовская молодежь и хочетъ-ли имѣть со мною сношенья, то выстарчитъ сказать, что большая часть этой молодежи — мои знакомые и личные друзья, съ которыми я удерживаю тѣсныя сношенья.
Цѣлое затѣмъ благерское письмо г. В. Л. Р. (въ скобкахъ можно сказать: сфабрикованное въ редакціи "Черв. Руси") естъ только пустой безосновательный, глупый крикъ одиницы, на который не стоитъ обращать никакого серіознаго вниманія.
Кстати могу заявить, что напечатанной въ 6 Н-рѣ "Народа" статьи я не ставлялъ какъ программу всѣхъ молодыхъ русскихъ людей, и не упоминалъ даже объ какомъ нибудь полномочьи (за примѣчанье редакціи, взятое изъ частнаго моего письма я не отвѣчаю), теперь однако принужденъ я самыми Рутенцами, заявить, что объ статьи моей знало и съ ней соглашалось много русскихъ молодыхъ людей во Львовѣ и что можно ее считать какъ-бы частью программы молодыхъ такъ зов. "москалефиловъ".
1) Характеристическою чертою "москалефиловъ" этой категоріи можно считать ихъ поведеніе во время послѣдныхъ выборовъ въ райхсратъ, именно слова одного священника на предвыборчомъ собраніи въ Коломыѣ, что они-де отдали бы свои голоса на народнаго и независимаго кандидата Дра Даниловича, если-бы онъ — risum teneatis — не употреблялъ фонетики. Такъ-же поступила себѣ й "Черв. Русь". Получивъ отъ коломыйскихъ священниковъ за подпираніе (NB: очень легально-лояльное и осторожное) кандидатуры дра Даниловича упрекъ и угрозу что они не будутъ подписывать газеты, посовѣтотовала она русскимъ выборцамъ въ Коломыйщинѣ, скорше повздержаться отъ голосованья чѣмъ давать голосъ на (будто) — "атеиста" Даниловича. (Ми на ред. Черв. Руси і загалом на льв. москвофілів не можемо нарікати по поводу виборів — вони все-ж таки не поставили протів Даниловича та Окуневского своіх кандидатів, а редакція Черв. Руси навіть досить йіх підпирала. Більше очивидячки не могла вона зробити. Ред.)
2) Безпристрастный наблюдатель, будь онъ "москале" или "украйно-филъ" долженъ признать, что такъ-же дѣятельно, искренно и успѣшно ратуетъ за бѣдный сельскій народъ "московская" "Наука". "Русская Правда" и "Страхопудъ" какъ и фонетичный "Народ" — не смотря на различье употребляемаго ними языка и правописи.
[Народ, 15.04.1891]
ІІІ.
Тут зважуємося подати звістку про відбуте 19 л. мая с. р. поминки 20-тих роковин істнованя льв. "Академического Кружка", хоть майже все, що вийшло публично від бесідників "Кружка" та йіх старших опікунів як в загалі цілий обхід носили на собі пятно рутенщини. Відправа в церкві волоскій, що розпочала торжество; повитанє зібраних на обіді у Штадтмілера словами "Христос воскресе" головою "Кружка", відспіванє сего привіту три рази; благословенє йіди й йідців; промови старших москвофілів, як дра Ів. Добрянского, що зводилися до коськаня опозиціі "Кружка" й просьби, щоби не виступала против свого "старшого поколіня", держалася рутенских ідеалів та святощів; відповіди кружкарів, як д. Ропіцкого та промови відпоручників обох москвофільских "Буковин" — віденьскоі й черновецкоі — в котрих запевнювано, що москвофільска молодіж не поховзнеся з битого шляху, або кидано туманні фрази про рускість з єі "ідеалами"; деклямаціі ветерана Акад. Кружка, таких запліснілих віршів, як "О чемъ шумите вы, народные витіи" та Хомякова "Не гордись" і т. і. — все те зробило на нас таке вражінє, як коли би невіруючий чоловік, після кілканацятлітного пробутку на сонічнім дворі, впинився раптом у темнавій церкві з єі, нехай і поетичними та чулими, а все таки пристарими церемоніями та примовами, що не мають нічого спільного з житям, навіть таким, яке йде від самого першу серед народовців. Та се наше вражінє трівало не довго. Роздивившися близше в тих сумерках, ми й тут побачили все ж таки живих людей. Особливо показалося се серед тих промов, що зачепили живі реальні справи.
Першу таку промову мав голова украйінского "Академічного Братства", запрошеного до участи в торжестві, д. В. Охримович. Ось та промова.
"Світлий Зборе! І ми, представителі другого товариства академічного, в котрім скупляєся руска молодіж, товариство Академічне Брацтво, витаємо Вас, Товариші, з вашим веселим святом! А витаємо Вас словами знаменитого великоруского поета Некрасова:
Покуда
Невидно солнца ни откуда,
Стыдъ съ талантомъ, твоимъ дремать;
Стыднѣй въ годину слёзъ и горя
Красу долинъ, небесъ и моря
И ласку милой воспѣвать!
"Сі слова великоруского поета дуже легко даються приложити до рускоі молодіжи. Встид, щоби вона дрімала, щоби нічого недумада і публичними справами незанимала ся, або що найбільше всі своі змаганя звертала на особисту карієру, щоби опісля могла ціле житє перележати на софі по смачнім обіді! Та ще встиднійше, коли в часи загальноі і всесторонноі нужди нашого народу молодіж наша, а ще більше старші сварять ся і перечать ся за марниці і дрібниці, за правопись та знаки вимерших звуків. Сумно, коли люде для відмінних поглядів язикових і етнографічних відмовляють собі взаімно чести, доброі волі і патріотизму, часто зовсім несправедливо. Сумно, що у нас богато спорило ся і писало ся проте, як треба писати, а дуже мало писало ся путьного по малоруски, а зовсім нічого по великоруски. Сумно, що перечиться за великоруску і за украйінску літературу, а ані одноі ані другоі незнаєся. Нерозумію також, длячогоби тоті, що мають ріжні погляди язикові та етнографічні, мали вести інакшу політику у нас, в Галичині? Сумно то, однак я непромовляю за згодою; я ще за ніякою згодою в своім житю непромовляв. Де є незгода, там є причина незгоди, а доки причини незгоди не усунеся, даремне і непотрібне штучне годженє того, що погодити недасть ся. За згодою промовляють ті, котрі немають відваги боротися і котрі боять ся роскривати рани. В боротьбі противно вироблює ся характер, вироблюють ся пересвідченя. Ми нехочем усувати боротьби: ми хочем тілько, щоби боротьба була чесна і розумна, та щоби обмежала ся тілько на ті поля, котрі йій належать ся: на полі етнографічнім і літературнім та щоби борба та вела ся радше фактами, як лайкою. На тих полях знов, на котрих є можливий спільний труд, хочемо спільно і згідно трудитися.
"Передовсім повинна вся молодіж руска спільно трудитися над економічним піддвигненєм нашого народу.
"Мушу зазначити, що під економічним піддвигненєм ми розуміємо радикальний демократизм, змаганє, щоби в нашім краю настали такі відносини суспільні, які суть в краях західноі Европи, бо чи скорше, чи пізнійше вони мусять настати, а чим настануть пізнійше, тим гірше для нас.
"Ми хочемо знати не тілько нашу минувшість і нашу літературу, але також і те, куди діває ся наша кров і наш піт, куди дівають ся наші гроші, чому наші мужики працюють, а преці жиють нужденно, чому в нашім краю панує культурна і політична нужда.
"З економічним станом суспільности тісно вяже ся стан політичний і культурний. На полі демократичних змагань проявили ся вже перші проби зближеня межи рускою молодежію обох таборів, а що вони проявилися як раз в 20-ті роковини заснованя обох товариств, то я уважаю за добру ворожбу.
"Друге поле, на котрім вже молодіж фактично зближилася, то російска література. Може бути, що воно несподіванка те, що я сказав. Але дійсно: в шафах нашоі бібліотеки більша половина книг, се твори російских писателів. Твори ті суть на скрізь поступові, проняті демократичною ідеєю, оживлені здобутками новійшоі науки: вони сильно відбивають від того, що писало ся і пише ся в Галичині. Великі геніі російскоі літератури, як Тургенев, Достоєвский, Толстой, Чернишевский, Добролюбов, Щедрин і инші, були нашими учителями; йіх ідеі і погляди стали ся в великій части нашими поглядами, нашими ідеями. Вони научили нас дивити ся на житє і розуміти єго. Йіх твори були для нас дуже поучаючі.
"Такий Тургенев, Толстой, Добролюбов, Чернишевский, Щедрин — се горожане великоі, могучоі держави. Вони знали про могучість і велич своєі держави, про свою національну независимість; вони чули ся горожанами і патріотами: а преці в йіх письмах ми небачимо величаня тоі могучости, і супокою: ми бачимо в них то якусь глибоку тугу, мелянхолію, то знов йідку сатиру і всерозйідаючу аналізу. Видко, що найбільші горожане найбільшоі держави не чулися щасливі: вони розуміли, що внішна могучість і независимість держави зовсім не дає щастя, доки єі горожанам відносини в єі внутрі не суть справедливі, не суть такі, яких вимагає щастє одиниці, щастє народів.
"І ми бачимо, що російскі писателі не величають російскоі держави, а натомість домагають ся "хоть куцоі, а всьо же констітуціі". Ось що ми научили ся з російскоі літератури, і як скарб дорогий у серцю носимо. Ми в Росіі бачимо дві сили: з одною симпатизуємо, другу ненавидимо. І єсли яке бажанє можемо при сій торжественній нагоді висказати, то се — щоби серед молодіжи з "Академического кружка" поступові ідеі російскоі літератури як найшвидше і як найбільше розширяли ся і щоби тим чином "Академ. кружокъ" фактично поступав".
Всі москвофільскі бесідники, котрі говорили про "Акад. кружокъ", старалися доказати, що він був, є і повинен бути однакий — консервативний. Як свідок розвою "Акад. кружка" забрав голос підписаний1) і, зачіпаючи за піднесений в єго честь одним з радикалів Ак. Кружка, д. Вергуном, тоаст, як редактора независимого "Народа", — став виказувати, що се не так, що "Акад. кружокъ" проходив ріжні еволюціі. Одна з перших і найбільших таких еволюцій Кружка відбулася за підписаного, в половині 70-тих років. Іменно, під впливом з Украйіни, підтриманим російскою літературою, повстала в Кружку, навколо редакціі "Друга", органу товариства, перша купка руско-украйінских радикалів, що небавом перетягла була на свій бік не тілько більшу половину членів "Акад. Кружка" а й ціле народовске акад. тов. — Дружній Лихвярь, попередника теперішного "Акад. Братства", — котре в половині 1876 р. розвивалося і вчинило з Акад. Кружкомъ одно товариство, що ставало на зовсім новій основі — пошанованя для фізичноі праці, для руско-украйінского чорнороба.
Переставивши так точку тяжести своіх змагань з поля формально-національного, правописного іті. на поле соціальне, передові люде "Ак. Кружка" доразу рішили про себе й довголітні етнографічні та язикові спори між Русинами. Маючи на меті матеріяльне і духове двигненє галицко-руских чорноробів, тодішні члени "Акад. Кружка" взяли в основу своєі діяльности живу мову тих чорноробів, тобто руско-украйінску, таку, яка панує в Галичині, хоть, з другого боку, не стали цуратися й російскоі мови й літератури, противно, тим пильнійше єі студіювали і навіть допустили були в "Друзі" й живу велико-руску річ, щоби з нею познакомити Галичан і таким чином убити всяку середину — рутенску літературну й суспільну мертвеччину. Був то дуже цінний засновок ширшоі рускоі організаціі, засновок зовсім новоі рускоі партіі, котра, якби була далі розвивалася, то неможлива була би ніяка "нова ера". На лихо, та союзна організація молодіжі обох таборів, для спільноі праці над двигненєм руского народу, була розбита властями й рускими "старшими поколінями" обох таборів, москвофільского й народовского, і головно власне першого, котрі накликали на новий "Акад. Кружокъ" поліцію, завдали провідників нового руху в тюрму, поставивши йіх, таким чином, на довгі літа, в зовсім безправний стан, а більшість членів "Ак. Кружка", для котрих дорожша була власна карієра, опять розігнали на оба боки, при чім найбільше молодіжи, навіть чисто кружкарскоі, перейшло на бік народовців, що тоді вперше виступили з заявами своєі вірнопідданости. Провідники нового, соціяльного руху пішли ще далі, не лякаючися переслідовань, хоть се йіх зовсім було відбило від рускоі громади, на обопільну шкоду і для них самих і для руского загалу. Все ж таки радикальний руско-украйінский напрямок уже не пропав і мало-по-малу став вибивати своє пятно на цілім рускім руху в Галичині. Помогла тому політика, якоі хопилися супротів Русинів йіх вороги, котрим ходило тілько о те, щоби збити всіх Русинів з легальноі позиціі, і котрим задля того як раз були на руку виступи москвофілів і народовців протів радикалів, і в загалі система донощицкоі боротьби між старшими Русинами. Радикали — то була перша руска опозиція. Небавом повстала й друга. Вийшов на всі боки скандальний процес москвофілів за зраду головну 1882 р. і дійшло до того, що всякого чеснійшого Русина, що домагався яких небудь політичних прав, стали вважати і соціялістом, і украйінским гайдамакою, і шизматиком та москвофілом-панславістом — в одній особі. З того вийшов довгий ряд процесів руских людей, особливо селян то за соціялізм і безвірство, то за гайдамацтво, то за православіє й москвофільство, то за все разом. Русини всіх верстов і партій фактично впинилися були за границями права, і се опамятало галицко-руску інтелігенцію, навіть народовців, що також пристали до опозиціі. Гал.-руска інтелігенція порозуміла, що сама до того довела, своіми поступками, та викопала гріб для будучности руского народу в Галичині. В сім почутю, 1889 р. Русини всіх верстов і таборів, вибрали, спільною боротьбою, 16 послів соймових — народовців, москвофілів, радикалів, інтелігентних, і мужиків, — котрі цілим рядом звісних інтерпеляцій в обороні політичних свобід Русинів усяких верстов і партій, знеслися були дуже високо в очах не тілько Галичини, а й цілого політичного світа. Соймові рускі посли стали були на єдино розумну дорогу — недопущеня ворогів до рішаня йіх домашних спорів, а за те вибореня повного простору для того, щоби Русинам можна було свобідно розвиватися та рішати ті спори між собою.
Та, тут і вискочило те, що власне сиділо в деяких руских послах, як і в рускій суспільности загалом. Налякавшися тоі грізноі політичноі сили, яку Русини, доступаючи так, могли були розвити, вороги постараліся розбити єі в засновку, і вийшла нова ера — продаж політичних свобід за марні користи для одного табору, на шкоду всіх інших таборів, на шкоду загалу. Нова ера, одним махом, знівечила те добро, яке були придбали Русини довгим рядом розчаровань і терпінь — терпимість між Русинами та солідарну оборону політичних свобід; вона мусіла викликати між рускими партіями формальну війну, і на довгі літа відсунула можність порозуміня власне між народовцями і радикалами.
Та, нова ера зробила й одну прислугу. Вона, так сказати, перерила руский гній до самого споду — показала всю нужденність т. зв. рускоі інтелігенціі обох таборів (у народовців-угодовців, цинічне прислугуванє всяким реакційним силам, у старших москвофілів, іменно духовного стану, крайню полохливість та політичну бездарність). Нова ера переконала всякого, що та руска інтелігенція неспосібна до дальшого проводу над руским народом: що руску організацію треба починати новим людям на нових, радикально-поступових основах — так, як се став було робити союзний "Ак. Кружокъ" у 1876 р. і як се й тепер починаєся робити серед молодіжі всіх таборів, котра рішучо хилиться до радикалізму. Треба тілько не спускати з очей головноі завдачі того напрямку — економічного й духового двигненя руско-украйінских чорноробів, йіх правдивоі просвіти в зрозумілій для них мові, йіх кріпкоі організаціі; треба тій справі посвятити всі свіжі сили, а тоді з Русинами будуть числитися всі, тоді Русини вчинять силу в усякій можливій політичній комбінаціі, і не страшні для них будуть ніякі "нові ери".
Відповідаючи на увагу д. Ропіцкого про те, що справу політичноі волі в Росіі, треба оставити на боці, — підписаний підніс, що ніяк сего робити не слід, бо-ж справа політичноі волі в Росіі важна не тілько для наших братів на Украйіні, а й для самих Великорусів, як і для всіх народностей Росіі — від неі залежить розвій народних мас. І коли зібрані признають, що треба спільно боротися за політичні права для Руси в Австро-Угорщині, то проста консеквенція вимагає, що би вони то само робили й супротів Росіі. Бесідник, хоть сам по переконаню й по праці, Украйінець, не скаже, щоби в почутю спільности Украйінців з Великорусами було щось зрадливого, нечесного; овшім, має обі націі за рідних братів, треба тілько, щоби один брат (Великорус) не казав другому: "ти не смій говорити й думати інакше, як я!" Треба, щоби Русинови-Украйінцеви в Росіі свобідно було висказувати своі думки й робити після свого найліпшого переконаня, — одним словом, треба в Росіі політичноі волі, то тоді й взаємини між Украйінцями й Великорусами підуть природною дорогою, і одні й другі будуть тим, чим бути можуть. Бесідник не бачить нічого нечесного і в безкориснім змаганю чесно переконаних Русинів до спільности з Великорусами, бо ж може бути, що колись усі Украйінці й Великоруси будуть уживати одноі літературноі мови, котра мабуть не буде теперішня російска літературна мова. Але за для сего власне треба праці над розвоєм руских народних мас, украйінскоі й великорускоі народности, в йіх живих мовах, а маючі та просвічені маси самі рішать і ті дальші язикові та етнографічні спори. Бесідник переконаний, що в рамах украйінскоі та великорускоі мови є праці для украйінскоі й великоруськоі інтелігенціі, праці хоть би виключно над популярними літературами, — на сотки літ; тілько ж допускає, що російска мова й література може бути принята тою частиною руско-украйінскоі інтелігенціі, котра так переконана, то б то русофільскоі. Бесідник знає й шанує і російску мову й літературу, бо сам на ній зріс, але звертає увагу на те, що на него й єго товаришів, як і на іншу славянску молодіж, зробили вплив тілько передові представителі тоі літератури, як Білинский, Добролюбов, Чернишевский і інші, та що и для народноі праці москвофілів може бути корисна тілько та передова російска література, передовий напрямок загалом. Коли у нас і де інде можливе й корисне москвофільство, то тілько передове, то б то таке, що йде за поступом часу і задля остаточноі цілі — тотожности з Великорусами — не зрікаєся праці над власним народом, праці в єго живій мові і способом для него як найприступнійшим2). Бесідник закінчив тоастом на зріст і спільність поступовства на всій рускій землі, то б то на Украйіні й Великоруси.
Найкрасша, найживійша промова з москвофільского боку, була промова дра В. Дудикевича, молодшого москвофіла, бувшого голови "Ак. Кружка" і потім "Буковини" в Відні. Biн говорив чисто по російски, як намагали робити й молоді москвофіли (інші москвофільскі бесідники говорили або по рутенски, як др. Добрянский, або чисто по украйінски, як д. Марков) Др. Дудикевич скритикував усе, чому наші Рутенці обох таборів поклонялися від 1848 р., увесь сервілізм на всіх можливих полях, так, що з тих рутенских ідеалів не остався камінь на камени. Загалом сказавши, в стосунку до нашоі рутенщини, річ дра Дудикевича була наскрізь руйнуюча, — жаль, що тілько в один бік! Окрім того, й позитивного др. Дудикевич не дав нічого, хиба те, що для нас головне діло не в радикалізмі, не в соціальних справах, а в народности, що Русини де в чому мусять бути консерватні, хоть "какіе же мы консерваторы?" спитав він патетично, і врешті, що славянский світ, — осібний від західного і в нім наше спасенє. Річ дра Дудикевича була дипломатичною полемікою з моєю промовою і він випив за здоровлє всіх чесних Русинів, то б то й консерватистів.
Найчуднійше було те, що др. Дудикевич почав свою промову вихвалою підписаного "хоть може й ворога, за "чесне переконанє й пожертвуванє для ідеі". Др. Дудикевич повторяв се перед тим і після того кілька paз підчас інших промов, ставлючи мене в примір зібраним. Окрім того, власне Дудикевич головно не позволив Маркову й деяким іншим старшим москвофілам перебити мене, коли я став говорити про політичну волю в Росіі, — домагаючися свободи слова, в чім єго піддержали й молоді члени Кружка. Деякі старші москвофіли стали нетерплячі ще тоді, коли я став говорити про поступовий напрямок у російскій літературі й суспільности і напирали, щоби я кінчив — очивидячки, ходило йім о те, щоби не підбивати протів них опозиціі "Ак. Кружка", котрій справді виступ мій і д. Охримовича мусів додати відваги. Після моєі промови ухвалено, що не вільно говорити більше над пять мінут, та відступлено від сеі ухвали зараз, коли став говорити др. Дудикевич.
Зрештою, піднести треба, що свобода слова в загалі на цілім комерсі не була нарушена ані раз, і що загал москвофілів, навіть старших напр. дуже рясно опліскував мою промову, хоть у ній було чимало терпкого й для нашого москвофільства, і навіть старші москвофіли надто радо приймали мене, свого ворога, про котрого ще перед новою ерою не могли й подумати без скреготу зубів. В усім сім ми усе таки бачимо поступ-терпимість там, де єі доси було наменше, хоть певне, що воно вийшло з теперішноі прибитости старших москвофілів, сказати би навіть, безправности, та в ненависти до угодовців.
В загалі, хоть старші москвофіли показували на торжестві велику радість, то всеж таки й на нім виявилася йій слабість: на 1300 запрошених гостей, на обіді появилося може яких 30 люда, між ними зовсім мало найстарших і всего на всего два попи, єдині відважники, що не побоялися наразити на неприємности.
Тіж поли, що прийіхали на вечерок із родинами, по найбільшій частині боялися показати на салі Народного Дому, а ховалися по закутках, коло столиків з картами i т. і. На салі ми бачили в сего кількох попів, між ними й дра Ом. Огоновского, що явився тут очивидячки з сімейних поводів. На вечерку було досить мало людей.
Окрім того, ми до-очне переконалися, що й молодіж москвофільска далеко не вся зі своім "старшим поколінєм", що все, що писав у "Народі" про "Ак. Кружокъ" д. Яворский — правда. Ми вперше особисто пізнали тих молодих людей — дуже симпатичних, но переконаним майже зовсім радикалів. Вони досить голосно протестували на комерсі протів усякоі консервативноі, церковноі чи против-соціальноі фрази москвофільских бесідників, а з другого боку дуже прихильно приняли промову мою й д. Охримовича, запевняючи, що ми сказали те, що вони мали сказати, та поки що сказати не могли. Опозиція мала власне виступити на торжестві і прилюдно зірвати зі старими. Вже була готова програма й промова, котру мав виголосити один з найсимпатичнійших молодих кружкарів, — та програма попала в руки одного з реакційників, що зараз побіг з нею до руского Касина в Народнім Домі; там нароблено крику на молодіж, загрожено, що в такім разі викинуть "Ак. Кружокъ" із безплатноі кватири Народного Дому, повідбирають усім опозиціоністам стипендіі й т. і. В кінці пущено між молодіж пострах перед поліцією — всі примірники програми знищено, і покинено думку опозиційного виступу, — допущено до офиціальноі промови, в імени Кружка, бувшого голову д. Ропіцкого, і все пішло так, як ми росказали. Нас запевнювано, що головно економічна залежність "Ак. Кружка" та єго поодиноких членів від "Народного Дому" і т. і. здержує опозицію, — що вже тоді мала чинити більшість, — від публичного зірваня зі старими і федеративноі злуки з руско-украйінского радикальною молодіжю. Факт се дуже сумний. Він кидає тінь не тілько на тих, що негодяться зі старшими москвофілами і не можуть зважитися на крок гідний переконаних молодих людей, а й на тих, котрі запевняють, що зовсім годяться зі старими, бо виходилоби, що вони роблять се і для матеріяльноі вигоди. Що старші москвофіли, ті що мають тепер у своіх руках "Народний Дім" та Ставропигію з йіх фондами, роблять такий напір на молодіж — се факт, що пробивався і в промовах дра Добрянского та Маркова, котрий заявив, що якийсь добродій зложив на єго руки 600 зр. на запомоги для тих кружкарів, що хотілиби вдавати докторати, щоби мовляв витворити світску, незалежну інтелігенцію, бо й духовенство ненадійне. Тількож, якби старші москвофіли подумали глубше, то й побачилиби, що такий стан некорисний для самого москвофільства, бо ану-ж ті заклади та фонди виховзнуться вам з рук або й допадуться в руки ваших противників? Що тоді буде? Де тоді впиниться ваша молодіж?! А звісні круги вже почали йти до того, щоби вам відібрати "Народний Дім" і т. і.
На всякий случай, чеснійші старші москвофіли повинні вмити руки від матеріяльного примусу молодіжі — держатися сяких чи таких переконань, а чесна молодіж повинна зовсім визволити від такоі залежности своі переконаня й виступи, все одно, які би вони не були — поступові, чи консервативні.
Нашій опозиціі з 1875-77 рр. і на думку не приходило, робити своі переконаня залежними від яких небудь матеріяльних користей, — а де-ж кільканацять літ поступу в "Акад. Кружку"?! Нагадаємо "Ак. Кружкови", що колись і "Дружній Лихвярь" і далі "Акад. Братство" були залежні від народовскоі "Бесѣди" і т. і. та остатнє визволилося від тоі залежности, стало о власних фондах і силах і тілько тоді стало й морально самостійне. Так мусить бути і з "Ак. Кружкомъ". Що-ж до другого, то ми радили би ми дотичним старшим москвофілам і деяким йіх прихильникам із кружкарів, не кликати на поміч протів опозиціі — поліціі. Се меч обосічний, як показала довга історія від 1875 до 1882 р. і далі. Таке поступованє деяких москвофілів тим невміснійше, що опозиція "Ак. Кружка" не задумує нічого нелегального, а тілько змагаєся наперед після того правила, після котрого всяке молоде поколінє повинно йти далі від старшого і мати на те повне право.
Наше справозданє булоби далеко не повне, якби ми не згадали про недостойні виступи деяких польских і руских газет (Przegląd, Народна Часопись, Дѣло) протів торжества, на котрім-ді проявилися змаганя до відірваня Галичини від Австріі і т. і. Нічогосінько такого не було; противно, найдалі йдучий з москвофільских бесідників др. Дудикевич заявив, що Галичанам не слід іти під Росію, вже хотьби через те, що там "эдакой сволочи не нужно". "Народній Часописи", котра подала на ювилейників-богословів формальний донос, се може й до лиця, хоть сумно, що се сталося за редакторства д. Кахникевича, народовця, за котрим ми такого гріха не знали, але чи "Дѣло" що виграє, повторяючи ті доноси та додаючи й своі, сумніваємося. "Дѣло" й так уже заплатило собі, насміявшися над торжеством і над людьми, що на нім були, при чім, своім звичаєм, і понабріхувало. Так напр. "Дѣло" каже, що буцім то підписаний сидів на почетнім місці, зараз коло д. Дідицкого та дра Добрянского. Що хотіло "Дѣло" сею бріхнею сказати — чи донести своій публиці на москвофілів за те, що вони вже сидять рядом із найярійшим соціялістом, чи донести на руских радикалів за те, що йіх люде сидять рядом із найярійшими москвофілами, чи що інше — годі зміркувати, при загальній загадковости "Дѣла". Що "Дѣло" думало при тім щось непевного, виходить з того, що воно умисне не сказало, що підписаний був колись членом "Акад. Кружка", і в такім характері брав участь у торжестві, хоть д. Белей се дуже добре знає і повинен розуміти, бо й сам тоді був членом "Ак. Кружка" і товаришем підписаного втім поступовім руху, про котрий я бачу зовсім умісно росказав теперішним членам "Акад. Кружка".
Згадуючи про мою промову, за "Галицкою Русю", Дѣло зовсім пропустило поданий там зміст і головне з єі характеристики, і виставило єі тілько як "живое изображеніе такъ сказати... безголовья" (звісно, як для кого). При нагоді Дѣло не забуло підчеркнути, що др. Павенцкий, полемізуючи зо мною, навчав мене про те, що "соціальныи вопросы не должны исключати вопросовъ національныхъ", — коли тимчасом і д. Белей добре знає, що говорити таке передомною, значить виломлювати отворені двері. То само треба сказати й про другий закид, який міні зробив д. Павенцкий, про те, що ми буцім то зовсім не цінимо духовоі праці. Я відповів єму, що власне ми перші стали кликати руску інтелігенцію в Галичині, щоби вона всі своі духові сили, ввесь свій духовий добуток, придбаний тілько при праці наших чорноробів, посвятила тим чорноробам. На лихо, духовий добуток гал. р. інтелігенціі не надто цінний, а чорноробів вона по найбільшій частині й доси годує ще й з того послідю, думаючи, що вони або не варті ліпшого, або би ліпшим удавилися...
Такі научки, давані нам з ріжних боків прекумедні. Народовці й москвофіли мають нас за крайних космополітів та виводять протів нашоі діяльности на Руси-Украйіні, найтяжші пушки — своі "народні святощі", під котрими, звісно, одні й другі що інше розуміють; тим часом російскі й польскі соціалісти стародержавники мають нас за крайних націоналістів-сепаратистів і виводять протів нас своі "космополітизми". Поряд з тим, ті самі рускі національники обох таборів закидають нам раз те, що наші змаганя крайне матеріялістичні, практичні, то знов те, що вони надто ідеальні — такі, що йіх можна буде ввести в житє аж тоді, "коли люде будуть ангелами". Отже одно й друге доказує тілько, що ми р. укр. соціялісти чи радикали, стоімо на такій точці, котру всякі національники та ніби то інтернаціональники, всякі ідеальники та матеріяльники зрозуміють аж тоді, коли до грунту пересиплють своі понятя про націоналізм та інтернаціоналізм, про матеріялізм та ідеалізм.
Та, зрештою, ми бачимо, що тепер між Русинами-Украйінцями іде жвава еволюція, що опрокидає всякі старі, нестійні "народні святощі" і думки про них а натомість ставить нові, і сим як найкрасше доказує, що й наша національність є живий організм, спосібний поступати-розвиватися, а не на віки окреплий, як би бажали наші самостійники обох таборів. Ми, радикали, можемо бути горді, що в тій ломці старого та установі нового серед руско-украйінскоі національности — ми граємо діяльну ролю.
1) Подаю тілько головну суть своєі промови. Цілоі промови годі подати, одно через те, що вона надто довга, — найдовша з усіх сказаних на комерсі, — а друге через те, що єі годі й відновити точно, бо була говорена без приготови і, розумієся, ніким не була нотована. Завважаю тілько, що окрім поданого тут я розказав досить докладно історію еволюціі в мині самім і в моіх товаришах, нашу долю за наші виступи в обороні руского чорноробства, історію "новоі ери", при чім, звісно, критикував єі, як і рух народовский загалом. Сі всі факти й погляди наші на них, звісні з "Народа" й попередних наших статей і вже через те годі йіх тут повторяти.
2) Ми вже нераз підносили, яке москвофільство, то б то яке почуте спільности Русинів з Великорусами, вважаємо навіть за корисне для австро-угорскоі Руси, раз сей напрямок не може вимерти навіть при теперішних політичних обставинах. Доси москвофільство серед австро-угорских Русинів шкодливе було в справі літературній не тим, що змагалося приняти російску літературу, a тим, що не приняло єі бай не пізнало єі справжних представителів, — крайних демократів і поступовців, — та тим, що старі москвофіли пальцем не рушили для тоі спільности, — не працювали, як слід, на розвитком місцевого елементу в єго мові й ті, ба навіть зовсім покидали таку працю, коли тілько рвалися до готового хліба — російскоі мови й літератури. Молодше москвофільске поколінє вже тут поступило: вчиться рос. мови пізнає російску літературу, і радо пристати до прогресивних російских напрямків. Тілько ж і воно ще доси не розуміє, в чім той прогрес, коли єго застосувати до місцевого грунту? Молоді москвофіли і доси навіть не заявили, як же вони думають працювати в користь місцевоі рускоі людности, в якій мові, яким способом? Коли вони щиро й безповоротно касують усяку середину, то для праці над народною просвітою, для популярноі літератури і в загалі для своіх зносин із народом, вони мусять приняти живу місцеву мову, — інакше вони не будуть мати ніякоі точки опори і пропадуть так як старі москвофіли, і для місцевого народу, і для російщини, котру можна розвивати тілько розвиваючи місцеві елементи без огляду на те, що з того колись вийде. Для праці над розвитком місцевоі людности, молоді москвофіли мусять, по нашому, приняти навіть радикальну фонетику, як се до-разу зробили ми 1876 р. — бо етимологія то власне маска середини-рутенщини; словом, нашим молодим москвофілам прийдеся заняти коли не таке саме становиско, як ми, давнійші радикали з "Ак. Кружка", то бодай таке, як Костомаров і такі інші общеруси в Росіі: для інтелігенціі — російска мова, російска література з єі правописю, для руско-украйінского народу — єго жива мова з фонетичною правописю, принятою в усій Росіі навіть велико-рускою інтелігенцією. Tertium non datur. Так ми завше розуміли живе літературне москвофільство, таке, котре могло би мати навіть великий вплив на руско-украйінский народ. Усе інше мертвеччина, навіть знанє й признаванє найпоступовійшого з рос. літератури, без рівночасноі праці над піддвигненєм місцевого елементу. Розумієся, що таке — ми радимо тілько тим інтелігентним Русинам, для котрих усе в російщині. Самі ми, і теоретично й практично, беремо руско-украйінску працю далеко ширше і не тілько маємо за шкодливе істнованє літератур для інтелігенціі й народу на двох мовах, а й істнованє на тій самій мові двох літератур: для інт. і для народу. Запевне, що молоді москвофіли, признавши російску й живу малоруску літературу бодай "для домашняго обихода" рішили би сю справу формально, хоть і радикально. Далі, треба би потолкувати про зміст йіх літературноі діяльности, — справу далеко важнійшу від першоі. Та тоді би вже лекше про се толкувати. М. П.
ДОДАТОК.
Написавши се, ми прочитали передову статю Дѣла в 113. ч., в котрій слушно виказуєся, що коли брати на увагу такі публичні москвофільскі виступи, як у Празі, на зйізді славянскім, та у Львові, на торжестві "Акад. Кружка", — то між руско-украйінскою радикальною молодіжю і москвофільскою справді не може бути нічого спільного. Думаємо, що опозиція "Акад. Кружка" и віденьскоі "Буковини" зрозуміє сю критичну для неі хвилю, і не дасться довше держати на воловоді реакціі, хотьби й архирусофільскоі. В тій самій статі Дѣло перше набріхує на руско-украйінску радикальну молодіж, що та буцім то служила москвофілам за орудє протів народовців, і зараз же примазуєся до тоі-ж молодіжі, називаючи єі "своєю". Очивидно: коли гора не хотіла йти до Магомеда, то Магомед мусить іти д’горі — коли Дѣло побачило, що Украйіну репрезентувала в Празі тілько радикальна молодіж, бо народовскоі тепер загалом нема, — то угодовский орган мусів обернутися до опльованоі ним молодіжі. Чи тілько та молодіж обернеся до угодовців? се велике питанє. Зрештою, про взаємини між Дѣлом і нашою молодіжю пише осібно т. Охримович. Ми піднесемо тут тілько факт, що від недавна вся редакція Дѣла обсаджена самими радикалами, котрими комендує екс-радикал д. Белей, побиваючи радикалізм. Сей факт свідчить з одного боку про те, що народовство зовсім падає, так що дасть своіх людей навіть для праці в Дѣлі, а, з другого боку, про те, що організаціі руско-украйінскоі радикальноі партіі ще дуже богато хибує. Се ж доконечне, бо праця радикалів на народовство — річ неприродна й шкодлива. Розумієся, що так само неприродна й шкодлива для поступу була би йіх праця в "Галицкой Руси" і т. і. Зрештою, треба піднести, що, як се завше бувало, коли радикали працювали в Дѣлі й т. і., так і тепер Дѣло, під напором радикалів стає трохи ліпше — менше в нім патріотичноі бляги, натомість більше цікавійших статей про економічні й т. і. справи тай опозиція Дѣла протів угодовства очивидячки росте: вже починаєся критикувати руских послів, домагаєся від них сего й того. Тілько, з яким же чолом редакція твердить, що опозиційна печать, тоб-то наша радикальна й москвофільска перешкоджає послам робити краєви добро?! Ні, добродіі, без неі, без опозиційноі печати, не тілько що не було би вашоі опозиційки, а ви самі марно потонулибисте в болоті "новоі ери". Та таки й потонете, хиба би Вас витягли радикали, радикальна молодіж. Тілько-ж дурна би вона була, дурна, якби схотіла марнувати силу на таку роботу, замість обернути єі на власну організацію й безпосередну, самостійну працю над народом.
М. Павлик.
[Народ, 15.06.1891]
15.06.1891