Вікентій Вересаєв, Микола Каронін-Петропавловський, Микола Рубакін
Було це досить давно – задовго до теперішньої війни на Донбасі, коли ні про Януковича, ні про Партію регіонів, ні навіть про Інтернет ніхто не чув. Здається, ще й самої незалежної України не було. У ті давні часи мені до рук на якийсь час потрапила книжка, видана ще давніше.
Називалася вона «Открытие страны огня. Русские писатели о Донбассе» і була видана в Донецьку ще 1978 року. Мушу сказати, що в ті радянські часи з їхнім дефіцитом об’єктивної інформації та «білими плямами» в історії зміст книжки здався мені щонайменше екзотичним. Бо, крім текстів про тяжку долю донецького пролетаріату (дуже бажаних і радо друкованих за «совка»), там було чимало згадок про трудову міграцію у відповідній частині Російської імперії та про міжнаціональні стосунки на Донбасі. Зрозуміло, оминути увагою такий раритет я не зміг. Цифрових фотоапаратів і FineReader-ів ще не було (зрештою, як і персональних компів, не кажучи вже про Інтернет), тож довелося попрацювати ручками – чи то пак ручкою (кульковою). Але тоді таке марнування часу мені було не дивина.
Ті папірчики потім довго припадали порохом, поки знову не потрапили мені на очі. Був уже час президентства Януковича, і все, що стосувалося Донбасу, мало тоді особливу вагу. Як можна було не опублікувати ті цитати з російських письменників у «Збручі»? Але в останню мить певні квазіполітичні обставини (про них далі) зробили публікацію недоречною.
Та минуло ще трохи часу. Тоді на Донбасі був мир, тепер там війна. Все кардинально змінилося. Якщо за часів Януковича цитування архівних текстів могло комусь/чомусь зашкодити, то тепер уже не знаю, що можна погіршити такими дрібничками.
Отже, авторами цитат, які мене колись зацікавили, були Вікентій Вересаєв (можна сказати, класик російської літератури) і двоє зовсім забутих літераторів – Микола Рубакін і Микола Каронін-Петропавловський. Їхні тексти належать до часового відтинку 1891-1896 років.
Не схвалюючи засилля російськомовних текстів в українських медіях, все ж роблю тут виняток, бо коли йдеться про так давні тексти, переклад багато що в них нівелює. Авторство кожної окремої цитати окремо вказано в примітках на кінці тексту.
Російські письменники про Донбас
Во всех донецких копях и заводах… образовался особенный класс подземных людей – буйных, безалаберных и пропащих. Нет у них ни дома, ни определенной цели; много, каторжно работать и много пить – вот и вся их жизнь… Много всяких лавочек и кабачков, – всё это кормится на счет шахтёра... Идет он из близких губерний – Харьковской, Екатеринославской, Орловской и Курской, идет в надежде поправить какой-нибудь недочет в хозяйстве, но, пробыв год на шахте, он так тут навсегда и остается ¹.
***
Тут рудокопы больше все орловские да тульские, все пришлые, – здешние-то на работы не больно-то идут за такую плату, потому здесь народ сытнее, чем в Тульской да Орловской губерниях. Дорожка им сюда как следует проложена. Целыми толпами к копям на заработки прут ².
***
30 лет уже стоит тут каменноугольное дело, добыванием угля занято до 20 тысяч человек, ежегодная производительность края определяется более чем в 100 миллионов пудов, – но постоянного, оседлого рабочего здесь нет и до настоящего времени. Большая часть шахтеров – пришлые из внутренних губерний [Росії. – Z] … Больше всего их из Курской губернии, вообще дающей наибольший процент переселенцев и бродячих работников; затем следуют туляки [вихідці з Тульської губернії. – Z] (преимущественно белевцы), черниговцы, орловцы и др. ³.
***
Пока еще… оседлых рабочих здесь почти совсем нет; но есть уже целое поколение, родившееся и выросшее на здешних рудниках; народ это непоседливый, нигде не уживающийся более полугода, живущий кочевою цыганской жизнью. Эти рабочие и дают тон оседающим здесь пришлым элементам… Выросшие здесь шахтеры крайне несимпатичны: они буйны и непокорны, пьянствуют все отчаянно; религиозных чувств никаких, по 15-20 лет не бывают в церкви; родственных чувств столь же мало; молодежь бросает своих больных стариков и расходится по другим рудникам. Одиннадцати-двенадцатилетний мальчик живет уже совсем самостоятельно и родителей в грош не ставит; даст ему отец затрещину, а тот в него кирпичем… Эти юнцы и юницы познали уже все блага жизни; они пьянствуют не хуже больших, разврат между ними самый широкий, сифилис царствует ⁴.
***
- Вы туляк сами? – спросил я.
- В Тульской губернии имения мои.
- Большие имения?
- У меня? – Он заломил шляпу и широко расставил руки. – Вся Тульская губерния моя! Куда не взгляните – все мое… В Туле три собственных дома есть – больница, полица и острог [в’язниця – Z] …
- Видал, голова, как господа-то нас уважают? – обратился он к полтавцу, садясь за стол. – Ну, извольте послушать: время жительства моего в этой местности… – три года с половиной. За это время работал во французской компании, у господ Рыковских работал, у Юза, у Иловецких, в Горловке… В брянцевских соляных копях работал… В Мариуполе в пильщиках состоял, в Севастополе хлеб на пароходы грузил, в Керчи – соль; на Лозовой крючником был… Я, милый человек мой, сам себе никак не могу угодить, а хозяину я всегда угожу. Везде, где я живу, – всегда мною интересуются; на все руки: пекарем могу быть, поваром, сейчас коридорным или дворником, – что угодно…
- Он хозяину угодит, – сказал полтавец. – В Славянске в кучерах служил, так от барских лошадей овес на сторону продавал; большое ему спасибо хозяин сказал. В Мариуполе тоже на рынке ненароком чужие сапоги захватил…
- И не на рынке вовсе, а на Большой улице, – поправил шахтер, посмеиваясь в бороду, и почесал затылок. – Ишь сидят! – кивнул он на хохлов. – И глупый же народ – Боже ты мой! Только и знают: “був”, “що”, “аже”… А спросите, чего на шахту не идут?
- Не привыкли, – сказал я.
- Не привыкли? Небось привыкнут! А уж хозяева как бы ими довольны были: хохлу прикащик даст по зубам, – он только заворотит морду и побредет прочь; вот, как волы ихнее: хватиш его поленом в бок, а он думает, что это ему ласка… Ну, а наш брат, из России, так пожалуй, и сам сдачи дасть; а нет, так уж все-таки прикащику полностью объяснит, на чем таком белый свет держится ⁵.
***
Тут только видишь, как велика у нашего мужика любовь к “вольному воздуху”. Грузят здесь, например, вагоны углем; работа эта очень нелегкая, труднее иной шахтерской… И все-таки приходящие мужики предпочитают эту работу шахтерской…
Так же относятся к шахте и местные хохлы. Им-то, казалось бы, всего выгоднее было бы работать на шахте: живут близко, от семьи и от дома не оторваны; и главное – бедность самая горькая… А на шахту они все-таки не идут. “Натура их не принадлежит шахтерству”, – объясняет кочегар Исаенко. “Непривычно”, – отвечают сами хохлы.
Если хохол и работает на руднике, то исключительно “на поверхности”, но и тут возьмет цену выше обыкновенной: одну и ту же работу в помещичьей экономии он возьмется делать за 40 коп., а на руднике – не меньше как за 60 коп.
- Что же, тебе не все равно, где бревна-то таскать?
- Та як же так? – удивленно возражает он. – Тут же, бач, шахта! ⁶
***
Какие все красивые и стройные эти хохлушки! Но судьбу ее не трудно предсказать… Девушка скоро оденется в немецкое платье с тюрнюром, бросит свою деревню и поселится на руднике.
Спросите местного хохла, что это за “Невенчанная губерния”, где она находится. Хохол угрюмо нахмурится и глядя в сторону, скажет:
- Не чули ми про таку губернію.
Спросите о том же шахтера; он лукаво улыбнется.
- Слыхали тоже? Это наша самая и есть губерния, Екатеринославская.
Пришла новая жизнь и повернула все вверх дном. Перед местной девушкой стоят на выбор двое: с одной стороны – свой брат-хохол, неповоротливый мужик, с другой – развязный, веселый шахтер: с ним жить – работать не нужно, одеваться будеш, как барыня, каждый день можно чай пить…
И бегут девушки из родных деревень на рудники, бегут, чуть только подрастут; бегут и мужние жены. Где ни объявятся шахтеры, везде хохлацкая семья трещит и распадается; в селе М. только год производились разведки – и за это время вся женская молодежь деревни ушла к шахтерам… А в сердцах отцов, мужей и братьев растет глухая, тяжелая ненависть к пришельцам шахтерам. И ненависть эта не остается без проявления: хохлы умеют жестоко мстить. При мне был такой случай. Десятник с соседнего рудника зашел в кабак одной деревушки, из которой полгода назад он сманил бабу; муж этой бабы три раза вытребовывал ее к себе – и она три раза снова убегала к любовнику. Кто-то из хохлов увидел десятника в кабаке и сообщил мужу: вся деревня собралась, подстерегла десятника за околицей и заколотила его дубинами насмерть.
Вообще вражда между шахтерами и местными хохлами крайне жестокая. Шахтеры при каждом удобном случае колотят хохлов, хохлы – шахтеров. Это два враждующих лагеря, которые не знают между собой перемирия ⁷.
Примітки
¹ Микола Каронін-Петропавловський. Нариси Донецького басейну (1891) // Открытие страны огня. Русские писатели о Донбассе: Донбас. – Донецьк, 1978. – С. 61.
² Микола Рубакін. Серед шахтарів (1894-1896) // Там само. – С. 119-120.
³ Вікентій Вересаєв. Підземне царство (1892) // Там само. – С. 81.
⁴ Там само. – С. 87-88.
⁵ Там само. – С. 89-91.
⁶ Там само. – С. 83-84.
⁷ Там само. – С. 99-100.
Замість post scriptum
Остання цитата з Вересаєва жодного українця не залишить байдужим.
І тут ми підходимо до того, що втримало мене від публікації цього тексту у 2013 році. Рік перед тим у тому ж Донецьку накладом у 2000 примірників видали навчальний посібник для учнів 9 класу «Історія рідного краю (Донеччина з кінця ХVIII до кінця ХIX століття)». Колектив із чотирьох авторок складали: Світлана Нестерцова (к. і. н., доцент кафедри історії слов’ян історичного ф-ту Донецького національного університету), Олена Щербініна (к. і. н., завідувачка секції на кафедрі державно-правових дисциплін економіко-правового ф-ту ДНУ), Ірина Рибак (завідувачка відділу суспільних дисциплін Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти) та Наталя Ольхіна (методист того ж відділу). Науково-методичну редакцію зробив начальник управління освіти й науки Донецької ОДА, к. і. н. Юрій Соловйов.
Посібник схвалила відповідна комісія Міністерства освіти, науки, молоді та спорту (а міністром на той час був, як пам’ятаємо, Д.Табачник). 25 червня 2012 року посібник навіть представили на засіданні Юзівського ділового клубу, яке проходило в одному з пивных ресторанів Донецька.
А через 10 місяців ця книжка потужно здетонувала в Києві – одразу у двох столичних Інтернет-виданнях (korrespondent.net і Цензор.НЕТ). Практично той самий текст у першому опублікували 17 квітня 2013 року під заголовком «На Донбассе школьникам предлагают изучать историю родного края на примерах вражды между "шахтерами" и "хохлами"», а в другому – «История от Табачника для донецких школьников: "Хохлы умеют жестоко мстить"».
Ви вже здогадалися: у книжці автори вмістили деякі щойно процитовані мною уривки з Вересаєва.
Щоправда, замість справжнього автора було названо сучасного донецького письменника Станислава Калінічева з його романом “Невінчана губернія“ (1983–1986, 2004). Мені досі неясно, сталося це помилково (київські «літературознавці» випадково сплутали сучасний роман з нарисом 120-річної давнини, де вжиті ті ж слова) чи навмисно (одіозні фрази про «хохлів» і все решта зручніше приписати сучасному донеччанину, ніж класику російської літератури – свідку подій кінця XIX століття).
Наступного дня подібні сюжети пройшли в теленовинах на 1+1 і ТРК «Україна» (у пресі їх короткий зміст сформулювали так: «у схваленому Міністерством освіти посібнику історію Донецької області пропонують вивчати на прикладах протистояння в регіоні “шахтарів” і “хохлів”»).
Відтак з’явилися відгуки на подію зі самої Донеччини. Щонайменше у трьох виданнях: газеті «Наша Дружковка», №17 за 24 квітня; газеті "Провинция" (Костянтинівка), №17 (1164) тієї ж дати та сайті «Майдан» – під різними заголовками з’явився майже ідентичний текст голови обласного товариства ім. О.Тихого Євгена Шаповалова. Автор, по-перше, нарікав на те, що чотири краєзнавиці, пишучи про історію Донеччини, повністю зіґнорували участь у ній представників українського народу, по-друге, що вони зацитували тексти Вересаєва (тут донеччанин, на відміну від киян, не помилився), де у кожному рядку «хохли» замість українців (ще й у запитаннях до школярів ці «хохли» продубльовані). Під кінець Шаповалов риторично запитував: «Як могли такі титуловані донецькі автори – два кандидата історичних наук, два відмінника освіти України – упорядкувати таке, а рецензенти – два кандидата історичних наук, два простих учителя дати позитивні рецензії? Літературні редактори – методист і член спілки журналістів України – так відредагувати? Начальник обласного відділу освіти й науки та ректор Донецького ОІППО науково обґрунтувати, а комісія з історії науково-методичної ради Міністерства освіти схвалити ТАКЕ?!».
А я себе тоді – теж риторично – запитав: якщо навколо тих нарисів дідуся Вересаєва підійнялася така політична веремія, у якій відмінюють навіть одіозного Табачника, то, по-перше, мене ніби вже випередили, а, по-друге, ліпше олії до вогню не доливати.
Тепер, через три роки, до тих текстів можна повернутися. Чи через той посібник почалася війна на Донбасі, чи не через нього, але тепер уже нікому від Вересаєва не погіршає. Тим більше, що тодішній скандал нікому не дозволив спокійно розібратися, що то були за тексти.