Пиши

​

не дивно що тепер усе розумію:

коли починаю старітися і коли лисію

і коли відчув дощ у кістках

і заплутався у передруках

і якщо вмієш то щось насій

і може виросте з того сіль

землі – або твій дім і його дах

або шурхіт крил по твоїх дроздах

або мовчи – і прикуси язика

або пиши щоби нила твоя рука

або не спи – або кидайся як пес в океан

але пиши пиши свій роман

але пиши і сідай за стіл

бо лютневі ночі порожні й пусті

бо слова у яких ти живеш

під столом своїм не знайдеш

а тебе кортить піймати звізду

ще слова свої – кажеш – знайду

віриш у те що кількоро слів

збережуть на папері свій чорний слід

а коли питають: а про що роман

я кажу про світло яке тримав

за яке життя трималось тоді

коли ти увірував во звізді

пучки пальців зітерті – таке життя

і сторінка покреслена – мабуть не та

і чуже життя що стає твоїм

добудує словами з паперу дім

і якщо заведеться в тім домі міль

і якщо не виросте в ґрунті сіль

то чого ти рипався і кому втирав

і для чого жив і чому вмирав?

а якщо усі з ким ти час ділив

і чию ти кров на папір пролив

стануть буквою солі з якої зміст

на якій тримається повітряний міст

сторінки уклавши відносно зими

відносно походів і шляхів кривих

звідки ти і мед твоїх конюшин

ти сідай й на коліні пиши

Світлина Мілени Андрощук