Більше як двадцять років вони жили нарізно. Ще в час першої світової війни в вирі біженців розгубились син і мати. Мати — Любов Концевич — прокинулась сірим світанком на невеличкій станції під Волочиськом, і не знайшла сина. Син її Степан в цей час, прикипівши до вікна вагона, дивився, як поїзд мчить на захід і не розумів, як все це могло трапитись. Так опинились вони в двох різних містах, і навіть більше — в двох різних країнах. Вихор закинув матір до Києва, на Підвальну вулицю, поїзд заніс сина до Львова.
Любов Концевич гаразд всі знали на Підвальній вулиці. Низенька, сухорлява, з ціпочком у правій руці і портфелем у лівій, вона вранці тихо проходила вулицею до Хрещатика. Будинок за будинком, квартира за квартирою — вона давала уроки музики дітям. Увечері всі бачили, як вона повертається на спочинок додому.
А син писав, що живе у Львові, на Личаківській вулиці. В листі важко було все переказати, але що він міг — Степан розповідав. Личаківська вулиця, околиця міста, він живе в двохповерховому будинку, саме на другому поверсі. У кімнатці одно вікно, невеличкий балкон. Балкон виходить на схід, і часто вечорами Степан стоїть там, дивиться, як синіє небо на сході, думає про стару свою матір, яку доля так жорстоко одірвала від нього. Мамо, мамо, як мені важко в ці години!
Мати просила сина написати, який вигляд має кімната всередині. Він писав, що кімнатка невеличка — щонайбільше два сажені. В одному куточку стоїть ліжко, в другому — стіл. За цим столом він працює довгі вечори, займається креслярством. Смішно, але що поробиш? Життя коштує дуже дорого, а роботи немає. А на вікні, писав син, стоять альпійські фіалки. Ти знаєш, мамо, як я їх люблю. Восени вони викидають червоні квіточки і тонкий їх аромат ллється по кімнаті, розбуджуючи згадки про дитинство.
Так минуло більше, як двадцять років, і скільки за цей час було одержано таких теплих листів. Мати прозивала листи сина рожевими листами, бо він любив їх писати на рожевому папері і присилав у рожевих конвертах. Одержавши такого листа, мати увесь вечір сиділа в своїй кімнаті, читала й перечитувала його, зрошувала сльозами.
І хто знає, скільки пережила мати, читаючи рожеві листи. Ви тільки подумайте, як багато їх було одержано за ці роки. Як багато було радості.
Вона нетерпляче ждала чергового листа. Лист для неї був мрією. Так, мрією. Поки листи надходили, в серці матері жила надія. Надія давала силу жити, а життя обіцяло зустріч.
Зустріч із сином. Вона часто мріяла про це. Чомусь мати малювала собі картину зустрічі в рожевих тонах. Все, все повинно бути рожеве. В цьому було багато наївного, дитячого, та серце матері надзвичайно нагадує серце дитини. Мати малювала: рожеве небо, рожеве листя на деревах, рожеві будинки і... неодмінно рожеве обличчя сина Стьопи.
До речі, про обличчя сина. О, як чудово знала його мати. У перші роки після вимушеної розлуки, листи надходили рідко, пересилати їх було дуже важко. І то щастя, що син через знайомих довідався про адрес матері. Це було найголовніше. Хочби здалека чути його слово, читати знайомий, дрібний почерк.
Уже пізніше, за кілька років, коли листування налагодилось, мати послала синові своє фото. І син надіслав їй свій портрет із зворушливим написом:
Вір, мамо, що прийде весна,
одне нам сонце засміється.
Рідні, знайомі очі, чудовий, широкий лоб, якого, здавалось, так недавно вона торкалась рукою, ніжний пушок на підборідді, невеликий хороший рот. Як багато раз вона його цілувала.
Радість матері була радістю всієї Підвальної вулиці. Вона ходила з будинку до будинку, носила з собою портрет сина, показувала його учням, батькам, всім їхнім родичам.
— Ви погляньте, який у мене чудовий син. Він живе у Львові. Він інженер і будує надзвичайно красиві будинки.
Це була неправда. Мати знала: син її, щоб не померти з голоду у Львові, займається креслярством, він сам писав їй, яке то щастя увечері піти в крамницю на розі й купити там собі кіло чорного хліба. Але мати знала, що син її має диплом інженера, він працював би, як інженер, коли б жив тут, у Києві, на Підвальній вулиці, в Радянському Союзі.
Так. У неї був надзвичайний син. Про це розповідав портрет. Широко розплющені, розумні очі, весела посмішка на обличчі (коли я виросту, я ніколи не плакатиму, мамо!), високі плечі. І він так схожий на неї — на вчительку музики Любов Концевич.
Для портрета мати купила прекрасну рамку. Вона поставила його на столику біля ліжка. Часто прокидалась вночі запалювала світло й довго дивилася на фото свого сина, який живе в далекому, невідомому їй Львові, на Личаківській вулиці.
— Ми зустрінемось, — шепотіла мати, мріючи про день побачення. Я жду, Степане.
Але минуло більше як двадцять років, раніше, ніж мрія матері збулась. Цей день прийшов. До Києва прилетіла звістка про те, що Червона Армія пішла на допомогу трудящим Західної України. В ці дні Любов Концевич попросила своїх учнів пробачити її. Вона ходила по всіх установах Києва, показувала пакуночок зв'язаних ниткою рожевих листів, просила дати їй квиток туди, до далекого Львова, де вона може побачити свого сина Степана.
— Ви тільки погляньте, який у мене син. Невже ви можете не дати мені квитка?
І квиток їй видали. Як не допомогти матері в такому невеликому проханні. Вона одержала квиток — туди до Львова, до сина Степана.
Так Любов Концевич опинилася на Личаківській вулиці, у Львові. Маленька чорна постать матері поволі пересувалась від будинку до будинку. Вона пізнала вулицю, високий костьол, крамницю на розі, де син її купував чорний хліб, вона здалека пізнала будинок, у якому він живе. Два поверхи. Боже мій, он і другий поверх, вікно кімнати на розі, балкон. Все так, як він писав. О, коли б аж тільки не вийшов на балкон. Вона його не попередила про приїзд, щоб зустрітись з ним несподівано, в кімнаті, яку вона так прекрасно знає. Одно вікно, стіл у куточку, ліжко в другому. На столі приладдя для креслення. На вікні альпійські фіалки. Зараз осінь, на стеблинах їх багато червоних квіточок. Серце матері билось так напружено і так часто, що вона зупинилась і довго стояла, притулившись до стовбура каштана. Боже мій, боже мій. Як багато минуло років. Двадцять три роки. Ціла вічність. І все ж вона опинилась тут, на Личаківській вулиці, де живе її син.
Тримаючись руками за груди, мати пішла далі. Може вона звикла в мріях до цього, а може це сталось від втоми й напруження, але справді їй у цю хвилину видалось, що все навколо зробилось рожеве: і небо, і будинок, у якому живе її син, і листя каштанів...
Ось і під'їзд. На ослончику сидить швейцар: старий, з бакенбардами, в мундирі, як і належить швейцарові.
— Я хотіла вас запитати, — почала несміливо мати.
— Прошу, товажишко, прошу товажишко... двічі повторив нове для нього слово швейцар.
— Як пройти до Степана Концевича? Він живе на другому поверсі, в квартирі номер п'ять.
— Пані товажишка запитує Концевича?
Швейцар замислився, зашепотів:
— Перша квартира — Залевський, друга — Суглоба, третя... четверта...
— Степан Концевич — мій син, — задихаючись, крикнула мати.
— Ваш син. О, ні, пані. Такого в нашому будинку немає. Я не знаю Степана Концевича.
Мати розгубилась.
— Його кімната на другому поверсі, — швидко говорила вона. — Там одно вікно, у куточку стоїть ліжко, в другому — стіл. Там є невеликий балкон. А на вікні квіти — альпійські фіалки.
— Пані прекрасно знає цю квартиру, — промовив швейцар. — Та все ж це кімната не Степана Концевича, а Семена Чалого.
— Чалого.
— Так, Чалого. Товариш Чалий був комуніст. Його вбили шляхтичі, коли тікали із Львова. Коли товажишка побажає, я можу показати його кімнату.
Мати пішла за швейцаром. На другий поверх вело кілька східців, але матері здавалось, що їх безліч. Вона йшла. Хваталась за поручні сходів, задихалась, і швейцар, нарешті, взяв її під руку.
— Заходьте, — промовив він у невеликому коридорі. — Ось кімната товариша Чалого, нехай йому пером земля. Все в ній стоїть на місці, ніхто нічого не чіпав.
Мати перша зайшла і оглянула кімнату. Все, як писав син: стіл, ліжко, альпійські фіалки на вікні викинули червоні квіточки.
— Погляньте, — радісно крикнула мати. — Ось портрет мого сина, а ось моє фото.
Вона простягнула тремтячі руки до стіни, де над ліжком висіли три фотографії: її — в центрі, ліворуч — сина і ще одно фото незнайомої їй молодої людини — праворуч.
Швейцар поглянув спочатку на фото матері. Так, перед ним стояла ця жінка. Потім він поглянув на фото сина її Степана. І враз його обличчя просвітліло:
— Я пригадав, — сказав швейцар. — Степан Концевич жив у нашому будинку, він жив у цій кімнаті. Це був чудовий хлопець. О, який хороший! Душевний, добрячий. Я пам'ятаю, як він вечорами співав на балконі. Він також напевне був комуніст.
— Але де він зараз? — крикнула мати.
Швейцар зняв кашкета і склав на грудях руки.
— Він помер. Я боюсь помилитись, але мені здається, що це було двадцять років тому. Злидні, голод, хвороба легенів — таке життя у нас було, пані — і все кінчилось за місяць. Ми поховали його увечері. Могила його тут недалеко, на Личаківському кладовищі. Я пам'ятаю, де вона...
— А в кімнаті після його смерті залишився один Семен Чалий. Оце поруч з вашим його фото, — закінчив швейцар. — Вони були товариші, і до цього жили разом.
Мати мовчала. У неї було кам'яне обличчя. Вона довго дивилась на фотографію сина, який тільки сьогодні був живим у її мріях, а помер двадцять років тому у Львові. Чи було листування з нею Семена Чалого виконанням Степанового заповіту, чи це була тільки пошана Чалого до неї... Ніхто тепер на це питання відповісти не міг. Мати схилилась на коліна. Поруч з нею став швейцар. Мати мовчала.
Почав швейцар слова молитви.
На кладовище вони пішли разом. Мешканці всього будинку дивились, як старий швейцар веде під руку Любов Концевич. По дорозі мати купила два букети осінніх квітів.
— Тут, — швейцар показав на кладовищі могилку в закутку, — спочиває ваш син.
Мати поклала букет на могилу свого сина. І сльози, які вона досі стримувала, нестримно потекли з її очей.
— Стьопа. Рідний мій Стьопа, — бідкалась мати.
Потім вона встала.
— Покажіть мені другу могилку, — звернулась мати до свого супутника.
Він пішов вузенькою стежкою і показав велику могилу, всипану квітами.
— Втікаючи із Львова, шляхтичі убили багато комуністів, — сказав швейцар. — Тут вони спочивають. Тут і Семен Чалий.
І мати поклала на гору квітів, що лежали на могилі, свій маленький букетик. Мовчки вона зігнула коліна перед могилою комуністів і завмерла так надовго. Коли вона встала, швейцара поруч не було: вже темніло, і він повинен був зайняти своє місце в під'їзді.
Коли мати повернулась, швейцар зустрів її, взяв під руку. Допоміг зійти на другий поверх і відкрив перед нею двері кімнати.
— Я тут прибрав і приготував вам вечерю, — сказав він тихо. Я полив і фіалки. Погляньте, як вони зразу ожили. Надзвичайні квіти. А ви тепер — бажаю вам спокійно спочивати в кімнаті ваших синів.
[Вільна Україна]
01.03.1941