[Реферат посла проф. Пігуляка Єротея на головних зборах "Рускої Ради" в Чернівцях дня 2 н. ст. лютого 1891 р.]
Ми Русини становимо великій, окремий, самостійний нарід 20 міліонів душ. З усїх славяньских народів лиш одні Москалї численнїйші від нас, бо Поляки н. пр. числять лише 12 міліонів, Чехи з Словаками лиш 8 міл., Серби з Хорватами лише 7 міл., а других ще менше.
Після отсих даних гадав би хто, що Русини занимають також свому числу відповідне становиско в Европі або хоть в державах, у котрих жиють. На жаль, не так оно єсть. Противно, числом далеко менші племена славяньскі, н. пр. Поляки, Чехи, Серби, Болгари грають сегодня далеко завиднїйшу і поважнїйшу ролю, нїж ми, так численні Русини. Чому-ж оно так? хто винен тому? — спитав кождий мислячій чоловік. Лежить причина нашого сумного положеня, в порівнаню з другими народами, в нас самих, чи завинили єго инші від нас независимі обставини? Такі питаня рішає исторія, а исторія наша вповідає кождому, хто вміє і хоче читати, що Русини становили в XIII віці могучу державу в Европі, они мали своїх можних князїв, ба й королїв. При кінци XIII-го столїтя мали собі королї західних держав за честь посвоячити ся з руским королем Данилом, бо король Данило володїв тогди може найбільше могучою державою в Европі, ба що ще важнїйше, Русини стояли тогдї в культурнім взглядї що-найменше на рівнї з народами західної Европи. Декотрі міста, як н. пр. Кіїв, числили по пів міліона людности. Торговля і промисл процвитали без жадних чужих посередників, — коротко сказавши: хороше, здорове, веселе житє розвивало ся у всхідній Европі, житє, можна би навіть сказати, на підставі рівноправности, бо без тиранів і рабів. Так що-ж! ударив ненадїйний мороз на молодий, весняний розвій цвіт руского народу! Незчисленна Татарва налїтала неначе саранча на рускі краї і руйнувала ще не вкоренену державу руску, а що Татарва знищити не встигла, то докінчили добрі братя сусїди Поляки та Москалї. Оттак стогнуть і сегодня ще 18 міліонів Русинів під страшним ярмом московским, а три міліони руского народу, що припали до Австрії, жиють справдї під далеко свобіднїйшими уставами державними, та склеїло ся знов инче лихо і не допустило крайно зломленому народови видвигнути ся з довголїтного упадку, бо, хоть проклямовано в Австрії 1860 р. конституцію і хоть висказав наш Найяснїйшій монарх свою цїсарску волю і щире бажанє, щоби всї піддані народи, кождий по своєму розвивав ся, то примірювали цїсарску волю на весь світ найлїпшого монарха з-разу Нїмцї, а в послїднім десятку лїт братя Чехи та Поляки до Русинів так, що воля цїсарска досягала нас Русинів лиш на папери, а по правдї остали ми мимо конституції упослїдженими на кождім кроцї. В Галичинї змінив ся стан о стілько, що перемінено школи нїмецкі і цїлу нїмецку управу краєву на польске, а на Буковинї остались і на далї Німцї, а за польско-ческої ери Волохи пануючими, Русини-ж платять і далї податок грішми і кровью, як платили, а в заміну того як доси не мали нїчого, так нїчого й тепер не мають.
Позвольте менї застановити ся над теперішним станом буковиньских Русинів, над нашим сегоднїшним суспільним і національним положенєм на Буковинї; зробім ми рахунок з того, що ми маємо, а що нам бракує, в чім маємо ми кривду, та чого маємо домагати ся і в якій cпoсіб мусимо ми поступати, щоби наша праця не була даремна?
Найголовнїйша підстава справдїшного розвою кождого народу була, є і остане на віки вічні просвіта, а першим посередником людскої просвіти є народна школа. Якій же стан народних шкіл у нас і які наслїдки з тої школи показали ся до тепер для нашого народу?
Правду сказавши, на Буковинї має вже майже кожде руске село свою школу. Та що з того, коли наш нарід про то ще такій страшне темний і невіжій, що він свого найдорожшого, найщирійшого приятеля, се-б то школу за ворога тримає. З-першу старає ся селянин чим мога дитину від школи увільнити, а не вдасть ся, то не підпирає він опісля дитину в тім, щоби она якійсь хосен з тої школи на будучність винесла. Але помимо тих перепон, що самі родичі дїтям ставляють, виучуєсь рівно неодна дитина много хосенного у школї: читати, писати і рахувати. Та що з того? Ледви що скінчила дитина школу, так зараз заставляє єї тато та й мама до всякої иншої роботи, лиш не до книжки. Коби хоть в недїлю та в свято, то вже би великій хосен з того був, але-ж бо нїколи нїхто не настає дома на то, аби дитина часами взяла книжку до рук, а дитина, звичайно як дїти, відки она розуміє, на що читанє та писанє їй колись придасть ся! Тому не мине 1—3 роки, а дїти забули й имя своє підписати. Отак мучить ся пусто народний учитель і дїти, отак идуть пусто й гроші на найдорожшій скарб людскій — на школи народні. Через страшну темноту і невіжество нашого народу прийшло до того, що народні школи працюють по 20, 30, 40 і більше років без жадного успіху. Ледви чи де подибаєте в селї одного чоловіка, щоби у вільний день книжку, або ґазету, або хоть молитвенник до рук узяв. А не маючи у вільний день чимось пожиточним займитись і забавити ся, йде темний нарід до коршми і лишає там і той розум, і то мізерне крівавим потом зароблене майно, що має.
Оттак має ся з народними школами у Русинів на Буковинї. Свого часу появила ся була у нашім народї охота до читалень. Ми тїшили ся тим проявом в надїї, що може читальнї стануть тою дуже пожаданою підпорою народних шкіл, бо в читальнях могли би й дїти, що укінчили шкоду, в читаню далї управляти ся та й старі неодно розумне слово там почути. Та дарма! затетеріли наші читальнї! — бо нарід за темний, щоби сам був в станї повести успішно наперед розпочате дїло, а світлих прихильників на селї майже нема, за то ворогів доброго дїла у кождім кутку повно. З сего випливає, що нарід сам собою, без численних і щирих просвічених провідників, помимо конституції, з біди виратувати ся не годен.
Хто-ж має бути провідником того нашого нещастного руского народу, нашого темного хлїбороба та міщанина? Нїхто иншій, як ті освічені люде, що вийшли з під рускої стріхи. А зваживши, що на Буковинї маємо хороше число середних шкіл, і то не від сегодня, до котрих від 15 лїт навіть університет прилучено; зваживши дальше, що до тих шкіл рік річно ходить много руских синів, — думав би хто, що Русь буковиньска тїшить ся сегодня гарним числом интеліґенції рускої. Так оно повинно би й бути, але, на прегіркій жаль, річ противно ся має, і не дивота, коли подумаєм, що всї тоті школи самі нїмецкі або волоскі, а рускої середної школи нема на цїлій Буковинї анї одної, мимо того, що Русини на Буковинї найчисленнїйша народність!
Дитина руска вже в народних міских школах по-части знїмчена або зволощена, заходить до чисто нїмецких або волоских середних шкіл і нїмчить ся і волощить ся, доки их покінчить зовсїм, а то тим лекше, бо у більшій части середних шкіл рускої мови нїяк не вчать, а там, де єї вчать, викладали до недавна а по части виклидають і тепер руску мову неприхильники нашого язика. А не маючи над собою що-до руского жадного надзору, бо нї директори нї инспектори єї нїраз не розуміють, то можуть свобідно учити рускої мови, якої им ся хоче. Тому, коли й яка ще не знїмчена або не зволощена руска дитина записала ся на науку рускої мови, то аж там она вже зовсїм пропала для руского народу, бо скінчила а по части ще й тепер кінчать рускі дїти середні школи — Москалями! Коли-ж зважимо отсі крайно невідрадні обставини що-до рускої мови в середних школах на Буковинї, то не здивує нас і нїкого, що интеліґенцію щиро-руску на Буковинї поличити можна на пальцях: она складає ся з тих одиниць твердого характеру, що не дали ся нї знїмчити, анї зволощити, нї змосковщити. Оттаке дїє ся з Русинами у середних школах на Буковинї!
На черновецкім університетї знов викладає ся наука також по нїмецки; лиш теольоґам, будучим православним священикам, подають науку по волоски, а по руски нїчо. Тому то не вміють теперішні священики на руских парохіях навіть руского "отченашу" провести, по руски висповідати, а о рускій проповіди нема вже й що говорити. Русинів приймають за теперішного митрополита хиба про людове око не одному до семінарії, та й тим кільком приймленим заборонено учити ся рускої мови і в рускі товариства заходити! За теперішного православного митрополита буковиньского зволощено духовеньство зовсїм: прійшло до того, що люде православні переходять на унію, бо священиків-Волохів не розуміють.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 04.03.1891]
(Конець.)
Оттак стоять буковиньскі Русини що-до шкільництва, а треба знати, що яке шкільництво у якого народу, така интеліґенція єго, така й просвіта і економічний стан у него, такі і порядки у того народу. Наслїдки такого шкільництва ось які: У нас заповнені всї уряди чужими людьми, що руского народу і єго мови не знають; чужі судьї судять над руским чоловіком, котрого нї они не розуміють, нї він их; на 260.000 Русинів найде ся може 10 руских судьїв. На почтах не приймають урядники руских адрес і не віддають листи адресатам, Русин мусить длятого або нїмецкої мови учити ся, або за напис адреси платити. З народних учителїв більша часть вихована або в нїмецкім, або в волоскім, або московскім дусї. Сїльскі писарі — самі чужі люде, руского письма не знають. Церкви перейшли зовсїм у волоскі руки. Коротко: всї місця заповнені чужими людьми! Куда-ж має темний мужик рушати ся? У кого поради найти, бо чужій чоловік, хоть як, та все зимний, звичайне чужій, а як би свої люде, то все таки, як кажуть: свій коли не заплаче, то хоть скривить ся.
От видите, куда завела нас темнота! А з такого сумного суспільного нашого стану випливають дальші кривди руского народу самі собою. На Буковинї все в чужих руках. Чи-ж дивно, що чужі люде старають ся, що мога, права Русинів для себе визискувати? Та-ж всякій знає, що кождому сорочка найблизша! Для того й не дивно, що через 30 лїт конституційного житя в Австрії не мали буковиньскі Русини у соймі до минувшого року анї одного свого заступника-Русина, а в думі державній у Відни, як не мали, так і не мають. А саме в соймі краєвім і в думі державній укладають ся для кождого австрійского народу єго права і обовязки. Отже там радять і рішають над нами без нас, бо за нас нема там кому заговорити і вступити ся! А не маючи своїх світлих проводирів і заступників, принепав темний нарід і в економічнім взглядї і мусить далї принепадати, коли не змінить ся єго стан просвітний. У борбі о существованє мусить темний світлому уступити.
З того всего видите, що стан буковиньскої Руси страшно мізерний та такій сумний, як нїякого иншого народу у нашім цїсарстві.
Але тому не конець. Упадок наш не дійшов ще до послїдного, ще можемо видобути ся з нашої біди, лиш треба рук приложити, і то як найскорше й з напруженєм всеї не знищеної ще народної сили. То, що сегодня ще дасть ся зробити, за яких 10 до 20 років уже не можливе буде, бо сусїдні народи не спали до тепер та не сплять і тепер так, як ми; у них поступила просвіта далеко на перед, а де просвіта, там і культура, там і єї випливи, як: фабрики, зелїзницї і друге, а тоті становлять добробит людскій. Культура жене мов невгаваєма струя на перед. Де нарід приготований для неї, там приносить она єму богатство і щастє, нарід же не приготований для культури біднїє від неї і пропадає без ратунку. Ви всї знаєте, чого вимагають фабрики, зелїзницї і таке друге; до того треба письменного і відповідно просвіченого народу. Не мине 10—20 років, як загудять по всїй Буковинї фабрики всякого рода; заснують ся по цїлім краю зелїзні дороги. Коли-ж застануть они наш нарід все ще темним, неписьменним, то напливе из ними сила чужих людей, котрі розмножать ся, наш нарід витиснуть, Русини збіднїють ще дужче і знидїють. Подивіть ся вже тепер на тих кілька фабрик та на буковиньскі зелїзні дороги, чи богато там Русинів найдете? Навіть простими сторожами у будках при зелїзних дорогах самі чужі люде, бо наші не вміють нї читати нї писати. Панове селяне! Коли-б вам під нинїшними обставинами не знати які мошії добра у руки передав, то ви з них хісна не будете, не можете мати; они швидко перейдуть у чужі руки, так як в путилівскім н. пр. всї полонини вже не в гуцульских руках. Всяке добро, всяке майно пійшло би тою дорогою, котрою пійшли ваші конституцією задоручені права; ними хіснують ся чужі люде. На що більше? коли ви, панове селяне і міщане, не знаєте, що зробити навіть з вашим найдорожчим скарбом, з вашою віковічною спадщиною-дїдизною, з нашою прекрасною рускою мовою! Ледви-що побуде оден або другій з наших людей якійсь час у войску, або почув там яке польске, нїмецке або волоске шваркотанє, так уже перекручує і зогиджує свою рідну мову на сміх людскій і на гнїв Божій, бо не знає, що та одна-однїська руска мова береже нас всїх від заглади зі світа; перестанем бути Русинами, так перестанемо і бути на сїй земли.
Из моїх дотеперішних виводів випливає, що наше положенє в порівнаню з другими народами Австрії дуже мізерне; ми упослїджені в кождім взглядї і остали ся найдальше по заду. Русинів давив, хто хотїв; прихильности і підпори не було для нас майже нї з котрого боку, пожалувати ся не було перед ким, бо, як кажуть, Бог високо а цїсар далеко. Здавало ся, що вправдї нїяк нам вже не виратувати ся. Тому й не дивниця, коли під таким гнетом одна часть Русинів ставала Волохами, друга Німцями, наша часть знов, що не хотїла нї зволощити ся, нї знїмчити ся, пропала для Русинів в иншій спосіб. Москалї, що мають бачне око на всї відносини і ходи найпаче в Австрії, добачили скоро наше сумне положенє тут, тому розіслали своїх баришівників по Буковинї а й по Галичинї, де Русини від Поляків ще гіршого гнету дізнавали, і стали слабодухів московщити. Чим дужче Русинів у Австрії тиснули, тим лекшу роботу мали московскі наймити. Многі з тих змосковщених буковиньских Русинів забрали ся просто до Россії, а другі остались, на нещастє руского загалу, таки на місци. Они заснували ґазети, піддержувані московскими рублями, і розсилають их тому даром між нарід та старають ся всякими і найогиднїйшими способами зробити з руского народу московских прихильників та наймитів.
Оттак розлїталась і так невеличка интеліґенція, що вийшла з руского народу, на всї чотири вітри. Осталась лиш горстка самосвідомих Русинів твердого характеру, котра не зважаючи на безчисленні перепони з кождого боку, працює неустанно над добром народу у повній надїї на лїпшу будучність, і справдї довела до того, що минувшого року вдалось буковиньским Русинам побачити хоть трох своїх заступнтків-Русинів у соймі. І в Галичинї змінив ся такожьочевидно стан рускої справи, бо і там почало правительство з галицкими Русинами також числитись. У галицкім соймі проголосив славний проводир галицкої Руси, посол Романчук сеї осени проґраму галицких Русинів.
Проґрама тота містить в собі ось які точки:
1) Ми Русини нарід самостійний, окремий від польского і российского, і на тій основі бажаємо розвивати свою народність і свою мову.
2) Ми Русини стоїмо вірно при нашім наймилостивійшім монарсї і єго найдостойнїйшім домі та австрійскій державі.
3) Ми держимо ся вірно греко-кат. віри і обряду.
4) Ми стоїмо за конституційним устроєм австрійскої держави з єї правами і свободами та за рівноправностію всїх єї народів.
5) Ми Русини мусимо, вже в интересї забезпеченя і розвитку нашої народности, дбати о економічне піддвигненє руского селяньства і міщаньства.
Отсю проґраму галицкої Руси, на котру рускі владики з духовеньством і світскі Русини згодились, принято і в правительстві з прихильностію, та на ню й ми, буковиньскі Русини, — розуміє ся з винятком точки реліґійної справи, — вповнї годити ся мусимо.
В першій точцї документують Русини свою самостійність яко окремого славяньского народу, а то для того, бо Поляки голосили перед світом, що Русинів нема нїяких на світї, що Поляки а Русини то оден нарід. Москалї знов проповідують також, що Москалї а Русини то одно і то само; і у нас навіть кожда дитина знає, що то неправда!
Другу точку треба було длятого задокументувати, бо підсували нам наші вороги прихильність до московского царства, хоть добре знали і знають, що Русини не мають більшого і небезпечнїйшого ворога их самостійности як московскій ряд; московскій цар заборонив на рускій земли руску мову навіть у народних школах, дїти рускі мусять уже в народній школї замість на рускій мові, на московскій вчити ся, книжок руских не можна в Россії друкувати, навіть у церкві не сміє священик по руски, а мусить по московски проповідувати. Оттаке добро мають тих 18 міліонів Русинів, що жиють під московским царем. Най собі держать Москалї таке добре, а ми Русини стоїмо кріпко при нашім наймилостивійшім цїсарю і єго домі, і готові за него, єго дім кождої хвилї остатну каплю крови проляти.
Четверта точка тому конечна, бо в горі описували нас наші вороги, що ми ворохобники, що ми люде небезпечні для суспільности і держави. Ну, які ми ворохобники, то виходить найлїпше з того, що нашими конституцією запорученими правами й до тепер другі хіснують ся!
Пята точка сама собою розуміє ся. Та ба! В тім бо то й наша біда, що у нас мусять і такі самі собою зрозумілі річи документувати ся і поясняти ся. Що до економічного піддвигненя руского народу, то в нас люде двоякої гадки. Одні думають і проповідують, що добробит людскій дасться вибороти лиш відповідним приготовлюючим способом народу і працюють в тім напрямі, бо они тої думки, що треба людям, котрим н. пр. дров бракує, конче вперед сокиру дати до рук, щоби собі могли тою сокирою дров у лїсї нарубати. Але другі, так звані радикали, цїлком противної думки. Они кажуть, що конче вперед полїпшити теперішний мізерний стан економічний народу, а потім буде вже лекше нарід на перед повести. Дуже отсе хорошо придумано, лиш не знати по першім, в якій спосіб того майна набути, а по другім, хто має бути опікуном поодиноких осіб, бо до майна треба вже зрілих людей, що знають, що з ним зробити; у нас, можна сказати, ще малолїтні люде, котрим як дїтєм не можна в руки дати грошей. На майно в руках нашого теперішного темного народу знайшло би ся вправдї досить опікунів, але самих непрошених і непажаданих. Наш нарід став би під дотеперішними обставинами швидко назад жебраком.
Та-ж маєток готовий для людей, він кружить з рук до рук, нїхто єго не бере до гробу. Хто лїпше приготовлений і приспособлений до набутя маєтку, той єго і набуває, а хто невіжій в тім дїлї, той не лиш не набуде нїчо, але мусить навіть стратити й то, що має.
Цїле наше житє прецїнь нїчо инше, як борба о истнованє, о житє, а в тій борбі побідить той, хто до тої борби лїпше приспособлений. А що до того, то наш нарід певно найслабше приготований до борби о своє истнованє. Русини не прийшли навіть ще до самопізнаня родинного, національного, они не знають ще й того, що в спільнім загроженю мусить один стояти за всїх, а всї за одного, коли хотять побідити. Тому першою задачею і святим обовязком кождого світлого Русина мусить бути отсе, щоби збудити на перед народну, національну самосвідомість і ширити загальну просвіту, а добробит виборе тогдї вже нарід собі сам.
Що-до третої точки о вірі і о обрядї, то нема нам що над тим богато розводити ся; ми буковиньскі Русини греко-православной віри, а братя Галичани греко-католицкої, то не мішає нїчого в народних справах, так само як н. пр. у Нїмцїв одна часть лютерскої, друга католицкої, а третя жидівскої віри, але всї они про те добрими Нїмцями і проливають всї однаково свою кров за вітчину і цїсаря. Так само і у нас Русинів. Галицкі Русини є і хотять остати добрими греко-католиками, а ми буковиньскі Русини є і хочемо остатись греко-православними Русинами, помимо того, що греко-православна митрополія відтручує нас очевидно від нашої святої церкви. Коли хочемо ми Русини на світї жити, коли хочем, щоби люде нас поважали, та з нами числились, то не сміє нас нїщо, отже й віроісповіданє дїлити і роздроблювати, бо лише зєдиненимн силами поборемо всякі перепони нашого розвою. В сїм взглядї можуть нам послужити за найлїпшій примір буковиньскі Волохи, котрі так як ми православного віроісповіданя, але про-то нїяк не зрікають ся своїх рідних братів Волохів у Семигородї, хоть семогородскі Волохи уніятами. Тому мусимо й ми, православні буковиньскі Русини, рука в руку йти з нашими галицкими братяме греко-кат. віри, а то тим більше, коли видимо, як братя Русини з Галичини, що жиють між нами, з найбільшою щиростію і пожертвованєм борють ся враз нз нами за правду буковиньско-руского народу, — честь і слава им за то! ми гордимось ними!
Ми переживаємо тепер дуже важні та серіозні часи. Всякі прояви в послїдних часах, що прошибають мов блискавкою небосклон людского суспільного житя, пригадують живо подїї при кінци минувшого і на початку теперішного столїтя. А для таких хвиль треба бути відповідно приготованим, аби не втонути. Не сподїймо ся печених голубцїв без власної працї, нїхто чужій не дасть нам їсти, бо каждий мусить вперед себе пазити; як не приложимо руки до нашого розвою ми самі, то промине аби яка догідна хвиля без жадного хісна для нас, так як оттих 80 лїт конституційного житя в Австрії проплинули і пропали для Русинів мов камінь у воду. Другим принесли они свободу та просвіту і добро, а на нас тяжать кайдани невіжества і бідноти, як доти тяжили. Хоть би наступили які догідні хвилї для народів, то все останемо ми послїдні, і другі будуть визискувати нас, як до тепер, коли не возьмемо ся з напруженєм всїх наших сил до просвіти народу. А просвіта нашого так як кождого иншого народу лише на одній однїській підставі можлива, — на підставі живої рідної мови, і в національнім дусї, так як нїколи нїкому не вдало ся ще котрий-небудь нарід на чужій мові просвітити. Даремна про-то робота, пусті забіги заслїплених людей, що гадають чужими школами та всякими иншими способами і муками нас в их дусї просвітити і в той спосіб з нас Нїмцїв або Мадярів зробити. Най заглянуть тоті безмізкі у нашу тисячлїтну исторію, а она навчить их, що ми або лиш Русинами будемо жити й розвиватись, або положимо нашу руску голову!
У нашій державі жиють всїлякі народи; усім тим народам отже і нам запоручають основні закони однакові права і накладають на всїх однакові обовязки. В напрямі і в управі нашого цїсарства мають право і повинні всї народи мати однакову участь. Засади державні у нас хороші, лихо лежить лише в тім, що ті однакові права примірювали ся доси Русинам найменшою міркою, хоть Русини свої державні обовязки завсїгди точно і совістно сповняли й сповняють і в своїй вірности і преданности для цїсаря і держави не захитались нїколи. В тій неоднаковій мірцї головно, а по части і в нашій байдужности причина нашого теперішного сумного положеня. У послїдних хвилях проявляє ся очевидний зворот до лїпшого, наш довгими лїтами захмарений небосклон починає розяснювати ся і є надїя, що й Русини зможуть небавом так як і другі народи хіснувати ся повним рівноуправненєм.
Тому треба за-веремя взятись нам до роботи та виорати і засїяти, а вже чей стане на стілько сонечка, щоби наша праця марно не пропала. Тогдї-ж як наші шпихлїрі наповнять ся, тогдї вже й злиднї нам нїчо не вдїють, тогдї й ми самі вже проженемо хмари з нашого небосклона і не загинемо.
Ми Русини, не бажали нїколи та не бажаємо й тепер нїчого иншого, як лише своєї правди, не просимо нїкого о ласку на кривду других, ми жадаємо і домагаємо ся лиш наших державними законами нам запоручених прав!
Отсе образ нашого положеня і проґрама, яка може нас спасти.
[Дѣло, 05.03.1891]
05.03.1891