Андрій КОГУТ: Гриф «Секретно» і «Совершенно секретно» не означають нічого

 

Минає майже рік, як український парламент ухвалив пакет декомунізаційних законів. Одна з революційних новел — Україна врешті перестала законодавчо захищати документи неіснуючої держави та її репресивних органів. Згідно з законом, за два роки усі історичні документи тієї епохи (до 1991-го року), які нині є, зокрема, в архівах МВС та СБУ, мають бути зібрані у новоствореному архіві при Українському інституті національної пам'яті. Щоправда, поки його лише починають створювати, документи і далі є у розпоряджені підрозділів правоохоронних органів.

Розмова «Z» з новим директором галузевого архіву СБУ Андрієм Когутом про засекречені за часів Януковича історичні документи, хто і як може отримати доступ до таємниць КГБ та на які країни варто орієнтуватись щодо публічності архівів колишніх каральних органів.

 

- Яких документів стосується закон про розсекречення усіх архівів КГБ? Чи залишаються документи, які були створені до 1991 року і досі є таємними?

 

- Згідно з законом, весь масив історичних документів 1917–1991 років, які стосуються діяльності репресивних органів, відкрито для кожного громадянина Україна та іноземця з 21 травня 2015 року. Радянські написи «Секретно» і «Совершенно секретно» не означають нічого.

 

Втім певні документи того періоду справді залишаються таємними, і, на жаль, ідеться не лише про «креслення атомних електростанцій». Під час правління Януковича низку документів було засекречено і на них розміщено чинні українські грифи «Таємно» або «Цілком таємно». От щодо них зараз треба провести процедуру розсекречення. Наразі мені складно сказати, які саме це документи, скільки їх та за якими критеріями їх відбирали і, тим паче, як факт наявності грифів насправді кореспондується із Законом про державну таємницю та вичерпним переліком відомостей, що її становлять. Втім це менше 1%, тож для користувачів, сподіваюся, не складе проблем, поки питання вирішується.

 

Клацніть для збільшення

 

 

У нас спершу на порядку денному ревізія архівних фондів, яка підготує документи до передачі в архів Українського інституту національної пам'яті. Наше завдання — чітко зрозуміти, про яку кількість справ йдеться, яких саме, скільки вони займають місця тощо. Нам це також потрібно, аби розробити план перевезення архіву. Адже йдеться не про сотні і не про тисячі справ. Лише у Києві маємо 200 тисяч справ і ще 800 тисяч справ в архівах реґіональних управлінь СБУ. Щоб уявити собі, скільки це: якщо скласти довжину усіх поличок зі справами, які зберігаються в Києві, це буде сім кілометрів.

 

Насправді в Україні — найбільший нетаємний архів КГБ у світі. Очевидно, у Росії він більший, але до нього не мають доступу ні дослідники, ні звичайні громадяни.

 

- Скільки звернень отримує архів СБУ сьогодні і як виглядає його робота?

 

- У січні цього року ми мали 182 звернення, а за половину лютого вже було 200 звернень. Динаміка дуже стрімка — за минулий рік звернень стало більше на 46%. Якщо порівняти січень 2016 з січнем 2015 і 2014 року, то можна побачити, що йде постійне збільшення кількості звернень приблизно на 50–60 запитів. З чим це пов'язано? Передусім з тим, що нарешті люди можуть отримати відповіді з архівів. Якщо подивитись, хто звертається, то, мабуть, третина — це дослідники і дві третини — люди, які шукають інформацію про родичів та близьких. Шукають також інформацію про сусідів, про священиків, які служили в селі, тощо.

 

Звертаються до нас з усієї України. Не можна сказати, що якийсь реґіон є більш активний, ніж інший. Так, багато маємо звернень з Центральної та Східної України. Є також звернення з Росії, Казахстану, країн Балтії, Білорусі — головно з тих країн, де є українці.

 

Працівники архіву відшуковують у документах відповіді на щораз більшу кількість запитань

 

Був нещодавно цікавий лист. До нас звернувся громадянин Росії, аби ми спробували отримати документи, які є в ФСБ. Насправді таке трапляється не часто. Власне з Росії запитів є немало, але не з такими проханнями. Зазвичай звідти звертаються люди, які вже давно працюють з документами репресивних органів, наприклад Арсеній Рогінський з «Меморіалу», Сергій Прудовський — знані історики та дослідники. Вони добре знають, що ми можемо, а що — ні. Тому не дають нам таких прохань. Думаємо, це звичайний громадянин, який дізнався, що у нас є можливість доступу до архівів, чого немає в Росії, і тому вирішив спробувати. Звичайно, нам відповіді зараз на такий запит не дадуть, але ми звернемося.

 

- Яка є процедура звернень щодо долі родичів і скільки доводиться зазвичай чекати на відповідь?

 

- Слід надіслати звернення. Це можна зробити чотирма способами: прийти і залишити письмове звернення безпосередньо в архіві у Києві на Золотоворітській, 7; або в приймальні громадян СБУ на Малопідвальній, 16; надіслати листа поштою; або вислати його електронною поштою. Єдине, що треба пам'ятати: з певних доменних імен, розміщених у зоні «ru», листи до нас не завжди доходять. Це пов'язано з питаннями безпеки, тому просимо це врахувати.

 

Підготовка відповіді у нас може зайняти до місяця часу. Якщо це справи раніше опрацьовані щодо виявлення людей, які постраждали від репресій, то відповідь можемо дати дуже швидко. Дещо довше доведеться зачекати, якщо інформація є в якомусь із реґіональних відділень. Певні затримки можуть бути і через ревізію, яка зараз триває в архіві. Але ми робимо все можливе, щоб внутрішні процеси не впливали на сервіси для користувачів.

 

Клацніть для збільшення

 

Два тижні тому у нас був зворушливий випадок. До Києва приїхала 91-річна громадянка Австралії, аби знайти інформацію про родичів, зокрема про батька. Казимира Чайковська — колишня киянка, яка вже дуже багато років живе за океаном. Вона прийшла до нас, залишила звернення. Нам пощастило, що ці документи були безпосередньо у нас, і ми оперативно їх знайшли. Наступного дня ми передали їй копії справи про її батька Юліана Чайковського, якого заарештували ще в 1920-х роках. Його історія виявилась насправді дивовижною. Колишній військовий австро-угорської армії Юліан Чайковський з 1915 по 1919 роки перебував в Сибіру. Неодноразово заарештовувався, коли намагався доїхати до рідного містечка Сторожинець (Чернівецька область). Сидів у в'язницях в Бендерах, Івано-Франківську, Львові. Відбував покарання на Соловках за підозрою в шпигунстві для Польщі і Румунії. Після приїхав до Києва, де одружився, а в 1930-х роках його знову заарештували. З цього моменту дані про нього губляться. Ми, власне, знайшли слідчу справу і матеріали допиту Юліана Чайковського, проведені працівниками ЧК в Одесі у 1921 році.

 

- Але, мабуть, не всі справи вдається знайти. Який відсоток таких?

 

- Такої статистики ми не ведемо, та думаю, що десь у 20–30% випадків нам не вдається знайти справу. Але якщо таке трапляється, ми обов'язково надаємо рекомендації, де ще може бути потрібна інформація. Наприклад, деякі справи були передані в державні обласні архіви, або в Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО). Якщо ми точно знаємо, що інформація є у якомусь з цих архівів, паралельно надсилаємо копію запиту туди з проханням опрацювати і відповісти. Інколи з'ясовуємо, що документи в Росії. Адже документи можуть зберігатися за місцем народження особи, відбуваня покарання, проведення слідчих дій тощо. Тож потрібно шукати якомога ширше у всіх архівах, де потенційно може бути інформація.

 

- Чи є різниця у роботі родичів та дослідників в архіві СБУ?

 

- Згідно з чинним законодавством, різниці немає. Щоправда, дослідники, як правило, подають нам тему, над якою вони хочуть працювати, і просять про довготермінову перепустку. Ті, хто працює давно, вже мають налагоджену з нами співпрацю, відповідні угоди і напрацьовані схеми роботи. 

 

- Як сьогодні архів працює з іноземцями? Чи легко їм потрапити до нього?

 

- Умови доступу до документів національного архівного фонду є рівні для усіх. Якщо говоримо про архів СБУ, то ми змушені дотриматись усіх приписів, які реґламентують доступ іноземців у режимні об'єкти. Є чітка процедура, яку треба пройти, але це єдине, що відрізняє іноземців від громадян України. Після передачі документів у цивільне відомство ця додаткова бюрократична незручність зникне. 

 

- Як вдалося вибудувати роботу в реґіонах. Чи все там так гладко і чи всюди легко надають інформацію?

 

- Справді, буває по-різному, адже всюди є людський фактор. Та якщо трапляються якісь необґрунтовані затримки чи відмови у видачі документів, ми одразу проводимо консультаційну роботу. Часто це пов'язано з браком інформації чи малою кількістю працівників. Треба розуміти також, що в реґіонах архів — це зазвичай просто окремий відділ. Там не завжди працюють історики або архівісти. Там працюють співробітники СБУ, які усі документи розглядають крізь призму таємності. Але тут треба чітко розрізняти речі. Ми керуємось у своїй роботі законом «Про національний архівний фонд», а є окремо закони, що реґламентують поведінку з сучасними документами СБУ.

 

- Як справи зі створенням єдиного архіву? Документи з яких архівів і за якими критеріями мають туди увійти?

 

- Документи мають передати до квітня 2017 року. Туди мають передати документи з галузевих архівів СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки та інших правоохоронних та судових органів. Тобто йдеться про установи, яким не властиві архівні функції. Документи, які до того передали у державні архіви, там і залишаться. Але буде йтися про те, аби після їх оцифрування електронні копії передавали в архів УІНП.

 

Процес створення національного архіву триває. На жаль, не так швидко як хочеться, бо Кабмін ще не виділив відповідного приміщення та коштів.

 

Архівні документи про переслідування кримських татар, які минулого року СБУ видало Меджлісу

 

- Ваш архів також надає довідки в межах люстрації, яка відбувається в Україні. Скільки запитів ви вже отримали і на скільки відповіли?

 

- Зараз ми надаємо довідки щодо достовірності інформації про особу. Треба розуміти, що ми — єдина установа, яка робить це централізовано в Києві по лінії СБУ. Звісно, нам бракує людей, технічного ресурсу і банально інколи бланків.

 

Запитів значно більше, ніж ми можемо фізично опрацювати. Це справді для нас великий виклик. За різними оцінками, осіб, яких нам треба перевірити, є від мільйона до двох. За минулий рік ми опрацювали 100 тисяч звернень. У нас є спеціальний відділ, спеціальні бази даних, робота максимально автоматизована, але розуміємо, що за нинішніх стандартів виконати закон про люстрацію до грудня 2016 року майже нереально. Зараз шукаємо ефективне рішення цієї проблеми, вже є певні ідеї, тож сподіваємося, що вдасться вирішити проблему найближчим часом.

 

- Вважається, що справжню відкритість забезпечать оцифровані архіви. Як сьогодні ситуація з цим? Скільки документів вже оцифровано і що є у вільному доступі?

 

- Ми постійно, фактично щодня, оцифровуємо архівні матеріали. Але, на жаль, бажання не завжди співпадають з можливостями. Маємо лише один саморобний спеціалізований пристрій з оцифровки, і все відбувається за принципом живої черги: те, що ми планово маємо зробити, і те, що спровоковано запитами дослідників та приватних осіб.

 

Особливу увагу приділяємо тим справам, які відвідувачі запитують найчастіше. Таким чином створюємо так званий фонд користування, щоб надавати відвідувачам архіву справи в електронному форматі і краще зберегти ориґінали документів.

 

Загалом створено вже понад півтора мільйона цифрових копій. Частина цих матеріалів розміщені в Інформаційно-довідкових залах, що подекуди продовжують працювати при СБУ, понад десять тисяч документів розміщені завдяки волонтерській допомозі громадськості в Електронному архіві українського визвольного руху avr.org.ua. Серед схожих проектів онлайн-доступу до документів спецслужб можна назвати Медіатеку Штазі stasi-mediathek.de, особливістю якої є наявність не тільки документів, але й фото, відео та аудіо.

 

- Реально оцифрувати всі документи?

 

- Це десятки кілометрів полиць та роки роботи, навіть за найкращого технічного оснащення. Але ми почали цей шлях. Конкретний план та стратегію оцифровування цього надбання розроблятиме вже Інститут національної пам'яті після перебрання архівів від діючих правоохоронних та спецслужб.

 

- А котрась із країн повністю оцифрувала свої архіви?

 

- Якщо говоримо про країни, які мають співмірні обсяги інформації, Польщу, Німеччину, Чехію, то у них не все оцифровано. Але там процес постійно йде. І тут точно треба заздрити полякам. Можемо говорити про два різних масиви даних у них: документи державних архівів і документи архіву Інституту національної пам'яті Польщі. Серед державних архівів у Польщі працює Національний цифровий архів. Цей архів проводить сканування та оцифровку архівних матеріалів, а також є розробником спеціальної архівної програми ZoSIA (Zintegrowany System Informacji Archiwalnej). Онлайн-надбудовою до неї є портал пошуку архівної інформації szukajwarchiwach.pl. Будь-хто, зайшовши туди, може шукати будь-яку інформацію: про родину, історичні події тощо. Він також забезпечує роботу своєрідної медіатеки з фото, аудіо та відео, які були накопичені в польських архівах. Якщо говоримо про Інститут національної пам'яті, у них розробили іншу спеціальну програму для роботи з архівною інформацією. Вони теж постійно сканують документи.

 

Польща. Процес оцифрування в INP

 

А от німці, наприклад, оцифровують в менших масштабах, і головна увага у них іде на реконструкцію знищених (ідеться про пошматовані) документів. Вони навіть для цього створили спеціальну програму, яка дозволяє складати своєрідні пазли, щоб відтворити документи. Онлайн в архіві Штазі розміщують не все, а лише ті документи, які якнайкраще ілюструють певне явище чи проблему. Наприклад, про вербовку аґентів, спостереження. У Чехії ж, навпаки, дають доступ до усього, але часто справи неописані, і поки їх не завантажиш, важко зрозуміти, про що саме у них йдеться, оскільки є тільки загальна назва.

 

 

У різних країнах підходи насправді дуже різні. У нас наразі є технічні рішення щодо електронних архівів, але вони запропоновані приватними компаніями, а не державними архівами чи установами.

 

- Ви не так давно були в архівах Німеччини. Як вони працюють 20 років після розсекречення?

 

- Щоб уявити собі, що таке німецькі архіви: це 111 кілометрів документів у Берліні та реґіональних відділеннях. Особливість у тому, що Німецька Демократична Республіка була першою з країн соцтабору, в якій активісти захопили архів комуністичної спецслужби. І 65 км цих документів — це папери з кабінетів звичайних працівників Штазі. Особливість у тому, що усі ці документи ще продовжують опрацьовувати. Відбулась перша хвиля ознайомлення, але зараз ще близько 15 км неопрацьовані і непофондовані належним чином. Для мене це було своєрідним відкриттям, чесно кажучи.

 

Оцифрування архівних документів у Німеччині

 

Ще одне здивування — у них не відбулось значного спаду кількості запитів. Це пов'язано, зокрема, з тим, що постійно опрацьовують нові матеріали і щось ще може бути знайдено. Єдине, що у них термін опрацювання запиту може бути до двох років. Це пов'язано з особливостями німецького законодавства.

 

- Було і є багато побоювань, що відкриття архівів може спричинитися до переслідування та зведення рахунків. Як це було в інших країнах і які прогнози у нас?

 

- Схожі побоювання були усюди, але насправді досвід країн, які пройшли цей шлях, показує, що нічого такого не відбувається. Ми багато спілкувались із польськими і чеськими колеґами і питали їх про це. У Чехії нам розповіли, що був один цікавий випадок: дружина розлучилася з чоловіком, бо дізналася, що він був таємним співробітником спецслужб і доносив також і на неї.

 

Проблема була у Польщі, коли документи відкрили лише частково. Там оприлюднили частину картотеки без пояснення того, чому ці люди перебувають у цій картотеці — чи це співробітники, чи це ті, за ким стежили, чи ті, стосовно кого велися певні справи. Це отримало великий розголос в пресі. Але проблема була у тому, що на той момент ці документи були закриті і неможливо було зрозуміти, чому ці люди згадуються в цій картотеці. Відкритість всього масиву документів зніме питання, чому та чи інша людина тут згадується.

 

Розмовляла Мирослава ІВАНИК

 

03.03.2016