І.
Українське питаннє творить важну складову часть загального східно-европейського питання, коротко російського питання. Останнє має окремо значіннє для будучого розвитку держав і народів, котрі сусїдують з заходу, а саме наслїдком незвичайно швидкого зросту населення Росії, далекосяглих можливостей її господарського розвитку й безустанної завойовницької жадоби духа російської держави. Деxto з полїтиків сподїваєть ся, що царську державу приневолить ся по частинній побідї над нею в теперішній війнї зупинити її природні й до фаталїзму розкинені експанзивні змагання на заходї та звернути їх в иншім напрямі. Одначе милить ся той, хто так думає, й ся помилка не находить нїякого ствердження в полїтично-історичнім досвідї. Так само, як Франція, не зважаючи на те, що Нїмеччина улекшила їй кольонїяльні набутки в Африцї, не забула після 1871 р. на свої традиційні посягання по надренські области, не задоволить ся й Росія в дальшій будучности задержанням тільки тих областей на заходї, які їй зостануть ся. Не видержує критики також сподїваннє, що по війнї оживуть наново давні російсько-анґлїйські противенства. Що більше, треба сподївати ся, що поширена й поглиблена спільність інтересів між Росією й анґло-саським світом (а досвід наших днїв чейже усправедливлює гадку, що відновлена єдність сього світа вдержить ся також набудуче) візьме верх і що Росія продасть і пізнїйше свій невичерпаний людський матеріял за добре анґлійсько-американське золото. Проти сеї небезпеки є тільки один успішний спосіб — полїтичний розклад російської держави на її природні складові части.
Всупереч традиційним, головно з шкільної ґеоґрафії запозиченим поглядам, що Росія творить ґеоґрафічну, народню, господарську й культурну єдність, треба тепер зрозуміти, що природні складові части сьогодні так само істнують, як були вони перед столїттями, й що можна покликати їх до самостійного життя. Сьогоднї вже певне то, що Росія тільки під одним оглядом є одноцїльною, а саме під оглядом істоти й уладжень своєї держави. Поза сею одноцїльністю немає нїякої иншої нї щодо раси, мови, господарства, нї навіть щодо ґеоґрафії. Що торкаєть ся останньої, при давнїйшій воєнній технїцї не можна було заперечити наглядної ріжницї межи східною й західною Европою, та сьогоднї, здаєть ся, дає низовина з своїми комунїкаційними улекшеннями, своїми ріками та глинкуватою землею більші оборонні можливости і про се головно розходить ся — нїж височина. Тепер добутий досвід учить також, що з усїх узлів, які при роздїлї симпатії й антипатії поміж народами мають рішучий вплив, тільки два відограють особливу ролю, вузол державної приналежности та звязапого з тим державного патріотизму й узол мови та національної культури. Всї инші спільности, не виключаючи господарської, входять далеко менше або зовсїм не входять у рахубу.
З таких точок погляду ледви насуває, мовляв, дуже складне російське питаннє більші трудности в своїй розвязцї, ніж питаннє російської державної могутности. Коротко кажучи: характер російського питання наскрізь полїтичннй і східна Европа, розложена на свої полїтичні складові частини, перестає загрожувати своїм західним сусїдам. Але рішучий вилив у сїм напрямі можна осягнути тільки відірваннєм просторої, густо заселеної й Богом благословенної української національної области від Московщини. Тільки таким робом можна знищити Росію під мілїтарним, господарським і полїтичним оглядом на всю будуччину.
Одначе стрічаєть ся скептиків, котрі то вводять у сумнїв сей загально відомий факт, то його просто заперечують. Правда, проти засадничого скептицизму в людськім думанню тяжко бороти ся, але з ним не має нїчого спільного полїтика. І ті круги, котрі свої бажання задержати при життю Росію незменшеною, що більше, навіть зміцненою, або спинити відродженнє того чи иншого поневоленого народу, прикривають буцїм-то науковими сумнівами, можуть і надалї лишити ся скептиками. Одначе є також згори упереджені, що не хочуть нїчого опустити з пересудів, які загнїздили ся в них і які все звідкись дістають нову поживу. Між арґументами, які висувають проти можливости й послїдовно проти корисности визволення України (неначе ходило-б тільки про якийсь ідеалїстичний хрестоносний похід!), зaймає перше місце арґумент про єдність російської церкви, якої то єдности буцїм-то не переможеш, та звязану з тим єдність громадянсько-полїтичного й духово-культурного життя, послїдовно арґумент про вузли між Україною й Московщиною, яких і не розірвеш. Тим часом ся думка се нїщо більше, як одна з багатьох конвенціональних "правд", які опановують віддавна наш спосіб думання, але тепер під тягаром фактів терплять загальну невдачу.
Передовсїм не треба спускати з уваги, що церковний бік українського питання творить тільки подробицю. Українська нація посеред инших славянських народів се вислїд складного історичного розвитку. При тім заважували ріжнородні обставини та впливи, які то пособили сьому розвиткови, то спинювали його. Релїґія творила тільки частішу їх і то не найважнїйшу.
[Вістник Союза визволення України, 27.02.1916]
ІІ.
Ті, що переконані про надзвичайну силу російської церкви, не знають загалом, здасть ся, дїйсного характеру греко-орієнтальної церкви. Вони припускають у нїй ту саму одноцїльність, яку бачимо в римо-католицькій церкві. Тимчасом східна церква не могла нїколи віднести ся на таке хочби приблизно анальоґічне становище, вже від по чатку недоставало їй умов удержати свою незалежність супроти державної насили. З хвилею, як почали творити ся щораз численнїйші христіянські держави поза східно-римською державою, котра хилила ся до упадку, скінчила ся також одноцїльність грецької церкви. Від сього часу був тільки ряд національних державних церков, а верховна влада царгородського патріярха ставала щораз більше обмеженою, а властиво більше теоретичною. Сей процес удержавлення чи націоналїзації східної церкви в дечім подібний до загальної долї західного протестантизму. В нинїшнїх обставинах мають обидві менше нїж коли виглядів домагати ся становища, котре хочби в найбільшім віддаленню було-б подібне до становища римо-католицької церкви. Тому не може бути нїякої мови про одну греко-католицьку церкву, тільки про ріжні національні, а властиво державні церкви.
Нинїшня російська церква се так само одна з таких державна церква, як румунська, болгарська, сербська, грецька й т. д. (Досить незалежну східну церкву в Европі становить тільки сербська церква в Угорщинї, а властиво в Славонїї). Як сучасна російська держава є відносно новотвором (від Петра Великого), так також нинїшня російська церква не старша щодо своєї орґанїзації й свого духа. Найвищу церковну владу в Росії "Найсвятїйший Синод" основано щойно 1721 р. та зроблено з нього з його напів-світським характером звичайний державний орґан. Отже єдність російської церкви так само така сильна й непереможна, як міцною й непохитною є теперішня російська держава. З розторощеннєм останньої розпадеть ся в пух і порох також російська синодальна церква, а церковне життє на областях, які тепер під пануваннєм Москалїв, приладить ся до нових полїтичних обставин. Се станеть ся тим більше тодї, коли новий лад узгляднить історичні й етноґрафічні відносини з часу перед тим, як утворено сучасну російську державу. Російська церква мусить розпасти ся так само, як російська держава, на свої первісні й природні складові части.
Між тими природними складовими частями має українська церква окреме значіннє.
Її початок і історичний осередок у Київі. Її становище між иншими церквами Сходу було через довший час особливше. Передовсїм треба пригадати, що стара українська церква з своїми митрополитами в Київі видістала ся тодї саме зпід безпосереднього впливу Царгороду, коли патріярх Керулярій зірвав з Римом, і що наслїдком того Київ зоставав ся ще пів столїття довше в ненарушенім звязку з Римом. Саме в часи розриву перший раз київського митрополита вибрало священство, а не іменував патріярх. І пізнїйше, коли українська церква пішла за прикладом Царгороду, була її залежність від останньої менше чи більше слабою.
Українська церква вміла також удержати свою волю супроти держави, а властиво осягнути її. Вона не дала знизити себе до державної церкви, а саме тому, що Київ уже в XII столїттю перестав бути столицею й осередком полїтичного жпття в східній Европі.
З переходом від експанзивного до інтензивного полїтичного життя розпала ся, як відомо, територія колишньої української держави Володимира Великого на окремі державні орґанїзми, що з собою конкурували, примінені до ґеоґрафічних і етноґрафічних відносин, українських і московських*, які старали ся поширити свої впливи також на дуже поважаний центр церковного життя, на Київ, і через те попали в завзяте суперництво. Москалї вибрали зразу коротшу дорогу; Київа не можна було відтягнути зпід полїтичного впливу українських князїв, а що він з свого боку бажав удержати неослабленою верховну владу в церковних справах навіть на півночи, показали ся в Московщинї вже в XVІІ віцї сепаратистичні тенденції, котрі зміряли до відірвання від Київа й безпосереднього получення з Царгородом. Роздїл між північю й полуднем довершився-б був без сумнїву й на церковнім полї, якби полїтичні відносини, котрі могли викликати сю переміну, не змінили ся-б були основно. Монгольський напад на Европу та заснованнє могутньої татарської держави, що пішло слїдом за тим, потягли за собою безпосереднє опанованнє Київа й посереднє Москви. Наслїдком того не вдержав ся київський митрополичий престіл. Митрополити стояли перед рішеннєм шукати підпори або в галицько-володимирськім князївстві або в Московщинї. Не без впливу Татарів випало рішеннє в користь останньої; київський митрополит переселив ся при кінцї XIII столїття до Московщини. Але він не хотїв залишити своїх претенсій до українських областей і на далї задержав також давнїйший титул. Тому в відповідь на се засновано окрему українську митрополїю в Галичі, яка обіймала також Київ, і тим робом поведено границю сфери впливів московських митрополитів.
Правда, утвореннє литовської держави дало московській церкві нагоду поширити свій вплив також поза державні границї, але сїй небезпецї зараджено тим робом, що по злуцї Литви з Польщею, котрій саме припала Галичина при кінцї XIV столїття, заступила дотеперішню галицьку митрополїю знову відновлена київська митрополїя (з початку XV віку), яка успішно заперечувала московському митрополитови прав до областей польсько-литовської держави. Коли московська церква по упадку Царгороду позбула ся всякої залежности від Византії (1458) і стала ся чисто-державною церквою, було в східній Европі, поза обсягом турецької держави, дві церкви: 1) українська національна церква, що обіймала всї литовські й польські области та піддержувала деяку звязь з Царгородом; і 2) самостійна московська державна церква. Таким робом і тепер означувано церковні відносини полїтичними. Сей подїл у східно-европейськім церковнім життю вдержав ся аж до другої половини XVІІ столїття. Коли протягом сього часу поодинокі граничні области зміняли свою державну приналежність, мусїла відповідно до того пересувати ся також границя обидвох церковних провінцій.
Але ріжниця між обидвома митрополїями не відповідала полїтичному складови східної Европи. Дух обох церков був наскрізь ріжнородний. Коли московська церква була зовсїм залежною від держави, вспіла українська церква осягнути й удержати в чужім під конфесійним оглядом державнім орґанїзмі Литви й Польщі значний ступінь зверхньої та внутрішньої волї. В противенстві до своєї північної суперницї була вона завжди доступна для західно-европейської культури**) й тому вважала її московська церква неправовірною.
До сього супірництва можна звести також винесеннє московського митрополита на патріярха (1585—91), через що хотїла московська церква осягнути кінець-кінцїв перевагу над Київом.
У 1654 р. захитав ся в своїх основах полїтичний склад східної Европи через відірваннє більшої части України від Польщі та прилученнє її до Московщини (Переяславська умова). В звязку з сею подїєю наступив також зворот у церковних відносинах.
Вкінцї київський митрополит був разом з усїм українським духовенством приневолений занехати свою опозицію*** проти Переяславської угоди й обмежити ся до береження дотеперішнього становища української церкви. Найважнїйші засади були: 1) безпосереднїй контакт української церкви з царгородським патріярхом (отже незалежність від московського патріярхату), 2) ненарушеність її внутрішнього устрою (головно виборности епископів і митрополитів), 3) суверенні права на її дотеперішній области. Одначе обидві угоди, полїтична й церковна, не могли незабаром удержати ся, або й, що більше, нарушило їх московське правительство. Українські повстання проти Московщини скінчили ся відомим подїлом країни 1667 р. між Польщу й Московщину (Андрусівський договір), при чім области по правім боцї Днїпра (з виїмкою Київа) припали Польщі. Ся полїтична рішаюча хвиля для Українцїв стала також фатальною для української церкви. В 1685 р. перервала ся безпосередня звязь межи Київом і Царгородом і українського митрополита підчинено московському патріярхови. Ся залежність зміцнила ся тим більше, що московський патріярхат упав жертвою реформ Петра Великого та зробив місце для "Найсвятїйшого Синоду". З сею хвилею зникла автономія української церкви. В переношенню українського духовенства на північ і московського на полудне найшла Росія найуспішнїйший спосіб знищити найважнїйші обрядові й язикові окремішности української церкви тай усунути з неї національного духа. Ся церковна полїтика триває до нинїшнього дня, хоч не осягнула своєї кінцевої цїли. Дух сепаратизму, опертий на традиціях світлої минувшини та на свідомости власної переваги, жевріє все ще в релїґійно-церковнім життю Українцїв і все готовий, коли на се позволять полїтичні обставини, піднести прапор самостійности****.
* Доцїльно вживаю сих термінів, витворених у пізнїйших часах; істоти річи через те не нарушуєть ся (Пop. мою розвідку про Галичину "Die weltpolitischе Bеdeutung Galіziens" (Світове полїтичне значіннє Галичини) в видавництві "Weltkultur und Weltpolitik, Oesterreichische Folge T).
** Не видержує критики думка, що українську церкву (і як цїлий нарід) оживила західня культура щойно через полїтичне прилученнє до Польщі. Українська культура загалом і церковна зокрема стояли за часів галицько-володимирської держави в далеко близшім спорідненню до католицького Заходу, ніж у часї двох дальших столїть. Історія української лїтератури та штуки дає на се гарні докази (напр. церковні будівлї в Галичі й Холмі).
*** Про сю опозицію духовенства й частини війська писав апостольський нунцій П. Відопї з Варшави дня 3 марта 1654: "Минулого тижня наспіла вістка, що Хмельницький з козаками та своїми прихильниками присягли вірність великому московському князеви..., але ті священики не хотїли зложити подібної присяги. Потім зайшло таке. Більша часть тих самих козаків робили подібне з деякими полководцями, котрі заявили ся противниками умов Хмельницького" (Ватиканський архив). Пять літ пізнїйше, коли й українське духовенство мусїло погодити ся з такою долею, вразила дуже неприємно відомого хорватського апостола панслявізму, священика Юрія Крижанича, в часї його подорожі по Mосковщинї велика ненависть, яку завважив він в українського православного духовенства проти Москалів і про яку доносив російському правительству.
**** Ще російська державна церква не тішить ся також у простого народу на Українї нїякою привязанністю, найкраще доказує се незвичайне поширеннє протестанської секти "штунда".
[Вістник Союза визволення України, 05.03.1916]
ІІІ.
В українських землях поза границями Росії проявила ся реакція проти названого угнїту української православної церкви — відірваннєм від київської митрополїї та прилученнєм до церковної унїї з Римом так, що ідея унїї могла зазначити ся в останнїм десятилїттю XVII віку більшими успіхами нїж давнїйше протягом одного столїття. А втім унїя не творила нїякої новости в українськім церковнім життю. Історія української церкви відріжняєть ся тим від инших грецьких церков, що вона все була найблизшою до Риму. Правда, за короткий час зближали ся й инші споріднені церкви, з виїмкою московської, але в нїодної не дїяло ся се так часто та з такими глибокими й далеко-сягаючими наслїдками, як се було на Українї, не зважаючи на те, що сьогоднї тільки яких шість мілїонів Українцїв належать до католицької церкви в обох обрядах. І сей вислїд спричинили особливі полїтичні обставини. Короткий огляд розвитку ідеї церковної унїї в українських землях пояснить сей факт близше.
Уже вище згадано, що українська церква, коли вона була ще одинокою й самовладною в східній Европі, не брала участи у відомім остаточнім розриві між римською і грецькою церквою коло половини XI столїття, але щойно півстолїття пізнїйше пішла за прикладом Византії. Наслїдком пересунення полїтичного центра з Київа до Галича й Володимира (Волинського) підлягла українська церква впливам західного католицизму. З державного становища сприяли йому галицько-володимирські князї (напр. основник злученої галицько-володимирської держави, Роман Великий) і позволили латинським конґреґаціям на вільний вступ і вільну дїяльність у своїх краях. Коли на порозї XIII в. піднесено перший раз думку про загальну церковну унїю й ся думка довший час була змістом полїтики папського Престола, були дуже гарні вигляди, що українська церква приступить до злуки. Одначе передчасна смерть Романа й сороклїтнї внутрішнї боротьби за його спадок перешкодили сїй злуцї. Правда, коротке підчиненнє галицько-володимирського князївства Угорщинї в XIII в. використав Рим на те, щоб за підмогою угорського короля Андрея II защіпити унїю, але вона не могла увінчати ся повним успіхом з причин, про котрі годї тут говорити; все-таки ідея унїї мала багато прихильників, навіть між вищим духовенством (один український епископ з Галичини брав участь у лїонськім соборі 1245 р.). Щойно, коли Данило завів внутрішній лад у галицько-володимирській державі, можна було й церковну злуку оголосити загальною (1253). Розвіяли ся полїтичні надїї, які привязувано до унїї, а се разом з полїтикою татарської держави, зверненою проти неї, спричинило по смерти Данила повільне ослабленнє узлів. Сю шкоду могло надолужити заснованнє окремої української митрополїї в Галичі, що була незалежною від київського митрополита, котрий перенїс ся до Московщини.
Протягом першої половини XIV столїття трапляли ся ще декілька разів сприяючі моменти, коли можна було привернути наново церковну злуку, але загальний занепад католицької церкви в тих часах, а головно упадок української галицько-володимирської держави та подїл її поміж Польщу й Литву впливали під сим оглядом дуже некорисно.
Історичний фаталїзм хотїв, що кожда держава, котра здобула власть над українськими землями по упадку їх державного життя, все ставила ся менше-більше неприхильно до ідеї церковної унїї. Се відносить ся не тільки до східних сусїдів, але й до західних. Правда, дїяло ся се з ріжних причин і в ріжній формі; перші бачили в схизматицькім православю придатне знаряддє для своїх полїтичних цїлей, а в унїї небезпечне явище сепаратистичних змагань опанованих українських земель; противно західні сусїди вперто держали ся думки, що в їх полїтичнім інтересї лежить запобігти полїтичному сепаратизмови тим способом, що замісць унїї треба латинському обрядови допомогти запанувати в зайнятих землях. У Поляків відогравав також ролю національний мотив; вони зробили з латинського обряду знаряддє національної асиміляції. Наслїдком того були вони прінціпіяльно неприхильні унїятській церкві, бо вона пособляла удержанню національної окремішности Українцїв; отже вони дивили ся раднїйшим оком, коли Українцї, наскільки вони зостали ся здалека від римо-католицизму, задержували своє давнє православє замісць того, щоб приступити до унїї. Сей погляд був міродатний для цїлої церковної полїтики в Польщі, а з декількома виїмками й ще нинї має повну силу.
Не зважаючи на трудности, з якими мусїла бороти ся унїя в границях польсько-литовської держави, знайшла її ідея пригожий ґрунт. Уже перші кроки відновленої з початком XV столїття київської митрополїї присвячено зближенню між римською та грецькою церквою. (Її участь на соборах 1415, 1439). Загальні причини безуспішности змагань до унїї в тих часах відомі. Упадок Царгороду й після того ворожа до унїї полїтика османської держави з одного боку, a мало відрадний розвиток римської церкви перед peфopмацією з другого — пояснюють остаточно, в звязку зі згаданими вище пануючими в Польщі полїтичними обставинами й тенденціями, некорисний вислїд. Дїйсний успіх могла назначити наслїдком того тільки московська церква, котра від 1458 р. поводила ся яко правна наслїдниця грецького православя, що попало тепер у неволю, й котра уважала українську православну церкву, що лишила ся в дальшім союзї з Царгородом, за напів-єретичну, яку треба навернути.
Відродженнє католицької церкви в XVI віцї мусїло також видвигнути на денне світло питаннє привернення унїї в українських землях. Результатом була берестейська унїя 1596 р., саме в часї, коли московська церква через утвореннє власного патріярхату значно збільшила своє значіннє на Сходї.
Берестейська унїя була дїлом українського духовенства та римського Престола, що мав тодї в єзуїтськім орденї знаменитих борцїв за ідею унїї. Члени згаданого ордену в польських і литовських провінціях були тодї по більшій части заграничного походження (головно Нїмцї) та щойно пізнїйше взяло в них верх упередженнє до унїї, з яким відносило ся до неї польське духовенство. Навіть тодїшнїй польський король з шведського дому, Жигмонт Ваза, одушевляв ся сею справою.
Як кожда новість у церковнім життю загалом, викликала, що правда, й берестейська унїя опозицію в населення. Мотиви, які тут дїлали, були дуже ріжнородні, почасти духового, почасти соціяльно-полїтичного характеру. Українська шляхта, вчасти також міщанство бачили в унїї, не без впливу протестантизму, зменшення деяких своїх користей, тим більше, що приступленнє до унїї не повело за собою сподїваної поправи положення церкви та її вірних. Наслїдком того прийшло в українській суспільности до розлому. Між католицтвом і православєм мусїла закипіти боротьба, вислїд якої в користь унїї був поза всяким сумнївом.
Треба зазначити, що православної опозиції одної частини української суспільности не можна виводити з прінціпіяльних симпатій до московської церкви та з якихось змагань злучити ся з нею. Крім деякої сили старинного передання та сумного досвіду зазначеної вище безкорисности зміни релїґії дїлало тут тільки переконаннє, мильність якого щойно пізнїйше пізнано близше, а саме, що церковна унїя се тільки винайдений Поляками спосіб перевести українське населеннє на латинство та слїдом за тим на польськість і здушити всякий український національно-полїтичний рух. Найкращий доказ того, що провідники опозиції не мали нїчого спільного з москвофільством, маємо в тім, що ся українська особистість, котра заподїяла найбільше шкоди унїї, запорозький гетьман Петро Конашевич, був завзятим ворогом Московщини. Він використав критичний час польської республики 1620 р. й за успішну поміч, яку він дав проти Турків, був у силї привернути вимерлу вже православну єрархію й натхнути тим робом ще в передостанній момент українське православє оживляючим духом. Сумнївність його патріотичної заслуги, задля чого його високо виславляно, пізнали пізнїйше його наслїдники, на жаль у часї, коли зробленої помилки вже не можна було направити, бо велику часть Українцїв видано в 1654 р. впливам московської церкви.*
Відновлену Конашевичем православну церкву піддано основній реформі й саме зовсїм не в консервативнім, византійськім чи то московськім дусї, але в напрямі, обранім уже перед столїттями, щоб вона могла присвоїти собі всї засоби духової й культурної переваги католицької церкви (заснованнє православної академії в Київі на французький зразок з латинською викладовою мовою — митрополитом Петром Могилою). Заходи в сїм напрямі дали такі гарні овочі, що деякі чужинцї могли дивувати ся високому ступневи культури Українцїв у половинї XVII столїття. Та цвітучий стан на жаль не тривав довго.
Прилученнє України до Московщини та її подїл, який затим наступив, були, як відомо, тяжким ударом для української православної церкви: її автономія щезла зовсїм у східних частинах країни. Та в західній Українї побідила ідея унїї на цїлій лїнїї, бо вже в часї прилучення України до Московщини прийшли до думки, що в сїм тяжкім положенню все-таки було-б кориснїйшим зближеннє до Риму. Так являєть ся XVIII вік добою майже неподїльного панування унїї в українських землях на правім боцї Днїпра. Та на нещастє мали в Польщі згадані вже прінціпи в трактованню української церкви все ще своє значіннє. Правно-полїтичне становище унїятів супроти держави і становище греко-католицького духовенства супроти латинського клиру не полїпшило ся нї трошки, але навіть погіршило ся під деяким оглядом. Наслїдком того був рівень освіти духовенства низший, нїж у цвітучій добі українського зреформованого православя в XVIІ столїттю. Такий стан тривав аж до упадку польської державности. Як можна було сподївати ся, виступили яскраво наслїдки довголїтнього понижування й угнїтання української уніятської церкви в Польщі, тим більше, що Поляки навіть по подїлах своєї держави не хотїли занехати свого дотеперішнього поступовання супротив унїї, противно — сподївали ся, що наслїдком полїтики російського правительства випитування унїї значно більша частина греко-католиків перейде на латинський обряд нїж на православє. Бо-ж се доказаний факт, що до успіху жорстокого навертання греко-католицьких Українцїв у Росії при кінцї XVIII та з початку XIX столїття причинило ся в високім ступнї польське духовенство під своїм архиепископом Сєстшенцевичем. Чи-ж дивниця, що унїятська українська церква, позбавлена всякої полїтичної підпори, протягом кількох десятилїть упала жертвою російської державної церкви, в котрій знаходила ся вже зрештою зпачна частина українського народу. Численні останки унїятів і сильні симпатії до унїї не зникли одначе до нинїшнього дня.
Тільки в Галичинї, що дістала ся до Австрії, цїнило австрійське правительство унїю, як треба, й підперло її так, що вона могла зацвісти в короткім часї й видати гарні плоди, хоч усе ще мали силу перейняті по давній Польщі пересуди й міри супротив унїї та навіть здобули деяку перевагу, витискаючи поволї австрійську державну ідею з Галичини. Одначе вони вже не мають сили, бодай доки не повалено прінціпів теперішньої полїтичної системи, наробити стільки шкоди католицькій ідеї, як мала ся справа в инших частинах України. Противно, треба сподївати ся, що справедливе трактованнє галицької унїятської церкви зробить її видатним розсадником ідеї унїї на Сходї. Вартість церковної унїї в боротьбі з російською перемогою найлїпше навчило ся цїнити саме російське правительство, бо не терпить греко-католицького віроісповідання та стараєть ся підкопати його навіть поза границею Росії. І хоч Европа присвятила стільки уваги російському трактованню греко-католицької церкви в Галичинї в часї інвазії 1914—15 рр., Росія знає, що й чому вона робить. Ab hoste discite! (Вчіть ся від ворога!).
ІV.
На окрему коротку згадку заслугує римо-католицька церква (латинський обряд) в українських землях. Уже підчеркнено, що ще в часах державної незалежности України католицька церква тїшила ся вільним вступом і свободою виконування свого обряду. Не тільки були там католицькі громади, церкви й монастирі, але також зорґанїзовані церковні провінції з власними епископами. Отже треба підчеркнути, що вже перед здобуттєм українських земель Польщею були в них добрі задатки української церкви латинського обряду. Навіть треба прийняти, що при дальшім істнованню полїтичної самостійности України була-б діждала ся щойно названа церква особливого розцвіту, може навіть була-б осягнула з часом перевагу. Полїтичний занепад України мав також під сим оглядом фатальні наслїдки. З легко зрозумілих причин зідентифіковано католицтво з полїтичним пануваннєм і національним гнетом. Практичне життє дало сьому поглядови безлїч доказів, що приналежні до римо-католицького віроісповідання, чи вони Українцї з роду, чи захожі чужинцї — Нїмцї, Італїйцї, Мадяри, — стали національно-свідомими Поляками або бодай були знарядом національної польської полїтики супротив Українцїв. Так положено запору на шляху поступу римо-католицької церкви на Схід. Не зважаючи на те, числить римо-католицька церква в українських землях коло 2 мілїони душ українського походження й мови; неукраїнські віроісповідники сеї церкви творять значну меншість. Якби се віроісповіданнє стратило на будучність свій національно-полїтичний характер, неоправданий нї тактично нї історично, то воно зараз могло-б прийняти свою давно перервану ролю й успішно її продовжати. Бо-ж се одна з найвизначнїйших прикмет римо-католицької церкви, що вона, не тратячи своєї чудової одноцїльности, все приноровляєть ся до етноґрафічних обставин, тим більше до народньої мови. Може одиноку виїмку під сим оглядом практикуєть ся на шкоду католицизму в українських і сусїднїх білоруських околицях, де дотичні народнї мови прогнано з костела, щоб тим лекше дальше плекати й поширювати безглузду думку про ідентичність католицтва з польськістю для деяких націнально-полїтичних цїлей.** Литовцї змогли вже вибороти деяке признаннє для своєї рідної мови. Реформа в сїм напрямі на українських землях стала вже необхідною в інтересї католицької церкви.
Висновки.
З повищого представлення справи можна поробити отсї висновки:
1. Погляд про одноцїльність російської церкви не оправданий нї з історичного, нї з теперішнього становища; противно, названа церква се розмірно ново-утворений конґльомерат відмінних церковно-культурних одиниць.
2. Російська держава не держить ся віроісповідною спільністю її підданих , навпаки, ся буцїм-то неподїльна одноцїльність вже розложеного в своїй серединї та спорохнявілого релїґійно-церковного життя має свою підставу тільки в державній силї й удержують ся нею.
3. Ся держава злучила в собі крім греко-орієнтальних народностей також цїлий ряд римо-католицьких і магометанських та привязала їх усїх до держави тими самими уздами, "непоборність" яких так само сильна, як "непоборність" російської військової сили.
4. Отже російська церква нероздїльно звязана з істнованнєм російської держави та не є в силї її пережити.
5. Зокрема вирваннє України з звязку російської державної церкви та заснованнє окремої української національної церкви, яка шукала-б знову злуки з заходом, не натрапило-б на більші перешкоди, нїж се було з так багато иншими східними церквами (румунською, болгарською, сербською і т. д.), а не то що з грецькою церквою, незалежною від миргородського патріярха. Такий перебіг справи є саме конечною передумовою для будучого розвитку й поширення католицизму на Сходї.
6. Тїсні взаємини, які істнують у Росії між державою i церквою, вимагають, аби в міру того, як відірветь ся від російської держави поодинокі области, не тільки пороблено звичайні міри щодо управи ними, але й розумно та свідомо цїли управильнено церковні відносини.
7. Що торкаєть ся земель, які центральні держави вже здобули й держать сильно в своїх руках, без огляду на те, в якім обсягу забезпечить їх мир, треба повидавати такі розпорядки:
а) Зараз відновити унїятську, греко-католицьку церкву та зорґанїзувати її з колишніх унїятів, що знайшли пристановище в латинськім обрядї або були приневолені перейти на православє. Сю задачу можна розвязати без труду при помочи греко-католицького клиру в Галичинї, так само Василіянського чину. Щоб піднести повагу унїї на Сходї, було-б дуже порадно приступити негайно до засновання греко-католицького патріярхату з осїдком у Львові.
б) Треба без вагання подбати про задоволення релїґійних потреб решти православного населення, щоб усунути в неї переконаннє, що таке задоволеннє можливо тільки в рамах російської державної церкви. Наскільки показало ся б невідповідним ужити православного духовенства, що тут і там позістало ся, стоїть до розпорядимомти для сеї цїли значне число кандидатів з рядів патріотичного православного духовенства української мови на Буковинї. Притім було-б дуже вказаним довести до іменовання при царгородськім патріярху окремого українського екзарха, по можпости з титулом київського митрополита.
в) Римо-католицьке населеннє зайнятих українських земель у випадку, якби не визволено українських земель аж по Днїпро, треба відобрати з звязку могилївської митрополїї, чи то житомірського епископства, замісць того заснувати окреме римо-католицьке епископство українського характеру в Володимирі Волинськім або Луцьку й підчинити його разом з реорґанїзованим холмським епископством римо-католицькій митрополїї у Львові.
Доброго результату з таких усяких мір можна-б ждати тільки з одним застереженнєм: коли зайнятих земель не прилучить ся під нїякою умовою до Польщі.
* Хоч усе-таки в історії українських церков (як православної, так і греко-католицької) під польським пануваннєм не можна заперечити тут і там відокремленої москвофільської риси, треба шукати пояснення сього явища виключно в полїтичних обставинах українською народу, в тяжкій боротьбі з польськістю.
** Пріпціпи польської церковної полїтики цілком подібні до прінціпів російської церковної полїтики; одна й друга руководять ся виключно національно-й державно-полїтичними міркуваннями. Як Москалї твердо держать ся прінціпу: все, що православне, се московське, або мусить стати московським, a щo не є московським, можна так само змосковщити; так і Поляки заявляють: усе, що римокатолицьке, се польське й не мoжe бути инакшим, инші віроісповідання повинні бути так само добре польськими. З сеї причини обидва буцім-то вороги годять ся в своїй неприхильности супроти церковної унїї на українськім (і білоруськім) ґрунтї, який уважають спільною експанзійною областю й де вони зовсїм природно попадають час до часу в конфлїкт з собою; бo церковна унїя сприяє національній і культурній самостійности й забезпечує її перед денаціоналїзаційними змаганнями зі Сходу й Заходу. Невральний погляд про се можна знайти у Аврелїя Пальмієрі О. С. А. (Російська церква. Фльоренція, 1908).
[Вістник Союза визволення України, 15.04.1916]
15.04.1916