Ми й вони.

Львів, 3. марта 1918.

Російська революція 1917 р. дали змогу всїм угнетеним виправити спину і всїм рабам піднести голову. Приглушені цapською самоволею і в найдальших закутинах людини запрятані сили — виявили ся відразу на пятий божий день великої свободи, як тривкі потенції нового культурно-національного житя.

Перші тижнї російської революції се були заразом першими кроками націй російської держави шляхом національного самоозначеня і самоврядованя (автономії). Всїм ясно було, що у свобідній державі не може бути поневолених — анї племен, анї людини. Тим то всї жваво взяли ся за свобідну творчість нового житя. Одушевленє і запал були знаменними цїлями всякої пpaцї: бо всї йшли до одної мети, до осущеня найкрасших мрій людини природних прав нації, найвисших ідеалів людства.

Отсе й було основою, на якій стала розвивати ся дїяльність Українцїв скрізь по всїй Росії. Селянство, робітництво, жовнїрство, молодь і старші, освічені і неосвічені — всї вoни однаково почували себе Українцями, дїтьми одної неньки, якій збирали ся по змозї і силам своїм послужити. Національно-територіяльна автономія, самостійна в звязку (федерації) з російською републикою; самостійна держава в полїтичному союзови з західними сусїдами — ось кличі, якими захоплювалась поодинокі кружки і громади в своїй орґанїчній працї.

Очевидно усе ішло так, як личило ідеалїстам, що все своє житє привикли думати й дбати про ідеали добра — правди — волї — краси і т. п. перлин людського житя, та за отсим не добачили звіриного лика і ненаситної утроби нужди — темноти — кривди — рабства — погани.

Ті, що підготовили революцію, думали про здїйсненє ідеальної, сказати б, духовної сторони людського житя; а ті, що стали творити революцію для революції, взяли ся за осущенє матеріялїстичної сторони людського побуту. Зударенє було неминуче.

"Розвиток національних автономій — загуба державної єдности Росії"; "заходи біля культурно-національного житя ослабляють сили клясової боротьби робітництва з капіталїзмом і буржуазією взагалї — отсе були кличі проти початкового вигляду російської революції, та взагалї проти здїйсненя основних прав людини — нації на самовизначенє, самоведенє і самобутність. "Cпасайте революцію!", "вся влада жовнярським і робітничим радам!", "геть панів і підпанків!" — от гасла другого періоду російської революції, що очивидно мусїв привести де третого періоду повного безладя і безглуздя.

Українська справа одначе весь час кріпшала. Первісна Центральна Рада, що містила ся в найменшій кімнатцї київського українського клюбу "Родина" — після квітневих зїздів селян, робітників, вояків з трудом помістила ся в величавий будинок Педаґоґічного Музея. Українські книгарнї, що так собі животїли провінційним крамничками, стали торгувати як столичні перворядні фірми. Українські ґазeти, що до тепер давали більше клопоту і гризоти видавцям як експедиторам — стали на духи обзаводитись ротаційними машинами. Українські видавництва брались здебільша за такі працї, які можна було випускати 50—100 тисяч примірників і т. д.

Сей розмах все більше змагав ся, хоча мінїстерства Львова і Керенського його здержували всїми силами дepжaвного централїзму. Природного розвитку живого народного oрґaнїзму нїяк одначе було спинити — так здавало ся всїм Українцям, так здавало ся всїм мешканцям України, так здавало ся навіть багатьом Великорусам, очевидно людям культури. Тим то на Українї, помимо не залагоджених остаточно причин національних противенств, довкруги українського пня стали розвиватись галузи — великоруська, польська, жидівська, бо для всїх було ясно, що на український землї є свій домовитий господар — український нарід.

І сей нарід став творити свою власну історію моральною і матеріяльною підмогою свомy правлїню — Центральній Радї і Ґенеральному Секретаріятови. Були се хвилї найвисшої національної свідомости серед найширших кpyгів українського народа. Загально український запал зaxоплював і инші народи Росії, крім державного, представники якого неpаз з завистю жартували, що нема нїякої змоги пірвати до живої і культурно-національної творчости свої маси. Українїзація житя на Українї йшла скорими кроками; готовили ся до нового житя під прапором українського народа всї — бeз лишнього ваганя і якого небудь сумнїву. З огляду на се український нарід в лици своєї влади беріг совісно всїх індивідуально національних прав своїх сусїдів, даючи їм на своїй землї право національно-персональної автономії, отже повну незайманість основ культурно-національного житя — Русских, Поляків, Жидів.

Між тим кличі "вся власть радам pобітничим, вояцьким, селянським", що постійно роздавали ся в центральній Pосії, стaли постепенно спричинювати деякий заколот в столицях Росії — Петроградї і Москві, вони стали хвилювати й осередки промисловости і торговлї на Українї — Харків, Катеринослав, Одесу. Отсї кличі злили ся наконець з централїстичними гаслами петpоградського уряду — і на Україну стали вдаряти хвиля за хвилею, а кожда грізнїйша і сильнїйша, ворожого всякому індивідуальному житю — комунїстичного (общинного) соціялїстичного максималїзму (большевизму). Правда, й на Українї вся влада була в руках українських соціял-демократів. Aле в Росії соціял-демократ так само далекий від большевика, як в нас лїберал від радикала. З другого боку українські соціял-демократи у своїй боротьбі з централїстичними змаганями російського соціялїзму i місцевих всякої масти та назви общеросів і неприхильників Української Народної Републики — старали ся більше про обєктивну справедливість у всїх справах, як про дїйсну прояву справедливої твердої власти самого українського народу. Hїщo дивного проте, що противники української незалежности вихіснували все проти української влади, проти українського народу.

Для прикладу можна згадати про такі випадки. Питанє про орґанїзацію армії було найсимпатичнїйшим кличем для українського громадянства і селянства лїтом 1917 р. Мінїстри війскові російські Лучков і Керенський спиняли сей рух як шкідливий для Росії, для революції, мoвляв "ніж в спину". І київські представники української влади здержували своїх земляків в здоровому національному рухови, коли в осени не опинили cя з трьома полками українського війска на три мілїони зyкpaїнїзованих армій.

Центральний уряд не хотів признати Українї пpaвa на державне самовизначенє. "Нїчого, нїчого — твердили українські соціял-демократи — державну независимість дадуть нам большевики!" Вони й йшли з ними нога в ногу, як рівні з рівними, брати з братами, бо вони собі рідні — соціялїсти.

В падолистї почулись перші вістки про похід большевиків на Україну, проти українського націоналїзму і буржуйної Центральної Ради. І знов: "нїчого, нїчого" — сказали українські мінїстри соціялїсти — "ми пoбоpeмось з ними доказами лоґіки і фактїв житя."

І кождий раз українську льояльність використали противники українства на те, щоби зменшити, обезсилити і здавити український рух всїми способами обману, наpyги і насиля. Для противника практика було ясно — цїль освячує способи, бо треба було за всяку цїну задержати при Росії богату Україну, а для українських ідеалїстів була першою ідея соціялїзму, а там дальше нації.

З ріжних площин рішали справу взаємин України і Росії — ми і вони. Особливо багато шкоди заподїяли Українї большевики. Бо коли мінїстерство Львова і Керенського тільки дорогою державного централїзму і української льояльности задержували український рух, то українство все таки свобідно органїзувало ся і розвивало ся — згадатиб тільки українїзацію народної школи, земств та значних частин армії. За те ультра-соціялїсти большевики, що українським соціялїстам обіцювали полїтичну самостійність України за тактичну підмогу, спинили не тільки весь орґанїчний культурно-національний рух на тій самій Українї, але й ще карали розстрілами і тюрмами за українське слово на вулици. Большевики, що теоретично признають за всяким народом право самоозначеня аж до полїтичної самостійности, здавили на деякий час Українську Народну Републику за те тільки, що вона в дїйсности хотїла бути незалежною від Росії, та мати за своє добро відповідну нагороду.

Большевики, колишні приятелї — в тяжкі для себе часи — української соціял-демократії не завагали ся анї на хвилю назвати своїх українських товаришів другів запроданцями буржуазії, ренеґатами і контрреволюціонерами — щоби тільки відірвати від них маси. На отсю тяжку, пo рoсiйському розуміню, образу — українські соціял-демократи відповіли рядом великих уступств лївим українським есерам (соціялїстам революціонерам) в загальнім питаню, яке есери розвязали по большевицьки зовсїм недотепно зi шкодою для України.

Наконець большевики не задумували ся анї на хвилину підняти найтемнїщі низи російського суспільства — черни проти України і заляти її ріками крови та застелити її стосами трупів поневинних жертв слїпої грабіжницької і розбишацької ватаги уличників, тюремщиків, каторжників, дезертирів і вcякoї другої безличної голоти. І все те дїяло ся для того, щоби самим стати панами українського народа, особливож тoгo богатства; а про все те говорили вони, ще се боротьба за революцію, за нове суспільне житє, за майбутнє щастє людства!

Явища давним давно звісні, але на жаль, не загально. Большевизм — се західно-европейський максималїзм, що стремить до здїйсненя всїх ідей соціялїзму дорогою клясової революції і обєднаня всїх у комунї. До здїйсненя сего большевикам уживає маси, яку він так само вважає гарматним м’ясом і скотом, як і кождий ультраконсерватист. Адже між ідеольоґією і практикою большевизму є та сама пропасть, яка була між понятям "цар батюшка" і дїйсним катом вішателем. Нїчого отже проте, що до большевизму відразу пристали найчорнїйші чорносотенцї царських часів — всякі держиморди пристави в ролї преславного полковника Муравєва, головнокомандуючого всїм українським фронтом, та богато инших йому подібних. Всї вони слуги cамодержавного царя,  хтоб він не був — вчера служили одному цареви, сегодня служать мілїонами цареви, бо самодержавній масї олїґархії, по нaшoмy caмодержавію. Самодержавіє не терпіло нїякого самоозначеня індивідуальности, нації; не терпіли його й большевики, особливож його піддані і царі — маса. Тим то большевики так слабо воювали на фронтах з сильними, a так завзято розбивали внутрі всякі контрреволюції — українську, білоруську, польську, татарську, козацьку, кубанську, кавказьку і т. и. Дехто навіть думає про те, що большевикам прийдеть ся колись завдячувати цїлість Росії! але се, очивидно, тільки виснівок з неправильних пересланок.

Наконець слїд згадати, що большевики не на жарт стали вихвалятись, що вони своїм огнем запалять всю Eвpопy і вcecвiт, що за ними вже йдуть ряди жовнїрських, робітничих і пролєтарських відпоручників всеї центральної Европи, та що вони — російські большевики — дадуть всему cвiтови новий лад, та нове наскрізь соціялїстичне житє. Згадатиб тільки довголїтні мудрованя російських славянофілів давних і нових про гнилий захід, про зaнепад coціяльної і релїґійної справeдливости в Европі, та про "здоровий дух, ідеальну общину і христіянізм русского народа, що оживить до нового житя народи гнилої Eвpопи" — то зрозуміємо, що большевики, це істинно-русскіє люди добрих старих часів лютого Миколи І і II., які вірили в те, що їм шапками можна закидати вcякого ворога.

Вони й Україну зібрались було закидати шапками, та Eвpопy просвітити своїм "світлом"... Та тільки зібрались. І за те спасибіг, бо просвітили не одного Українця, що вагав ся проявити тверду силу yкpаїнського народа, та вказали всему світови правдиве звірине лице ультрасоціялїстичного матеріялїзму.

[Дїло]