Доконечність реформи нашої церкви.

 

І. Багато лиха наробила ще й досі не покінчена війна. Вона дала ціле пекло недолі. Одно лише дала добре, а це вказання на доконечність реформ. Европа, що трохи не ціле століття благоденствувала, жила старим ладом, мусить під натиском цьої бурі, що її принесла війна, відсвіжитися, обновити. Що не обновиться це й буде порохнявіти й ждати на другі катаклізми.

 

І наша церква мусить почати реформи. Вона мусить ще більше демократизуватися. Правда з усіх церковних орґанізацій саме наша церква була найбільш народньою і демократичною. Наш священник розумів найбільше народ і його завдання. Він через свою родину найбільше з ним зжився. Що духовенство инших країв і в сотій части не заслужилося своїм впливом на народи, так як наше духовенство зуміло це зробити, це річ ясна і безсумнівна. Вплив француського або мадярського духовенства, цього як казали незалежнього, безженного був того рода, що народи ці ввели в себе цивільні шлюби, розвели аґітацію проти церкви, її впливу на школи і ин. Німецький клир був так ревний, що й не постерігся як вибухла там реліґійна революція. В Чехії везуть на возі кардинала, який серед сміху товпи її ніби благословить. Стан священників є на заході дуже упосліджений. Інакше наш священик. Той патріярх народа, що виставив відіймаючи собі від уст всі бурси, всі народні інституції, де опісля зачиняли перед ним за це двері, той пастир, що дбав о кожну душу, піддержував літературу і рідну штуку, був все наскрізь демократом, похватним до поступу. Він любив народ, а навіть тих його проводирів, що кидали на нього камінням. Він їм прощав, як прощається злісній нерозумній дитині, бо він її любив. Навіть польські часописи підносили кільканацять літ тому прегарний примір, де наш священик, що правда в сільськім виполовілім одязі і незугарній обуві та за те добряга, що любить чоловіка, дав бідній жінці в часі кільканедільнього страйку робітників останнє що мав при собі, а це срібну памятну папіросницю, аби мала собі та дітям за що купити хліба.

 

Та за це тепер йому лихом одплачуються. Його то, того Березовського, Декальського, Набака, Нижанковського, Сухаровського і других імже ність числа, вішають, стріляють, бють, вязнять. Пекло ціле! Народ терпів, та найбільше мучили його священиків. За це все належить ся священству від народа вдяка, найкраща память і переведення таких реформ, яких священники наш здавен давна домагалися. Про ці реформи говоритимемо в дальших числах нашого часопису.

 

[Нова Рада, 16.09.1919]

 

II. Щоби церков наша заняла гідне для ньої становище, треба щоби її служителі не творили нужденного пролєтаріяту, але щоби це були люде незалежні, вільні від тяжкої щоденної журби о хліб насущний.

 

Нині звичайний робітник заробляє денно від 30—60 корон. Щож священик? Як дадуть на Службу Божу кілька корон то може тільки одну Службу Божу денно відправити отже й скінчився його денний прихід. Шлюби? Тих і перед війною в середньо великій парохії мав на рік всего кілька. Хрестини? За них діставав він кілька шісток. Платня? Низша від платні повного, який жиючи в місті є в можности виховувати діти, посилати ix там до шкіл. Священик густо часто мусив зажичатися, або дуже занедбувати виховання дітей. Ті сини священиків мусіли підчас вакацій шукати собі лєкції. Знаємо навіть одного декана, що донечки свої виховав на селянки бо не міг дати їм відповідного образування, бо жив на "голодівцi" і бідував. Життя священика було як то кажуть "ein glänzendes Elend". Тільки тому, що тяжко працював від досвіта до пізна в ночи а його родина в городі і на оборі, міг він вижити та раз в рік спросити до себе сусідів на празник, якого йому ще й завидували, бо на столі була тоді в нього курка чи яке инше мясо та це, що працею рук придбав. Инші пани в місті часто за один вечір більше стратили як той священик за цілі місяці видав на своє життя. Чи може манить кого велике мешкання на "резиденції". В місті то воно представлялоби й велику вартість, але на селі ніхтоби і за кілька корон не хотів найняти бо й нема кому. Щож вдіяти? Тут може або громада йому помогти або належалоби розвести спільну самооборонну працю. Народ повинен законодатним шляхом уладнати матеріяльне забезпечення священика не жалуючи нічого, бо священики той гріш який їм лишався би обернуть лише на добро народа і йому звернуть. Другий спосіб то самопоміч. Священики дивним дивом помагають усім а про себе найменше журяться. Чи є де, питаю, хочаби один інститут для священичих синів, одна бурса, один приют для нього на старість і на час більшої довшої недуги? Де знайде сяке таке житє донька чи син священичий, коли помре батько як жертва свойого високого покликаня пр. коли заразиться тифом при сповіди недужого? Чи той "дар ласки" цих кількадесять корон місячно забезпечать його нещасну родину від тяжких злиднів нужди причім та родина й тому кількократно терпить, бо стидається і признати що бідна. Нам здається, що тут можна помогти нашому священству а тим самим і зреформується життя церкви, коли утвориться великий добре ведений банк, котрого ціллю булоби будування для священичих родин домів по містах, закуплювати для них землю, якуби священик сплачував по вільно платячи відсотків 1 або 2.

 

Банк той мавби за завдання давати священичим родинам, що осталиби по смерти священика платню. Це мігби легко робити розпоряджаючи величезними капіталами якіби містили в банках церкви, священики, богатші громади і інтеліґенція.

 

Священики за свою першорядну ніким і ніколи незамістиму працю мають на це повне право а суспільність наша ще й до цього обовязок.

 

Ось тоді моглаби церков, яку репрезентує священство приступити по такій реформі сказавби я матеріяльної натури до властивої реформи церкви.

 

[Нова Рада, 17.09.1919]

 

ІІІ. Попередним разом згадували ми, що треба старатися й о матеріяльну реформу нашого духовеньства. Ми скажемо правду, бо в імя її працюємо: Чи це не скандал над скандалами, коли о. Алиськевич з Ярославя коло Зборова або о. Косар, оба прегарні священики патріоти вмірають, затямте це собі, з голоду!? Чи це не скандал, що доньки священиків заробляли на хліб шиттєм сорочок для ріжних Янових і Міхалових? Чи долею їх коли хтонебудь з компетентних осіб зайнявся? Священики це найскромніші люде! Гірко бідують, найбільше терплять за любов до свойого кароду а стидаються і поскаржитись. В тім огляді повинні всі наші люде скореґувати свої хибні погляди про добробут цих священиків, що їх утримує сяк так дуже правильне, чесне життя.

 

Вірно змалював нашого священика навіть польський Крашевський. Він представляє його як на едукацію сина по родинній нараді рішає продати одинокого коня. Збігаються люде і роблять на нього складку і кінь остає в інвентари пароха. Це більше характеристичне як Бордулякове оповіданнє: Дай, Боже, здоровля корові. Я стрічаю у Львові людців, що виписували свойого часу на священика як десь від багача дука зажадав за похорон 20 чи 30 корон. Вони перші елєґанти, як члени якого "горожанського інститута" одежа "la dorniero mode", в каварні платять, що не лише похорон можна віправити богачеві, але й весілля 7 його донькам. Стрічаю і священика: Одежа виполовіла, ревматизм як то кажуть, повикручував "обцаси" впрочім полатаних "grostmachtiger Bauernstieffel". От і проречиста паралєля гаразду! От такі погляди на добро нашого священика треба зреформувати у суспільности. Бо коли матеріяльне положення священика є більш як пожалування гідне, тоді недостаток в Його родині може відбитися непорозуміннями, утрудняючими його високе становисько. Раз минає життя молоде, повне надій і в жінки священика й його дітей, а біда відбивається иа щасті родинному. Тоді вороги кличуть "Горою целібат!" Вони забувають, що целібат це виплив змарнілого життя в середновічі, яке почалося від мандрівок і нещастя народів. Забувають також, що Ісус Христос учинив головою церкви жонатого св. Петра, який у Римі засідав як намісник Христовий і якому в Божім ділі помагала праведна чесна його жінка, як се читаємо в життях святих.

 

А те життя священика повне добрих і гірких хвиль є якесь величне, воно не пусте, а дає багато й при злиднях поетичнього а як боротьба то й ідеальних змагань. Не забувати що й жінка священика гідна, щоби матеріяльно добре репрезентувала сімю як і инша жінка урядника чи панка, а в біді-журбі домагається добробуту і за ним тужить, бож це жінка як і другі її посестри. Вона відчуває, що мусить в наслідок ненормальних, застарілих форм надання презенти з часів Тридентського Собора тай других часів, які в теперішности не мають анальоґії й є анахронізмом, до якого мусіла привикнути, що вона повтаряю, мусить все бідувати в якімось селі закутині. Вона відчуває, що по найліпших парохіях сидять целєбси і то без пожитку, бо й не можуть стати такими осередками життя парохіян, якими є родини священиків. Вона відчуває, нарікає і доходить до пересвідчення, що навіть в церкві нема справедливости. Може хто буде голосити инший погляд, що його набрався від наших противників, та щож наші слова правдиві. Тої рани не закриємо плястром красоти, кпин та другої софістерії з "краківського кляшторка". От тут і осередок тяжкости реформи.

 

Нарікання на панів коляторів тут ні причім. Хто зна чи ми на їх місци інакше не поступалиби. Тут треба демократичних реформ! Божа наука не потрібує реформи, вона ідеально гарна, але св. Петро, св. Атаназій, св. Теодозій обходилися зі своїм духовенством без подібних коляторських презент. Коли нині колятори мають це за тягар для себе, а священики його не терплять, враз з їхніми родинами то чого його називати незмінимою інституцією і покликуватися а може й боятися Риму? Таж такі закони це людські установи а як такі то змінім їх не на Coборах але таки зараз. Зїдьтеся оо. на соборчиках і скажіть собі і всім другим: Тепер демократизація! Презенту най дає "Церковна Комісія" в якій епископ мавби 3 голоси. Консистор, який має кількадесять кіп свояків, яких все обділює і обділює парохіями, лише два голоси, а церковне брацтво села-парохії маЛоби також один голос, демократичний, при рішенні хто має бути для них парохом. Цеж діло демократичне а народ, який висилавби цього елєктора який як і тамті голосувалиби тайно чорно-білими кульками, чувби, що церков іде по властивій лінії, бо нині ні народ ні священик, даруйте говоримо по правді, не знають яким непрактичним і дивним способом стрічаються вони в селі, то як парох то як парохіянин. Тут мусить наступити демократична реформа, бо інакше будемо колись це переживати, що переживає народ Толстоя, той нарід що протестував супроти консерватизму своєї церкви.

 

[Нова Рада, 20.09.1919]

 

20.09.1919