В. К.

Львів, 8. марта 1918.

 

І.

 

Зараз по проголошеню мира України з центральними державами зняв ся під небеса крикливий голос наших сусїдів, шо мовляв порозуміти не в силї, звідки українські права до "споконвічних" земель колишньої Польщи. Згодом дійшло до сього, що безуслівно заперечила істнованє яких-небудь слїдів українського житя там, де вже навіть по сотках лїт польської і московської неволї не дало ся спинити, хоча на довго мусїло з конечности пригаснути дещо. Нинї згідним вже хором заявляють всї вчені в усїх польських письмах, що віддані нам в Берестю землї граничні нїколи не були українськими, не є нинї ними і нїколи не будуть. На доказ сього витягаєть ся всяке можливе оружє — від спрепарованих дат історичних по дитинячому, а не рідке і злобне покпиванє як-раз з сего, про що найсильнїйше переконали ся, що воно промавляє не на польську користь. Звісно, що деякі люди полишені доказів, імають ся послїднього, а саме невибачливої лайки і по змозї найголоснїйшого крику, але, на жаль, стійність такого оружя лиш на коротку мету обчислена. Правда все, як олива, випливає на верх.

 

Вичислених в берестейськім договорі тринайцять місцевостий приняли пактуючі держави як граничні пункти між Україною і будучою Польщею, з чого виходить, що признали їх найдальше висуненими на захід українськими оселями. Принявши се дїйсним, виходило би, що се послїдна межа елєменту, який, віддалений від природного свого центра, ледви останками впливів животів тут на своїх окраїнах. Супроти сього можна з гори надїяти ся незначних лиш слїдів української минувшини а найдальше — по берестейському договору — на захід висунених тринайцяти місцевостях Холмщини та Підляша. Чи одначе так представляєть ся дїло, хочемо отсим прослїдити, розглянувши історію сих нових граничників від западу нашої держави. Най вона стоїть доказом, чи споконвічні наші права могли передавнити ся на землї, що нинї, як сотки лїт тому, далї почуваєть ся українською, промовляючи за сим не лиш людською, але і мовою памяток та останків минулих віків.

 

По черзї перейдемо всї згадані пункти, які находимо в мировім договорі в отсїм порядку: Тарногород, Білгорай, Щебрешин, Красностав, Пугачів, Радин, Межирічє, Сарнаки, Мільник, Високе литовське, Каменець литовський, Пружани та Вигонівське озеро. Частина їх припадає на Холмщину, а решта на Підляше, і тому не зайвим буде розглянути взаємини їx до сих обох земель, звісних в нашій історії вже від перших часів нашого державного житя.

 

По переказу Нестора Забуже з Галичиною входило вже з поч. X. в. в сферу впливів українських князїв, за чим промовляє також народне традиція, після якої, коли брати Кий, Щек і Хорів подїлили між себе українську землю. Щек дістав нинїшну Xолмщину, де і побудувати мав город Холм. Українська мова, народні піснї і звичаї, збережені доси тутешним населенєм мимо вікового натиску Поляків, Литовцїв та Москалїв доказують врештї, що Забуже від найдавнїйших часів було нашою землею, що автохтонне населенє — се від віків Українцї, якi і нинї є тут переважаючим елєментом.

 

Хоча Холмщина вперше увійшла в українську державу ще зa князя Олега, то в другій половинї X. в., коли князь Святослав Хоробрий занятий був боротьбою з Греками в Болгарії і коли по його смерти виринули міжусобицї між його синами, звязь її з рештою України ослабла, а навіть, як здається, вкоротила ся на якийсь час. Доперва Володимир Вол., скріпивши свою власть у Київі підняв в 981 р. похід на захід і заняв решту українських земель, а в тім і Холщину. Під українським володїнєм полишила ся вона, як довго було панованя династії Данила Романовича Галицького, себто до 1388 р., коли з Белзькою землею увійшла в польську державу. По миру, заключеному Ольгердом і Людвиком Галичина, Холмсько-Белзька земля та полуднево західна частина Волинї дістала ся Польщі, при чім від Холмщини віддїлила Підляше, що лишило ся при Литві разом з Володимирською, Луцькою і Берестейською областю. Володислав Ягайло віддав холмсько-белзьку область мазовецькому князю Семовиту, своякови Болеслава Tpойденовича. Під властию мазовецьких князів зіставала вона до 1462 р., коли утратила решту державної самостійности. В Люблинській унїї з 1569 р. українські землї увійшли в склад Польщі як поодинокі воєводства. Холмська, Галицька і Львівська сотворили Руське воєводство, Підляше — Підляшське; півн.-східна частина нинїшної Холмщини перейшла до Берестейського воєводства, лишеного при Литві і т. д. При Польщі лишили ся сї области до 1815 р., а опісля pазом з Конґресовим королївством перейшли під власть Росії. Постановою державної думи в 1909 р. утворено нову ґубернїю, В якої склад увійшло в 1912 р. вісїм повітів: холмський, володимирський, більський, грубешівський, білгорайський, томашівський, константинівський та замойський. Границї її переходили більш менш сими сторонами, що їх начеркнув берестейський договор, який числив ся з природними, а не історичними обставинами.

 

[Дїло, 09.03.1918]

 

II.

 

В білгорайськім повітї лежить перша з вичислених в договорі місцевостий, а іменно міська оселя, колишнє місто Тарногород. Як місто оснував його в 1567 р. Станислав Тарновський, але перед тим вже була тут старинна українська оселя тої назви. Дата заснованя церкви не є звісна, але стояла вона ще перед переміною оселї на город. Нинї находить ся тут мурована церква парохіяльна і дочерна, деревляна. Тарногород нїколи не вибив ся з поміж доокружних міст і небогато ріжнив ся властиво від села. Нинї побудований переважно з дерева має великий ринок, яким володїє сама жидова, більшість населеня. Звісні були колись лиш тамошні ярмарки на рільничі продукти і мід, а також полотно, що його виробляють і нинї Тарногородяни. В 1648 р. заняте було місто козаками Б. Хмельницького.

 

Не богато на північ від Тарногорода лежить повітове місто Білгорай, засноване в 1578 р. Адамом Ґорайським, якого наслїдники були аріянцями; відтак перейшло воно до Щуків, а опісля до Потоцьких. Нинї числить більш 10 тисячів мешканцїв, в чім найбільше Жидів, а дещо Поляків і Українцїв. Звісний є Білгорай з виробу волосяних сит і решет, що їх розносили колись самі міщани до Польщи, Волощини, на Угри, до Нїмеччини і Москви. Перед війною заробляли сим промислом річно 23 тисяч рублїв, але продажею занимали ся Жиди, що доставляють волося і замовляють товар. В місточку є одна двоклясова і одна одноклясова школа. Мешканцї звісні є з правдїшної краси будови тїла і цїлого виду, що вказувало-би на якесь инше походженє, слїдне і з відмінного нїж доокресности убраня. І Білгорай не вспів нїколи дійти до більшого значіня, хоча були часи, що населенє збогатїло зі свого ситарського промислу.

 

Дальше на північ стрічаємо старинний український город Щебрешин над рікою Вепром в чудовій, гірській околицї. Істнував він вже в XII в. в посїданю боярів Горків, з яких Андрій Горко побудував в 1194 р. камінну церкву під покровом Успеня Богородицї, збережену до нинї, хоча в переміненім видї. Про будову її довідуємося з збережених в церковнім архиві документів. Основатель церкви похоронений є в нїй "під місцевою іконою Богородицї, побіч маленького престола". В храмі була богата утвар, срібні ризи з ікон і т. п., але в 1789 р. по наказу цїсаря Иосифа II. віддали ся на перетовлєне до менницї у Відни. В тім часї забрали також до Львова всї грамоти міські. Згадану церкву відмовляли державним коштом в 1868 р. і пізнїйше в 1876 р. Друга церква перероблена зістала в 1888 р. з костела св. Трійцї при монастирі Сестер Милосердя, фундованого Яном Замойським. Парохія тутешна до 1867 р. належала до щебрешинського деканату — парох і декан мешкав в поблизькім селї Розлопи. Нинї належить до замойського деканату. Щедрешин числив перед самою війною 6.000 населеня, а чого більшість православних Українцїв, побіч Жидів і дещо Поляків. Була тут одна двоклясова і дві одноклясові школи.

 

За польських часів перейшов город в посїданє Замойських. В 1648 р. козаки Б. Хмельницького прогнали Жидів і Поляків. В 1772 р. дістала Щебрешин Австрія і держала його до 1809 р., коли Забуже прилучили до Варшавського княжества. В 1815 р. на конґресї у Відни дістала його з Королївством польським Москва.

 

[Дїло, 10.03.1918]

10.03.1918