Так відважився сказати ґенеральний прокуратор Оо. місіонарів у Варшаві до одного з визначних наших священиків. Знаємо також із найдостoвірнійшого жерела, що цей самий погляд дотично нашого обряду висказали високо поставлені одиниці у польській церковній єрархії і то на авторитетнім місци.
Цей висказ так здавалосяб неімовірний не то в устах священика, але й свідомого католика, є вельми для нас характеристичний. Він кидає ярке світло на становиско польського священства, яке воно під цю хвилю займає зглядом нашої Церкви. Є це правдиво знаменний вислів "польського католицизму" й реліґійної терпимости. [Видалено цензурою. — Z]
І.
Сказати, східний обряд є абсурдом, значить стати в супереч до поглядів, практики, засад і науки католицької Церкви. Щож є цей східний обряд? Таж це первістний обряд цілої Церкви і то в найбільше геройських її часах. Це обряд, котрого початки сягають апостольських часів, це обряд великих отців Церкви. Якжеж можна католицькому священикови назвати цей обряд абсурдом?
Та хотяй пізнійше по причині відмінних історичних, культурних та політичних відносин, повстали в католицькій Церкві ріжні обряди, так через це ні один обряд не став абсурдом, але в правдиво католицькім понятю кождий з них є однаково святий, однаково добрий і однаково оправданий. Прямо булоб це блудом проти науки Церкви сказати приміром, що Служба Божа відправлена в латинськім обряді є достойнійша чи святійша, як у східнім, або що приняття якої-небудь св. Тайни в грецькім обряді є меньше совершенне, чим в латинськім. Між нашим обрядом а латинським сущної ріжнині нема. Визнаємо ті самі правди віри, маємо ті самі св. Тайни, наші епископи так само підчинені Апостольській Столиці, як і ваші, мають ту саму власть, ті самі права, ті самі привілєї, тай наші священики однаково образовані, як і ваші, до недавна ще сиділи разом на тих самих лавках та слухали викладів тих самих професорів. Як є яка ріжниця, то тільки зверхна. Маємо трохи відмінну церковну одіж, наші церкви трохи інакше уладжені, форма богослуження більше первісна і бесіда літурґічна церковно-славянська. Чиж через це годиться вже назвати наш обряд абсурдом?
В кінци маємо декрети великих папів римських, як Венедикта XIV, Льва XІІІ, а особенно бреве теперішнього папи Венедикта XV, з нагоди основаня нової конґреґації "Ecclesiae Orientalis." В цих декретах виказана є думка і воля Церкви, що всі обряди є однаково дорогі Церкві та не вільно нікому один обряд вивисшати а другим погорджати. Це є воля і виразне бажання, щоб вірні, в якім вони обряді є, цей свій обряд цінили, без дозволу Апостольської Столиці не зміняли, та щоб ні один священик не важився провадити якого обрядового прозелітизму. Як на цю справу глядить Апостольська Столиця, наведу слідуючу подію. Коли 1913 р. ґенерал оо. Редемптористів предложив папі Пію X. просьбу о основання греко-католицької провінції і то для Українців в Галичині, тоді промовив папа до ґенерала більше меньше от — цими словами: "Як маєте таких священиків у себе, що потрафлять забути на свій нарід а цілим серцем полюбити український нарід і потрафлять забути на свій обряд а полюблять грецький обряд, то зачинайте з Богом, як не маєте, то лучше не зачинайте".
Це правдивий погляд Церкви, це правдивий дух католицький. А як в цім світлі виглядають слова польського католицького священика: "Wasz obrządek jest absurdem, więc należy go zniszczyć"! [Видалено цензурою. — Z]
ІІ.
Та це тільки теоритична сторона цього погляду. Для нас важнійша практична.
Тепер зовсім стали нам ясними події, які доселі були досить загадочними.
Тепер вже розуміємо, чому счинилася по часописях така нагінка на наших епископів. Чому так дуже помітують ними та понижають їх на кождім кроці. Дійшло до цього, що недавно тому нашого митрополита на львівськім двірци брутально викинено з купе, де заняв був місце, так що мусів відтак цілу подорож відбути стоячи на коритари.
Тепер розуміємо, чому наші духовні семинарі без дотації, а будинок духовного семинаря у Львові замінено на це, що приличному чоловікови назвати не годиться.
Тепер розуміємо, чому тисячі наших дітий мусять бути без науки реліґії, а сотки тисячі вірних без церкви, без відправи, без душпастирів.
Тепер розуміємо це численне перетягання на латинський обряд. Ми дуже добре це знаємо і посідаємо автентичні документи, що в тім першу скрипку грає польське духовенство. Доки ще була т. з. "Conсordia" так ще мож було яким натягненим софізматом оправдати цей нечуваний ніде обрядовий прозелітизм. Але від коли проголошено новий кодекс церковного права, що в совісти обовязує кождого римо-катол. священика, таке поступовання то прямо кпини з поваги Церкви. В каноні §2 виразно заказуєсь священикови яким небудь способом перетягати вірних з одного обряду на другий; а §3 каже, що дозвіл на зміну обряду застережений виключно Апостольській Столиці.
Ми свідомі того, що при нинішних тяжких для нас обставинах, стратимо много вірних. Деякі роблять це майже під примусом для хліба або задержання свого становиска чи уряду. Многі роблять для ока, а є і рабські душі, що роблять це для ласки можних цього світа. Не много вони нашому обрядови приносили чести, не принесуть вони і латинському.
Колиж так справа стоїть, то принайменьше не чваніться, що ви оборонці Унії. Скиньте раз фарисейську маску, та скажіть прямо, що бажаєте нас знищити. Нема сумніву, що ідея Унії не мала, не має й не буде мати завзятійшого ворога, як польське духовенство. Ніхто з такою погордою, з такою ненавистю не відноситься до грецького обряду, як польський священик. Може є які нечисленні виїмки, але вони не приходять до голосу. Думаємо, що слова ґенерального прокуратора оо. Місіонарів у Варшаві є висловом думки загалу польського духовенства. [Видалено цензурою. — Z]
ІІІ.
На конець ще кілька уваг про становище українського католицького духовенства.
Ми так сильно звязані з нашим народом, що ніяка сила не зможе нас розлучити. Згине послідний мужик український то згине і послідний український священик, а остане один український мужик, так остане з ним і один український священик. Ми з тим народом пережили й татарські лихолітя й гіркі часи панщини-неволі, переживемо і теперішну кріваву борбу. В 1914 р. ми разом з ним йшли на шибиниці, волікли нас покованих, опльованих враз із селянами до Талєргофів, тай нині ділимо з ним судьбу. Терпимо й пониження й голод й холод по бараках тай і смерть.
Усміхалась доля нашому народови то і нам усьміхалась, а закрівавились стежки його народнього життя то і наші закрівавились. Ми тішимося з ним і ридаємо з ним. Ми благословимо кождий його успіх чи то на поли просвітнім, чи господарчім. Ми дали почин або й власним коштом двигли всі майже більші народні інституції. Ми перші спонукали селян посилати діти до школи і тим причинилися много до побільшення нашої інтеліґенції. Ми є їх серцем та душею. Це можемо отверто сказати перед цілим світом.
Притім ніколи не забуваємо, що ми є католицькими священиками та що нам повірений нарід є дитиною католицької Церкви. І цей прапор ми держимо явно і високо. Любимо горячо наш обряд і цінимо його, але ще сильнійше цінимо віру і привязання до Апостолської Столиці.
Це заявили ми 1914 і 1915 р. підчас російської інвазії. За католицьку віру наш Архієрей і Митрополит перебув тяжку трилітню неволю. За католицьку віру сотки наших священиків Василіян і світських наразили ся на вивезення в далеку Сибір, а многі з них переплатили життям. За католицьку віру много наших селян перенесло побої, тюрми та інші знущання.
На жаль не бракло апостатів, відступників, але між ними не найшовся ні один правдивий син України. Ті всі, чи то священики, чи селяни, що сплямили католицьку ідею, були як раз ті, що соромляться звати Українцями, а уважають себе за нащадків "русского племени", це як раз ваші "poczciwi Rusini".
Маємо надію, що й ця буря промине, а тоді знова вернемо до наших сіл, наших бідних церков, та нашого подоптаного народа. Будемо дальше ділити його долю, та працювати над дочасним та вічним його добром.
Можете вирвати нам душу і серце, але цього ідеалу нам не вирвете.
Може бути, що небавом наступлять часи великої борби з Церквою. Може бути, що настигнуть часи загального переслідування, де вже на обряд ніхто зважати не буде. Хто зна, чи тоді латинське духовеньство не буде потребувати нашої помочи, хто-зна, чи не витягне до нас руки. А що тоді буде?.. Тоді ми на все забудемо і подамо вам помічну руку, бо ми католицькі священики.
[Нова Рада, 29.11.1919]
29.11.1919