В епоху надшвидкого часу, з його культом «вічної молодості», питання старості, немічності, самотності і смерті в публічному дискурсі відсунуте за межі суспільного дискурсу. Про «таке» воліють мовчати, або говорити притишуючи голос. Однак старість, як фізіологічний процес, неминуча майже в кожному життєвому сценарії. Старість, як час підсумків, осмислення життя і розуміння, що більшість життєвої енергії уже вичерпано. Ми відганяємо думки про це, обираючи ілюзію можливості зупинити час з допомогою різноманітних процедур і пігулок, на противагу розумінню, що там, де є весна, має бути й осінь. І вона може бути самотня, безпомічна, брутально жебрацька...
«Осінь на Плутоні» – новий театральний проект молодого львівського режисера Сашка Брами. Головні герої – літні люди з Львівського геріатричного пансіонату, для яких спілкування з командою Сашка є своєрідним зв’язком з зовнішнім світом, мостом у сучасність. Назва проекту символічна: Плутон – найвіддаленіша від Сонця планета, осінь – пора тиші, підсумків і збирання врожаю. Для команди Сашка такими плодами є історії життів мешканців пансіонату.
«Осінь на Плутоні» буде також театром правди, бо кожна історія, відчуття чи подія реально пережиті героями.
Це також проект-терапія: для літніх людей, для учасників команди, для суспільства. Ймовірно, «Осінь на Плутоні» стане одним з інструментів налагодження соціальної лінзи, крізь яку ми дивимось на світ.
Про те, якими засобами будуть передані реальні життя живих людей, як це – мріяти про минуле, що таке правдивий театр та хто такий грабіжник з великої дороги – розповідає режисер Сашко Брама.
Працюючи над проектом ОСІНЬ НА ПЛУТОНІ я помітив, що з драматурга перетворююсь на кухарчука – доводиться пекти багато пирогів. Це стало своєрідним ритуалом, з якого починається похід в геріатричний пансіонат. Приготувати щось власними руками і пригостити людину – так зароджуються стосунки. Це дуже тонко, але це працює. Хтось просив мене поділитися рецептом пирога, який я випікаю, тож радо ділюсь з усіма:
Інгредієнти:
600 г борошна вищого сорту
600 г фініків (це разом з кісточками)
600 мл окропу
300 г цукру
225 мл рафінованої соняшникової олії
2 пакетики розпушувача для тіста (загалом 20 г). Я особисто використовую розпушувач від «Др. Оеткер»
1 чайна ложка кориці
За бажанням можна додавати родзинки
Спосіб приготування:
Промити фініки, залити їх окропом на ніч (можна й на кілька годин). Очистити фініки від кісточок, але воду, в якій вони були замочені не виливати, нею ж ми заливаємо вже очищені фініки, додаємо олію та збиваємо блендером. Після чого додаємо розпушувач для тіста і перемішуємо та переходимо до сухих інгредієнтів. Просіюємо борошно через сито, додаємо цукор та корицю, і перемішуємо. І тепер настав час родині об’єднатися - з’єднуємо вологі та сухі компоненти і добре їх перемішуємо. Коли все гуд, викладаємо суміш на деко, але не забудьте застелити його пергаментом для випічки. Можна випікати! Оскільки духовки у всіх різні, то випікання може зайняти різну кількість часу. У мене це триває приблизно 30 хвилин при температурі 180 градусів. Але головне готувати з любов’ю.
Театр і Правда
Для мене найцінніше, коли мистецтво виходить за рамки самого себе. Мистецтво дає свободу, і вона практично нічим не обмежена, ти можеш робити все, що завгодно. Якщо взяти сам театр, то він обмежений якимось форматом. До яких постановок ми звикли? Ми беремо текст людини, яка вже померла, або ще живе, це опрацьовується з акторами, люди вчать і розігрують цю реальність. Є різні методи розігрування реальності, але це нецікаво. Це навіть якось несерйозно. Часом у мене з’являється відчуття: як так взагалі можна?
Для мене важлива правдивість у мистецтві. Я шукаю матеріал, чи то він мене сам шукає, це важко пояснити. Але є якісь речі, які мають енергію, ядро сили, як я це називаю. Мене такі речі приваблюють. В геріатричному пансіонаті я відчув таку силу. Саме тому у нас є принципова позиція, вимога до всіх учасників проекту: кожен має ходити в геріатричний пансіонат, щоб знати тему, побачити цих людей, з ними спілкуватися, буквально відчути запах... Таким чином ми набираємось досвіду, яким зможемо ділитися зі сцени. Це один зі способів бути правдивим. Бо цієї чесності й адекватності мені в нашому театрі дуже бракує. Хочеться самому бути чесним і людей спонукати до чесності.
Перший мій візит в пансіонат був шоковим, травматичним, від якого я якийсь час відходив. В моєї дружини після першого візиту туди виникла думка, що вона більше ніколи не хоче повертатись в те місце. Мені теж було важко, але я зрозумів, що мені й не повинно бути комфортно. Я просто допомагав друзям, які ходять до тих людей, і бачив вдячність в їхніх очах. Мені було цікаво, але з іншого боку я не був певний, що хочу братися за цю тему.
В мене був схожий досвід візиту у психоневрологічний диспансер закритого типу в Чернігівській області. Одного разу приїхав туди з камерою (жодного сполучення до того місця немає). Це був жах. Від того, що я там побачив, я відходив тиждень: лежав і нічого не робив. Мене це так вразило, що я просто не бачив ніякого конструктиву в тій інформації. Натомість у геріатричному центрі я помітив якісь добрі, світлі речі. Мене це переконало і я зрозумів, що взятися варто. Спочатку часто себе примушував, а тепер вже пішло. Постановив, що мушу ходити два дні на тиждень, щоб не сталось. Потім почав відчувати в тому якийсь драйв. Стало вільніше, коли побачив вдячність від людей. Бо справді, пиріг, який ми туди приносимо – це приємно, однак для людей, які там живуть, неймовірно важливе спілкування. Вони нам кажуть: ви навіть не уявляєте, що ви робите. Один дідусь сьогодні сказав, як йому важливо те, що ми приходимо.
Втілення
Ще невідомо, в якому театрі це буде. Про акторську команду теж ще рано говорити. Хочеться знайти людей, які готові в це зануритись. Вони не обов’язково мають бути акторами драматичного театру. Поки що в нас є тільки двоє перформерів. Вистава буде побудована як танець, в якому звучать монологи. Ми працюємо з сучасним танцем, автентичним рухом. Це різновид постмодерністичного танцю, коли відбувається повернення до внутрішнього стану. Це для нас дуже важливо. Коли рух – медитація, подорож всередину себе. Й імпульси, які ти відчуваєш в часі цієї подорожі, виражаються через пластику.
Є проблема подачі. Якщо взяти голос людини, яка стільки пережила, – в цьому голосі правда. І це жоден актор її не відтворить, яким би він професіоналом не був. Бо він буде відтворювати це через призму свого бекграунду. Тому ми обрали ляльки – бо це форма, а вона не бреше. Люди вдають страждання, а лялька є більш чесною. В ляльку ми вживляємо голос людини, який записуємо на мікрофон у стереозвуці: лялька говоритиме голосом реальної людини. Це знову ж таки шлях у пошуку максимальної правдивості. Ляльки вдягатимуться на акторів як рюкзаки. Тут є філософський аспект: є жива матерія, духовна матерія, тобто, життя. Якщо взяти моє тіло, воно по суті неживе: коли людина помирає, воно руйнується, починається ентропія. Тіло – це матерія, тільки разом з духовною енергією воно живе. Так само ця лялька. Вона символізує матерію, бо це і є матерія, яка в буквальному сенсі вдягається на живу людину – як на дух, на життя.
У мене немає якогось чіткого меседжу. Тут є небезпека скотитись у проповідь – я би цим не хотів займатись. Мова йтиме насамперед про досвід, який людина реалізувала на практиці. Хочеться, аби просто прозвучали історії людей. Завжди у Біблії мудрість передавалась через історію, через притчу. У кожного якась своя ситуація в житті, і кожен може почути те, що йому відгукнеться.
Семантика старості
Багато людей в пансіонаті страждають, бо вони хворі. Ти лежиш і в тебе просто якась частина тіла, якийсь орган створює такий дискомфорт, що ти вже хочеш звільнення. Багато з них плачуть і просто питають «коли я вже помру?». Одного разу я зайшов в кімнату і одна бабуся каже: дякую, що ти прийшов, я за тебе молитимусь, щоб ти сто років жив. А інша, в унісон цій: коли я вже помру, скільки можна жити! Такий от дисонанс.
Вони чекають природньої смерті. Коли дізнаєшся в себе про хворобу, відчуваєш постійний дискомфорт, в тебе виникають думки про смерть. Ти приймаєш це. Словом, коли тебе щось турбує, часом болить – ти по-іншому починаєш сприймати світ. Там люди здебільшого хворі, вони по десять років поспіль страждають, коли біль тотальний і нема ніяких полегшень, вже просто не хочеться жити. Матерія – це клітка, яка тебе тримає в ув’язненні. І ти нічого не можеш з цим зробити.
Миговоримо про фізичне, грубе тіло, а є ще ментальне. Пам’ять, згадки і ментальні страждання теж дуже сильні у людей. І це ніби подвійна клітка. Вони часто цитують Біблію, і я у зв’язку з цим теж почав її читати: плоть і кров не унаслідує Царство Небесне. Тобто, матерія як клітка не йде далі з нами. Це інша субстанція. Для мене ці теми стали дуже близькі. Цей напрямок і раніше мене цікавив, але зараз це для мене загострюється. Я так собі нещодавно лежав і думав, що поки тебе носять ноги – треба ходити і робити якесь добро. Бо коли ти відчуваєш, що ти би й хотів щось робити, але не можеш, то вже буде пізно. Цей час, коли я можу щось робити – є дуже цінним. Тому «Осінь на Плутоні» для мене, більше ніж проект, більше ніж вистава.
В цьому не має гонитви за новизною чи вишукування якоїсь атракційної теми. Знаю, що в Москві є мінімум дві подібні постановки, а в нас у Львові щойно був проект «У пошуках Короля Ліра: Верді» (соціальна опера, участь в якій брали літні люди, в тому числі з цього ж пансіонату. Реалізована у грудні у Львові - І.Ш.). Просто в якийсь момент я відчув, що мене це якось отвережує, робить більш людяним. Люди розказують тобі досвід всього свого життя. Ти мрієш про майбутнє, а вони мріють про минуле. Коли людина близько до смерті – це змінює цінності. Було лише кілька людей, які не згадали Бога. Вони приходять до такої точки, коли у тебе більше нікого, крім Бога, немає. Інтелектуали, які звикли все пояснювати, часто не можуть так вірити серцем. А ці люди, маючи досвід, але часто навіть без середньої освіти, дійшли до якоїсь межі людяності, щирості. Це мене дуже приваблює, здається найбільш цінним в матеріалі. Якщо вдасться передати це через мистецький твір – воно може дуже нас збагатити. Всі мої попередні проекти були соціально-критичними або деструктивними, націленими на якусь провокацію, коли ти знаходишся в конфлікті з публікою. А в цьому матеріалі навпаки, не хочеться бути в опозиції до людей. Це, мабуть, найбільш гуманістична робота.
Людина і Час
Для нас зараз головна тема – людина і час. Я говорив з однією жінкою, яка вже не могла згадати, як звали її чоловіка. Бабуся лежить і каже: я стільки років живу, що вже забула своє життя.
Час для мене тут виступає як грабіжник з великої дороги. Людина все життя за чимось женеться. Мета – накопичення. Ти працюєш на статус, на сім’ю, обростаєш людьми, нагородами, комфортом, але з часом ти втрачаєш це. Ти втрачаєш майно, людей. Бо що тобі з чотирикімнатної квартири, якщо ти не можеш за собою доглядати? Вони втрачають здоров’я, все втрачають. Тебе несе ця ріка і ти пограбований. Кінець кінцем ти лежиш, дивишся тринадцять років у стелю – і в тебе нічого нема. Все, чого ти весь час прагнув, стало для тебе тепер джерелом болю, бо ти це втратив. Це постійний неспокій. В тебе може бути кубок, якщо ти спортсмен, але коли тебе болить підшлункова, тебе твій кубок зовсім не тішить. Або коли ти драматург, ти поставив багато вистав, – ну хіба, може, напишуть більший некролог. Коли ти розумієш, в якому світі ти живеш – що ти підвладний законам часу, старіння – ти починаєш цінувати інші речі, все сприймаєш по-іншому. Ти живеш більш свідомо. В тебе з’являються нові цінності, ті, що поза часом. Для більшості людей це релігія. В таких умовах цінуються дуже прості речі. Це як у пісні гурту «7 раса»: «Мне страшно за тех, у кого все в порядке».
Задаємо питання, що таке людина? Один журналіст ходив вулицями і питав: що найстрашніше у світі? Йому відповідали по-різному: війна, голод… Потім він це запитав у монаха. А монах йому: а ти хто такий, журналіст, чоловік, людина? Він задумався і каже монаху: я не знаю. От це і є найстрашніше. Хто така особа і час? Матеріальний світ дуже мінливий. Що може бути сталим? Кожен шукає дуже простих речей. Кожен потребує любові. Це і є найсильніша істина. Ми в нашому тілі знаємо, що помремо. Але ми так оповиті ілюзією, що намагаємось забути про це, відволіктись. Я думаю, страх смерті є тому, що при смерті ти втрачаєш найдорожче, що в тебе є – твоє тіло, з яким ти все життя себе ототожнюєш. А духовне життя – це коли ти, будучи в цьому тілі, розвиваєш свої стосунки з верховною особою. Якщо ми беремо Бога як реальну особу – то з Ним, як і з людиною, яку ми любимо, можемо розвивати стосунки протягом всього життя.
Цінності
Ісус казав: живи просто, думай піднесено. В пансіонаті життя дуже просте, але вони мислять дуже мудро, власне, не розумно, а мудро. Є один чоловік, який вбив трьох людей, відсидів 38 років у тюрмі, в нього немає ноги. Він розказував, як прийшов до Бога. Минулого року він хрестився. А ще один 29 років курив марихуану. І теж прийшов до Бога. Він розповідає, як навколо нього будували комунізм, а йому діла до того не було. В нього був інший світ. Його свобода обмежувалась ним самим, але вона в нього була. Він курив і малював. І це його несло: музика, спілкування, хіпі, Дженіс Джоплін, Led Zeppelin, більше наркотиків, вільне кохання… Але після цього залишалась тільки пустка. Одного ранку йому було погано і він мав вибір: закурити або ні. Біля нього стояла Біблія, він відкрив її і натрапив на вірш: Царство Небесне досягається великими зусиллями. Тут він зрозумів, що має боротися, бо втратить себе. Так він зміг відмовитись від залежності. Кожна історія тут, в пансіонаті, унікальна.
Більшість людей живуть в ілюзіях. А тут реальна реальність. Ми старіємо і рухаємось до старості. Іншої дороги немає. Так було завжди і так буде. Не йдеться про те, що треба постійно думати, як будеш страждати, просто треба використовувати по-іншому ту енергію, яку маєш. В нас багато сил, але вони налаштовані або на програму «задоволення негайно», або на те, аби так налаштувати життя, щоб знову ж таки отримувати «задоволення негайно»: краще крісло, швидший інтернет, новіший телефон… Цією виставою ми не хочемо нав’язати якусь ціннісну систему. Ми просто показуємо історії. Наприклад, в чому зазвичай бачать цінність? Це сім’я, стосунки в сім’ї. Навіть якщо ти все життя добре прожив з людиною, приходить час, коли ти втрачаєш ту людину. Це цінно, бути в таких тимчасових стосунках, але є вища форма стосунків із особою, яка знаходиться поза часом – з Богом. Це дуже резонує в мені, що найбільша цінність – коли Він тобою задоволений. Я можу скільки завгодно про це говорити, але мистецтво – не проповідь. Це більше певний досвід. Все залежить від того, як людина його собі відчитає.
Для мене проект «Осінь на Плутоні» дуже інспіруючий. Мене надихають історії цих людей, бо через них, я розумію, в якому світі живу, до чого треба прагнути і що в житті насправді важливе. «Осінь на Плутоні» підштовхує мене до більш свідомого життя. І цим хочеться поділитись.
Фото: Мар’яна Клочко
17.02.2016