Спогад про 30 жовтня не відпускає й досі. То був день допрем'єрного показу вистави «Пауза» румунського режисера Косміна Матея у Першому театрі. Вхід вільний. Суботній вечір. За десять сьома – важко поглядом зловити порожнє червоне крісло. Трансформована, ніби привезли з іншого театру, сцена.
Розглядаю дійство (відвідувачів, які не мають куди подіти верхній одяг, метушню, розмови в партері). Навіть не сподіваюся вихопити хороше місце у глядацькій залі. Відвідувачка із першого ряду ловить мене поглядом, люб’язно забирає свій верхній одяг із сусіднього крісла (в самому центрі першого ряду) і запрошує доєднатися до дійства вже звідси. Скидаю свій верхній одяг, використовую його як плед. Продовжую слухати допрем'єрний простір. Гучно. Тихо. Очікування. Шумно. Тихо. Пауза. Очікування. Оплески. Пауза. Жінка у чорному на сцені. Перепрошує. Проблема зі світлом. Режисер на сцені. Англійська. Освітлювачка кричить до режисера. Початок. Пауза.
На сцену поволі виходять актори (Богдана Бончук, Катерина Волівецька, Любов Мовчан, Марія Самсонова, Марія Станькевич, Мар’яна Кривдик, Наталія Алексеєнко, Юрій Курило). Ми (львівська публіка) вже добре знайомі із цим прийомом, коли актори на початку вистави представляють себе, виголошуючи монолог- «імпровізацію». (Постдрама?)
Репетиція вистави «Пауза» румунського режисера Косміна Матея у Першому театрі.
Слухаю монологи. Хм. Всі актори вбрані по-домашньому, прийшли у своєму одязі із реального життя. Враження, ніби ми на фінальному прогоні і актори перепрошують за спізнення, промовляючи монологи. Львівська «пунктуальність», львівські маршрутки, львівські годинники. Актори зізнаються, що не певні в якості вистави, не певні в сьогоднішньому показі, не певні в своїй готовності до цього експерименту, не певні в стосунках поміж собою.
Ситуація загострюється: дія відбувається в стані максимально некомфортному для акторів, актори грають самих себе. (Постдрама?)
Важливий момент: зникає фізичний і символічний простір «залаштунків». Простору, де зазвичай відбуваються приготування і метушня, зараз немає. Акторам немає де ховатися. Цілу виставу актор на видноті. А я, глядачка, піддивляюся за акторами, спостерігаю за ними. Я бачу, як акторка стоїть у спідньому «залаштунками». «Залаштунків» нема. Вони знають, що я на них дивлюся? Я знаю, що вони знають, що я на них дивлюся.
Постдрама! Це ж її Роза Саркісян виводить у «Прекрасних, прекрасних, прекрасних часах», а Сашко Брама працює з постдокументальністю в «Осені на Плутоні». Олексій Кравчук в «І люди, і ляльки» – з «Гамлетом» (хоча багато хто, можливо й пан Кравчук, із таким зарахуванням його вистави до постдрами не погодяться). Олена Апчел у Театрі Лесі із «Горизонтом 200» – постдокументальність. Так вибудовується траєкторія руху сучасного львівського театру в напрямку до префіксу пост.
Вистава режисерки Олени Апчел «Горизонт 200» у Театрі Лесі.
Усі ці згадані вистави об’єднані схожими питаннями. Хто такий актор? Яке його місце на сцені? Сцена – це ізольований акваріум? «Межа в тебе в голові», – говорить Райнер Любовскі (Віталій Гордієнко) у «тричі прекрасних часах». Чим є мій монолог? Що я відчуваю, коли промовляю монолог? Що таке монолог? Яким він є?
Драматургиня Ірина Грець пише для «Паузи» драматургію із драми актора, драми театрального колективу, драми театру. Сашко Брама провадить антропологічні, соціологічні, культурологічні (та які тільки ще!) дослідження, пече пироги і протягом року збирає усну історію мешканців львівського будинку пристарілих, щоб на цій основі й написати драматургію до «Осені на Плутоні».
Йоанна Віховська[1] (театральна критикиня та кураторка, перформерка, драматургиня ПППЧ) наголошує, що термін «постдраматичний театр» виник як необхідність для театральних критиків класифікувати сучасну драму. Віховська говорить про постдраму радше як про спектр всього можливого і пропонує трактувати це явище як модель, що ставить під сумнів всі попередні традиції. Можемо проводити паралелі із авангардним мистецьким маніфестом ХХ століття, де митці теж починали творити нову «школу» як контрадикцію до канонів класичного мистецтва.
За словами дослідниці, важливим моментом постдрами є зміна концепту власне драми. Текстом постдраматичної вистави може бути що завгодно: від посту у фейсбуці до рекламного тексту («рухомий рядок»: Ролан Барт із його концепцією реальності як знакової системи, як тексту, який можна читати). Також переосмислюється роль актора як того, хто перевтілюється в Іншого. У постдрамі актори працюють у напрямку до Себе. У «Паузі» на цьому побудований сюжет: актор, якому потрібен перепочинок, щоб бути «нормальним» актором.
Космін Матей, працюючи в техніці Devised theatre, показує, якою він бачить сцену Першого театру.
Дивлюся виставу «Гамлет» в «І люди, і ляльки»: актор як лялька і лялька як актор. Гамлет як лялька актора, чи актор як лялька Гамлета? Тобто постдрама, як це не дивно, у цій виставі головним чином відображається не в тексті, а у ставленні актора до драматургії, у ставленні актора до своєї ляльковості і власної безвихідності. Іронія. Актори впродовж усієї вистави іронізують із того приводу, що Шекспір є класичним автором і смішно грати у 21 столітті «чисту» (тобто без текстової кромсанини) класику. Вистава наскрізно просякнута іронією актора щодо до самого себе і своєї неспроможності діяти, бо за ідею та інтерпретацію драми відповідає режисер. Саме тому є сенс говорити про «Гамлета» в театрі «І люди, і ляльки» як про постдраму, яка в їхньому випадку відображається у тонкій грі із підваженням канонічності постаті не тільки Шекспіра, а й режисера в українському театрі.
Режисерка Роза Саркісян пропрацьовує з акторами їхні психотравми у «Прекрасних, прекрасних, прекрасних часах» Першого театру.
Можна маркувати стан, в якому перебуває сучасна драма у Львові, також як посттравматичний. Актори в часі вистави «Пауза» програють на сцені власні травми: усі вони в анамнезі Білочки, Зайчики і Сироїжки. У «ПППЧ», коли Софі фон Кроне (Ірина Занік) розповідає Конрадові фон Кроне (Валерій Коломієць) покроковість вбивства кішки, а Ульріке (Любов Кузь) записує деталі злочину, відчитуємо алюзію на ситуацію, в якій режисер намагається витрясти із акторки її справжність, а завлітка полює на живу мову акторів, якою потім буде написана драматургія.
Цільовою аудиторією таких вистав як «Пауза» є, власне, актори. Ми спостерігаємо глибинне пропрацювання різних травм кожного актора. Етюди часто скидаються на тренінги, що їх актори вправляють у часі підготовки вистави. «Шекспир напишет не про нас» співає український поп-виконавець Віталій Козловський у пісні «Шекспир». Саме проти такої думки виступає концепція постдраматичного театру, і цю ідею підхоплюють «І люди, і ляльки». Адже трагедія Гамлета – це форма, через яку актори розкривають свою власну травму, тобто важливими є почуття не Гамлета, а акторки Надії Крат.
Акторка театру «І люди, і ляльки» Надія Крат у ролі Гамлета.
Що важливого для сучасного львівського театру робить Космін Матей у «Паузі»? Створює метафори! Я дивлюся і бачу акторку у спідньому. Ні. Це режисер показує мені, що я бачу, що акторка бачить, що я бачу її у спідньому. Він дає вповні мені зрозуміти і відчути, що я глядачка, а вона – акторка, яка теж носить спіднє. Космін грається із метафорою відкритих залаштунків. Також він працює із образом бездоганних «естрадних зірок», акторок та акторів, і тих, хто на них дивиться – глядачів.
Режисер розчищає нафталіновий, «вишуканий» театральний простір. У виставі сценою є кімната з фанерною стелею, яку дуже часто можна побачити в офісах (сценографія: Космін Матей, з. д. м. України Мар’ян Савіцький). Таким чином Космін, працюючи в техніці Devised theatre[2], показує нам, якою він бачить сцену Першого театру. Він також показує, яких акторів він бачить тут. Космін додає в львівську постдраму метафору хаосу і незавершеності, передаючи ідею Ліотара про постмодернізм [3].
Під час вистави ми чуємо гул пташок, гучне тріпотіння крил, що підсилює ліотарівське відчуття хаосу. Актори у «Паузі» катуляються підлогою, стрибають, відтискаються, миють стіни, чистять зуби, грають уривки омріяних і недосяжних великих ролей із Шекспіра і Чехова, займаються балетом і чим тільки завгодно…
Творення вистави «Пауза» румунського режисера Косміна Матея у Першому театрі.
Режисер нарощує відчуття хаотичності, яке провокує у глядача бажання до перепочинку/паузи. Космін застосовує прийом, під час якого актори переносять свою увагу на фізично активну дію і тим самим захищають свою психіку від травмування через постійне проговорення і програвання травматичного досвіду. Космін разом із акторами іде в постдраматичний хаос задля того, щоб розкрити головну метафору дійства – пережиття напруги і відчуття потреби у паузі.
Сьогодні кінець січня. Така от довга пауза після «Паузи», щоб написати про постдраму. Писалося під Ten Holt: Canto Ostinato XXL (Full Album) played by Jeroen van Veen.
[1] “Провокація ідеї. Йоанна Віховська про постдраматичний театр” Teatre.ua
режим доступу: http://teatre.com.ua/modern/rovokatsija-idej-oanna-ixovska-pro-postdramatychnyj-teatr/
[2] “WHAT IS DEVISED THEATRE?” Martine Kei Green-Rogers, The Theatre Times
режим доступу: https://thetheatretimes.com/what-is-devised-theatre/
[3] “Существует ли постдраматический театр?” Мария Неклюдова Опубликовано в журнале НЛО, номер 5, 2011
режим доступу: https://magazines.gorky.media/nlo/2011/5/sushhestvuet-li-postdramaticheskij-teatr.html
27.01.2020