У 23. числі з 1941 р. "Краківські Вісті" принесли статтю д-ра Степана Барана п. н. "Політичні процеси за Польщі", в якій автор подав деякі факти, що їх дозволяю собі в деяких точках доповнити. Кожний із нас, що пише на ці теми, має чималі труднощі, бо майже на кожному кроці мусить боротися з браком матеріялів. Зокрема тут, у Ґен. Ґубернаторстві, українських джерел зовсім нема, а польські джерела неточні, а то й зовсім неправдиві. Треба здебільша послугуватися власною памяттю. На допомогу колишніх учасників подій нема чого числити. Я звернувся бодай до двох сотень, або й більше, знайомих мені суджених і засуджуваних, щоби списали все, що тямлять із своїх переживань і мені це переслали, та, на жаль, дістав відповідь аж від трьох, — повторюю: трьох — осіб! Справді дивує, ба, навіть обурює, та нехіть, чи може відраза писати, чи може байдужність до пережитого у наших людей — і молодих, і в середніх роках, і старих. Це ж невелика праця присісти на один-два вечори й найпростішими словами описати все, що дана людина про дану справу знає, яку брала участь у ній, що переживала в часі процесу, в арештах, за що її судили й т. д. Та, на жаль, є інакше. На це мабуть нема ніякого ліку. Це в нас невилічальна, вже затяжна недуга.
Тому я й не дивуюся, коли в статті д-ра Степана Барана, відомого з своєї совісности й педантичности правника та діяча-публіциста, зайшли деякі помилки, які в інтересі історії треба спростувати, тим більше, що й сам Ш. Автор напевне цього бажав би собі.
Перший процес у 1920 р.
Процеси перед польськими цивільними судами, які йшли проти українських громадян у звязку з визвольними змаганнями, започаткувала судова розправа проти судового радника Івана Масляка й кол. посла Тимка Старуха, oбоx із Бережан (поминаючи дрібніші розправи). Розправа проти д-ра Теодора Ваня, про яку згадує д-р Ст. Баран, почалася 24. травня 1921 р., а проти бл. п. о. д-р Ступана Юрика 31. травня 1921 року, коли розправу проти Івана Масляка й тов. вели від 28. червня до дня 13. липня 1920 р., отже майже на один рік раніше.
У дійсності це був на тодішні часи найбільший і найбільше типовий процес із часів визвольних змагань, в якому засудили Івана Масляка на два роки важкої тюрми за те, що видав необхідні розпорядки, злучені з обовязками повітового комісаря, яким він був у Бережанах за українських часів. Справу проти бл. п. Тимка Старуха вилучили і відложили, бо той підсудний важко захворів унаслідок довгого перебування в дуже невідрадних вязничних умовинах. Хоч він потім за кавцією вийшов на волю — кінця розправи не дочекався.
Бл. п. о. д-ра Степана Юрика не обвинувачували у звязку з присудом українського наглого суду, виданим в березні 1919 р. на польських золочівських ворохобників (членів П. О. В.), але за те, що за часів української влади (1918—19 рр.), як священик, у своїх проповідях накликував українців, щоб усіми силами піддержували рідну владу й боронили її проти ворогів. Польський прокуратор признав це як злочин прилюдного насильства з §87 к. з., через злобні дії у дуже небезпечних обставинах. Цей дивоглядний акт обвинувачення був такий безпідставний, що заст. прокуратоpа, Ґіртлєр, щоб оминути повної компромітації, зголосив внесок відложити розправу, щоб покликати нових свідків; справа вже більше денного світла не побачила.
За відносини в таборі інтернованих у Косачеві коло Коломиї обвинувачували не лікаря д-ра Юркевича, а лікаря д-ра Петра Петрушевича. Розправа проти д-ра Петра Петрушевича розпочалася з великим шумом 23. січня 1921р., а покінчилася повним погромом заст. прокуратора Ґіртлєра, бо присяжні судді одноголосно заперечили всі поставлені їм питання і трибунал мусів звільнити підсудного. Не особа підсудного, як його прізвище було при розправі важна й воно в дійсності сиділо на лаві обвинувачених. Річ ішла про те, щоб висвітлюванням і злобним насвітлюванням менш або більше неправдивих фактів скомпромітувати за кордоном назвище д-ра Евгена Петрушевича, а то в звязку з актуальною тоді дипльоматичною боротьбою за справу Східньої Галичини.
УВО — ще перед 1923 р.
Не зовсім вірно також, що польська поліція й прокуратура щойно від рішення ради амбасадорів (15. ІІІ. 1923 р.) почала вязати політичні процеси з діяльністю УВО, а раніш спирала їх на підложжя загальної акції галицьких українців проти прилуки Східньої Галичини до Польщі.
Всі ми, що тоді жили, добре собі запамятали день 25. вересня 1921 р.! Тоді залунали стріли Степана Федака ("Смока"), який стріляв до авта, що в ньому сидів начальник польської держави Йосиф Пілсудський та воєвода Ґрабовський. Федакові грозив наглий суд і послідовно кара смерти. Треба було поліційне слідство так заплутати, щоб поліція і прокуратор не могли їх розплутати в речинці, що його передбачував закон для поведення розправи перед наглим судом. Завдання того піднявся Франц Штик, приятель Федака. Штик виявив у поліційному слідстві, що атентат "Смока" це вислід постанови української тайної військової орґанізації і подав прізвища людей, які опісля засіли, або й не засіли на лаві підсудних. Задум удався і Федак став перед судом присяжних. Вже сам акт обвинувачення закидав Степанові Федакові і дванадцятьом його товаришам (подаю буквальний переклад з акту обвинувачення), "що впродовж 1921 року (тут подана територія) через творення тайних гуртків... повели заходи, які змагали до того, щоб спровадити та побільшити небезпеку для держави... чим допустилися злочину головної зради".
Pозправу проти Ст. Федака і тoв. визначили на день 6. вересня 1922 р., але відкликано її, бо "захворів" на приказ згори предсідник Маєр. Вкінці вона почалася дня 24. жовтня 1922 р. і тривала до 18. листопада 1922 р., себто закінчилася ще далеко перед рішенням ради амбасадорів. Підчас тієї розправи старалися розкрити справу істнування та орґанізаційної системи УВО, що її тоді поляки називали "Воля": назва ця щодня повторювалася устами різних поліц. функціонарів, від Ґаха починаючи та на ославленім Кайдані кінчаючи. Пригадую, що ніби-то в часі ревізії знайшли три прикази проводу тієї конспіраційної орґанізації з серпня 1920 р. і вересня 1921 р., які в дійсності достарчив поліції провокатор К. Вже тоді все, що на українському терені діялось проти Польщі, послідовно вязали з тією конспірацією та розмежовували її від українського громадянства, а прок. Ґіртлєр у своїх кінцевих виводах запевняв, що ціле українське (руске) громадянство спокійне, мирне й смирне, та запевнював про "льояльносць тей ольбжимєй вєнкшосці сполеченьства рускєґо, ктура нє хвита сєн такіх сьродкуф, як боюфкі "Волі".
13. листопада 1922 р. впав від стрілів Романа Луцейка і Василя Крупи поліційний конфідент Михайло Лановий і в днях 27. до 29. листопада 1922 р. відбувалася перед наглим судом розправа проти них обох, яка покінчилася смертю обох підсудних. У поліційному слідстві поліційний детектив Владислав Демчик (дійсне його прізвище було Преш) вмовляв в обох підсудних м. і. і те, що вони належали до української тайної військової орґанізації і що вони з її приказу доконали вбивства. Підсудні під побоями це признали, але подали фальшиві прізвища тих, що їх мали втягнути до орґанізації, а через те нікого не наразили на небезпеку, лиш самі згинули. Отже і в цій справі поліція і прокуратура вже тоді добачувала діяння української тайної військової орґанізації.
Дня 15. жовтня 1922 р. згинув від кулі ґімн. учитель та письменник Сидір Твердохліб за те, що зломав солідарність цілого українського громадянства в справі бойкоту виборів до польського сойму, зголосив свою кандидатуру й активно аґітував за участю в виборах. Дня 6. грудня 1922 р. вдруге арештовано в Катовицях члена УВО Михайла Дзіковського, як утікав за кордон, і він зараз у поліційному переслуханні заявив, що вбивства Твердохліба доконали на приказ УВО; він виявив також орґанізаційну систему, межу й засоби тієї орґанізації. Стверджую, що все те сталося ще перед рішенням ради амбасадорів.
Коли після трьох неудалих спроб зложити лаву присяжних, вкінці остаточно почалася розправа за вбивство Сидора Твердохліба й за саботажеву акцію з 1922 р., тоді віцепрокуратор Ґіртлєр предложив судові офіціяльний звіт міністерства внутрішніх справ про українську саботажну акцію у 1922 році. Подали в ньому понад 300 випадків саботажу і виразно зазначили, що все це була робота УВО. Зрештою ціла карна справа "Твердохлібівців" від своїх первопочинів була ведена саме проти членів УВО.
"Пацифікація" та вибори.
Врешті щодо "пацифікації" з 1930 р., то правдою є, що тодішній польський уряд виправдував її, як відплату за саботажову акцію ОУН, або як це назвала "Сурма" — "Другий частинний виступ'" в 1930 р. Але правдою є також, що підчас "пацифікації" нищили також села й околиці, де ніяких саботажів не було, та що сутньою метою "пацифікації" було згнобити українське населення у звязку з виборами. Про це свідчать промови, що їх у січні 1931 р. виголосили в бюджетовій комісії польського сойму тодішні посли Луцький і Матчак, а на плєнумі сойму пок. посол Мих. Галущинський, про це свідчить зміст петиції, яку Українська Парляментарна Репрезентація вислала до Ліґи Націй, врешті й голоси декого з самих поляків, як стаття Корфантого у катовицькій "Польонії" та ін.
Вкінці свідчить про це мова фактів, а саме т. зв. "виборчий калєндар" з 1930 р. Згідно з отим калєндарем, що його долучили до розпорядку президента польської держави з 30. серпня 1930 р. ч. 61, поз. 492, В. Д. З., начальники громад мали 19. вересня 1930 р. виповнити викази виборців і 20. вересня 1930 р. мали вони ті викази виборців переслати до голови окружної комісії. 27. вересня 1930 р. та комісія викладала викази виборців до прилюдного перегляду, 10. жовтня 1930 р. був останній день перегляду лист виборців, а 11. жовтня 1930 р. останній день для зголошування реклямацій. 16. листопада 1930 р. були вибори до сойму.
Інтенсивна "пацифікація" почалася 16. вересня 1930 р., а покінчилася в половині листопада 1930 р. Це був саме той час, у якому за виборчим календарем увесь загал мав брати живу участь у приготуваннях до виборів і в самих виборах. Мимоходом кажучи, "пацифікація" розпочалася тоді, коли провід ОУН наказав уже припинити саботажі й коли та акція вже дійсно припинилась.
Про можливості ревізії.
Ще кілька слів про інтерпретацію до розпорядку Ґенерального Ґубернатора з 19. лютого 1940 р. Той розпорядок знає два роди провірювання вже правосильних присудів польських судів. Назвім один із них "звичайною перевіркою" і другий "виїмковою перевіркою".
Перша з них торкається рішень польських судів, що стали правосильними після 31. липня 1938 р. Така перевірка може бути тоді, коли цього вимагає загальний інтерес.
Виїмкова перевірка — про яку говорить другий уступ §18 того самого розпорядку — торкається справ, у яких присуд польського суду став правосильний перед 31. липня 1938 р. Тоді може вищий німецький суд наказати перевірку справи, але:
1. тільки у спеціяльно важних випадках,
2. крім того ще, коли в такому особливо важному випадку перевірки справи вимагає інтерес німецького народу.
Одна й друга ревізія процесу може торкатися і карних і цивільних справ, але в усіх справах передумовою мусить бути, що присуд був неслушний, несправедливий і неузасаднений. Ніякий суд у світі не буде касувати слушного присуду.
У карних, зосібна у політичних справах (бо тільки такі нас цікавлять), у справах зперед 31. липня 1938 р. мабуть ніхто із засуджених не зумів виказати, що німецький народ може мати якийсь інтерес у тому, щоб німецькі суди провірювали його справу.
У випадку "звичайної перевірки", якщо підсудний докаже безосновність присуду, дуже легко вже буде виказати і т. зв. загальний інтерес, бо в загальному інтересі лежить, щоби присуди суду були справедливі, слушні й обосновані.
Зовсім інакше виглядає питання, чи сам засуджений польським судом може мати якийсь інтерес в тому, щоби присуд польського суду переварювати.
Інтерес може бути матеріяльний, або моральний. Матеріяльного інтересу, здається, ніодин засуджений не буде мати, бо ніхто не винагородить йому тієї матеріяльної втрати, яку він поніс наслідком несправедливого присуду. Держава, якої суд видав несправедливий присуд, не істнує і ніякої шкоди ніхто не винагородить. Свідки, знавці, донощики, що своєю злою волею стягнули нещастя на засудженого, не істнують. Вони — Бог відає де!
Щодо морального інтересу, то дійсно той інтерес міг би бути тільки тоді, коли б річ ішла про одиниці, як вважать, що їм сталася кривда.
Списуйте спомини!
Свої уваги дозволю собі закінчити тим самим покликом, що ним і починав їх: хай усі, кому тільки дорога історія нашої батьківщини, списують пильно все те, що пережив і що завважив, бо в той спосіб причиниться до збагачення рідної історії та збереження її для сучасних і грядучих поколінь.
[Краківські вісті]
10.02.1941