Образок з Галицкої Каліфорнії.
І.
Приятно, мило на світї, не чути, що осінь панує. Під коршмою в Срулейби вози і з деревом і в порожне. Жінки на возах лопочуть кожда своє: о горшках, мисках, ложках, а більше еманциповані навіть і о війнї... Господарі пійшли огнику святого взяти до люльки, якось забавили ся.
В коршмі темно, хоть святе сонїчко цїлою силою своє промінє скрізь повибивані шиби до неї впускає; душно, парно, хоть двері на остяж порозвалювані. Дим люльчаний, з циґар, папіросів, чад з печи, сопухи з різних спірітусів — садять кождою шпарою, аж переходячих улицею в носї крутить.
Музиканти тнуть, від уха тнуть, скрипки, бас, ситко не були ще в такій роботї. Шемелик Иван з жінкою суліє тропака серед коршми. При шинку на почетнім місци побіч Срулейби війт Никола з кумом Мазуром Иваном пьють з вином пиво о заклад... На столах і лавах poзсїли ся покликаній до войска урльопники... идуть до Босни на — війну!
Гуляє Иван Шемелик, ніг під собою не чує, сипле мідяки музицї цїлою жменею до баса, запалює банкнотами люльку... вже трету пятку пустив з димом, хоть недавно за сю штуку пять місяцїв відcидїв в "притулї". Але, як то кажуть, що дурному по розумі, коли єго не має? — що Шемеликови по грошах, коли стійности их не знає? Недавно з під крепацтва, з неволї вийшов, задивив ся цїлком на колишнього свого пана, що прогайнував села, міліони пустив з вітрами, — в єго слїди вступає.
Поправляє Шемелик шапку на бакир, дивить ся глумливо на війта Николу, міряє косо оком єго кума Йвана і их приятеля Срулейбу і приспівує:
Якій пан, такій крам,
Дай багрію єще збан!
— Куме Йване Шемелику! — кличе війт Никола из за шинку, — теґо овеґо... рожности... розмаїтости... так не вільно робити!... то гроші цїсарскі... Пійдете знов — теґо овеґо — до криміналу.
— Як пійду, то пійду, тобі засї дїду, як псу! — гукає Шемелик. — Своє палю, своє мечу в болото! Розумієш?... Свою батьківщину!... А ти що голопупе? Спродаєш громадску працю, саджаєш жидів на громадских грунтах, толоках... лїпиш громадску печатку до гори ногами на жидівских контрактах — і за сі рожности, розмаїтости сотки береш!... Слухай, Николо, мовчи, а то вилетить печатка из-за широкої холяви!
— Со, со to? Nie hodzi się wójtowi tak hadać! — відзиває ся Йван Мазур, кум Николи.
— Слухай ти роздоймопискій! чи й ти ще маєш щось? — кричить Шемелик. — Думаєш, що велике черево зробить тебе старшим в "Базилянах" в Дрогобичи, або яким доктором? Слухай, або говори, як ти мати навчила, а нї, то штовхну протичкою в тоті нецки, що носиш перед собою і будуть мати в чім доктори бабрати ся!...
Винїс ся війт Никола з кумом Мазуром Иваном до ванькира, а Шемелик виняв новий банкнот з калитки, закурив люльку, сипнув музикантам і далї грай!...
— Грай музика, дам ти бика!... — заcпiвaв собі, а до урльопників: — Хлопцї! позвольте собі!.. То я плачу музику, пиво, вино, мід, що хто хоче!... За своє плачу, не за громадску печатку!... Я свій ґрунт продаю, бігме свій!... За него я нaгaїв і палок набрав під липами!.... Хробаки в кучмі заплодили ся, що не було часу з голови здоймити на ланї паньскім!... Нинї я пан, шляхтич!... Дїтей нема, родини нема, я пан! Багрії занесуть мене з бабою на коркошах до дому, як ґрафа!... Грай!... сво им плачу, не чужим!... Не краду і не продаю людску кров!...
Глядять урльопники на Шемелика, слухають і не слухають єго. Нинї им тяжко важко на души... Розстають ся з рідними, та може по раз остатній их бачать... може не вернуть більше з Босни, бо приповідають, що там велика війна, що ворохобники босаньскі не знають жартів... впрочім на долах люде нїколи не мають тої відваги і смілости, що в горах; там они панами — королями в своїх верхах чудно зелених... Та й ще якась бабище, одноока Сенька Срулейбова вкрутила ся на-силу між урльопників, ворожить им з руки і многим таки правду каже.
Ворожить Сенька за порядком одному за другим, а все на Якима Зелеміна одним зеленковатим — глип-глип! Усе близше д ньому підходить. Она єго знає дуже добре. То син колишнього єї увідника, то дорога дитина тої, через котру она свою дитину погубила... пійшла жидам служити. Уродливий хлоп Яким Зeлeмін! душа радує ся на него глядїти, тілько малий! Недавно з войска вийшов, оженив ся і в чотири недїлї по вінчаню йде знов, бо кличуть. Одноока Сенька о тім всїм знає... нинї-ж лучила ся нагода... она пімстить ся на дитинї того, через котрого сама упала низько, стала ненавидїти "лихе племя". А знає она читати з очей пристрасть людску... колись сама се переживала і через те око стратила в борбі з суперницею.
— Ще отсему, Сенько, ще отсему поворожте! — кличуть парубки, вказуючи на Якима. — Той ще не ставив ся... сего року першій раз пійде... Ану, чи відберуть єго?
Руда одноока приступила д Якимови, взяла хлопа за руку, стала гладити зимною як лїд долонею єго долоню, приглядати ся знакам з великою увагою. Всї звернули свій зір на чарівницю сиву. Музика перестала грати, а навіть Шемелик кинув скрізь окно свою новісїньку шапку між конї та глядїв з жінкою на одноокого пророка.
— Та що ви мене дурите, коли ту менї на руцї инакше вказує ся! — говорила Сенька, — таж ту стоїть, що він уже третій рік при войску, і от недавно оженив ся... От ту любов велика, але є і суперник, є ворог домашний — чорнобровий, кучерявий як би й ти сам... Самій жінцї молодій годї вварувати ся...
Хопив Яким Зелемін руки, та стара з цїлою силою здержала, не хоче пустити.
— Не хапай синоньку, не хапай, коли раз дав! Не годить ся вихапувати. Ще не оглянула, чи далеко до смерти... О го, го! якось не добре тобі свідчать ті карби! зійшли ся до купи... то смерть, і то від кулї!.. Тобі, небоже, не вернути до дому... Ту виразно стоїть, що в першім огни куля смертельна не мине тя...
Сум огорнув присутних, кождий глядїв з сочувством на Якима, і всї чудували ся, що баба так усе докладно відгадала, як би їй хто розповів...
Оден Иван Шемелик змаловажив Срулейбового бога, бо вхопив одиноку за обшивку, витрутив з коршми за двері, а загризеного Якима потягнув за собою д шинкови.
— Не слухай, хлопе, манти світа, заволоки! — розраджував мужик Каньовскій, — то жидівскій зробок... на всї боки має язик випечений! Випасла десять багріїв от тому пейсачеви затабаченому, а тепер пустила ся на хлїбець легкій... Грайте, музиканти, бо вам "матеркляше" на трину змолочу!..
И грають і бубнять музики, аж попріли. Яким зaгpiв голову, гуляв з Шемеличкою без тямки... не пізнають хлопа, наче вступив з розуму, а все йде за поводом Шемелека. Каже сей з жінкою гуляти, він гуляє; каже єму скло товчи, він товче; каже єму шинк лупати, він лупає.
Просять Якима урльопники-товариші:
— Ходи! бій ся Бога, ходи! Спізнимо потяг, то завтра до рапорту, на першій початок... біда буде!
— Дайте менї перше тоту однооку чарівницю, нехай нею потїшу ся, нехай єї здушу своїми руками, так і пійду! — відповідав Яким. — Она мене зарізала без ножа, я їй смерть мушу зробити! я мушу видіти ся з жінкою!
— Але-ж, чоловіче, стям ся! Та ми завтра в отакім часї будемо Господь знає де! Ти не можеш до дому вертати... за пізно буде...
— Нехай мя і зараз розстріляють, так менї все одно! Ще раз вам кажу: з жінкою Оленою видїти ся мушу, а однооку, того бога червоного, тілько раз втелю до землї, так мазею роззіллє ся!..
Лишив ся Яким в коршмі з Шемеликом, не йшов з товаришами на зелїзницю. Цїлїсеньку ніч глядав по коршмі, за одноокою і напивав. Лавки, столи, горшки, миски, словом усе, що було в коршмі поламали оба, витовкли на прах, а навпослїд скрипки, бас і ситко запалили серед коршми і Шемелик запік собі при тім огни люльку, заплатив кождому десять раз тілько, як дїйстно вартувало.
— Ти пяний, свату? — питав Шемелик Якима.
— Нї, не пяний, — відповідає Яким,— і не можу упити ся...
— Я вже зіслаб... Де ти тепер пійдеш, свату?
— Я вертаю ще до дому, до жінки! Все одно!..
— Добре маєш, що идеш до жінки! А я йду з жінкою до дому. Гей! багрії! сюди до мене! до хати несїть мя!
Вийшло кільканацять кучинірів, обірванцїв пейсатих, з ванькира, взяли одні Шемелика, другі Шемеличку на коркоші і понесли обоє домів — новий контракт робити...
Яким вийшов на двір, глянув на погідне небо яркими звіздами засїяне, постояв, постояв, а далї як пустить ся в верховину, тілько єго й бачили у Срулейби...
(Конець буде.)
[Дѣло, 10.02.1891]
(Конець.)
II.
Злетїли ся ямарі з сусїдних кошар до шинку "Нути Дуй" повитати Панька Лопату. Чотири роки нїхто єго не видїв, всї мовили "умер та й умер", а він несподївано воскрес. Казали, що в шмельцу касїри в кітлї єго зварили, а оно показало ся, що не правда. Такій самий, якій був перше — замащений мазею, нї очей, нї рота не знати, той самий кашкет ревізорскій, той самий кабат гузарскій, ті самі штани сїракові шкірою полатані, тілько заріст більшій в двоє. Та якось не матїркує жидам як давнїйше, якійсь тихій, смирний, наче онїмів.
— Добре, що вернув — думали собі ямарі — буде кому жидів натягати. Над него не знайде ся другій, щоби так правду говорив у очи і знав их наполошити; они єго лїпше боять ся, нїж свого бурмістра.
Зявив ся Лопата, став на роботу від першого дня у Нути і нїгде не йде, нїгде не рушає ся. А не любив перше на однім місци засиджуватись: забавив ся, заспівав, грубій Єнтї, бурмістровій сестрі, не раз, не два горшки з хробачливою сирваткою накидав до біжницї або рабінови перед вікна — і все уходило єму, бояли ся трефнї зачіпати. Тепер мовчить Лопата Панько — усе в ямі та ямі. По дві шихти від разу робить, як віл гарує! Як же вилїзе на верха вечером, то біжить під Дебру, де Пінкас шатра з підрами для своїх робітників побудував, забавить кілька годин и надоднем вертає. Та годї-ж спанітрувати, до кого він там ходить?... Панько був старий грішник, за красним полом парцував усюди, і з тим не скривав ся, — видно, мусїв мати якусь иншу тайну.
Горнуть ся ямарі до Нути. Там робить Панько Лопата, а з ним спускати ся під землю нема страху: знає всї ті нори, та нераз і за руку возьме чоловіка, поведе як дитину тими льохами до світла або д млинковій рурі, щоби чоловік хоть троха хопив у груди того воздуха і притямив ся в замороцї. Але чому-ж Панько лиш у того Нути гарує? То загадка не мала! А Нута Дуй такій недобрий жидище, а касїри у него бьють, знущають ся над хлопом. Поробить до півночи при корбі або пре млинку на верха, скаже: "Ти слабий, не годен робити" — і забирай ся, утїкай без біди з манатєм, бо тя нагацмолить, кине шапку або капелюх в яку яму, пійдеш простоволосий до дому... Не має невіра чоловіка і за ствір божій!
— Паньку, біда з нами! — кажуть єму рудники. — Утїкаймо з відси, або що... Чоловік ослїп, здихавичнїв від безнастанної працї, а ходить як Адам в раю, жиє як псище блудом пущений або, з вибачінєм, що иншого у бідака на передновку, і зневаги слухай і позаушники відбирай!... Ще й колись тебе так скарали касїри, тілько по-під ребра наштовхали, аж попріли, а ти на се нїчо не сказав!
— Та що ж я мав казати? — питає Панько.
— Ти нас радиш ся?... Коли ти вже на такій розум зійшов, то ми порадимо: було хоть у руку поцїлувати і повісти: "Пане касїру, dziękuje pokornie за ласкаву кару!"
— Не смійте ся, не кпіть, коли нїчого не знаєте...
— Та як не сміяти ся, не кпити, коли ти не той, що був перше! Натура твоя змінила ся, не рушаєшь ся...
— Не можна тепер, я чекаю нагоди.
— Або-ж треба лїпшої нагоди, як тота, що касїри нам оловяними бляшками виплачують і з тим велять нам ити до своїх жінок за сербавкою і стухлою фасолею? Та не було тілько ті марципани, що дала нам колись, взяти з горшком, занести до жандармів, поставити им під ніс, а були би з кілька днїв вітрили кошарню!...
На згадку "жандарми" — Панько Лопата оглянув ся тревожним зором, узяв ґурт на себе, лампу в руки, і полїз до ями.
— І Лопата, і не Лопата! — жартували ямарі дальше на верха. — Очарував єго Нута Дуй, дав єму якесь "любимене", що такій для него вірний, щирий, послушний...
— Може бере осібну платню та криє ся перед нами? криє під Деброю?...
— А що-ж?... певно, що бере! Тілько маток добути, та чоловік і за макове зерно нїчо не дістав... Деинде касїри инакше роблять...
— Лїпше будь тихо оден з другим, сли не хочеш, щоби прочолка не обмикали і не зробили з тебе Бернадина.
— Або в тім що злого? Що правда, то не гріх... за то нема чого бояти ся!
— За правду, небоженьку, прочолок натягають, язик врізують, а за мовчанє дають каші.
— Ох! каша каша гірка, не солодка!... Та... як тихо, то тихо... няй же вам буде тихо!..
Бесїда вела ся часто о тім, але все оставало по давному. Вже Нута Дуй став добивати торгу о ключ цїлий "зїмщпни", а єго касїри виправляли Лопатї шкіру на всї лади, пхали єго по всїх дїрах, щоби глядав під землею воску, — а Лопата лїз, робив, щиро робив і других за собою вабив, додавав им відваги.
ІІІ.
Лучило ся у Нути таке, що, як тягнула замороченого хлопа з ями, десь на половинї дороги зачепили ним о якійсь гак — задушили.
Повис хлопище на гаку в ямі; нема кому по него лїзти, нїхто не важить ся: заморока сильна, і цимбри таки подають ся під руками, мов живі.
Прикликав Нута Панька Лопату, каже:
— Лїзь!
Лопата оглянув яму з-верху, повідає:
— То все небавом завалить ся! Нехай той лїзе, що цимбрував так мудро... Я по смерть не полїзу...
— Що ти говориш, що? — питає Нута, а такій лютий, аж пінить ся. — Я закличу жандармів, они тя зараз попросять, щоби-с був ласкав лїзти!
— Люде, я вам повідаю, що заким спущу ся тою кривулею на долину, яма завалить ся.
— Нехай валить ся, буде менше о одного злодїя на світї! — відповідає жидище.
Полїз Панько Лопата до ями, хоть не хотїв. Заким відчепив задушеного хлопа з гака та справи в єго на ґуртї, — уже яма в версї цїлком звузила ся так, що тілько вузка шпара зістала.
Борше! борше! тягнїм бодай живого! — скричали при корбі і підтягнули Панька під сам верх разом з задушеним. Пробують друками отвір розширити хоть на стілько, щоби хлопа дістати на верх, нїчо з того, дурна робота!... Земля пре з боків з та кою силою, що против неї нїчо не вдїєш...
Повис Панько Лопата живий з умерцем, заглядає скрізь дїру, просить, молить:
— Спасайте, поки час! не давайте цимбринам сходити ся, бо тогди не добудете мене і за рік з ями...
Спасай — та не знати як? Ямарі туманїють, дивлять ся, в голову заходять, різно дораджують, і все до нїчого: таке чудо в Нути стало ся першій раз. Збігли ся всї Нутові касїри і оберкасїри, штуркають хлопів, попихають, а все: "Тихо, тихо! буде все добре, тілько не пхайте ся до кошари!"
Висить Лопата Панько цїлий день, висить цїлу ніч, хлопи майструють та й майструють, і пусто-дурно! Що зачнуть розганяти друком цимбри, а Панько в ямі — ґвавт! дайте спокій, бо пхаєте менї клин у голову!... радше обкопуйте землю докола цимбрів...
Обкопуй землю! — та куди? як? Насипи як гори, тілько неба круг з поміж них видно, а він от що радить!...
— Біда! — отвір уже тілько такій малий, що руку можна пропхати.
— Як тобі там Паньку? — питають.
— Зле!... Бачите сами: в кибли стою... при менї небіщик Гулай... праву руку стиснуло... лївою також тілько до половини можу рушати... а ноги цїлком задеревіли...
Сидить Лопата Панько і другій день, не хоче вже нї хлїба нї води в рот брати... мучить ся, страх! А йойкотить з болю, як би єму кости ломали...
— Отруї дайте! нехай не терплю! — каже, — а не їсти!... Йдіть під Дебру до Пінкасового дому, закличте сюди мою жінку й дїти... нехай ся з ними попращаю...
IV.
Першій раз рудники довідали ся, що Панько має жінку й дїти. По кільканацятьох лїтах учули несподїванку.
— Та от чому він так змінив ся! — подумав собі не оден, чому не хотїв, як перше, гандричити ся з жидами, тягатися до суду! Жінка, дїти зневолили єго, що піддав ся Нутї, став єго попиховищем...
Побіг котрийсь під Дебру... Прийшла жінка з дїтьми.. Господи! жаль проймає усїх: два хлопчики, дївчатко, жінка молода, хоть на лици слїдно, що пережила богато бурних хвиль, страдань душевних...
— Ти тут Олесю? — питав живцем погребаний.
— Я! каже жінка. — Ми! — відзивають ся дїти і заглядають в ту вузоньку шпару, бачать вітцеві очи, як світять ся... от таки пальцями можна діткнути ся...
— Слухайте люде! — заговорив Панько, — я не Панько Лопата, не той, за кого ви мене взяли... я Яким Зелемін, той сам, що перед роками з покійним Шемеликом у Срулейби напивав... Баба якась менї виворожила, що я не верну до дому, згину від першої кулї... Я вернув ще раз до дому попращати ся з своїми, а по дорозї намовив мене Ицко з Дїлу, щоби я не йшов до войска, тілько з ним, а він мене з жінкою сховає перед жандармами. Я послухав Ицка, взяв жінку з собою і от уже десять лїт у того мучителя ката... Та Нута Дуй сам убрав мене в тото идке курманє і назвав мене так... Простіть люде!.. Ох! не стає сили говорити... Олесю! Гриню! ПилипцюІ Гандзуню!... Бог з вами!... Дїдуньо о вас... не... за... бу... де!
Яким Зелемін перестав говорити, тілько сильне храпанє чути було через кілька годин... На питаня не давав нїякого знаку... Навпослїд заглухло і храпанє...
Жінка, дїти заводили цїлими тижднями... Люде глядїли з сочутєм, та не один сивоусий ямар, хоч і як равнодушний та безчувственний на вид всякої нужди і тарапати людскої, отер горячу сльозу з ока...
V.
Шість недїль добували Якима Зелеміна з ями. Не було й на що подивитись... по-між цимбринами розплескало єго мов паленичку... Кісточки, видиш, не знайшов би був цїлої...
Приїхав отець з родиною, поховав сина по христіяньски власним коштом... не хотїв від Нути брати того велебного дарунку на поховок, але й не сказав єму тим удавити ся...
Старий очевидячки був тим горем так страшно придавлений, що не міг з цвинтаря д возови дійти... На віз казав ся висадити, посадив при собі Якимови дїти-сирітки, невістку, став глядїти по них, і аж тепер розплакав ся.
— Люденькове мої честні і поважні! Тілько й всего остало на мої старі немічні лїта! — говорив в роспуцї отець. — Він тілько оден-однїсїнькій остав був менї, він, Якимцьо, син мій любий! Чи-ж треба було єму так терпіти і в жидів гарувати? Таж у мене ґаздівство! і з князем не міняю ся! Всего, всего є подостатком! Господи! за що мене так навістив тяжко?...
Попращав ся старий Зелемін, поїхав.
Уже був далеко за жидівскими оселями, як несподївано спинила конї одноока Сенька Срулейбова, колишня ворожка.
— Пійшла піячко! — крикнув старий. — Хочеш, щоби тя конї розтратували?
— Хочу, хочу!... хрипіла Сенька — тепер хочу! Гринуню! не пізнаєш мене? Тямиш тоту присягу, що ти колись зложив менї під хрестом нашого нанашка? Ти повів, що нас смерть тілько розлучить... А ти мене пустив блудом... а наша дитина кормить кровцею своєю жідівских бахорів, як колись я плекала!...
— Баба торкотала... конї рвали ся що-раз дужше... парубок скрутив поводами в бік, конї скочили, пігнали вискоком, а одноока втелила собою серед гостинця горілиць...
— А диви, диви! — кричав ходячій труп. — Старий присягав менї а молодий цїсареви, і оба додержали присяги! Ха, ха, ха! ха, ха, ха! — реготала ся, торкотїла обваляна болотом помана.
Надїхали парубки з Дувидкового скарбу з ялицями і стягнули єї з дороги до рова...
Б. 2 лютого 1891.
[Дѣло, 13.02.1891]
13.02.1891