Гомер і побутовець

ДИЯЛЬОҐ.

Особи: Очевидно Гомер і побутовець. Гомер, один з найдавнїйших поетів сьвіта, родом Грек, невидю­щий, бо слїпий. Побутовець, один із модерних поетів, родом Українець, також слїпий, але з тою ріжницею, що в нього очи зовсїм здорові.

Сцена: Новітний Парнас.

Час: безпосередно по упадку Адриянополя.

Гомер: Вчора, добродїю, сповістив менї Плюто, що я від нинї призначений є на Новітний Парнас якогось варварського народу, зва­ного Українцями. Маю іменно взяти на себе відвічальність за твори, які продукує Новітний Парнас того народу на поли лїтератури. Прав­да, після прикрого скандалу між божевільним Орфеєм і нещасною Еврідікою випросив собі Плюто — на жаданє Персефони іменно — вся­кі атаки живучих людий в сторону нас покійни­ків. Поминувши се однак мушу сказати, що я, як на-пів-передпотоповий, a ще до того на-пів­неістнуючий поет, — бо ви, добродїю, зовсїм не в силї менї доказати, чи й де я уродив ся, коли й де я що писав, і який був мій гонорар за бійку між Ахіллем і Гектором — я отже ду­же видивив ся, почувши сей зазив Плютона.

Инша річ, що Плютона давно остерігано перед нашою варварською лїтературою і перед ваши­ми полєміками, котрі, як завважає знаменито непотріб Сизиф полягають на тім, що наперед А вішає за голову В і каже, що зробив се в інтересї правди, а опісля В вішає за ноги А і поясняє, що стало ся те в інтересї тої самої правди. Отже дайте собі добродїю, сказати — навіть, хочби ви мене мали молотом затовкти опісля на вашім Парнасї — що се знак крайного незрозуміня для мене і для моїх майбутних творів, коли ви, стоячи нїби на вершинах XX ст., витягаєте на сьвітло Гелїсса такого артистичного іхтіозавра, як я, і по стільки сотках лїт не допровадили навіть до того, щоби вийти поза Ілїяду і Одисею, яку написано язиком спершу буцїм-то для лїнивої товпи, потім для ваших ґімназиястів, а вкінци для тих, що занимають ся копалинами. Те ви повинні знати, що вже моїм найблизшим наслїдникам, ось добродїєви Айсхилеви і Софоклеви не вистарчали зовсїм бійки моїх героїв та волокитство лиса Одисея — я дуже жалую, що Полїфем не убив його тодї раз на все, коли се міг вробити — і маєте знати, що нпр. злобний Арістофан більше має з вами спільного нїж я. Але ви Українець, отже ви "вигідна" людина і не хочете подумати над тим, що можна сказати, а чого не можна сказати і кого можна тягати з гробу на оборону ваших інтересів, а кого нї. Так скажіть менї, чого вихочете від мене?

Побутовець: Я, батьку, хотїв би вас взяти за сьвідка на те, що в поезиї зовсїм не потреба думати. Але можна так мазати, чорни­лом папір, як маляр маже стїни краска­ми, взяти собі за тему до того те все, що сто­їть в "Новинках" часописи, розмазати іменно широко, як X. виграв о 4 ій годині 10.000 (злр.) корон на льотериї, о 6 ій програв все те в Монте Карльо, о 8-ій знайшов 20.000 на про­менадї, а о пів до 11. втопив ся на „Титанїку", причім потапаючий з ним Мstr. Аstor відкриває йому вже в горлї людоїда, що він (X.) є коро­лївським сином — —

Гомер: Боги безсмертні! Таж се — —

Побутовець: Прошу менї не пере­шкаджати. Ви, батьку, тепер не маєте голосу. Отже як сказано, в горлї тої ненаситної гиєни океанів дізнає ся X. про своє походженє і спи­сує свою історию як побутове оповіданє на плетві того морського драба. Знаєте тепер, що є побутове оповїданє ? Ви хотїли, отче, завва­жати хитро, шо в тім нема нїякої гадки. Але забуваєте при тім, що у вашій Ілїядї і Одисеї також нема нїякої гадки, отже не маєте чого тепер підскакувати і кричати — як каже гарно один з наших письменників — "во все услиша­нїє" за гадкою. — Рішучо, батьку Гомере, не слїд тепер краснїти і відпирати ся неморальної істориї про Олену і Аґамемнона і ставити ся на котурни глибшої гадки, бо се бачите ще велике питанє, чи той, хто жадав глибшої гадки, сам її мав, батеньку. Тимто й саме на основі вашої Ілїяди і Одисеї мусите в моїм імени заявити українському варварови, що є рід письменниць­кої творчости, званий побутовщиною, який сво­го творця звільняє до того степеня від думаня, що той, хто жадав від нього, щоби він думав, просто осьмішує ся. Се мій постулат. — Хо­чете се заявити українському варварови, чи нї?

Гомер: Слухайте — Одисей має сто пригод, як вам се повинно бути звісно із жидівських „шахраїв“, які ви читали в ґімназиї яко мою Одисею. Одначе такої пригоди, як ось менї тут з вами лучає ся — клену ся Гефайстом — не мав. Чого ви хочете від мене? Коли я скажу, що той, хто дошукує ся в українського побутовця процесу думаня, осьмішить ся і покличу ся на свій твір, то з того — настирливий чоловіче, — вийде чейже, що той сам варвар осьмішив би себе, коли би шукав глибшої гадки в моїй Ілїядї і Одисеї. Нї?

Побутовець: Воно так є. Але я опираю ся на авторітетї одного з наших письменників, котрий на кілька днїв перед остаточною блямажою Шукрі-паши і собі — вабив одного українського критика тим, що почувши від нього постулят в сторону глибшої гадки, сконфронтував його в ту мить з вашою Ілїядою і Одисеєю і показало ся, що згаданий критик як той казочний василиск, узрівши свій образ в зеркалї, таки на першій шпальті часописи впав в море забутя як „Титанїк" і може тепер в Адї над рікою Стиксом читати собі ще раз ваші побутові новинки. Тому і покликано вас, дїдусю, до того, щоби ви відіграли ролю ратуючого, оборонця і натрова для тих ваших письменників, що заприсягли ненависть гадцї взагалі, а глибшій гадцї з’осібна. Щож тут таке дивне ? Скажете може, що у вас — в глибша гадка ? Скажете може, питаю ся ще раз, що у вас є взагалї якась гадка, проблем, ідея якась ? Не ди-віть ся на мене так грізно своїми слїпими очима, а відповідайте ! „Давай проблєм" — кличуть в нас критичні книжники. Якже буде?

Гомер: Коли вже так, що мені конче треба висказати ся про проблем у мене, то я мимо того, що я з пошани для культури вашого віку, сказав з початку про мої твори, можу зі спокійною совістию говорити про глибшу гадку в моїй Ілїядї і Одисеї, не потребуючи бо­ятися того осьмішеня, яким грозить ваш суво­рий письменник. Бо я, знайте, даю цїлість житя мойого народу, народу, якого ви вже тепер не бачите, бо його вже від віків нема. Чиж вже тимсамим образ того житя, о скілько я його змалював в цїлости колишнього істнованя — не є для вас проблємом і жерелом найглибших га­док, коли ваш мозок взагалі здібний є до тако­го дивленя на мій твір, що є в силї витворити гадку ? Те, що для мене було побутовщиною, те для вас є проблемом, бо ви на кождім кроці стрічаєте ся з чимсь собі чужим і — о скільки не задасте собі труду поглибити мене — незро­зумілим. Тому не мішайте мене, коли ласка, з вашою побутовщиною. Ваші побутові вироби іменно не мають того овиду, на якім я малюю побут мойого народу. Чиж не старав ся я дати — даруйте те слово — великан­ський овид і стнованя? Яж не хопив ся лише одного прояву житя. Як ось ваш один автор бориславського закону і не кручу ся над ним в колїсце, як чміль — я з'о­бражую мій нарід у всїх проявах його істнова­ня, мій пане. Показую його в житю домашнім, суспільнім, воєннім, релїгійнім і позагробовім. Показую його мужів у всїх відтїнках людської вдачі і показую його жінки в їх відносинах до тих мужів. Малюючи пращанє Гектора, або ма­люючи роботи на полї в спеку — тодї, коли описую Ахілевий щит — я там старав ся навіть зняти ся понад вузкий круг своєрідної побутов­щини, а схопити ті вічні складники людського житя, які є і у вас. Чи пригадуєте собі, що по­слїдний круг на щиті Ахілля — се океан ? Не­хай той безмежний океан буде вам символом безмежного овиду, на якім я розмалював відо­ме менї житє. Я старав ся його схопити наче в останнїх межах на поздовж і в шир, допрова­джуючи малюнок землї аж до тої точки, де во­на перестає бути землею людий.

Я старав ся житє схопити в його вершинах, з'ображуючи моєю невмілою рукою те найвисше, що може сотворити людський дух, іменно — божество. Адже і у вас божество, се найвисша духова ідея? Лиш що я бачив своїми слїпими очима богато богів і бачив їх в чисто людській подобі, бо так дитинячо ще думав мій нарід, а я був його любячою дитиною. І старав ся я схо­пити житє в його темних глибинах, бо я малю­вав невмілою рукою глухий сьвіт смерти і що знав про нього — те вам сказав. А зрештою я заглянув у всї закутини житя мойого народу. Я з'образив вам, як він терпів, як бо­ров ся і як веселив ся. Розказую про те, як дух мойого народу в наслїдок злочину одного чоловіка лїтами цїлими шукав спокою, як той злочин одного чоловіка заворушив людьми і бо­гами, як він нїби став жерелом великої смерти і великого опрощеня. Того опрощеня долї, якого тихий проблеск лелїє любим промінєм над ща­сливою землею Феаків, а опісля повним сонцем сходить над хатою побідоносного Одисея. Від гріху — до визволеня. Як сказано: хто як хоче дивити ся на що. Для одного ся справа з Оле­ною, се лиш — по вашому сказавши — кримі­нальний роман, а для другого вона злочином житя, про який і ви чейже говорите — нї? Я старав ся з'образити всї ті почуваня, які вас мучать і ущасливлюють: почуваня любови, не­нависти, пожади, суму, болю, радости і вічної туги за красою — бо чому Олена не має стати символом туги за красою в моїм народї ? Коли я пірванє її зробив каменем угольним мойого співу, то я хотїв тим висказати, що мій народ все боров ся за красу. І тим я увіковічнив той рис його вдачі, який ви ще до нинї вважаєте несмертельним. Бо котрий нарід лишив вам по собі стільки краси — що мій? Що вам лишили Римляни? Вони вам лишили свої закони — сю штуку, якої цїлию в управильненє буденщини, а не творенє краси. Але я співець, я прочував, що мій гарний нарід, колись зникне в безвістях сього океану, що обмежував щит Ахілля. Там на тім місци, де я говорю про те, що роди лю­дий наче ті листки спадають з дерева і гинуть безслїдно. Я зітхнув так, як і ви зітхаєте над гро­бами ваших дорогих, бо те менї було проблє­мом, проти якого я був безпомічний. І тому я хотїв зберігти його від тої долї листків і дав вам образ його цїлого, на найширшім овидї розстелюючого ся побуту. Але побутовщина ся в моїх творах всеж таки дає все найвисше і все найглибше, що було в моїм народі, навіть попри те, що мої наслїдники були глибші як я. Коли-ж по­бутовщина, се нїби такі малюнки, що в них не­ма нїякого проблему, себто нїякої з тих глибо­ких гадок, які ворушили народом в сю хвилю, в якій поет його побут тут на земли малював, то мої твори — мій пане — не є нїякою побу­товщиною. Вони є вічним відблеском одного вічного житя. Колиб мій нарід був жив ще глибшим духовим житєм, колиб був мав ще глибше думаючих героїв нїж Нестор і Одисей, то я певно був би зобразив одно і друге, бо я не сидїв лише в Борислополю і не чатував тіль­ки над закопом Треноса і не вигадував опісля в тиші моєї кімнати ріжних припадків з ропою, лиш зі мною творив цїлий нарід і що в тім на­родї найкрасшого було, те я розмалював. Ось і моя побутовщина — о ви український, бого­витий Аполльоне!

Побутовець: А щож ви, батьку в та­кім разї назвете властивою побутовщиною?

Гомер: Побутовщиною в злім значіню називаю переношенє ріжних примх долї в шту­ку, осьтаких собі случаїв, що десь там комусь лучили ся, не знати по що і на що. Які є відір­вані від цїлости суспільного і духового житя віч­ного чоловіка, обмежують ся на якийсь кут, я­кий про себе може бути дуже значним, за теж в цїлости істнованя є зникаючою нулею. Значіня для штуки набрав би він щойно тодї, колиб в ньому дїяло ся щось, вчім чоловік міг би віднай­ти свою вічну долю. Не долю якогось блазня, котрому случай кинув під ноги стілько а стілько каменїв або стільки а стільки мішків золота встромив в руку — лиш доля, що пливе з як найглибше обснованих обставин, які всюди — на кождім закутку землї — і все повторяють ся і завсїди вражають нас неминучою конечностию своєї грози чи пак — краси. Тимчасом побутов­щина дає все лиш такі подїї, які випливають зі случайних, лише під дану хвилю живучих обста­вин і тому вони подібні до тих баньок, які тво­рять ся на поверхни води. Дивлячи ся на них, ми все думаємо, що могло бути инакше, і тому здав ся нам, що побутовець непотрібно нам їх з'ображує, бо забував за саму струю житя. А чому він їх такими з'ображує ? Тому, що йому не хочеть ся подумати про глибше їх сполученє з основами житя. По­бутовець дивить ся на дерево, описує листки йо­го і галузє, а мовчить про корінь і про землю, з якого воно виростає. А се само про себе є неінтересне, які є ті листки. Попри їх форму хо­тїли би ми також довідати ся, чому вони є такі. Розумієте мене?

Побутовець: То кажете, штуки без т. зв. глибшої гадки нема і не може бути ?

Гомер : Нї, — хиба що письменник не має сили добути зі себе глибшої гадки, а тодї його штука нїчого не варта.

Побутовець: То лиш нїби гадка цїнить ся в письменстві?

Гомер: Тільки гадка. Тимбільше у вас, в XX. в. Бо на те ви жиєте вже, як кажете, 1913 лїт. Але ви, варвари, ви робите инакше. Ви сто­їте низше того, що я в молодости людства тво­рив і ще робите менї сю кривду, що покликуєте ся на мене, отже дивите ся на уровень минув­шини, замість, щоб ви глядїли на уровень вашої будучности. У вас в лише амбіция, але крім ам­біциї або мало, або нїчого, або лїнь і незнанє того всього, що люди потворили попри вашу по­бутовщину. І тому я ще нинї скажу Плютонови, що у вас є такі письменники, які впадають в лють, коли їм говорить ся про кардинальну признаку письменника, — про гадку — і попрошу його, щоби мене спас від найбільшої прикрости, якою мене може скарати.

Побутовець: Щож се за прикрість?

Гомер: Покинути елїзейські левади і про­хожувати ся на Новітнім Парнасі в товаристві — українських побутовцїв.

[Дїло]