З-під Львова.
На зборах "Народної Ради" між иншим відбув ся рід громадского суду над тими, що провинили ся против громадскої справи. Славно! Так має бути! Наша рада — народна, громадска, а громадска рада і судить переступників в громадї та против громади. Отже зовсїм нїчо не маю против того — котюзї по заслузї! Тілько-ж менї здає ся, ще коли на зборах тих деякі члени, в одушевленю для народних идеалів, висказала слова таки терпкі, як "ренеґати", "запроданцї", — то мусить стати ясно, до кого се мав ся відносити.
По моїй мисли і довіднім пересвідченю всїх нас — правдивими запроданцями єсть львівска і віденьска шайка "обєдинителїв" і аґентів "благотворительного комітету". Тим належить ся слово "запроданцї" і слів нема на их ганьбу і нечесть. На провінції єсть хиба мала горстка людей, що унесли ся панрусскою идеєю, і то суть звичайно люде молодші, вийшовші з найновійшої львівскої "обєдинительної" школи. Ті люде суть бодай о тілько чистїйші, що мають чисті руки, мають хоть подобу людску. Братя! против тих мусимо сміло і рішучо виступити і напятнувати их, як то учинено на зборах, ударити на них, щоб здавити их, — то суть вороги нашої святої справи, — то янічари, захоплені з руских дїтей, такі самі запеки і завзяті, як давнїйші справдїшні янічари! На них указуєм, хоть их не боїмось, бо наша давна козацка сила не одних таких повалила!
Але оправдано виступаючи против перших і других, навіть в розгарі не треба забувати, що по-за ними стоїть много а много людей наших, що мов ті полонені невільники стояли і визволеня ждали. Вража сила, нужда та біда их полонила! Они під напором противним стратили і силу, і смілість, і самосвідомість, — неволя та нужда их понижила, але все они наші, в них бьє щире серце для руского народу. Братя! ми до них з щирим серцем идїм, по братерски, подаваймо им руку, не понижаймо их, — то ще наші! Ах, братерства братнього нам треба! То братерске почутє затемнили у нас Скандинави, — віджило ж оно в щирій козацкій груди, а тепер знов мало би упадати?! Менї здаєсь, що так не буде, і то, що говорю, то не лише з своєї мисли, — то в дусї много а много одномишленників, що були-смо зібрані на зборах "Народної Ради" і тими думками обмінювали-смо ся, — менї здаєсь, що то думка і видїлу Ради і майже всеї Ради. Хто знає наше тяжке руске лихолїтє і бідованє під кождим взглядом, той много а много простить хоть-би і тим нашим шкаралупникам.
А крім того не все ще в тій справі. Суть на провінції многі щирі прихильники народу і єго добра, щирі з посвяченєм роботники, знані або тихі і незнані, котрі доси явно не стояли з нами. Що они доси не стояли під нашим прапором, то й самі ми де-що винні. Винні ми, що той прапор ясний і виразний не видвигнули давнїйше в гору.
Красно тую справу пояснив посол о. Сїчиньскій — для чого ми опізнились, — але все ж мають оправданє тії, що до нас не пристали скорше. На око мали причину многі тут вагати ся, бо для тих, що стояли і приглядали ся з далека, могли представляти ся з сторони наших дїятелїв всякі сумнїви і суперечности. Межи собою ми знали, що идея наша і справа наша чиста і свята, але хитрість ворогів домашних і чужих, всякі позори і обставини, та й деякі ексцентричні, поривисті виступи і заявленя людей з нашого табору, як людей з віддїлившої ся тепер партії радикалів, неясностію і туманом покривали руску справу. Були й деякі малі похибки в перших поступах розбудженого народного житя, хоть тих люде свої і вирозумілі не повинні були видїти. Винна-ж таки була тут завсїгдїшна хиба руского народного темпераменту — нерішимість. Тож не можемо знайти слів вдяки для посла Романчука і товаришів, що прапор народний виразно виписаний раз піднесли високо в гору, щоб видїли і свої і чужі. І чужі і свої пошанують єго, а єсьмо певні, що під тую хоругов вся руска сила згорне ся, як то й видно уже з прилюдних заявлень признаня і подяки, і як то засвідчили також величаві збори "Народної Ради". Під той прапор пійдуть всї і тії, котрих мали ми за втрачених, — але ми з своєї сторони на них каменем осудженя не кидаймо, най нас Бог хоронить від всякої несправедливости!
Як з одної сторони смію піднести осторогу перед несправедливостію громадского суду, так з другої сторони підношу, що нам доконче треба громадского суду. Не одно зло, яке вкорінило ся у нас, то з сеї причини, що у нас много провин против громадского добра поблажає ся. Але я би тут тримав ся слів Спасителя, котрий каже, що "єсли провинить ся брат твій, обличи єго в присутности двох трех свідків; єсли вас не послухає, скажи церкві; єсли церкви не послухає, тогди можеш єго уважати за поганина або непоправного". Перед суд двох-трех т. є. тїснїйшої громади повинні ми завізвати своїх людей, — чи то провинивших ся, чи недоброохотних — благорозумно і ненапастливо, але сміло, неустрашимо і рішучо в кождій справі, через котру терпить добро народне, — жадати виясненя, домагати ся поправи, маючи до того право всї і кождий з осібна тогди, коли ходить о загальне добро народної справи. "Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, докоряй, погрожуй, благай з всяким довготерпінєм і наукою" — як каже св. Павло.
Такій суд тїснїйшої громади був би конечний і певно спасенний — приміром межи священьством на их соборчиках і подібних оказіях. Много межи нашими священиками людей щирих, цїлим серцем народовцїв, на котрих щирість можна пoлагати. Але! смію пригадати им давні святі часи з студентского житя, коли идея українфільска і народна першій раз одушевляла их і правдиво освящала молодечі серця, ублагородняла всї их молодечі пориви, що годї було і подумати, щоб чим нечестним било то серце, що віддало ся чистій народній справі. Які ми були тогдї ревні, неустрашимі, не поборимі проповідники своїх идей! Смію пригадати им, як тая идея проводила им на університетї і в домашних трудах в семінари, як скріпляла і одушевляла их до працї й труду над самими собою, до читаня і науки, щоб стати колись гідними сподвижниками подвійного апостольского званя: апостольства Христової науки і апостольства идеї народної — народолюбства! До одної і другої почувались ми з обовязку, одна і друга плила нам з серця — як красно одна і друга з собою гармонізували! Гей, милі братя! де тії часи дїли ся! чи нема в нас уже того самого духа, того огню?! Що єсть єще, свідчать подвиги многих одиниць з священьства, свідчать хоть-би збори "Народної Ради", де тілько священьства було. Але, менї здає ся, що тая сила молодечого чутя троха остигла, той порив серця ослаб — практика житя охолодила троха серце і, хоть щирість та сама, але сила не та сама. Нинї щоденно можна досвідитись, що тії горячі давні апостоли св. правди і народовства найсвятїйші свої чувства і идеї дозволяють висмівати і каляти холоднокровно, рівнодушно, без оборони своїх святощей! О пропаґандї своїх идей нема бесїди, а щоб покликати перед суд громадскій людей свідомо чи не свідомо шкідливих або і злобних, о тім годї доси було й подумати! А того треба і конче треба: того давного одушевленя, того почутя своєї правди, тої спільности і єдности давної, того смілого виступленя в оборонї правди.
Подаю під загальну дискусію: конечну потребу лучности і спільности людей одних идей, потребу громадского суду і потребу громадскої дисципліни — на провінції. Після моєї гадки они много а много покотили би нашу справу на перед.
Висказуючи ті гадки, маю щиру интенцію хоть маленьку цеголку докинути до народної будівлї, а здаєсь менї, що питаня братерства, справедливости і оборони правди — то питаня фундаментальні і жизненні.
Петрів з під Львова.
[Дѣло]
29.01.1891