Лумера.

(Посвята д. Михайлови Павликови).

І.

Жив Іван Притика іс своєю жінкою, Аницею, на попівскім лані за снопи. Сонце вже зайшло, а вони все не покидали роботу, бо тоти, що жнуть за снопи, раді би ще хоть іс кілька снопів докинути. І в гадці собі немають, що сегодня лиш раз йіли, як коли тоті пани не зважають на ціну напитків, чи вони дешевші чи дорожчі, але пють загалом, як уже розсмакують. По Аници так не пізнати було, що вона змаргалась роботою, але за то Йван лиш зуби вишкірив. Він був таки май май у літах (це в него друга жінка) та слабовитий, а що не йів нічо від самого ранку, то так ізголоднів, що ледви не ледви дотяг до вечера. Скілька раз уже єго охота зберала, шпурнути серпом та хоть побалакати за йіду (усе би душу відвів), так же не міг ізважитися, бо, видить, жінка жне а й раз не застогне; хіба ж єму до неі з йідою підходити? Ніяково. Чи з гіркою чи з якою вже там бідою діждався Йван сумерьку, а про йіду й словом не натякнув.

Оже, як уже вертався до дому, то хоть як намагався ба за се ба за то гадати, ба за се ба за то говорити, а оже таки не втерпів, але запитався жінки: "Ци є що в нас дома перекусити?" "А що ж би було — говорить Аниця — хіба ранішний борщ — тай то без хліба". "Найби — каже — був і здохлий пес, лиш аби йісти, бом такий голоден, аж єм ісплас!"

Правда: полекшало трохи Иванови, як учув за борщ, але за то він єму в голові так і застряг. Що Йван намагає міркувати за снопи, кілько зажав, що хоче звести бесіду на паця, що єго купив за 50 крейцарів, так не йде: стоіть борщ у него перед очима в великій макітри, а в нім застромлена ложка як коли той полонник, Іван на таке про своі дни забуває: лиш от — посяг би за тоту ложку велику як коли полонник. "Гріх відай — міркує — таке гадати, а от би з радноі душі за це поговорив". По сім єго аж досада зберає на Аницю: "Чому ж би йійі — каже в собі — хоть, мой, не згадати за борщ, що такий він а такий: стулений або трохі теплий, буде єго з макітря, ци с пів миски — ци як там уже... А то: здудурила серп на плечі та дрібоче ногами, неначе б у неі не така душа як у мині. Може воно тому, що вона молода а я старий!" Так собі Йван гадкує, а сам такий сердитий як пес жирний, як вовк голоден. А Аниця — ні гадки собі — йде та росповідає за пшеницю, що буде нашоі — каже — пів воза, а зажатоі пів: якось — каже — перезимуєм. Лишень здалобися — каже — острішок поправити, бо завсіди затікає. Іван на це бовтне що бовтне, а в середині аж кипить: "Що ця — говорить у собі — розбалакалася, як іс храму йдучи? То — то я йійі зараз хавку заткаю! Та що ж бо я (сам себе уговкує) жінка ж у це не виновата. Iгi! (так сам на себе) Воно міні з голоду так, ци що? Се відай не голова моя таке прибандурює, але жолудок". По такій гадці стало Йванови омпно. Він ухнюпився, замовк як води в рот набрав тай мовчки приплентався домів.

II.

Дома що Аниця стає поратися коло хати, а Йван за нею снуєся як тінь, та все гадає: "Що ця? забула за мене? Так гий вона сама тут у хаті: і не згадає за йіду". Аниця с хати — він за нею, Аниця до хорім — він за нею, Аниця до пацяти — він за нею, ходить та вже таки допоминаєся: "Дай та дай міні того борщу — най хоть похлептаю". "Та погодіт — (Анися свому викала, бо така проти него гей донька) — погодіт — каже най попрячу". "Ти собі тото вітак, а міні давай борщу".

Аниця, щоби скараскатися, насипала в миску студеного борщу, поставила на стіл, а сама стала горнець вимивати.

Ий! як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдерає. Що як він із вагою тягне помало рівненькою дорогою, а під гору як упреся з усеі сили та здрібоче ногами, так іще го й стримувати приходеся. Але за то на самій горі стає віддихуватися. Так і Йван: вийів борщ тай віддіхуєся-віддіхуєся, аж ізгоді говорить: "Відки варе це в тебе біб?" "Що? Який біб?" запиталася Аниця. "Як який? У борщи! Щос ізо троє зеренців було". "Хрестіться! та то голий борщ, де єму до бобу?" Іван лиш випулив очи та дивом дивним іздивувався. По єго обличю так і пізнати було, що він щось богато в своій голові міркує. Тай таки багато міркував, ось до чого доглупався: "А а-а — проговорив до своі — я дивувався, чо'це тот біб подрашпав міні язик гей шкрабками. А то воно — аді! таргани. А я ще й розкусював. Цебра, Аничко, цебра — пилуй. О-ох кишки в собі пірву!"

Кинулась Аниця до цебра, а Йван не ждав: зігнувся в каблуку, затулив рот долонею та до дверий та на двір та до плота. Уймився обома руками за колик, пустив голову меже руки, подав ноги назад тай таки — минаєся чоловік. Це все сталося за малу хвилинку — от як слово сказати, заки він добіг ід плотови. Але коло плота то таки добрий час помучився, бо одно що ззів борщу повну миску, а друге: за кождим разом, як лише мигне з него, так він і нагадає собі тарганів, як йіх розкусював, то ще му дужче вритно стає. Таке тото! Яка надія була на борщ, а він от як ізмарнувався. Не одно на світі так марне проходе!

Аниця ж покинула цебер та стала посеред хати ні жива ні вмерла. "Бідний мій світку! Що тут робити та що тут діяти?" Вибігла вона до чоловіка тай таки діправди не знає, як собі порадити: заткати го не заткає, а конешне щось та треба робити. Отож вона стала навкруги него ходити та відказувати: "Най Господь бороне та заступит усіх ирщених тай нас. Це якесь насланє. Це пороблено. Хтос і нам завидує, не діждавби днинки святоі побачити!"

А Йван, як викинув іс себе борщ аж десь до тогідноі паски, то взяв стогнати. Постогнав-постогнав, пустився колика та трохи не впав до землі, але Аниця піддержала тай увела до хати. Іван висадився на піч, ляг на заді тай: "Відай — каже — вже не дочекати до завтря". Аниця й собі зажурилася, забула й про вечерю, не спить усю ніч, бо то як той каже:

На печи на заді сидит потіха,

З неі ся суне як просо з міха.

III.

Занедужав Іван, іс печі не встає, а Аницю вже й робота не береся. Переказує піп через люде до Йвана, щоби йшов дожинати, ба й посилає нарочно наймита — не йде ні Іван ні єго жінка. Отець Кабанович россердилися: "Що то — каже — мужик гнилий! Не йшла би тота жебрачія робити, але, пані, пє дома! Пішов би я — каже — сам до него та порозгонивбим лайдаків (бо се, пані, загибіль народа) але тепер ніяк: така духота на дворі, що прийдеся пропасти! Та бо ця, пані, духота не лиш мині шкодить, але й моій пшеници, бо десь песі мужики тепер нічо не робя, десь один із другим зайшов у кукурудзи в холод тай спить, а робота пропадає (гет руский нарід, пані, ледачіє: піде до жидів у найми). Коби ж я так міг вихопитися в поле, я ж би йім показав, як бим якого не застав при роботі. Але тепер, пані, не можлива річ вийти, а вечером хоть і вийду, так мужики холодом озмуться до роботи. — Але ж духота! кортить мене в сад у голод, так ніяк. Найко до перед вечера; не піду в поле, то хоть до того Ивана навідаюся".

У передвечері по тій дорозі, що попри Йванову хату, так то не бочка котиться, не віз іс снопами сунеся, це отець Кабанович не то качаєся не то йде; неначе тота в байці. Що одного часу та якась, бачу, таку штуку втяла, що ні йіхала ні йшла, ні летіла, ні пливла; так і отець Кабанович. Правда: з близка придивитися — якось він тими ногами перебирає; так же не двома: тим двом помагає ще палиця, груба-прегруба бучяла. Отець не носить палицю з ласки та на втіху, але, очивидя — єму йійі треба, так як у слоту під вагу третого коня. Та діправди ішов він так, як слабі конята з вагою болотєм: прійде що прійде тай стає віддихуватися. Тай усотавсяж: лице му посиніло, очи на верх вилізають, голова аж у бік перекривилася, так, що крихітку було й шиі видко (а сесе дуже рідко лучаєся). Таку то жертву зробив іс себе отець Кабанович, заки зайшов перед Іванову фіртку. Та тут лиш рукою махнув: "Це — каже — й гадки нема пріпхатися". Отож він віддихався, уймив палицю в обі руці ціпко, припер долішний конець до землі тай увалив на ню всю ваготу свого тіла. Дарма, що палиця груба-прегруба бучяла, аж угризлася в землю, оже ще й угнулася під ним. Таке собі отець Кабанович прибрав місце тай заверещав на все горло, так аж аби до хати голос дійшов: "Чому ви на роботу не йдете? Пияки! злодіі! Я вас у кременаль віддам!"

Як раз ув осесь час Аниця поралася коло печі: готовила вечерю для Ивана. Випросила в сусіда трохі "молочка", бо на ню такий час найшов, що хоть — як то кажуть — за боки та навприсядки: є вода, ще коби муки, тай готова кулешя. Сама Аниця жила пісною барабулею, а для Йвана то десь омасти випросить, то борщик забілить, а тепер ось приспособила молочка, бо з Іваном щось недобре коілося. Він від самого досвітку раз-ураз йойкався та приповідав: "То-то ми! то-то ми! йой то-то ми!" "Та як вам — допитуєся Аниця — болит? гірше вам?" А Йван: "То-то ми! йой то то ми!" Аниця в гадках стала та в голову заходе: "От умре... бідний мій світку!... Недоідає... це від лихого харчу... а то нема хоть гинь! Скочити хоть де молочка". Сюда не туда постарала вона того молочка тай як раз у ту хвилю, коли піп ізверещав коло фіртки, готовила єго та на крик покинула, а сама с хати.

Як уздріла попа коло фіртки, то так гей би йі поза шкіру мурашки пополазили. — Ага! це на роботу — погадала Аниця, пустилася попови до руки тай: "Так і так — уповідає — знемагає мій чоловік. Оногди іззів студеного борщу, а там лучилося щось ізо троє зеренців бобу... та що, ізбридив собі тай заслаб". Вона вже й не розповідала за свою догадку, що то пороблено, бо отець Кабанович, великий народолюбець (і "Дѣло", бачу, пренумерує) нищив у народі забобони. Нераз — піди хто до ворожки або хоть натякни що за відьми, так піп зараз: "Ти, грішнику — каже — Бог за тебе всіх Русинів карає. За покуту — каже — принесеш міні на церков гарнець раків тай два дни підеш на толоку". А вітак — по такім патріотичнім подвизі, сам пускає безіменно дописи в газети, що в такім то а такім селі жиє такий а такий священник, отець Кабанович, великий патріот і народолюбець, що нищить темноту меже народом а засіває зерна просвіти. Слава ж єму, мовляв, за те; дай Боже, аби такі люде й на камени родилися"!

Одначе, хоть Аниця й промовчала за поробленє, то попови й тота бесіда не була по души: "От який міні — крикнув — пан вельможний: ізбридилося єму! Аді, жебрачія: збридило ся! Знаю я вас дармойідів: лінь — не хоче, пані, робити або де перепився".

Аничка на сесе борзенько залепетала: "Бігме, паноченьку, правду вам кажу. Дай Господочку милосерний, аби я з осего місця не рушилася, аби міні руки покрутило, аби міні ноги відоймило, аби міні ота повілазили, аби міні мову умкло, як брешу! Бігме, паноченьку, ізбридив собі тай заслаб. Я вже собі гадкувала й до знахарьки.." вирвалося Аници, але вона зараз перестала. Так же піп не в тімя битий: єго не обдуриш: "То так? Тобі до знахарьки захочуєся, тобі до диявола? Того ти так бідуєш: то все, пані, кара божа. Прийди ко ти, сарака, до сповіди, бо як меш ізволікати, то я тобі, пані, й покути не дам".

Аничка спудилася: "Я, паноченьку, більше не... то то, я... От я іс своім радилася, ци нам до знахарьки, ци службу наймити. Та мій старий не похочує: то — каже — до знахарьки треба на друге село тай то ще йійі треба щось і дати, а в нас — дасть біг; а службу — каже — в своім селі мож наймити тай то відробиться; а воно — каже — однако помагає". "Службу — каже піп — то й я би тобі радив, лиш іще би здалося й до лікаря пойіхати. Чоловік повинен уживати земских средств на слабість тай на духові не забувати, бо всяка слабість з допусту божого. Тому тобі треба й лікарскоі помочи і службу божу наймити". "Та я би, паноченьку, рада до дохторя, бо кажут, що помагає, але в мене нима — і грейцаря, паноченьку, нема. Я би просила, ласки божоі тай вашоі, ци ж би ви нас не запомогли хоть левом, а ми би відробили Тай може би... конинки, паноченьку! Бігме, паноченьку, я би й відробила і що свята церьковного на толоку ходилабих, а в зимі то й у будну днину".

Панотець призадумався: "Вас варта запомагати? Тепер ти міні і з сим і з тим, а як я тогід посилав за тобою на толоку, так ти ще й писок розпустила: "Не піду — каже — на попа робити, най собі найме! А тепер ось як: і відробю і на толоку і сесе й то-то. Ні! посіяла, збирай: наймав я, наймиж і ти. Гадалась, багато міні лиха вдієш, аж це: прийшла коза до воза".

Аничка аж до землі кланявся та зазулею просить та неначе та дитина оправдуєся: "Бігме, паноченьку, не казала я таке. То вам понабріхували. Не пішласме тогід, бо ніяк було: ба сесе ба тото. А тепер, бігме, паноченьку, правду вам кажу, ходитимем обоє, коли загадає те. Бо й що-ж? коло хати в мене роботи, що за ніхтем, а то — аби перегодуватися хоть дома, хоть у добрих людий. Я готова коло вашоі роботи й днювати й начувати ци в полици коло хати, бо я вже гадкувала — коби на службу, а воно однако: аби перегодуватися.

Піп ніби з нехочу заговорив: "Та вже... аби не говорили люде, що я без милосердія. Та прийди. Лиш мині все щось гейби шептало, що ти мене обдурюєш". Аниця хотіла говорити та піп не дав: "Но-но — сказав — не ляпай. Ти хоть кого то бись переговорила: масненька ти на язик. Памятайте, щобись відробила, бо я би тебе обезвічив. Уже ти дам лева тай тоту кобилу". По сім слові покотився піп до дому, а Аниця побігла в хату доготовлювати вечерю.

(Конець буде).

[Народ, 01.02.1891]