Колись цей дзвінко-барвистий, «усміхнений» світ народної ікони зустрічав «своїх» і гостей майже в кожній українській хаті. Мальовані сільським майстром поміж клопотами з господаркою, худобою, полем\лісом, ці життєрадісно рум’яні Бог-отці, Ісуси, Богородиці, Миколаї, Юрії, Варвари не осуджували, а, скорше, співчували і підбадьорювали, що все так не буде... Бо хто краще за них мав розуміти, як непросто живеться простому селянинові поміж законами небесними і земними.
Цій «хатній» сторінці українського сакрального іконопису історія залишила не так вже й багато часу – менше ста років: поміж серединою ХІХ ст. і Першою Світовою. Скільки тих ікон було намальовано, де і хто малював, сьогодні не знає ніхто. Вчених від мистецтва і етнографії довший час не цікавили ці «непрофесійні» образи, а час і прогрес не залишили їм жодного шансу в боротьбі з дешевими і «гарними» паперовими образками. Тож виставка «Коли святі усміхаються» в Національному музеї у Львові вперше в такому об’ємі зібрала хатню ікону на дереві наївного письма Буковини, Гуцульщини та Покуття з музейних та приватних збірок. Це – результат майже чотирирічного дослідження наукових працівників музею Романа Зілінка і Остапа Лозинського.
Роман Зілінко і Остап Лозинський в процесі
Як розповів куратор виставки Роман Зілінко, основою виставки, яка складається зі 170 ікон, є збірка Національного музею (близько 50 пам’яток), шість залучені зі збірок Музею народної архітектури і побуту, декілька – зі збірки отців Студитів і колишньої колекції отця Харкавого (яка тепер є в семінарії), решта – з приватних збірок, бо якраз в останнє десятиліття ці ікони нарешті почали активно збирати.
– Виставка завершила рік Шептицького у Львові. Чому саме народною іконою, а не чимсь, більш безпосередньо пов’язаним з Шептицьким?
– До ювілею Шептицького ми зробили експозицію в старому корпусі Національного музею, на Драгоманова. А вже коли планували традиційну щорічну репрезентаційну виставку на кінець року, до Андрія, наполягли на народній іконі. Нашим завданням є показати цю унікальну традицію. Вона є маловідомою, але нею щораз більше цікавляться, і хочеться показати найкращі речі, показати джерела народної культури, і представити це явище якнайширше. На виставці можна побачити практично все, що є у Львові (ікони з тих колекцій, до яких ми мали доступ), з народної ікони Гуцульщини, Буковини, Покуття. І ще трошки ширшу географію: є ікони з Радехова, з Жовківщини, з Тернопільщини, з Франківщини.
– Тобто, це ікони, мальовані самодіяльними майстрами що називається «як сі вдалось», як вони вміли і розуміли, дуже умовно дотримуючись канону.
– Питання канонічності ікони виникло щойно в ХІХ ст. в середовищі російських богословів. Щодо ікон, мальованих народними майстрами, то вони, безумовно, дивились на церковні взірці, але трактували їх на свій розсуд. Ми почали свою виставку з галицької народної ікони, щоби показати дещо ширший ареал цього напрямку і багатство цієї традиції, про яку ми так мало знаємо. Крім цього, маємо тут кілька більш давніх церковних ікон, щоби показати джерела горизонтальної фризової композиції та іконографії народної ікони. Народні ікони Галичини, Гуцульщини, Буковини, Покуття, а також Поділля, Наддніпрянщини, Чернігівщини часто є в формі таких довгих горизонтальних полотен чи дощок, де рядком будуть зображені обрані святі. Ця композиція походить від епістилії (з грецької «поставець») – довга дошка, яка ставилась на первісні передвівтарні перегородки. На ній зображалась ікона Христа в оточенні Богородиці, Івана Предтечі та святих, що схилились до нього в молитовних позах. Одним з таких пізніх – кінця ХVI ст. – прикладів на виставці є хрестоматійна пам’ятка з Ісаїв, де рядком зображені Архангел Михаїл, Св. Миколай, Богородиця Втілення і Св. Параскева. Що доводить, що іконографія народної ікони не взялась нізвідки, а походить з церковної традиції.
В XVII-XVIII ст. була дуже поширена народна гравюра – це був найдешевший спосіб отримати зображення зі святими. І на виставці є цікавий приклад застосування цієї гравюри: ікона невідомого походження з Буковини чи Закарпаття – оздоблена дошка, на яку наклеєні дереворити з образами Параскеви, Богородиці та Іван Сучавського. Так могла виглядати на той час хатня ікона в не дуже багатих господарів. Бо ці відбитки коштували копійки, вони друкувалися не тільки у великих друкарнях (Почаєві, Крилосі, Львові), але й у маленьких. Зрештою у майстра в друкарні можна було купити кліше (матрицю) і штампувати ці гравюри самотужки, а потім продавати на ярмарках чи під церквою. Такі гравюри були поширені і по церквах – це був дешевий спосіб оздоблення церкви, такого собі тимчасового іконостасу. Реставратори часом знаходять залишки таких гравюр на вівтарній стіні. Отже – це початки традиції.
– Власне, що думають наші дослідники про передумови виникнення явища хатньої ікони?
– Хатня ікона розквітла в ХІХ ст., коли вже в селі з’явився якийсь достаток і можливість купити до хати якусь мальовану річ. До того часу в селянській хаті могли бути хіба прості різьблені речі, переважно хрести. А вже в ХІХ столітті по всій Україні, від Чернігівщини і Сіверщини до Бойківщини і Лемківщини з’являються різні регіональні осередки майстрів хатньої ікони, які пропонують недорогі, мальовані на полотні, дереві, склі ікони. Ця традиція проіснувала короткий час. Найбільш ранні відомі нам ікони датовані серединою ХІХ ст., найпізніші – 1910-ті роки. Відповідно, це лише два-три покоління майстрів. А згодом з’являються так звані «олеодруки», які спершу існували паралельно, але з часом почали витісняти мальовану хатню ікону. Бо вони були дешевші, вони були кольоровіші, а, відповідно, «гарніші». А в радянські часи, в 1960-70-ті, їх замінила розмальована ч/б фотографія, яку продавали по потягах і базарах. Наразі нам йшлося показати саме цей період народного примітиву\наїву в іконі. Якраз на Гуцульщині, Буковині і Покутті маємо «чистої води» народне мистецтво ікони.
– Чому саме тут? Найбільш віддалений від цивілізації край?
– Важко сказати – чому. Відчутно, що майстри, які малювали ці ікони, на щодень займались традиційними роботами в полі, а ікона була для них певним підзаробітком. Ми дуже мало знаємо про те, як виглядало то мальовання, хто то малював? Хіба можемо говорити про те, де їх знаходили. Але поки ці ікони опинились на цій виставці, то вони різні руки перейшли, тому ця інформація теж досить умовна. Але якісь регіональні особливості згрубша окреслити можна. І ми їх так умовно і ділимо: буковинські пам’ятки (їх, до речі, є найбільше), Покуття (Городенка, Коломия, Богородчани), і Гуцульщина (Косів, Кути, Старі Кути…). Чим вони відрізняються від народної ікони з інших регіонів України – що це не були ані цехові майстри, ані артілі, які працювали на більші замовлення. Це суто роботи народних майстрів, але ми практично нічого не знаємо: хто це малював, звідки ці речі….. Зараз ми вже багато знаємо про ікону на склі. Завдяки альбому Оксани Романів-Тріски, який вона зробила спільно з Інститутом колекціонерства, цей матеріал є досліджений і це явище вже зафіксоване в нашій історії мистецтва. Матеріал по хатній іконі є ще недослідженим, досі не було якихось об’ємних публікацій на цю тему. Тож ця виставка (170 ікон) фактично є дослідженням, першою спробою широко представити цю традицію. Вперше ми спробували погрупувати ці ікони хронологічно, стилістично, якісь географічні акценти розставити.
– Хто був улюбленцем селян, яких святих найчастіше зображували?
– Найчастіше то був Деісіс: в центрі Пантократор, Богородиця і Іван Предтеча, як головні заступники перед Христом за людей. І щойно в ХІХ ст. витворився культ Св. Миколая. Хоча культ Миколая на наших землях є дуже давній, свято Миколи Мокрого сягає Х-ХІ ст.. Але саме у ХІХ ст. Миколай стає супер-популярним святим, помічником в усіх потребах, до якого звертаються в усіх життєвих колізіях. Тому на хатніх іконах ми найчастіше будемо бачити Богородицю, Миколая і в центрі розп’яття, або часом Отця-Пантократора. Цей потрійний образ є універсальним для народної ікони всієї України. Зрідка ще можна побачити Св. Юрія, Варвару чи Покрову. Цікаво, що взірцем для розп’яття часто був образ Чудотворного Розп’яття Милятинського (з с. Новий Милятин на Львівщині), яке після Другої Світової опинилось в Кракові, там дуже характерно вигнута фігура Христа.
– Ці ікони досить великі, де в хатах було для них місце?
– Зазвичай в світлиці навпроти дверей. Коли повертав з сіней до кімнати, то якраз бачив перед собою цей хатній іконостас. З оцими довгими іконами пов’язаний ще один цікавий момент: є гіпотеза, що майстри малювали ікони на полотні «на метри», тобто, рулоном. І вже на базарі відпродували кавалки з тими святими, яких хотів покупець. Цьому є матеріальне підтвердження: при огляді ікон на полотні часом бачиш, що з одного боку зображення є незамальоване полотно, яке йшло на підрамник, а з другого розріз проходить впритик, «по живому». Ще одне підтвердження маємо на виставці: на одній з ікон є відразу дві дати – праворуч і ліворуч. Скорше за все, це саме для того, щоби її можна було розрізати при потребі і продати, як дві окремих. І це цілком вірогідна гіпотеза, бо народне мистецтво завжди є практичним. Не їдеш на базар із заладованою підрамниками фірою, а один рулон поклав і все. Одна з родзинок виставки – розписані облоні (заслони на вікна) з с. Тисівці Сторожинецького району Чернівецької області, тепер вони знаходяться в колекції Музею народної архітектури і побуту. Коли господарі були вдома, облоні були відкриті іконами до хати, а коли вони їхали десь на ярмарок, закривали віконниці, і «Святі Миколаї їм хату стерегли». Знову такий чисто утилітарний момент.
– Що відразу, з порогу, відрізняє народну ікону від професійної, так це інтенсивність кольорів.
– Чим простіший майстер, тим відкритіший колорит, коли фарби не змішуються, а накладаються просто з банки готові, і в роботу йдуть найперш ті, що найяскравіші. То вже художник, зіпсутий освітою, буде шукати якихось нюансів.
– І багато було таких майстрів?
Остап Лозинський: Коли ми починали займатись цією темою, то у нас було таке враження, що цих майстрів було дуже багато. Бо всі ці ікони виглядають дуже різними. Але коли ми почали більше їздити, більше дивитися, то зауважили, що між ними багато подібного. Тож по великому рахунку зараз можемо визначити не більше п’яти-семи осередків або родинних майстерень у цьому регіоні – Буковині, Гуцульщині і Покутті. Але вони були дуже продуктивними, малювали багато.
Знову ж таки, традиційно вважалося, що одні майстри малювали ікони на склі, а інші – на дереві. В процесі підготовки цієї виставки ми побачили, що багато майстрів, ті самі буковинські, малювали і ті, і інші ікони. Коли ми дивимось на зворотну сторону цих ікон на склі, ми по тих мазках пізнаємо майстра, який малював ікону на дереві. Хоча нібито ікона на склі є інакшою, складнішою, контур там є більш віртуозним. Якби ми оглядали тільки лицьовий бік ікони, то ми б ніколи б навіть не подумали, що її робив той сам майстер, що й ікону на дереві. Тільки що ікону на склі йому було легше зробити, бо він мав гарний зразок – підклад, за який їм служили, як правило, якісь друковані речі, які підкладали під скло і перемальовували. Щоби вийшов дзеркальний відбиток, майстри ці олеодруки намащували олією, папір ставав прозорим. Але деколи вони забували перевернути аркуш, тому Миколай може раптом благословляти лівою рукою. Нам вдалось дослідити, що подекуди ці групи богомазів могли виконувати замовлення і для церков. Ясно, що там вони більше старались, пробували якось моделювати обличчя, руки. Власне, на виставці ми показуємо ці приклади: хатня ікона, а поруч – хоругва для церкви роботи одного й того ж майстра.
Цікаво також, що ікони на дереві, принаймні на Гуцульщині і Покутті, часто малювались за допомогою трафарету. Коли ми на початку роботи з цими іконами їх уважно роздивлялися, було таке відчуття, що щось тут не так, наприклад, що всі руки складені однаково: і ті, що тримають, і ті, що благословляють… А потім на деяких іконах ззаду ми помітили відбитки трафарету. Майстер ставив ікону сушити, десь притулив трафарет, і відбиток залишився на дереві.
Роман Зілінко демонструє залишки трафарету на іконі
– Це майстри в такий спосіб збільшували продуктивність?
– Скорше, полегшували процес малювання.
– А взагалі як швидко малювалась така ікона?
– Три-чотири в день. Тобто, цих ікон було багато, а тим не менше, ми нічого не знаємо ні про цих авторів, ні про умови, ні навіть про кількість створених ними ікон. Це ж мальовано простими сільськими майстрами, які по собі не залишали жодних документальних відомостей. Досі не знайдено жодної підписаної ікони на склі. На іконах на дереві є кілька імен, але скорше за все вони належали замовникам, а не автору.
– Але ж це ж вже ХІХ ст., друга половина, вже ж з’являються якісь етнографи?
Роман Зілінко: Є тільки одне записане інтерв’ю з Каролем Німчиком – молодшим представником родини майстрів з Богородчан. Можливо, вони походили з Німеччини чи Чехії, звідки й таке прізвище. Він розповідав, як виглядала ця родинна майстерня: батько купував скло, замовляв рамки, малював контур рисунку на склі, мама їх розмальовувала, діти помагали, тло замальовували, найменші дітки стерегли, коли ікони сушилися. Бо ікони олійними фарбами були мальовані, їх розкладали на сонці і треба було пильнувати, щоби якісь кури чи пси не потовкли. Тобто, ціла родина була заангажована в ту роботу. І це єдине, що ми знаємо. Щоправда, ґрунтовно в архівах на цю тему не шукали, але, скорше за все, наскільки я орієнтуюсь в ситуації, цих відомостей і не буде. Можуть бути хіба якісь згадки в якихось інвентарях-переписах, що якась-там родина займалась малярством, але яким, що, звідки? Тим більше, що ці ікони не толєрувалися церковною чи світською владою, як щось вартісне. Це були копійчані ярмаркові ширвжиткові речі. Є спогади чернівецького колекціонера Івана Снігура, який розказує, що в 1920-30-х рр. в Чернівцях на ярмарку, коли з’їжджалися малярі продавати ікони, то жандарми могли ці ікони побити. Бо вони трактували це як нечинне «богомазство».
Остап Лозинський: Перші дослідженням іконопису на склі були написані з відстані певної поблажливості «хтось щось маже, ми про це напишемо». Але вже з 1920-х років з подачі авангардистів почалося глибше вивчення цього напрямку народного мистецтва. Тоді як на народну ікону на дереві взагалі не звертали увагу дуже довго. Її ще могли показати на виставках, але музеї гребували брати це до своїх фондів.
– Навіть Національний музей не брав?
Роман Зілінко: В Національному музеї в 1930-х рр. Свінціцьким була організована одна з перших виставок народного примітиву, що вже говорило про певне зацікавлення. А в колекції ці ікони були ще від початку її формування. Тут на виставці є експонати, які надійшли до музею ще до 1907 року.
Остап Лозинський: Таке враження, що їх, власне, купили на ярмарку. В ідеальному стані, чистенькі, гарненькі. Але колекція хатньої ікони в нашому музеї не є насправді чисельною. При загальних фондах іконопису близько чотирьох тисяч народних ікон в нас є лише кілька десятків. Ними ніколи не було спеціального зацікавлення, тому що вважалось, що це кітч, ширвжиток. Першими на ці ікони звернули увагу наші легендарні колекціонери Гречко і Вітрук. Натупне покоління колекціонерів ‘70-80-х цікавилось в першу чергу іконами на склі, а на ікони на дереві дивились крізь пальці. І дуже шкода, бо в результаті багато цих ікон вже в ’90-х вивезли з Галичини, в тому числі до київських колекцій. Тепер вже трошки почали їх цінувати, деякі художники навіть почали їх відтворювати.
Роман Зілінко: Ми довго йшли до цієї виставки. Бо навіть випозичити ці всі роботи з приватних колекцій – знати, що де є, вивчити, продумати, що де показати… Тепер можна вже буде зробити ґрунтовніші висновки. Зараз готуємо альбом карпатської хатньої ікони.
31.01.2016