Високодостойному Пану Послови Николї Василькови — присвячую.
Був раз день, коли я лишила далеко за собою дантейські ворота. Мене непокоїла первобутня потреба поставити десь на тихій левадї костир з благовонного дерева і в горяче полуднє кидати паволоку і бисер і нараменники, дивлячись в слїд фиміяну — на розсипані зорі.
І ще хотїлось менї зажмурити очи, як дїтвакови, що вірить в казку, і отворивши їх, найти на раменах хитон, на волосю молоду, дубову гильку, та з урвища скелї, що повисла над повним омраків провалєм, жбухнути у низ камінюку, як грімке "Осанна!" радісному Богу.
І тому я шукала місця для моєї гекатомби, бродячи крізь сквери, що шуміли сріблом голубиних крил, минала пестрі шнури дїтвори, стрибала понад струмочки сонця і дивувалась новітній обстанові світа.
Як крилатий сонет про Фінстерагорн замаячіла отсе Votivkirche. Йду у верх круглими, витоптаними сходами, по яких може проходила колись чиста як майський світ Ґретхен, Шубертове коханє. Вона певно держала в одній руцї святочний роброн, в другій побожну книжку у білій хустинї, з застромленою між сторінки віткою рожі.
Мене окутує темінь, але повна житя, стокольорова, пересїяна крізь вікна тонкоузорі, як валєнсіянське кружево. З ниші, в недалекому углї глядять на мене з під брів, насуплених вічною тїнию, германські святі в шеломах і з копіями.
— Lacrimae Christi... О, ви, сльози Христові...
Як чайка скиглить віольончеля; жіночий, альтовий голос оксамитною стрічкою тече крізь мої духові пальцї. Прислонюю очи руками від блиску пісни, "зворушуючої", як лїлїя райських городів. Чую, — у рамен виростають мої маленькі, притоптувані крила і дрожать на вітрі, додаючи ще один тон від себе.
— Свят, Свят...
Альпейський соловейко заливсь щебетом, аж бачиш, як перехилює натхнену головку десь в гірському малиннику. (Між листєм хохоче соняшна позолота...) Неімовірно чергують ся рвучі як филї Рейну пассажі, солодкі, скрипкові фляжіолєти, лїтанїя слів, утїкаючих на висоти. Навіть павзи, проникнені нематеріяльним світлом, здають ся продовженєм мельодії. Щось космічне є у сїм "Sanctus", яке повисає високо у просторі і немов важить ся там, над "зелом землї і лоном вод".
І бачиш, як в тиші вихилюють ся слова, прозоро скандовані, мов тихі гаї з нуртів все ленної; видно жовту наче охра лїнїю овиду і синяву молодого неба. На обрію рисуєть ся велитенський віл у ярмі, за ним вічний його погонич, — чоловік. Тїнь від них паде далеко на простори і здаєть ся чорнїйша від землї.
І — привіт тобі, вечірня радости по працї, женщино! Рожева свічечко погонича, його веселе зітхненє на зорі! І ти вилїтаєш гучний акорд між святі глаголи, що їх шестикрильний Метатронос співає Господу в Сабат. Стоїш отже серед дерев саду без заслони, голеньке дївчатко клякло на твоїх світлих раменах, рве яблока, пахучий труд твій, подає тобі.
— Свят!
Довгі ряди крісел, прямуючих шнуром під престол, колишуть ся матовими рухами задуми. Якесь тонке скло забренїло від могутньої нотки, наче крило пчоли. Людські зітхненя сиплють ся як темні ягоди з невидимих гильок, сиплять ся...
Прошибає мене нагле зимно. Високо у горі свиснув гострий подув, брутальний зойк, хтось мечем ударив об старинний щит... Ще раз той сам тон: зимний, лискучий… бач, уже згас. Одна мить — і шалений вихор зриваєть ся надійною — се покотились по яругам, по верболозам витязкі оклики, шум мечів, крик труб, свист флєтів і видно... видно, як лїлїєвим ранним полем наступають борцї з "Walpurgi-s Nacht":
На прю, други! Окружім лїс,
Одіна дух над нашим днем!
Мовчіть, не стежіть, у руках спис,
Як вюнду глуб, ми в бій пірнем...
— О, Спасе! розсипаєть ся огненим пилом душа моя... В дрібязки валить ся все доокола, падуть люди, як лан від граду, і конають, як звірі, — звірі ж конають як люди... Шамочеть ся розпука з насильством, сїм раз обіймами сплїтаєть ся, кричить против неба і в судорогах паде...
Але... стежинкою біжить в гору мінстрель молодий, русоволосе, радісне хлопя, — шелеще у повітрю хоругвою, що упала в кров, хитаючи кучерями, дзвінко співає...
— Schwarmlinie! — чути на цїлім фронтї хорів довге, кріпке legаto. Уже, уже збігаються голоси, кождий уоружений хто копієм, хто пращею, — тїла похилені вперед, — вітер дмухне, полетять!
Пішли — нї, рванули — крик під саме небо і яка у нїм поезия смерти! Сонце заходить червоно, витязке, повне тоскливої ласки, як Льоенґрін у мідяному панцирі.
— Dona nobis pacem... Там, де рідко підшитий гайок начинае темну смугу лїса, видно, як збирають ранених і як кладучи рамя під омлїлі голови, легенько несуть гойдаюче ся тїло. Сумерки злїтають на листя, по полях кладуть ся тїни, вогкі від смертних слїз.
— О, пішли нам мир, хазяйне вселенної!
— Dona nobis pacem... Там, де рідко підшитий гайок начинає темну смугу лїса, видно, як збирають ранених і як кладучи рамя під омлїлі голови, легенько несуть гойдаюче ся тїло. Сумерки злїтають на листя, по полях кладуть ся тїни, вогкі від смертних слїз.
— О, пішли нам мир, хазяйне вселенної! В благаню чути категоричний імператив. Старий Одін у крилатому шеломі і золотих нараменниках, з грудю вкритою волосєм, опер ся плечима на дуб на краю лїса — і глибоко, стомлено, — віддихає.
[Дїло]
23.01.1916