І. Домагаючись утвореня польської держави, означуючи її границї і народи, які вона повинна обнимати, польські політики з НКН. довший час не вважали за відповідне анї словом згадати про те, як вони уявляють собі полагодженє національного питаня в тій плянованій ними польській державі, зложеній з цїлого ряду народів.
Тільки недавно, при кінцї 1915 р., заговорили вони про українську справу, хотячи видно представити ся перед полїтичним світом центральних держав здібними до полагодженя її, щоб таким чином оправдати своє домаганє включеня до плянованої польської держави українських територій.
В 1. числї польського журнала "Polnische Blätter" (з 1. жовтня 1915 р.), який Поляки почали видавати в Берлїнї під редакцією п. Фельдмана для інформованя полїтичного світа Нїмеччини, заговорив про українську справу в плянованій польській державі презес НКН. Яворський в проґрамовій статї п. н. "Unsere Aufgaben".
П. Яворський виходить з заложеня, що австрійська Україна і українські землї, відібрані в сїй війнї від Росії, увійдуть в склад польської держави, і зазначивши, що "в Східній Галичинї повстали одинокі центри нормального житя для Українцїв", пише:
"Є се в інтересї нашого краю, щоб його українське населенє остало й на далї центром здорового національного житя для цїлої України, щоб Українцї в рамах польської державности знайшли максімум умов національного і культурного розвитку, щоб тут був їх Піємонт, який мав би притягаючу силу на весь український нарід. Тому не можемо заняти супроти українського народу иншого становища, як тільки становище признаня національної автономії".
Як п. Яворський розуміє ту національну автономію, се видимо в отсе його уваги:
"Не підлягає сумнївови, що в такім мішанім краю як Східна Галичина і сумежнї території механічне розграниченє зовсїм не улекшило би рішеня справи. Натомість національна автономія повинна би усунути найбільшу часть дотеперішніх антаґонїзмів".
З сього бачимо, що п. Яворський має на думцї не полїтичну автономію української території, тільки національно-культурну автономію на екстеріторіяльній основі.
Про саму справу мати-мемо нагоду говорити далї. На сїм місци зазначимо тільки, що таке становище п. Яворського з огляду на його полїітичну минувшість особливо нас дивує. Бо не давнїйше, як безпосередно перед вибухом війни, в 1914 р., коли Галичина готовила ся до соймових виборів на основі нового виборчого закона, орґан п. Яворського, краківський "Czas", в статях, які найправдоподібнїйше вийшли таки з-під пера самого п. Яворського, говорив про ту саму справу зовсїм инакше. Сподїваючи ся, що українська репрезентація в новім соймі виступить з полїтичною проґрамою національно-екстериторіяльної автономії, яка поки що заступила би українському народови полїтичну автономію української території, "Czas" виступив з рядом статей, в яких виказував, що національна автономія на екстериторіяльній основі не дасть погодити ся з будовою держави, опертою на території. В теперішній системі державного будівництва національна автономія можлива тільки як полїтична автономія національної території; а що український нарід в Австрії своєї території не має, бо Східна Галичина є територія мішана, польсько-українська, то й національна автономія для українського народу нездійснима. Так дивив ся на справу національної автономії українського народу взагалї і з окрема на екстериторіяльній основі орґан п. Яворського перед яким півтора роком. А тепер той сам п. Яворський поручає національну автономію на екстериторіяльній основі як єдиний спосіб полагодженя української справи в польській державі. Так основно перемінив погляди п. Яворського страх перед евентуальністю, що польському полїтичному панованю на українській землї міг би прийти кінець.
В дальших виводах п. Яворський, виясняючи, що Україна мусить шукати в заходї захисту перед російською небезпекою, заявляє, що власне Польща повинна дати Україні такий захист, і стараєть ся переконати своїх земляків, що вони не повинні підпирати серед українського народу елєментів, які припізнюють розвиток української сьвідомости серед нього, — делїкатний натяк на дотеперішне підпиранє руссофільства серед українського народу русофільським табором польської суспільности.
Взагалї-ж цїла енунціяція п. Яворського пригадує балаканє закоханого до предмету своєї любови, що він їй цьвітами встелювати-ме всю дорогу житя, тільки-б вона вийшла за нього. Так і п. Яворський обіцює, що українському народови буде в польській державі як найлїпше, — очевидно, в тій цїли, щоб переконати, кого треба, що найлїпше подбаєть ся за український нарід, коли його долю зложить ся в руки — польської держави.
[Дїло, 17.01.1916]
II. Провідну думку енунціяції П. Яворського в українській справі розробляє публїцистично п. Фельдман в своїй найновійшій працї п. н. "Die Zukunft Polens und der deutsch-polnisсhe Ausgleiсh" (Берлїн 1915). Ріжниця тільки та, що коли енунціяція п. Яворського, держана в позитивнім тонї, нїчим не зраджує дїйсного відношеня Поляків до української справи, то п. Фельдман не міг здержати ся від полємічного тону і тим мимохіть зрадив, яким духом дишуть навіть найпоступовійші панове з табору Н. К. Н. до українського народу.
Теперішня брошура п. Фельдмана має таку саму цїль, що й попередня: виказати, що тільки утворенє польської держави є одиноким рішенєм польського питаня не тільки зі становища польських інтересів, але також зі становища інтересів Нїмеччини. Ріжниця тільки та, що в теперішній брошурі питанє, яка се має бути та польська держава, чи самостійна чи як складова часть Габсбурської монархії, обминаєть ся.
Ми вже бачили, що п. Фельдман має звичай арґументувати потребу самостійности Польщі (але тільки Польщі!) не тільки арґументами з области інтересів, але також арґументами ідеалїстичного характеру, як справедливість, свобода, рівноправність і т. п.
В такім тонї зачинаєть ся й отся його брошура. А що говорить до Нїмцїв, то відкликаєть ся до "нїмецького ідеалїзму", покликуючи ся на нїмецьких авторів. Отже наводить слова Ляйбніца, який в 1669 р. в однім своїм полїтичнім творі мав назвати Польщу охоронним валом христіянства і Нїмцїв перед варварами, а потім беруть ся до інтерпретації твору Канта "Zum ewigen Frieden".
З факту, що сей твір вийшов в 1795 р., виводить п. Фельдман, що він був безпосередним протестом нїмецького фільософа проти подїлу польської держави. А з думки Канта, що пошанованє "автономії всїх держав", "малих чи великих, все одно", доведе до "вічного мира", п. Фельдман виводить ось який "змисл історії":
"Коли світ не має стати товпищем шалених фурій, то мусимо вивести з історії якийсь змисл і дати їй якийсь змисл, а буде ним таки вкінцї "автономія всїх держав" і — на основі результату історії цїлого XIX. віку треба додати — всїх націй, "малих чи великих, все одно". До сього веде цїлий розвиток нових часів. Адже слушність сеї думки признають принціпіяльно найголоснїйше ті, що найбільше чужих держав і націй поневолили й доси поневолюють. Анґлїя й Росія мусять остати при теоретичній слушности; инакше що стало ся би з Індіями, Єгиптом, що зі складовими частями Росії? Не від сих держав можна сподївати ся нової системи. Ми переживаємо тепер крізу, яка для народів має те саме значінє, що француська революція для станів. Також в інтернаціональнім житю є февдальна система, старі, панські, февдальні нації, які "молодшим" відмовляють права, рівноправности. Вже сам факт, що могуча Нїмеччина з своєю промисловою пильністю і своїм народнїм війском, tiers-etat супроти старих держав, мусить бороти ся за свободу і рівноправність на мори і в світовій полїтиці, найлїпше доказує, яка сильна ся февдальна система в інтернаціональній области. Теперішня війна повинна покласти кінець сїй февдальній системі, завести автономію держав і націй" (ст. 10—11).
Отже зломанє февдальної системи в відносинах між народами; усуненє подїлу народів на старі, панські і молодші, незрілі, чи історичні й неісторичні, як говорить ся в нас, в Австрії; "автономія держав і націй", "малих чи великих все одно", — ось в яких небесних просторах найчистїйшого і найрадикальнїйшого полїтичного ідеалїзму витає полїтична думка п. Фельдмана, коли ходить о відбудованє Польщі.
І хто не знав би п. Фельмана і польської полїтичної думки, якої дитиною є він, той, читаючи його виводи, мусїв би думати, що не буде щирійшого речника свободи й незалежности всїх — все одно ким — поневолених націй.
Одначе дальша лєктура брошури п. Фельдмана глибоко його розчарувала би.
Вже найблизша фраза, якою п. Фельдман переходить з просторів полїтичного ідеалїзму на ґрунт полїтичної дїйсности, звучить як фалшива струна: "Між націями, які борють ся за свободу, є Поляки найбільшою" (стр. 14), — заявляє п. Фельдман. Невже-ж? Сам п. Фельман начисляє Поляків на 24½ мілїонів, а Українцїв по найскромнїйшим обчисленєм буде до 35 мілїонів. Отже хиба український нарід не хоче свободи, не боров ся і не бореть ся за свободу, коли між тими націями, які хотять свободи і борють ся за неї, Польща є найбільша?!
[Дїло, 18.01.1916]
ІІІ. Та розчарованє дійде до краю, коли читає познакомить ся з виводами п. Фельдмана про українську справу, якій присвячений IV. роздїл брошури п. н. "Die Ukrainer" (ст. 39—47).
"Нїмецькому полїтикови — починає п. Фельдман ті свої виводи — утруднюють занятє становища в польській справі не тільки ті ріжні комплїкації, які повстають з відношеня між Нїмеччиною й Польщею. Велике число тих полїтиків утруднює собі задачу ще тим, що ломить собі голову над питанєм, не тільки як оберегти інтереси своєї вітчини, а також як инші нації найуспішнїйше охоронити перед евентуальним польським гнетом і покривдженєм. З особливою любовю береть ся в оборону Українцїв і Жидів".
Отже коли ходить о Поляків, цїлий світ на думку п. Фельдмана повинен переняти ся полїтичним ідеалїзмом. Але коли ходить о Українцїв, п. Фельдман недвозначно висловлює своє невдоволенє, що нїмецькі полїтики займають ся українською справою.
"Було-б цїкаво — пише п. Фельдман далї — проаналїзувати ту популярність Українцїв у Нїмеччинї; та тут на се не час і не місце, бо могло би се викликати вражінє, що ми хочемо пошкодити тій популярности. Так воно не є. Українцї розвинули в останнім роцї в Нїмецькім Цїсарстві живу аґітацію; кождий нїмецький полїтик дістає від них що найменше раз на тиждень ґазету або брошуру. Боротьба за вітчину є чеснотою; та меншою чеснотою є факт, що українська публїцистика в першій мірі звертаєть ся проти Поляків. Поляки, яких в цїлім рядї брошур представляєть ся нїмецькому читачеви як зрадників, русофілів, гнобителїв і т. д., могли би не тільки ослабити ті закиди, але також розказати дещо про Українцїв, — одначе доси анї одною брошурою анї одною офіціяльною заявою не відповіли вони на українські напади. Тим більше се не станеть ся тепер, з-під пера, яке довгі роки в своїм скромнім крузї дїяльности причинило ся дещо до популяризації української справи й до оборони українських прав".
Чи справдї п. Фельдмана не болить популярність української справи в Нїмеччинї? Його невдоволенє, що нїмецькі полїтики журять ся Українцями і тим утрудняють собі занятє становища в польській справі, — сьвідчить проти нього. А коли пригадаємо, що писалося в польській пресї про ту популярність української справи в Нїмеччинї перед війною, як нас лаяли "слугами пруського гакатизму" і т. д. і т. д., і то не лише в пресї, як також устами ґр. Станислава Тарновського, презеса краківської Академії наук, в імени всїх польських партій, з трибуни галицького сойму, — то ще менше віри можна дати заяві п. Фельдмана.
Тай чи справдї має п. Фельдман право нарікати, що українська публїцистика звертаєть ся проти Поляків?
Називають нас зрадниками, русофілами, — жалуєть ся п. Фельдман. Але промовчує, що українські публїкації були викликані тим фактом, що з вибухом війни круги з полїтичного табору п. Фельдмана хотїли представити зрадниками-русофілами український нарід, який своїх русофілів у цїілій повнотї виключив від усякої національної спільности. Тай промовчує п. Фельдман, що ті українські публїкації виразно розріжняли між русофільським і протиросійським табором серед Поляків, отже не тільки не робили польському народови кривди, але сповняли ту саму місію, яку повинен сповняти також табор п. Фельдмана: нищити русофільство.
Називають нас гнобителями, — жалуєть ся далї п. Фельдман. Але промовчує, що ті українські публїкації, які він має на думцї, були викликані тою обставиною, що Поляки, говорячи про відбудованє Польщі, стоять на тім, що в склад плянованої ними польської держави повинні входити й українські землї. Домагаючи ся самостійности й незалежности своєї землї і свого народу, українські полїтики мусять виступати проти всїх полїтичних змагань, які містять в собі запереченє української самостійности й незалежности, — звідки ті змаганя не виходили б. Чи українські полїтики винні, що прим. сам п. Фельдман уважає не тільки Східну Галичину, але навіть Правобережну Україну, де польське населенє виносить ледви 3.3%, за "Східну Польщу" і домагаєть ся, щоб ті українські землї творили часть плянованої ним польської держави?
Ось побачимо далї: п. Фельдман невдоволений з того, що український посол д-р Евген Левицький виступив у нїмецькій пресї проти домаганя, висловленого в манїфестї голови НКН. Яворського, щоби з Польського Королїства й Галичини утворити польський державний орґанїзм. Щож викликало той протест українського полїтика, як не польське домаганє, щоб також українська земля й український нарід Галичини належав до польської держави?!
В кінцї чи п. Фельдман справдї такий приятель українського народу, яким він себе реклямує, побачимо з дальших його виводів.
[Дїло, 19.01.1916]
IV. Ті дальші свої виводи навязує п. Фельдман до згаданого протесту д-ра Левицького, який застерігаєть ся проти польського домаганя, щоби східна Галичина мала бути прилучена до плянованої польської держави. П. Фельдман протестує проти твердженя д-ра Левицького, що право рішати про Східну Галичину прислугує тільки українському народови, заявляючи, що таке твердженє "здивує кождого знавця австрійського державного права і галицьких відносин".
Найперше що до австрійського державного права, то п. Фельдман не повинен на нього покликувати ся. Бо або оперуєть ся понятями з области полїтичного ідеалїзму, як се робить п. Фельдман що-до Польщі, — то тодї й українському народови треба признати слушність, коли його змаганя виходять поза норми позитивного права, яке не відповідає понятям полїтичного ідеалїзму. Або стоїть ся на становищи позитивного права, — то тодї польським змаганям до державної самостійности можна протиставити позитивне державне право російське, пруське, австрійське покликуєть ся так само, як п. Фельдман супроти Українцїв покликуєть ся на австрійське державне право. Та п. Фельдман, як звичайно, має дві міри: для Поляків право як понятє з области полїтичного ідеалїзму; для Українцїв позитивне державне право, яке повстало при співучасти Поляків у часах, коли вони були чи не найбільшою полїтичною силою в австрійській державі.
Се правда, що на основі позитивного права, себто на основі закона про репрезентацію держави в 1907 р. Східну Галичину в палатї послів австрійської Державної Ради репрезентують також Поляки. Одначе є се наслїдок того, що в сїм законї — як се підносить безперечний авторітет в области австрійського державного права, професор віденського унїверситету д-р Бернацік, — "Поляків сильно упривілейовано з порівнаню з Українцями"*). А п. Фельдман, як ми чули, є рішучим противником февдальної системи в відношеню між націями, противником упривілєйованя одних націй зі шкодою для инших.
Що до галицьких відносин, п. Фельдман наводить кілька цифр з національної статистики Східної Галичини, щоб виказати польську силу в сїм краю.
Ми не будемо входити з п. Фельдманом в статистичну дискусію, бо се було би безцїльне. Адже він навіть Волинь з 6%, Поділє і Київщину з 2% польського населеня вважає "Східною Польщею", — отже розумієть ся, що ми його не переконаємо, що Східна Галичина, де Поляки творять 16%, не є Польща. Та коли в Східній Галичинї, де національна статистика виказує 70% Українцїв, 16% Поляків, 12% Жидів і 1% Нїмцїв**), на думку п. Фельмана Українцї не мають права домагати ся, щоби в справах, які відносять ся до сього краю, в першій мірі їх голос був рішаючий, — то чому в справі цїлої Галичини має бути рішаючий тільки голос Поляків, які творять тут навіть на основі польської статистики тільки 46%, або чому п. Фельдман і всї польські публїцисти плянують відбудованє польської держави, в якій Поляки мали би полїтичну власть мимо того, що творили би ледви 50% всего населеня?!
Ось чому статистична дискусія з п. Фельманом і взагалї з польськими полїтиками безцїльна: бо вони стоять на тім, що на землях, які належали коли набудь до польської держави, польський елємент, хоч-би виносив навіть тільки 2%, повинен бути єдиним рішаючим полїтичним чинником; натомість прим. український елємент, яку більшість, хоч би й як подавляючу, він не творив би, все одно не має права до рішаючого голосу.
Щоб тим більше обезцїнити право Українцїв рішати про Східну Галичину, п. Фельдман крім статистики бере собі на поміч ще инший момент, а саме факт істнованя русофільської групи серед українського народу. На його думку Східну Галичину тим менше можна вважати українською, "бо-ж не всї греко-католики вважають ся Українцями. Українцї знають дуже добре, що значна часть їх братів ставить ся як найбільш ворожо до українства. З того становища справді важко було би рішити, котра національність має в Східній Галичинї більшість".
Отже маємо признанє істнованя ще й росийської національности в Галичинї. І коли п. Фельдман зараз після того каже, що з сього не треба робити виводів проти Українцїв, то є се тільки "умиванє рук", тим більше, що він як в наведенім уступі так і далї покликуєть ся на факт істнованя русофільської ґрупи серед українського народу, опираючи на нїм свої виводи.
* Die österreichische Verfassungsgesetze mit Erläuterungen. Herausgegeben von Dr. Edmund Bernatzik, Professor an der k. k. Universität in Wien. Zweite, sehr vermehrte Auflage. Wien 1911. Ct. 887.
** Див. "Ethnographische Uebersichtskarte des ukrainischen Nationalterritoriums" з "Statistische Uebersicht des ukrainischen Nationalterritoriums (Stand 1910). — Kartogr. Anstalt O. Freytag & Berndt, G. m. b. H., Wien (вид. 1915).
[Дїло, 20.01.1916]
V. П. Фельдман представляє відносини так, що Україну аж треба "зробити дїйсно українською" і наводить такий арґумент: "Було би гарно, як би Українцї здобули найперше прим. Коломию, де доси паном положеня був "Росіянин" Дудикевич, заки проголосять Львів з 12% Русинів чисто українським містом".
Сей арґумент заслугує, щоб його докладно розглянути; для характеристики совісности п. Фельдмана буде се знаменитий причинок.
І так Коломийщину до заведеня загального і рівного виборчого права до парляменту в 1907 р. репрезентував і в парляментї і в соймі то Українець то Поляк, а нїколи руссофіл. Від 1907 р. репрезентували виборчий округ, до якого належить Коломийщина, в парляментї виключно Українцї. А до сойму вийшов в 1908 р. руссофіл Миронюк-Заячук, а в 1913 р. Українець д-р Кирило Трильовський. Чому в 1908 р. в Коломиї вийшов руссофіл, креатура Дудикевича, чому при тих самих виборах у Бродах вийшов сам Дудикевич і чому взагалї при тих виборах вийшло кілька руссофілів, п. Фельдман добре знає. Знають про се тепер також усї, хто інтересуєть ся сею справою, не виключаючи найвисших міродатних кругів держави. Всї вони знають, що соймові вибори в 1908 р. відбували ся під прапором угоди між п. Цєнським, презесом польської "Rad-и Narodow-oї", і провідником руссофільської групи серед українського народу д-ром Дудикевичем, а тій угодї патронував тодїшний намісник Галичини ґр. Потоцький. Ось чому тодї в Коломиї вийшов послом — що правда — не Дудикевич, але його креатура. А п. Фельдман з сього сьміє арґументувати проти Українців, що Дудикевич був паном положеня в Коломиї!
А що-до Львова п. Фельдман добре знає, що український елємент творить тут не 12%, але що найменше 25%, а при тім постійно зростає; так само добре знає, які перешкоди він тут зустрічає зі сторони польської більшости.
При тім пригадаємо п. Фельдманови, що коли в журналї "Deutschtum im Auslande" названо ґубернії Пйотрківську і Калїську "пів-зґерманїзованими", він, полємізуючи з сим, писав: "Кориснїйші для Нїмцїв є відносини тільки в містї Лодзї, але-ж острів не може бути міродатний"*. Ну, а той польський острів, яким являєть ся польськість м. Львова, має бути міродатний для цїлої Східної Галичини?!
Факт істнованя русофільської ґрупи серед українського народу служить п. Фельдманови також одним з арґументів проти видїленя Східної Галичини в окрему українську провінцію. "Треба бояти ся, — пише він — що коли-б Східну Галичину видїлено, Українцї не мали-б сили паралїжувати затії деяких непевних елєментів у сїм пограничнім краю; натомість разом з тими Поляками, що стоять під прапором незалежности, вдасть ся очищенє краю і виховуюча праця".
Як бачимо, факт істнованя русофільської ґрупи серед українського народу є не-аби-яким арґументом в виводах п. Фельдмана на оборону польських плянів що-до Східної Галичини. Пп. Цєньський, Ґрабській і комп. підпирали ту руссофільську ґрупу проти українського національного табору, а п. Фельдман користає тепер з тої дїяльности пп. Цєнського, Ґрабського і комп., вона служить йому арґументом проти українських домагань. В приватнім житю, коли хтось користає з неморально набутого добра (прим. з краденого), знаючи, що воно неморально набуте, вважаєть ся співвинним в тім неморальнім способі набутя. Питаємо, чи п. Фельдман вважає згадану дїяльність пп. Цєньского, Ґрабського і комп. з полїтичного становища неморальною, коли не вагаєть ся користати з неї?! І чи можна після того вірити, що п. Фельдман і його полїтичний табор справдї так горячо бажають, щоб український нарід позбув ся русофільського боляка, коли той боляк служить їм за арґумент в оборонї їх становища що-до Східної Галичини?!
Що як що, а твердженє п. Фельдмана, що власне для побореня руссофільства треба Східну Галичину оставити в польськім державнім звязку, не має в дотеперішній історії Галичини найменшого оправданя. Ми-ж бачили, де знаходила русофільська ґрупа українського народу поміч проти українського національного табору.
* Deutschland, Polen und die russische Gefahr, ст. 77.
[Дїло, 21.01.1916]
VII. Сходячи з просторів ідеалїзму знов на землю, п. Фельдман ось-як означає положенє українського народу в плянованій польській державі:
"Національна автономія для Українцїв, думаю, вже тепер не зустріла би перешкод зі сторони Поляків. Українцї повинні бути панами в области свого культурного житя від сїльської школи аж до унїверситету, розвивати те житє, висилати промінє на російську Україну, розвинути там таку пропаґанду, як се зробили Поляки... А що-до правно-державних змагань Українцїв, то, як сказано, польська партия незалежности не тільки не є їх противником, тільки ревнїйшим співробітником, як ще вчера був не один український патріот. До здїйсненя їх треба йти на мою думку постепенним відриванєм українських частий від російського кольоса; чим більше — тим лїпше; мала Україна, виставлена на безнастанні аґітації російського рубля, ледви чи була би здібна до житя; тому могла би, злучена з дїйсно українськими повітами Східної Галичини, заняти в союзї з Польщею окреме правно-державне становище, спершу як Хорватія в Угорщинї, а в кінцї, по здобутю Київа, зовсім зреалїзувати свою власну здібну до житя державну ідею."
Сї виводи п. Фельдмана про правно-державні українські змаганя, про те постепенне відриванє українських земель від Росиї і прилучуванє їх до Польщі (чому не до Австрії?!) на правах, які має Хорватія в Угорщинї, аж доки не буде здобутий Київ, — коли їх брати поважно, — не мають нїякого змислу. Адже центральні держави не будуть вести якоїсь вічної війни з Росиєю; або в сїй війнї відберуть від Росії стільки української території, що можна з неї утворити окремий державний орґанїзм, або лише стільки, що можна думати про окрему українську провінцію, утворену з того набутку й дотеперішньої української території Австрії. На той випадок українські полїтики домагають ся утвореня такої української провінції при Австриї; натомість Поляки хотять прилучити і Східну Галичину і той евентуальний набуток части російської України до плянованої ними Польщі, обіцюючи українському народови в тій Польщі національно-культурну автономію на екстериторіяльній основі (Яворський і Фельдман), а в найлїпшім разї, коли б набута часть російської України була дуже значна, окреме правно-державне становище, анальоґічне до становища Хорватії в Угорщинї (Фельдман).
Так преставляєть ся справа реально; натомість говорити про якусь вічну війну проти Росії аж до здобутя Київа значить говорити нїсенїтницї.
Але допустім, що теперішня війна здїйснила би бажаня Поляків і українські землї ввійшли би в склад польської держави чи на правах національно культурної автономії на екстеріторіяльній основі, чи навіть на правах, анальогічних до прав Хорватії. Допустїм далї, що слїдуюча війна принесла би відвойованє України від Росії по Днїпро з Київом або далї. Що тодї? Чи польська держава зрекла ся би тодї українських земель, щоби з них і з нового набутку утворити українську державу, як обіцює п. Фельдман, чи домагала ся би для себе і того нового набутку? Відповідь на се питанє, здасть ся, ясна. Адже тепер Поляки, хоч не мають ще власної держави, домагають ся, щоб центральні держави дали їм під будову плянованої польської держави не тільки здобуті части російської України, але також австрійську Україну. А тодї, маючи українські землї в своїй державній власти, вони зрікали ся би їх для утвореня української держави?!
І по що п. Фельдман пише річи, в які нїхто не повірить, в які він перший не вірить?!
І так, беручи річи реально, п. Фельдман домагаєть ся для плянованої польської держави від Австрії Східної Галичини, а від центральних держав здобутих частий російської України, обіцюючи українському народови національно-культурну автономію; обіцянка правно-державного становища в родї Хорватії кинена так нереально, що годї її брати поважно. Щоби скріпити сю обіцянку, п. Фельдман ще раз пригадує, що "польська більшість, а саме консерватисти, демократи й соціялїсти ще перед війною доказали законодатними актами, що хотять працювати для чесної угоди з Українцями, щоб могти разом виступати проти Росії".
"Всяка незгода в сїй працї є роботою pour le tsan des Russes!" — так кінчить п. Фельдман свої виводи в українській справі. Отже на тих, хто не годить ся з польським становищем в українській справі, кидає він підозрінє руссофільства, забуваючи не тільки історію польської держави, якої полїтика примусила Богдана Хмельницького до союза з Москвою, але й найновійшу історію Галичини, де pour le tsar des Russes, і то в буквальнім змислї, працювали власне ті польські полїтики, які найрадикальнїйше обороняли польські історичні права до української землї.
[Дїло, 23.01.1916]
23.01.1916