Єзуїтський Папа

Можна припустити, що 13 березня, коли Конклав оголосив ім’я нового Папи Римського, у православному світі стався чималий переполох. Папа ж бо — єзуїт. «Єзуїт», «єзуїтський», «єзуїтство» — конотація цих слів на «канонічних» теренах сфери впливу християнських Церков східного обряду має тільки неґативне звучання. Єзуїт в ортодоксальному сприйнятті — означає підступний.

Щоправда, в західному суспільстві (навіть в тій його частині, що перебуває у сфері впливу Ватикану) слово «єзуїт» теж сприймають з певною підозрою. Воно автоматично викликає асоціацію з якимсь таємним орденом, який вдається до темних політичних інтриґ, послуговуючись макіавеллівським принципом «мета виправдовує засоби».

Джерело таких забобонів належить шукати в трендах масової свідомості, починаючи з ранньомодерної доби. За тих часів добре освічені й цілковито віддані католицькій вірі єзуїти здобули позитивну репутацію серед європейських монархів. Єзуїтів охоче допускали до королівських дворів і втаємничували в державні справи. Серед посполитих людей і навіть духовних осіб інших чернечих орденів такий «соціальний ліфт» Ордену, що його заснував Ігнатій Лойола в 1534 році,  часто пояснювали мистецтвом єзуїтів плести інтриґи вмінням банально збирати компромат, який нібито допомагав їм тримати під контролем сильних світу цього.

Але довго користати з прихильності шляхетної верстви єзуїтам не судилося. На зламі  XVI–XVII століть між Орденом і політичними елітами на місцях перебіг чорний кіт. «Програма максимум» єзуїтів — створення універсальної імперії під орудою Папи Римського — суперечила моделі абсолютизму, яка формувалася в Європі. Нерідко єзуїти зазнавали індивідуальних репресій, що їх організовували монархи.

І хоч терміну «чорний піар» тоді не існувало, але, звісно, без такого явища на тій війні не минулося. Монархи через своїх оповісників поширювали «страшилки» про ґлобальну  єзуїтську змову. Одним з елементів «інформаційної війни» стала леґенда про кодекс єзуїтів Monita Secreta, який нібито давав карт-бланш членам організації на будь-які дії, якщо їх виконують для користі Ордену.

Щобільше, єзуїтів почали звинувачувати навіть у тому, що вони продали християнську віру. Згодом, на хвилі спалаху антисемітизму в Європі, єзуїтів швидко записали як не в юдеї, то принаймні в учасники єврейської змови. Потім вони зненацька ставали масонами, тамплієрами, ілюмінатами — усіма, хто мав би, за леґендою, підпорядкувати своїй волі всю планету. Так щодо Ордену виникла ціла концепція так званого «Нового світового порядку».

Найболючішого удару по єзуїтах було завдано 1773 року, коли під тиском Бурбонів Папа Климент XIV розпустив Орден. Але 1814 року, щойно атмосфера в Європі змінилася внаслідок наполеонівських війн, єзуїти, які майже 40 років діяли в підпіллі, відродили, тобто поновно леґалізували свою організацію. Та водночас відродився й антиєзуїтський міт.

І хоч на початку XX століття істерика навколо «єзуїтської загрози» вщухла, та все ж цей міт існує досі. І від часу до часу зацікавлені особи чи організації витягають його з нафталіну.

Тож тільки-но у Ватикані прозвучало: «Habemus papam», як аматори сенсацій і зацікавлені особи кинулися шукати сліди єзуїтської конспірації. Водночас більшість аналітиків вже встигли іронічно висловитися щодо версії про те, що єзуїти нібито могли впливати на вибори Папи. Хоч би тому, що, крім чинного Понтифіка, лише один учасник Конклаву був членом Ордену.

Італійський католицький історик Альберто Meллоні в інтерв'ю французькій газеті Le Monde дає таку характеристику нинішнього стану Ордену єзуїтів: «Це велика родина, де вистачає всього потроху — великих консерваторів і великих реформаторів».

Досить стримано зреагував і сам Орден на обрання свого побратима Папою. На сайті єзуїтів просто подякували Богу за те, що він дав світові нового Папу, і дуже втішилися з того, що Папа обрав ім'я Франціск, підкресливши ідентифікацію Церкви з простими людьми.

А як реагують на Папу-єзуїта в православному світі? Зрозуміло, що церковні єрархи мусять бути досить стриманими у своїх характеристиках глав інших Церков. Проте вільні речники православ’я не обмежують себе у використанні неґативних епітетів. Ось, наприклад, полум’яний публіцист порталу Русская народная линия Ігор Друзь у своїй статті «Умовний Папа умовних католиків» називає «тривожним симптомом» належність Хорхе Маріо Берґольйо до Ордену єзуїтів. Свою тривогу він пояснює так:  «Саме слово "єзуїт" є, як відомо, прозивним, символізуючи хитрощі, лицемірство і лукавство. У цьому давно пересвідчилися наші предки, зокрема ті, які жили на землях Малої і Білої Русі. Вони найбільше постраждали від інтриґ і жорстокості єзуїтів, які вогнем і мечем намагалися обернути росіян в унію та католицизм».

Ігоря Друзя не надто бентежить той факт, що він для своєї характеристики єзуїтів послуговується описом подій (причому описом конфесійно заанґажовагим) кількасотлітньої давнини. Навіть якщо припустити, що таке  було, то нині ж ситуація змінилася. Проте православний публіцист переконаний, що, коли й змінилася, то виключно в гірший бік: «Раніше вони хоч не допомагали деструктивним культам. А тепер вони давно злилися з тими окультними силами, з якими раніше боролися. Якщо, наприклад, раніше вони протистояли багатьом тоталітарним сектам масонів, то на Другому Ватиканському Соборі й наступних ліберальних заходах Ватикану вони не заважали леґалізувати їх в католицтво. Членство в секті масонів було заборонено католикам Папською енциклікою ще на початку 18 століття, а тепер дозволено».

Тож антиєзуїтський міт живе, процвітає і знаходить нових адептів. Тому доволі сумнівними виглядають надії на те, що за Папи Римського Франціска відбудеться зближення Ватикану з ортодоксальними Церквами, передовсім Російською Православною Церквою.