Шукаючи інформації в мережі, ми поводимось як люди, що голодували тисячоліттями і тепер дістали запрошення на бенкет. Їмо скільки влізе, а потім нас нудить. З філософом Лучіано Флоріді розмовляє Катерина Венжик.
— Чи філософ, що вивчає сферу інформації, дивиться наукову фантастику?
— Обожнюю.
— І що Ви думаєте про кінематографічні візії майбутнього інформаційного суспільства?
— Такі фільми змушують до роздумів. Хоча в них є й багато спрощень. Наприклад, фільм Ex Machina не лише плиткий, а й тотально невірогідний — фацет весь час п'є, вправляє секс із роботами, ані години не пропрацював, але є генієм і створює штучний розум? Вже кращим є «Термінатор», бо принаймні ми знаємо, що це чиста наукова фантастика. А Ex Machina бавиться нашими страхами.
— Власне, попкультура є дзеркалом наших надій і страхів, а нині науково-фантастичні фільми радше лякають, ніж втішають: показують, що коли технологія і людська пиха приведуть до створення штучного розуму, AI, наслідки будуть сумні.
— Це тільки чергова кінематографічна хвиля: були фільми про зомбі і метеорити, нині до апокаліпсису веде штучний розум. Так часто стається, коли виходимо на незнану територію: ми починаємо боятися. З тією лиш різницею, що реальність, може, є менш страшною, але зате — більш проблематичною. Скажімо, коли я захочу Вас настрашити, то розкажу Вам історію про духів. Духів очевидно нема, але від доброї розповіді йдуть мурашки на спині. А коли б я сказав Вам, що до міста приїхали погані люди? Ви, напевно, так би не настрашилися, але якраз ця інформація мала б Вас засмутити, бо ці люди — на відміну від духів — є справжніми.
Так само з машинами. Ми роздуваємо певні надумані питання, бо штучного розуму нема, бунт роботів нас не чекає, але є реальні проблеми: зникнення робочих місць, проблеми приватності та безпеки, кібер-війна. Однак від справді важливих речей нашу увагу відволікають фільми про страшний штучний інтелект.
— Штучний інтелект далі є науковою фантастикою, хоча технології вже змінили наше життя. Ви прямо пишете про четверту революцію.
— Через певні проміжки часу в історії доходить до революцій, що виносять людство на новий шлях. Внаслідок першої, коперніанської, ми перестали бути центром всесвіту. Другу запропонував нам Дарвін: виявилося, що нас немає також і в центрі царства тварин. А Фройд сказав: знаєте, навіть центральна роль розуму не така вже й певна, є ще підсвідомість, нами керують сили, яких ми не розуміємо.
Четверта революція теж фундаментальна. Ми починаємо розуміти, що не тільки ми здатні до розумної діяльності. Так звані розумні технології дають раду з деякими завданнями краще за нас. Краще паркують, краще пілотують літаки. Ще донедавна ми думали, що тільки ми вміємо вирішувати проблеми. Що ж, нині ми є інтерфейсом між автом а GPS-ом.
Змінюється те, як ми думаємо про самих себе. Сьогодні ми дивимося на себе крізь призму програмного генетичного забезпечення, біологічного софту. З іншими щораз частіше вступаємо у взаємодію через соціальні медії. Інакше розуміємо світ — крізь призму соціальних мереж — й інакше виглядають наші контакти зі світом. Сьогодні я можу, наприклад, зателефонувати до мами за допомогою скайпу, але це якраз найменш цікава зміна. Технологія більше змінює те, ким ми є і як ми сприймаємо світ.
— А що найбільш цікаве?
— Розуміння самих себе. Бо весь час ми вважаємо, що ми виняткові. Прірва між людьми і навіть найрозумнішими тваринами є гігантською, це як різниця між феррарі й конем. А нині цю винятковість важче втримати. Колись ти міг сказати: на відміну від пса я вмію кермувати автом, на відміну від шимпанзе — знаю, що 7 плюс 5 дорівнює 12. А сьогодні є розумні машини, які вміють це зробити краще. Ким же нині, у XXI столітті, ми є? Чи взагалі ми є винятковими? Це є справді цікавим питанням.
— Чим же відрізняється людський розум від того, що характеризує розумні пристрої?
— Можна бути розумним у тисячу способів. Ok, можна визнати, що розумним є індивід, сильний у математиці, але це не є особливо цікавий вид розумності. Розумність — це також і розуміння того, що людина, яка щойно почула погану новину, не хоче, щоб їй докучали. Або усвідомлення, що цей чорний стіл не пасує до решти меблів, коричневих. Машини не мають розумності в жодному цікавому сенсі. Це тільки алгоритмічні двигуни, за визначенням виконавські.
— А що зі здатністю людського мозку до адаптації? Вона й далі відрізняє нас від машин.
— Вже Декарт, який говорив про тварин як про роботів, визнав, що різниця між нами а ними полягає в тому, що тварини не еластичні. Так само як машини. Візьмімо робота для чищення підлоги — він не покосить вам травника, не зробить кави. Для цих потреб мусите купити робота-косарку та кавник-еспрессо. Але я не робив би з цього висновок, що так буде завше. Бо кожного разу, коли ми визнаємо, що ось ми дійшли до межі можливості машин, за хвилю виявляється, що вони вміють більше.
— Четверта революція змінила і спосіб нашого спілкування з іншими, і те, що ми хочемо їм сказати. Візьмім соціальні медії: межа між публічним і приватним дуже змістилася.
— Так. Але приватність — це також не нова проблема, вона з'явилась вже наприкінці XIX століття разом з розвитком фотографії. Це технології усувають межі, спричиняють, що інформація циркулює швидше та легше і позбавляє нас приватності.
Особа дивиться сьогодні на себе крізь призму інформації. Я італієць, професор Оксфорда, одружений. Ця інформація мене визначає. Як сильно мені хочеться нею поділитися? Багато сервісів та аплікацій, що їх ми щоденно стосуємо, потребують цієї інформації. Amazon мусить знати, ким я є, щоб пропонувати мені відповідні книжки. Google мусить знати, щоб могти продавати рекламу, завдяки якій я можу задурно користуватися пошуковою системою. Або приватність, або вигоди користування Ґуґлом чи Амазоном.
Ми є винятковим поколінням: спостерігаємо за трансформацією аналогового світу в цифровий. Я не вважаю, що це кінець приватності або що молоді люди взагалі її не потребують, просто вони інакше її розуміють. Мої батьки визнали б, що цілуватися в публічному місці — неприпустимо, нині ж це ні для кого не є проблемою. Так само і те, що сьогодні молодь вкидає у Фейсбук, є для старшого покоління доказом, що молоді не знають, що таке приватність. Але це неправда: нині ми радше реорганізовуємо її, а не позбуваємося.
— Сьогодні люди стосують соціальні медії як підтвердження своєї присутності: я інстаґрамую, отже, я існую.
— Так, бути поза інфосферою — це бути парією, виявитися за дужками в суспільстві. З тією лиш різницею, що інформація — трохи як та їжа. В нашій частині світу ми їмо явно забагато, Європа стає щораз гладкішою, бо їжа всюди доступна, дешева і смачна. Наші тіла біологічно запрограмовані так, що коли ми маємо харч в досяжності руки, то його з'їдаємо, бо ніколи не відомо, що буде завтра. Наші пращури, вполювавши мамонта, напихалися ним, бо хтозна — може, наступними днями доведеться голодувати. А якщо піддаєшся інстинкту і їси щораз більше, то стаєш залежним.
Так само з комунікацією. Ми є соціальними тваринами, любимо розмовляти, пліткувати — а якщо дати людям знаряддя робити це з більшим розмахом — то вони узалежнюються. І пізніше без Фейсбуку чи Інстаґраму чуються як без повітря.
Медіа-спільноти розвинулися так швидко, що нині спричиняються до інформаційного ожиріння. Це занадто, ми ще не встигли пристосуватися. Зрештою, ми їх освоїмо, але сьогодні ми як люди, які тисячоліття голодували, а потім їх запросили на бенкет. Ми їмо скільки влізе, а потім нас нудить.
— Ясно, але є щось тривожне в тому, що кожна подія в житті, від народження дитини до ранішньої кави, мусить бути відзвітованою, бо інакше її ніби взагалі не було. Філософ Джордж Берклі визнав у XVIII столітті, що бути означає бути сприйманим — якщо я заплющу очі, предмет, на який я дивлюся, зникає. Нині я зникаю, якщо мене не обсервують, не лайкають, не коментують і не шерять знайомі з Фейсбуку.
— Так! І відбувається це тому, що в інфосфері мапа є важливішою за територію. А раз територією є світ, ваше життя, події за рогом, то якщо цього немає в повідомленнях, якщо цього ніхто не вкинув у Фейсбук, не присвятив цьому ані пів-твіта, ані жодної знимки — то цього ніби й не існувало ніколи. І ви можете собі говорити: гей, але ж я тут є, ви мене бачите — та це неправда, бо сьогодні доступ до світу ми маємо через інтерфейс соціальних медій, телебачення, цифрових технологій. Береться до уваги те, що є на їх просторах, і не важливо, що поза ним. Це нагадує античні мапи — на них була в деталях Римська імперія, а вже Африка була білою плямою з аднотацією: «Тут живуть леви». Ми не знаємо, що там є, а оскільки ми не знаємо, Рим є всесвітом. Де закінчується Рим, закінчується світ.
— Сьогоднішній Рим — це Фейсбук?
— Так. Існує тільки те, що з'являється у Фейсбуці чи Твіттері. До того ж для великих платформ не існує практично жодної конкуренції — і це не є якась змова, а природа технології, яка зосереджується на головних подіях і функціонує в циклах. Вчора ми читали тільки про Сирію, сьогодні — тільки про імміґрантів, вчора — тільки про витік нафти в Мексиканській Затоці, сьогодні — про скандал Фольксваґена. Нікуди не зникла проблема Греції, але чи ви бачили останнім часом ньюз на цю тему?
Так вже було в XIX столітті, золотій добі газет, далі це зростало разом з появою ТБ і соціальних медій. Нині мільярд людей є щодня у Фейсбуці, і всі бачать те саме.
— Є ще питання кількості та якості змісту. Колись фіксація власного обличчя для нащадків була чимось винятковим: портрети мали королі, аристократи, багачі. Їх зображення перетривали, ми захоплюємося ними в музеях. А сьогодні кожен може стрельнути собі селфі — соціальні медії переповнені ними, і ніхто вже на них не звертає уваги. Маємо надмір артистів і дефіцит глядачів.
— Тут є також і свій оптимістичний бік: це демократично, що кожен може мати свої п'ять секунд слави. Але один добрий портрет є, може, на кожні 10 млн селфі. Одну цінну інформацію супроводжує сила-силенна шуму. І шум утруднює життя інформації, тому треба створити інструменти, які забезпечать її ефективне доходження до людей. За цією логікою треба розвивати соціальні технології і медії — з тією лиш різницею, що це саме вони генерують той шум, крізь який не може пробитися інформація! «Правило 22».
Останні 15–20 років — це вибух біґ-дата. За всю історію людства до 90-х років минулого століття ми створили один зетабайт даних — це 10²¹. А від тих 90-х років до 2020 року ми створимо 32 зетабайти!
— Тобто нині головною проблемою є знайти потрібну інформацію в океані даних?
— Отож бо. Але є також і добра новина для журналістів. Очевидно, ніхто вже не висилатиме репортера, щоб він зробив десь фото, бо всі мають мобільні. Але на пошуки найважливіших фактів і трактування того, що діється, попит збільшиться. Люди потребуватимуть критичного аналізу, пояснення реальності.
— Ви оптиміст. У Фейсбуці відео з котиками популярніші, ніж критична аналітика.
— Завше більше людей воліло розглядати котів, ніж читати довгі статті. Нарід хоче проживати своє життя, роблячи фото котам і вкидаючи їх у Фейсбук — і це є цілком приємний світ. А чи перешкоджає мені та кількість глупоти, на яку я наражаюсь в Інтернеті? О так. Чи суспільство пригнічене кількістю сміття? Це неминуче, а також і небезпечно. Щораз важче виловити діаманти з болота. Утім потреба розуміння світу не зникає. Наприклад, The Economist продається щораз краще. Має вже понад мільйон передплатників у всьому світі — немало як на елітарний, критичний журнал.
— Останнім часом Ви працюєте з так званим правом на забуття, про яке триває процес між Європою і Ґуґлом. Про що в нім йдеться — про право на усунення знимок, вкидання яких у мережу колись нам видавалося чудовою ідеєю, а нині ми б воліли, щоб наш шеф їх не знайшов?
— Не зовсім. Фото залишаються, усуваються лінки до пошукових систем. Це, власне, різниця між присутністю, яка лишається неторканою, і доступністю, яка усувається, — більше того, усувається лише в загальних пошукових системах, не локальних. Якщо ж у вашій газеті знайдеться, наприклад, стаття про мене, яка мені не подобається, її можна буде й надалі знайти в газетній пошуковій системі, але поза сайтом вашої газети вона буде, по суті, недоступна.
Вертаючись до мапи і території. Територія лишається неторканою, але оскільки ми усунули лінк, то нема різниці, чи текст там є, чи нема, бо він невидимий. А це є проблема, бо обидві сторони іспанського позову, що почав ці дебати, Суд Європейської Унії та Ґуґл, застрягли в ері Ґутенберґа.
— Я ненедочула? Ґуґл?
— Звичайно. Ґуґл сам себе подає так: ми є тільки бібліотечним каталогом. Як за Ґутенберґа. Ні, не є. Бібліотечний каталог не рекомендує власних послуг, не постачає пошту і рекламу. Отже, дорогий Ґуґл, ви є чимось набагато, набагато більшим, ніж каталог. Суд, своєю чергою, каже: ми не впливаємо на можливість побачити цей текст чи знимку, ми тільки усуваємо лінки. Самої інформації ми не чіпаємо, тому яка ж тут цензура? Дорогий СЄУ, вітаємо в XXI столітті: якщо усунеш з мапи лінки, то нема території — видалення лінків нині є формою цензури. Отже, обидві сторони помиляються, але ж для обох вигідно утримувати дебати на ґутенберґівському рівні. Бо цей рівень ми розуміємо, в цій реальності ми виростали. З тою лиш різницею, що нині лишитись на ньому не вдасться.
Недавно Франція відкинула апеляцію Ґуґла, який мусить тепер заплатити за неусунення певних лінків, що стосуються до громадянина Франції, з google.com. Ця справа, про яку мало хто чув, показує, що давній зв'язок між правом і географією сьогодні вже не має сенсу. Його встановлено майже чотири століття тому, після тривалих кровопролитних релігійних воєн — справді, забудьмо про ІД, європейці тоді вбивали себе в таких масштабах, що відтоді нікому не вдалося їх перевершити. Саме у Вестфалії встановлено принцип: твоя країна — твої права, моя країна — мої права. Союз права з географією, що сплелись як пальці двох рук, не діє, однак, в Інтернеті. Не можеш накинути закон, що базується на географічних кордонах, якщо люди мають доступ до інформації на твою тему через американський Ґуґл.
— Видалення інформації з google.pl не має сенсу, бо досить запитати google.com?
— Отож бо. А якщо цю інформацію можна знайти через google.com, потрібне системне рішення. Однак воно не може бути вестфальським, ані не може привести до того, що Франція диктуватиме свої права решті світу. Бо це би був би неоколоніалізм якнайгіршого сорту. Що, якби новий громадянин Франції зробив щось нецікаве в країні походження, а тепер Франція скаже: ну так, але це вже француз, усуньте цей лінк, припустімо, в Польщі. Якою буде реакція? Я би відповів: «Ви хіба марите. Не будете мені нічого накидувати». Тому мусимо знайти краще рішення.
— Яке мало б узгодити право на приватність зі свободою слова?
— Цю дилему можна розв'язати. Перший спосіб — це інтернаціоналізація права. Трактат, підписаний всіма членами ООН. Ми так зробили з ядерною зброєю, з навіґацією, супутниками, можемо зробити і з правом на забуття. Тільки це мусить бути ґлобальне рішення, а не диктат однієї держави.
Можна також піти в цілковиту локальність: ніхто з французькою адресою IP не матиме доступу до цієї інформації, і все. Якщо ти перебуваєш у Франції, то не знайдеш її в пошуковій системі — не тому, що вона була усунена, але з причини технологічного блокування. Такі речі вже робляться — щодо порнографії чи тероризму, але не тільки. Якщо ти є в Німеччині і зайдеш на YouTube, то чимала частина фільмів буде недоступна, бо Німеччина має суворі закони щодо копірайту. Локальний технологічний фільтр — це другий спосіб вирішення проблеми.
— Що важливіше: право бути забутим, тобто право на приватність, чи вільний доступ до інформації?
— Очевидно, всі ми хочемо свободи висловлювань, а отже, й отого доступу. Ми відчували б стурбованість, якби правник, лікар чи політик усував інформацію про своє минуле. Однак кожна справа є інакшою, і кожну треба розглядати індивідуально. Все залежить від того, наскільки шкідливою може бути інформація.
Якщо десь в мережі є моє фото, на якому мені п'ять років і я в костюмі Робін Гуда, то це не є проблемою. Однак є серйозніші випадки, з якими я мав справу, коли радив Ґуґлу. Пам'ятаю молоду вчительку, глупі — не порнографічні, а просто глупі — фото якої були в мережі. Її учні знайшли їх і розклеїли ними всю школу. Про це писали медії, дівчина мусила кинути роботу, тиск був надто великий. Якби вона знала про існування цих фото і заздалегідь їх усунула — то щось би сталося? Якраз навпаки.
— Медії називають Вас філософом Ґуґлу. Вам це заважає?
— Не маю з тим проблеми. Люди потребують етикеток, які помагають пробитися крізь шум. Важливо, чи я зрозумілий.
— Але був вже такий один філософ, який хотів зреформувати тирана, і вийшло так собі. Маєте більше щастя з Ґуґлом?
— Мені приємно, що Ви мене порівнюєте з Платоном. А Ґуґл, як і Фейсбук чи Твіттер, нині є лагідним тираном. Поки що. Проблема в тому, що ми, європейці, лишили ключ до влади над інформацією каліфорнійським корпораціям. Це не надто мудро. Наразі вони не дуже нам шкодять, просто хочуть заробляти більше грошей. Однак існує суттєвий ризик, що щось піде зле. Бо нині ми практично на віру приймаємо, що Ґуґл чи Фейсбук діятимуть чесно і не викинуть нам якогось коника.
Це не є стратегією, зокрема для політичної системи, яка так пишається своїми ліберальними традиціями. Як нам їх зберегти в суспільстві, де панують приватні фірми, яких не можна притягти до відповідальності? Бо інформаційні гіганти безкарні. Коли зроблять щось файне — супер. А коли щось паскудне? Нічого з тим не вдіємо.
А що буде, якщо Фейсбук одного дня почне стосувати свою величезну владу (а Ґуґл — це дрібничка порівняно з Фейсбуком, який має дані про найприватніші події з нашого життя), щоб побавитися в політику? Якщо, наприклад, почне підтримувати одного з кандидатів у президенти в США? Досить крихти впливів Фейсбуку, щоб розвернути цілу ріку голосів.
Згірчує мене не тільки те, що може дійти до такої ситуації, але також брак дебатів на цю тему. Це звичайна дурість. Дебати майже до нестями ми мали щойно тоді, коли один іспанець виграв справу проти Ґуґла в Суді Європейської Унії. Сьогодні робимо те саме — чекаємо, аж щось станеться. Я волів би хоч раз побачити превентивні дії.
*Лучіано Флоріді [Luciano Floridi] —1964 р.н., італійський філософ, професор філософії й етики інформації в Оксфордському університеті. Радник Ґуґлу в процесі про право бути забутим. Автор в т.ч. «The fourth revolution. How the infosphere is reshaping human reality»(«Четверта революція. Як інфосфера формує людську реальність»).
Luciano Floridi
Pułapki internetu. Tyle bajtów, że brzuch pęka
Gazeta Wyborcza, 2.01.2016
Переклад О.Д.
05.01.2016