Із життя бабок

У бабок очі – трилітрові бутлі.

Прописано для них у кожній букві

уздовж водойм дірявити повітря:

тонким перетинкам продовгуватих крилець,

механіці природніх гвинтокрилів

утриматись в густих потоках вітру.

Я був при них, але під вечір вибув.

Ці блискавичні порухи. Цей вибух

життєвої енергії й тремтіння  

прикручених, прирослих, чотирьох

батистових пластин – одне із двох:

летіти їм – мені ловити тіні.

Мені вдивлятись з смужок і шпарин

на їхню легкість – коли сам-один,

коли вздовж берега з порослим очеретом

триває літо і псується світ,

дощі зі спекою і бабок переліт,

і спраглі язики промоклих кедів.

У бабок тут – летовище і сховок

я вчу їх крилостриження як мову

їх сотні, – може, тисячі – банькатих,

прозірливих, граційних, боязких

вони сідають лиш на тінь руки

й гнучке стебло, і на листок плескатий.

Я увійшов в очеретяний ліс,

я хтів упевнитись що на тонкім стеблі,

вчепившись лапками гойдається вона

– найзеленіша їхня королева –

Спекотно, душно – що ж пора червнева

й вода зелена до самого дна.

Вода – завмерла й наче приросла

до горизонту й лінії стебла,

до танкерів і яхтового клубу, –

й помітивши мій синій капелюх –

зірвалась бабка, налякавши мух

і водомірок, й земляну ропуху.

Це літо напихає в кишенí

зелених барв дарованих мені

банькатих бабок – їх таємні лети.

Тріщання і попискування їх.

Тремтіння крилець і зі слів моїх –

підслухані й помічені прикмети.