Останнім часом в інтернеті побільшало тем, які безпосередньо стосуються облаштування щоденності. Дискусії, як водиться в соцмережах, підвищено емоційні: обговорюють способи пережити наступну зиму; проблеми з працевлаштуванням чоловіків, яких частина працедавців неохоче бере на роботу через ризик втратити працівника внаслідок мобілізації; оголошення про пошук жіночих кандидатур на посади, які традиційно вважалися “чоловічими”; демографічні питання у контексті “де брати людей”; тему пенсійного забезпечення і ще багато чого.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Обговорення супроводжуються солідною дозою взаємного злорадства, що не дивує — більшість дискусій стосуються питань, які вже давно були проблемними й потребували втручання і влади, і суспільства — про що попереджали як фахівці, так і практики відповідних сфер. Утім суспільство воліло покладатися на амортизаційні механізми, а влада — дослухатися до бажань суспільства. Війна спочатку підважила ці механізми, а з часом зруйнувала більшість із них та без церемоній поставила перед необхідністю щось таки робити. Що і дало привід фахівцям та свідомій частині суспільства включити режим “не слухав мами, то слухай тепер псьої шкіри”, більш ніж зрозумілий на емоційному рівні, проте схильний ігнорувати деякі об’єктивні явища у суспільних процесах.
Неправильно буде стверджувати, що маємо справу з чимось винятковим і безпрецедентним. Адже насправді відбувається не що інше, як адаптація суспільства й економіки до війни. Класичними стали сюжети, як у роки Першої світової війни жінки вирушили на заводи, позаяк не було ким замінити чоловіків, яких мобілізували. І на кінець війни виявилося, що цей факт створив нову реальність — жінки незворотно проявили себе у сферах, далеких від ідеалу “діти-кухня-церква” і переконливо довели, що обійтися без них складніше, ніж думалося в спокійніші часи. З тієї ж опери поява купи таких продуктів, як “згущик” чи консерви. Звідтіля ж евакуація дітей у села. Загалом прикладів, коли війна змушувала “викручуватися”, докорінно змінюючи дотогочасний розклад сил і прийнятні форми поведінки — море. Було б великою наївністю сподіватися, що нас омине чаша сія. Не омине — хоч, річ ясна, проявиться в інших формах, ніж сто з гаком років тому.
Усе це, втім, накладається на хронічний стрес та емоційну втому, які провокують, кажучи делікатно, надмірну (а часом і явно неадекватну) реакцію там, де треба адекватного системного інформування разом із цілеспрямованою системною організаційною роботою. Відсутність першого і другого виливається у загальний неспокій — який, своєю чергою, дає вихлоп у вигляді майже анекдотичних випадків на кшталт бійки між працівниками ТЦК і медиками в Одесі. Утім, бійка ця анекдотична хіба за принципом “сміятися, аби не плакати”. Бо крім подій навколо мобілізації, вистачає сигналів з інших сфер — з’явилися запрошення жінок на раніше суто “чоловічі” вакансії, почастішали дискусії щодо майбутньої демографії, у регіонах, ближчих до теренів бойових дій, з’явилися такі новації, як стаціонарні школи в метро чи укриттях, уже чи не рік, як регулярно чути про ноу-хау в агросфері з розмінування та сівби і збору врожаю в умовах практично постійної небезпеки. І так далі — приклади можна навести, мабуть, з кожної сфери життя.
Усі ці сюжети мають дві спільні риси. Вони не тільки є прямим наслідком війни, а ще й заміщають собою попередні практики, які часто-густо були сумішшю відтворюваних установок ще совєтського часу та спроб пристосуватися до конкретної реальності. Тепер совєтські установки остаточно відмирають — просто тому, що в актуальних умовах вони не працюють. Але для формування і впровадження справді дієвих нових практик потрібне направду глибоке занурення у процеси і суть подій — що парадоксально провокує надемоційну реакцію, яку можна спостерігати зокрема у соцмережах.
А все тому, що в нашій реальності всі описані й цілком логічні та природні процеси накладаються на процес глибший — подолання дисоціації. Тобто стану “відчуження” від власного фізичного буття, який став наслідком фактичної неможливості повністю розпоряджатися собою та практично постійною присутністю репресивних практик у повсякденні, що було “хлібом насущним” у СССР. Це відчуження є наслідком терору системного і повторюваного. Не випадково одним із найпоширеніших паралельних означень дисоціації є “дводумство” — термін, знаний освіченим людям постсовєтського простору з текстів дисидентів, які бралися осмислювати світ, у якому жили.
Реальність іншується, витісняється, прикрашається — одне слово, робиться все, аби провести чіткий вододіл між нею і собою. У результаті цього процесу людина опиняється ніби у своєрідному коконі з наперед визначеною картинкою реальності, причому її не цікавить, наскільки картинка відповідає реальності — навпаки, вона буде триматися до останку саме за картинку.
Як наслідок — формування нових, заточених під себе у конкретній ситуації правил, що неминуче в’яжеться з глибоким проникненням у реальність й водночас передбачає розрив цього штучного “кокона” (а отже уявне повернення у травмуючий момент).
І тут доведеться зіткнутися з усією повнотою того факту, що дисоціація як така є наслідком терору, яким свого часу насаджували “правильні” з точки зору тоталітарного совєтського режиму манери, світогляд та спосіб поведінки. Отож процес долання неминуче і неодноразово викидатиме нас у момент нашої слабкості, безсилля, страху і змушуватиме концентруватися на суто “шкурних” справах.
Саме цим страхом нас і колотить. Не лише воєнною нервовістю як такою, не лише хронічною втомою і стресом, не лише страхом перед непередбачуваним майбутнім — а й боязню, що за порушення правил можуть знову заарештувати, покарати, ув’язнити, вивезти…
Утім, попри всю болісність процесу виходу з дисоціації й повернення в реальність разом із відновленням відчуття суб’єктності, співучасті й відповідальності, цей процес, як уже не раз повторено в цьому тексті, для нас фактично неуникненний — з суто об’єктивних причин. Насамперед, усі правила, механізми і патерни поведінки, напрацьовані у совєтські та постсовєтські часи, просто непридатні у мінімально нормальному суспільстві. Визначення “нормальний” тут вжито у сенсі “не скутий по руках і ногах нав’язаними насильством правилами на основі жорсткої ідеологічної системи”. Вони не працювали вже у 1990-х — і що далі, то більше ставало очевидним, що вони не працюють. Зрештою, у класичній своїй формі вони призначалися для того, щоб вижити у системі, спрямованій на тотальну переробку всього і вся згідно з уявленнями про ідеал, оформленими у “найпередовіше вчення на світі”.
Крім того, інерція все ж має здатність зрештою уповільнюватися до майже повного згасання. І тоді чергове постгеноцидне покоління стикається з відновленням способу думання і життя, адекватного як загалом людській природі, так і обставинам, у яких живе певна спільнота.
І тут виникає закономірне питання, куди ж ми вийдемо після подолання дисоціації. А вийдемо ми, найімовірніше, у наш звичний “агрегатний стан” життя в умовах війни як обов’язкової вихідної умови. Зважаючи на нашу географію, суто статистично на українських теренах аномалією насправді є мир, а війна — практично тлом. Чи не першим це сформулював Боплан — знамениті рядки про те, що на теренах сучасної України селянин іде в поле з шаблею при боці, з’явилися аж ніяк не випадково. Уже в ХХ столітті цей “агрегатний стан” осмислили поети Празької школи і чи не найглибше — Євген Маланюк. У сферах більш прагматичних за поезію найточніше сформулювали проблему у вступі до Декалогу українського націоналіста: “...і поставив тебе на грані двох світів”. Справді, століттями по українській території проходило зразу кілька меж — між Росією та Європою, між Великим Степом та осілими цивілізаціями, між християнським та мусульманським світом. Знаменита теорія Гантінгтона у випадку України виросла знов-таки не зовсім на порожньому місці.
Закономірним наслідком усього вищенаведеного є виняткова роль війська. Збройний стан завжди виступав скелетом суспільства і держави, а інколи навіть творив цю саму державність. Невипадково самоназва ранньомодерної української державності — Військо Запорізьке, а вже в ХХ столітті підпільна армія в особі УПА спромоглася фактично на підпільну державність, яка не стільки була розгромлена, скільки “самозгорнулася” сама. Зрештою, зашкалююча кількість мілітарних сюжетів і текстів у фольклорі та й загалом культурній спадщині теж про щось свідчить — протягом століть наші предки мусили якось осмислювати реальність, давати раду з її травматичною стороною, передавати вельми специфічну традицію — зрештою, кажучи сучасною мовою, “тримати кукуху” в усіх сенсах. Альтернативою такій реальності життя на тлі війни було стати частиною імперії — правда, у разі кризи в імперії можна виявитися ристалищем між “своєю” та “чужою” імперіями, що й відбувалося протягом обох світових воєн. Символом такого стану стала апокрифічна історія про рюкзак полеглого вояка російської армії, в якому український січовий стрілець знайшов “Кобзаря” Шевченка, дбайливо загорнутого у вишиваний рушник.
Утім, жодну з імперій, що природно, не влаштовував народ-суб’єкт з активними навичками життя в умовах хронічної війни і гнучкої внутрішньої комунікації. Тому навіть не тоталітарна імперія використовувала всю свою потугу задля насадження парадигми імперської зверхності та формування уявлення про самих себе як недотепних смішних, нерозумно впертих “х*хлів”, а на щаблях вищих принаймні не перешкоджала формуванню картинки про вічно нездатний до творення держави народ, в якого вся історія всіяна могилами у стилі “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишем кров’ю на своїй землі...” У своїй основі така логіка є нормальною реакцією на послідовність національних поразок, одначе при глибокому зануренні несе ризик “застрягання” у ролі вічно кривдженого сильнішими сусідами об’єкта подій.
Отож повернення у стан народу-війська є об’єктивно частиною і наслідком нашої деколонізації. Одначе перебування у цьому стані можливе тільки для зрілих особистостей — а одним із наслідків совєтського урядування є посттоталітарний інфантилізм. Кажучи простою мовою, коли людина чи суспільство підсвідомо вважають себе занадто недосконалими і вже напевне не здатними до творення функціонального суспільства і сприймають сильнішого суб’єкта як суворого, але справедливого батька, який мусить їх глядіти, аби вони не зашкодили собі ж. Закономірно, що в нашому випадку таким “дорослим” стала російська імперія у всіх її ітераціях. Також закономірно (хоч це не надто прийнято підмічати), що у разі зникнення такої квазібатьківської фігури звиклий до квазідитячого modus vivendi гурт людей тут же шукає, кого б “призначити” на роль батька. У нас сформувався широкий вибір — від “влади” починаючи і президентом США закінчуючи. Зрештою, вибори Президента власної країни для більшості громадян — усе ще про пошуки “батька”.
Описана картина, притаманна мешканцям тоталітарної держави, настільки кардинально відрізняється від колективного портрета “народу — війська на фронтирі”, що повернення до себе і, відповідно, подолання всіх наслідків тоталітарного панування (з дисоціацією включно) означатиме майже колективне переродження. Кажучи мовою термінів, колективну ініціацію у зрілість. Саме ту, яку з нас вибивали розстрілами та депортаціями. І саме пам’ять про це вибивання ставить нас на болісному роздоріжжі між потребою змін і зрілості та болісними спогадами, уперто не пускаючи багатьох зробити останній крок. Тут слід зауважити, що це стосується не лише громадян, а й влади, яка ніяк не може повністю облишити репресивну модель управління разом з презумпцією провини громадян.
Наразі, виглядає, ініціацію вже пройшли практично всі військові та добровольці. Парадоксально, але один із сигналів цього — хвиля скептицизму і явно заздрості до цивільних у тилах. Все це було б тільки проявом надлюдської втоми, якби не явні ознаки нерозуміння того факту, що війна зробила їх безповоротно іншим товариством, чий досвід ніколи до кінця не зрозуміють ті, хто його не спізнав. Це особливо помітно бодай на тлі усусусів з їхнім циклом стрілецьких пісень або й ранньомодерного козацтва — обидві групи спромоглися на створення епосу як форми висловлення міту і фактично стали легендою. Будемо сподіватися, що у нас це ще попереду.
На противагу велика частина цивільних справляє враження “застряглих” на порозі ініціації, незалежно від віку та статі. Найяскравіше це “застрягання” проявляється у питанні мобілізації — що й не дивно, адже йдеться про життя. А ще тому, що у цій сфері подолання дисоціації відразу ж викидає у найчорніші шари колективних спогадів. Тут і попередня “велика війна”, тобто Друга світова з її майже поголовним вибиванням чоловічої частини населення, і Голодомор, коли молоді здорові чоловіки гинули чи не першими. А в разі чергового спалаху визвольної боротьби саме молоді та здорові йшли воювати за державність і гинули у боротьбі. Крім того, гострий дефіцит чоловіків у переважно сільській країні поставив ці неповні родини на межу виживання просто тому, що в селі завжди є багато чоловічої роботи, там дійсно проблематично прожити без чоловіка. Колективні спогади про все перелічене змушували утримувати чоловіків у дещо інфантилізованому стані — адже “діти” в колективній уяві були більш захищеними. При цьому майже всі “дорослі” функції тягли на собі жінки — бо хтось же мусив.
А нинішня ситуація вимагає повністю проігнорувати цей болісний досвід і всі правила, випрацювані під його впливом, на користь нових. Отут усіх і трясе неусвідомленим страхом покарання за зміни “без дозволу”, переплетеним з розумінням, що так, як було, уже таки не буде. І пароксизмом повільних змін...
28.06.2024