Неполітична політика.

І.

 

Правду кажуть, що люде тому тілько знають ціну, тим тілько вміють орудувати, що самі собі придбають, зароблять. Се слово правда не тілько в господарстві особистім, а й у державнім, у політиці. От нашим Русинам політична воля, з правами особи, з соймами, державними радами — упала з неба, без того, що б вони самі для неі палець об палець ударили, без того, щоб вони боролись за неі, як Німці, Угри, Поляки, Чехи і др. І ось уже 30 років проходить з того часу, або, коли рахувати з 1848 р., то й більше ніж 40, а все наші люде не знають навіть, як і ступити йім по вільному. Можна б і тут, як і в других подібних справах, хоч трохи вкоротити науку власноі боротьби дослідом поступованя других людей, наукою історичною. Так на лихо наші Русини найменше люблять учитись, і може ті, що накидають себе в навчителі других, найменше. Не диво, що в головах наших людей по більшій части ще такий мозок, який виробився перед 1848 р. Вони все стоять на колінах та бють поклони, звертають уваги, надіі, посилають подяки, просьби до того, що вже вмерло після 1848-1807 р. і вже не верне ся ніколи, — і зовсім не вміють стати на ноги, на своі власні ноги та дбати про свою силу працею на власному грунті. Иноді видиться мов би то лиха година навчила чомусь Русинів, що вони беруться за розум, — та ось повіє несподіваний вітрець, і впять пішло по старому!

 

Такий суд безпремінно видавби усякий освічений европеєць, коли б почув те, що говорили наші політики в остатні дні недавньоі сесіі галицкого сойму.

 

Боже! з яками там поважними лицями, якими поважними голосами, про які важні речі там говорилось! Про політичну програму Русинів, та ще й не самих галицких, а всіх: і буковинских, і угорских, і російских, так мов би то остатні дали певним бесідникам хоч би формальне право за них говорити! А як розважиш над тим, що говорилось, то вийде все подібне до того, як маленькі діточки граються у війну подушками замісць бомб. В ніби то політичних розмовах наших політиків бракувало найбільше власне політики, навіть елементарного пізнаня того, які справи політичні, так що про них можна говорити в політичних радах, а які ні. Навіть і тоді, коли соймові бесідники зачинали дійсно політичні справи, показувалось, що вони тілько граються словами з політичноі мови, а властивого змислу йіх не розуміють!

 

Почнемо з програмовоі примови д. Романчука, котра й підняла всю отсю бучу. Д. Р. сказав: "Програмою Русинів єсть: признанє самостійности своєі народпости і своєго язика і особливша дбалість о свій язик і свою народність; вірність для австрійскоі держави і пануючоі династіі; вірність для греко-католицкоі церкви; уміренний лібералізм і, нарешті, старанє о розвій селянства й міщанства".

 

Поясняючи першу точку сеі програми, д. Романчук прочитав цілу лекцію про історію літературноі мови в Галичині з 1848 р. і закінчив єі такою формулою: "Ми ані gente Rutheni natione Poloni, ані gente Ratheni natione Russi, але ми єсьмо gente Rutheni natione Rutheni". Як історично-літературна лекція з етнографічним виводом, ся частина промови д. Р. слабенька вже через те, що вона починаєся тілько від 1848 р., а не напр. від преподобного Нестора й говорить тілько про погляди самих Русинів галицких а лишає напр. Украйінців, таких як Костомаров, — gente Rutheuus natione Russus, і при тому зовсім не Moscovitus, коли д. Р. очивидно тожсамить отсі два вирази. Але головне діло в тім, що політична рада — сойм краєвий зовсім не відповідне місце для таких лекцій. Місце для них академія наук, науковий конгрес і т. і., де кожда думка розбираєся вільно зо всіх боків і де не можна вживати аргументів від лояльности для держави, від приписів адміністративних і т. і.

 

Нехай д. Романчук перегляне історію всіх політичних рад Европи, — нігде він не знайде приміру таких історично-літературних студій, як ті, котрі нам показує галицкий сойм. Література й етнографія мають тілько одну точку спільну з політикою — се закони чи приписи, котрі оцреділяють примус чи волю вживати звісні мови в адміністраціі, в суді, в школі. Коли яка мова якоі частини людности в державі, чи в краю заборонена в сих закладах, — люде, що вживають сеі мови, можуть в політичних радах домагатися права для сеі мови. Але спеціяльні історично-літературні, стилістичні справи не можуть бути обговорені в політичних радах та ще й перед чужими, котрі, навіть при безсторонности, — якоі ж певно ніхто не вбачить в теперішних соймах галицких, — некомпетентні судити про такі справи.

 

Візьмім примір. В Бельгіі живуть народи двох мов: францускоі й фламанскоі. При початках новоі бельгійскоі держави остатня мова була майже зовсім позбавлена свого права в публичному житю, але згодом сторонники єі виробили для неі в парламентах закони, котрі поставили єі майже на рівні з францускою. Тільки ж при сему фламанскі політики ніколи не пускались у парламентах в спеціальности історично-літературні, не ставили урядових етнографічних формул об тім, що вони gente, а що natione. Напр. були часи, коли фламанскі націонали, звертаючи увагу на церкву (котру теж галицкі політики, як д. Романчук, Січинский і т. і переплутують з народностю), вважали свою людність, переважно католицку, за осібну gente natione від голланскоі. Згодом такі погляди перемінились, і фламанскі націонали признали себе не тілько natione, але й gente за одно з Голланцями і відповідно тому зреформували свою правопись, направили працю над літературною мовою і т. і. Тепер у Фламанців іде новий процес — вироб відносин до літературноі мови німецкоі (neu-hoch deutsch).

 

Тілько се все для Фламанців справи йіх, хатні, академічні, а не парляментскі, бо до спільного двом народам парляменту й уряду належить знати тілько одно: чи по при францускій мові може, чи мусить бути урядовою й друга мова, фламанска — яку там собі Фламанці вироблять самі. Якби були Фламанці поставили свою справу в парляментах бельгійских інакше, то вийшлоби, що власне йіх колишні противники, Валлони францускоі мови, давали би йім закони для йіх літератури, стилю, етпографіі.

 

Та, скажіть нам як звичайно: то Бельгія, а то Австрія, та ще й Галичина. В Австріі, як тілько Русини підняли голову, зараз йіх спитали: хто ви? чи часом не Rassen? Коли ні, то можете жити, а коли Russen, то вмирайте. А далі й Поляки, котрі в 1848 р. не хотіли знати й Русинів (Ruthenen), тепер ще так-сяк згожуються терпіти йіх, а вже Russen ні за що. Так ось, кажуть, Галичанам і треба числитися з такими практичними обставинами.

 

На таких розмовах всього більше видно те, скілько в головах Русинів зосталося ще лакейского мозку метерніховских часів. Самі такі запити, як: "хто ви такі? чи не Russen?" можливі були тілько з боку тих людей, котрі звикли думати, що народи живуть для них і по стільки, по стільки йім се зверху дозволено, а не для самих себе. А з другого боку те, що люде стали відповідати на такі запити, показує, що вони сами себе не звикли цінити. Тепер звісно, що ще перед 1848 р. була в Галичині "погодінска колонія", котра вважала себе русскими, і однакож і ті люде відповідали, що вони члени народу самостійного, писали "росправи" о самостійности язика Русинів і навіть такі самісінькі похвалки проти некатолицкого Восходу, які чуємо тепер від д. Січинского. Другі щиро вважали себе членами осібноі, або малорускоі, або рутенскоі (австрійскоі) націі, хоч, як теж тепер видно, не дуже то ясно розуміли ознаки тієі націі. В усякім разі ніхто не догадався відповісти на урядовий запит: "хто ми такі — те наше діло, а вам тільки треба знати, що ми собі хочемо получити своє право на нашій землі".

 

Хибно почате діло, пішло й далі по слизькій дорозі: лицемірства й лакейства, взаємних доносів і т і. І так воно йде й досі, не глядючи на те, що тепер вже вияснились національні справи по всьому світу і в самій Австріі навіть закони на стілько змінились, що запити й умови, які ставив уряд Русинам у 1848 р., зовсім стають анахронізмом. Ми напр. згадали Фламанців. На них видно, що частина людности звісноі держави може бути natione et gente однакова з людностію держави сусідноі і все таки зоставатись у першій державі. Примір відносин Італіянців швейцарских до Швайцаріі й королевства Італіі, що виросло після 1848 р., учить тому-ж самому. З другого боку примір Ірланців показує, що можна говорити англійскою мовою і все таки хотіти відділитись державно від Англіі. Примір Альзаціі показує, що можна бути Німцями і не хотіти зоставатися в німецкій державі і т. д. і т. д. Такі приміри показують, що національна мова й державна приналежність осібні одна від одноі. Значить, і галицкі Русини можуть бути навіть такими самими Москалями, як і Калужане, і все таки зоставатись лояльними австрійцями. В усякім разі, в Австріі тепер конституція признає право за всіма мовами людности держави і ні одна статя тієі констітуціі не дає ні державному урядові, ні краєвому, ні в краях змішаного національного складу, якій небудь частині людности, права рішати про мову другоі частини, другоі національности. А Русини галицкі все ще самі говорять і другим позволяють говорити в політичних радах про те, що таке Русь, правдива, неправдива, — natione, gente і навіть specie!

 

Яка з того виходить непевність стану і шкода для Русинів галицких, вже по части було сказано. Очивидно, що при такім стані справи завше хтось чужий може піднімати питанє про те, на скільки і в якій формі Русини мають право жити? і завше міряти та поправляти йіх рускість. Не так давно Рутенці святоюрскі, чи погодинскі обвинувачували перед урядом галицких народовців, закидаючи йім, що вони вживають не законну ruthenische Landessprache, а чужу, kosakisch-ukrainische. Тепер cв. Юр прихиливсь до народовців і тепер старим Рутенцям уже закидають перед урядом, що вони виламуються з законноі ru thenische Landessprache. І безперечно, на сій фазі лакейства Рутенія не зостанеться. Літературно етнографічний символ віри, котрий д. Романчук вніс на апробацію у львівский сойм, відчиня двері всякому орудованю чужих людей в руских духових справах, тим більше, що д. Романчук приплутав до політики не тілько мову, а навіть "народність", то б то річ дуже складну і навіть неясну, ми зважуємось сказати: неясну і для самого д. Романчука, хоч він і поставив у програму своєі партіі (єдиноі, по єго формулам, легальноі партіі серед Русинів Австріі) — "особлившу дбалість о свою народність". Зовсім консеквентно буде після такого виступу д. Романчука і єго партіі, коли політичний уряд буде контролювати у Русинів одежу, музику, весільні обряди і т. і., як він уже контролює, через хибну постанову справи, релігійні обряди Русинів, хрести, відходи на прощу і т. і.

 

Не може бути спору, що д. Романчук признав тому урядові право контролі над релігією Русинів, поставивши в політичну програму Русинів "вірність для греко-католицкоі церкви" нарівні з вірностію для австрійскоі держави.

 

Ми не будемо зупинятися на подробицях всього уступу в промові д. Романчука про віру, ні на промові д. Січинского котра обширно розвива резони д. Романчука. Дитинство аргументаціі, незнанє, або перекручуванє фактів з історіі й релігійного стану Галичини, козацкоі Украйіни та Московщини, сподіваємось, кинулися в очі навіть шкільним ученикам¹⁾. Замітимо тілько одно, що власне людям релігійним отся опортуністично-національна крутанина обох бесідників, а надто священника, мусить показатись просто огидною, бо релігійний чоловік держиться тієі, чи другоі віри зовсім не через те, що вона ділить єго національно, чи як там, від сусідів, а через те, що єго совість каже єму, що та віра правдивійша (через те між іншим тепер нема вже власне національних вір!) Ми зупинимось на тому, що всі отсі греко-католицкі заяви дд. Романчука й товаришів, у політичному зборі, яким є галицкий сойм, зовсім не на місці, бо §.14 австрійского констітуційпого закону з 1807 р. говорить ясно, що в Австріі: "для всіх забеспечена повна свобода віри й совісти" і що "вживанє прав горожанских і політичних не залежить від релігійного віроісповіданя".

 

Після такого закону, коли б хто навіть з церковних достойників у соймі затребував від якоі людини, чи частини людности, щоби вона безпремінно держалась якоі небудь церкви, то справжній політик, навіть найрелігійнійший, мусів би єго спинити, заявивши, що віра тепер відділена від політики. Mи дуже дивуємось, чому так не зробив маршалок сойму галицкого, або чому д. Окуневский в своій промові не вказав просто на неконституційність програми д. Романчука, котрий переплутав те, що закон австрійский давно вже розділив? Се було би далеко більше до речі, ніж розмови про історичну вартість рішеного, чи грецкого православія²⁾.

 

Мені якось соромно говорити з боку прінціпіяльного про обовязковість римского католіцізму для Русинів, бо я-ж не можу допустити, щоби д. Романчук не знав, що напр. буковинскі Русини не папісти і що Федькович, чоловік не незвісний і ві Львові, писав навіть пісні в котрих він рівняв папу з антихристом, що противні католицтву й другим церквам рухи є по всіх народах і що від них вже не убереглась і Галичина. Звісно, д. Романчук вільнісінький вважати римский католицизм за найліпшу віру і навіть за найліпшу науку, та тілько-ж не може він відмовити рускости й місця в політичній громаді ні православному Федьковичу з Буковинцями, ні людям вільноі науки, яких вже чимало й серед галицких Русинів³⁾.

 

Дві остатні точки в програмі д. Романчука, про лібералізм і розвій селянства й міщанства, справді політичного характеру, та тілько виложені вони так, як ні один справді політичний діяч ніколи таких річей не викладав, тоб-то без усяких реальних подробиць і дуже темно навіть у загальній формуліровці.

 

Д. Романчук каже, що лібералізм Русинів дуже уміренний і навіть прибавля: нехай він не разить і найзавзятійших консерватистів (слід думати: австрійских). Але що то власне значить уміренний, дуже уміренний? Бо-ж звісно, що для однієі політичноі партіі й уряду, котрий єі держиться або котра держиться урядом — уміренно, то для другоі невміренно, що для одних дуже, то для других не дуже! Далі що то такий за лібералізм, котрий не вразить і навзавзятійших консерваторів? Нехай би д. Романчук винайшов де-небудь в Европі і в самій Австріі в парляменті, чи в соймах такий лібералізм з програмою скілько небудь ясною, тоб то політичною!

 

Читаючи такі слова, думаєш не про поважного політика, голову депутатского клубу, а про того цигана, котрий дурив пана, росказуючи, що він ішов проміж дощ. Так той циган хоч просто дурив пана, а д. Романчук справді дума проскочити проміж дощ!

 

Не богато ліпше виложена й точка про розвій (економічний) селянства й міщанства. Д. Романчук поспішаєся прибавати, що єго партія: "того розвою глядить не дорогою радикальною, але дорогою постепенного розвою, одвічаючого характерові народу, єго замилуваню в індівідуалізмі, дорогою, яку історія єму витичила". Тут що слово, то туман і плутанина. Перш усього слова радикально і постепенно зовсім не противні одно другому. Можна бажати радікальноі зміни порядків і йти до неі постепенно. Між францускими соціалістами є напр. партія, котра зветься посеібілістами, що все рівно, що й постепенники. І соціалісти німецкі мають програму постепенних змін і оконечну — радікальну. А до того й слово радікалізм також пусте як і слово лібералізм, поки під ними не поставлена подрібна програма реформ. Поки що, д. Романчук такоі програми не дав, а вона тілько й могла надати єго програмі справді політичну барву.

 

Про слова д. Романчука про характер нашого народу, єго історичну дорогу, про індівідуалізм, — якось соромно говорити. Чи ж так легко опреділити характер народу, щоб на нeгo покликуватись у політично-економічних програмах? Забув хиба д. Романчук, що колись пани покликувались власне на характер нашого народу, коли боронили панщину? Та що пани! Ми памятаємо, як в 1875 р., один з найвиднійших народовців, Корнило Сушкевич при 10-15 душах у Кієві сказав нам: "ви стоіте за тим, щоб нашим хлопам дали більше землі! Але ви не знаєте нашого народу: дайте єму землю, то він ляже під грушкою, та й спати ме". А з другого боку можу вказати на примір знавців нашого народу, котрі кажуть, що єго характеру відповіда рівний переділ землі між панами й мужиками. Котру з сих двох характеристик д. Романчук візьме за підставу до своєі економічноі програми?

 

Що до історичноі дороги, то в нашій, як і в усякій історіі, знайдемо всього і між іншим чимало зовсім не уміренного, а дуже радікального, так що поклик на історичну дорогу найпустійший з усіх покликів, а надто для уміренного ліберала.

 

Словами про індівідуалізм, д. Романчук, очивидно, думав обілити свою партію від закидів пpo соціялізм. Та тільки впять д. Р. забув, що є соціялісти і мов навмисне найменше уміренні, котрі стоять за найрадикальнійший індівідуалізм: се анархісти. А до того слово індівідуалізм само по собі без подрібного пояснена, впять пусте. В нашому народі були й є усякі спілки й громади, є родове й сільске володінє землею і т. і. Не кажемо вже про те, що людина — звір громадский у загалі і що без стоваришеня не можна розвиватись і рускому плебсу, як не розвиваються без нього й богатші кляси.

 

Тепер нам слід би розібрати й промови д. Антоневича, так ми не маємо йіх тексту скілько небудь повного, а на виклад йіх у партійному "Дѣлі" не хочемо здатись. По всьому видно, впрочім, що д. Антоневич де в чому, напр. в думках про безумовну лояльність ще дальше посунувсь за 1848 р., ніж народовці і при тому не замітив, що тепер в самих урядових кругах в Австріі вже не вимагають такоі лояльности. Звісно, д. Антоневич думав якось оборонитись від виводів дд. Романчука й Січинского про те, що хто не пристає на йіх літературну формулу, той відступник від своєго народа, а далі й нелояльний австрієць. Та тільки боронитись треба зручнійше, бо згадка про Женеву й накиданє єі на рахунок дд. Романчука й др. вже через те незручна, що в Женеві всього знайдеш: і раціоналізму й папізму, і анархіста князя Крапоткина і консерватиста гр. Арніма, і хто зна, чи не доведеть ся ще й самому д. Антоневичу друкуватись у Женеві?

 

Ми оглянули "політичність" в промовах ріжних галицко-руских політиків в остатніх засіданях сойму галицкого. Тепер треба глянути, який практичний стан річей для Русинів виробили сі промови. Про се скажемо в дальшому листі.

 

¹⁾ Ми порадилиби політикам галицким, літератам, депутатам і т. і., котрі вже скінчили школи і котрим хочеся говорити про Росію з Украйіною, про православіє, штунду і т. і. прочитати хочби напр. діло Beroy Beaulieu — La Russie et les Russes, котре переложено й на німецку мову.

²⁾ Mи вповні годимося ш. автором, що сі всі розмови підтяті були зовсім не на місці, тількож мусимо завважати, що раз вони були підняті і навіть одобрені частиною руских послів і більшостію польскою; раз, під виставленим у соймі середновічним прапором, готовиться в краю похід угодовців протів усіх Русинів, що інакше думають, — то д. Окуневскому мало було сказати, що се все нелегально, (він, бачимо, й сказав, що віра не належить до сойму), а треба було конче й запротестувати протів опіки церковноі, яку Русинам накидають з ріжних боків, бо та опіка має для нас важке значінє й тепер. Коли взяти на увагу те, як наша Рутенія, чи вірять, чи ні, клонить голову перед усякою церковщиною та що доси ні один Рутенець не зважився стало і консеквентно противитися хотьби нелегальним претенсіям наших владик, то виступи д. Окуневкого, та ще в соймі, серед таких прикрих сцен мають для Галичини велике, основне значінє. Адже-ж митрополит, мов соредновічний інквізітор, а не посол заявив у соймі, що хто інакше думає, ніж угодовці, тому нема місця в Галичині! І се він готов виконувати на своіх підвласних. Ось і найліпша відповідь тим, котрі дивувалися, чому ми в основи нашоі радикальноі партіі поклали й раціоналізм. У нас раціоналізму доконечне треба на кождім поступі руского житя, що так опутане церковщиною. Сю ясну звізду, раціоналізм, побачив, серед звісного торгу й д. Окуневскій тай став по єі боці, дарма, що ще недавно був противний нашій максімальній програмі. Які важні для рускоі справи, а пагубні для такоі пагубноі угодовщини, ті виступи д. Окуневского і як глубоко ще сидить святоюрщина навіть у головах "репрезентантів" народу руского — законодателів, видно буде найкрасше з того, що більшість руских послів, навіть москальофілів страх дра. Окуневского від єго остатного кроку здержувала: мовляв, бійтеся Бога, що ви робите? Виняток учинив один світский москальофіл, щe один християнин, що навіть заохочували д. Ок. до єго виступів. Редакція.

³⁾ Для нас виступ д. Романчука тим прикрійший, що він-же довгі літа вів народну газету "Батьківщину" власне в дусі наскрізь світскім, вільнім і фактично доказував, що віра не належить до політики та що взаємне викликанє Русинів задля відмінности думок — невмісне і для рускоі справи шкідливе. Ред.

 

[Народ, 15.12.1890]

 

ІІ.

 

Розмову про практичні наслідки постанови неполітичноі програми дд. Романчука й товаришів, почнемо з огляду найблизших результатів єі або ціни, котра за заяву тієі програми вже получена. Ціна та — обіцянка утраквізму в педагогічних школах східноі Галичини і одноі рускоі гімназіі, на случай, коли будуть там відкриватися нові гімназіі. Про утраквізм нераз уже говорила печать галицко-руска, в тім числі й народовска, і завше говорила, як про річ, котра тільки мусить на взір закривати вже істнуючу систему польонізаціі. Нам, значить, нема резону розводитись про сю річ довго. В усякім разі і така концесія Русинам ще тільки приобіцяна, а не дана. Не дана й гімназія, значить, поки що Русини нічого не дістали в заплату за програму д. Романчука, а тимчасом сами Русини вже заплатили з свого боку чимало.

 

Видимою зразу заплатою є розвал руского посольского клубу в соймі. Формули д. Романчука, — не кажучи вже про спосіб обяви йіх без упередноі ради в клубі, — зробили не можливою політичну спільність з партією д. Романчука не тілько людей партіі д. Антоневича, але й д. Окуневского (Як не силуєся "Дѣло" оправдати голову руского клубу, але не може ні закрити факту, що політичний виступ єго був потаєний від клюбу, ні впевнити, що неможна було зібрати клубу перед промовою д. Р-ка). На сему розбрат не зупиниться, а безпремінно перейде й у край і там мусить поставити проти д. Р-ка з товаришами не самих тільки рішучих "москальофілів" або противу-церковників, а й богато поміркованих людей усяких партій, — бо яснож, що своєю програмою й способом єі заяви в соймі без свідомости руского клюбу, кружок Романчука виломився з обовязків, котрі узяли на себе посли рускі перед своіми виборцями.

 

В часі виборів ніхто з них не ставив літературно-етнографічних формул про gentes et nationes, а замість того говорилось про бідність та кривди для селян та міщан, про такі речі, як дороговий закон, пропінація. Кандидати усяких літературних партій обіцяли спільно стояти против таких кривд, і на них спільно голосували й виборці усяких літературних партій, або такі, що й не думають про подібні партіі. Коли перед виборцями говорилось про рускість, то тілько є того боку, що вона упосліджена краєвою польскою політикою, а ні genus ні species тієі рускости, не були поставлені перед виборцями. Навіть коли говорилось про церкву галицко-руску, то тілько с того боку, що в єі справи мішаються чужі люде, забирають єі манастирі, школи й т. п., — про чому зовсім не було розмови про якенебудь верховенство князів церкви рускоі, навіть в релігійній справі над громадами рускими, бо звіснож, що всі виступи чужих людей в справі церкви греко-католицкоі в Галичині робляться за згодою тих князів. Нарешті посли рускі в соймі, під впливом голосу своіх виборців, котрі терпіли від того, що політичні урядники взяли на себе не належаче йім право мішатися в справи релігійноі совісти, запротестували й проти перешкод Галичанам ходити на прощу до православного Почаєва.

 

Після сего всего програма Романчука й тов. виходить явною новиною для виборців сих самих послів і неможе задовольнити бодай усіх тих виборців. Які в того послідки вийдуть на дальших виборах, побачимо. А що-ж буде, коли незгода між рускими виборцями приведе на будущих виборах до того, що рускі кандидати не перейдуть? Се зовсім не неможлива річ, бо коли в клюбі руских послів тепер голоси розділились так, що на боці д. Р-ка зісталось 8 членів, а проти него 7, не рахуючи д. Окуневского, то можна думати, що в такій же пропорціі поділяться й голоси виборців у краю, котрі спільно голосували на людей, вийшовших з ріжних партій. Чи д. Романчук і товариші думають, що тоді хто небудь буде числитись з Русинами і давати йім що-небудь з самоі тілько ласки до них? Адже-ж тоді партія д. Романчука, навіть коли жандарми будуть підпирати єі кандидатів на виборах, як підпирали теперішних "митрополітских" кандидатів, — буде другим виданєм Раrade-Ruthenen, Jung-Parade-Ruthenen, і певно не вийде ліпше, як і попередні.

 

Треба бути дуже наівним, щоби думати, що навіть те, що й тепер звернено трохи уваги на Русинів, що з урядового боку стали розмовляти з д. Романчуком і давати єму обітниці, — вийшло так собі з доброі ласки до Русинів та дд. Романчука й товаришів. До сего привело власне те, що між руским народом у Галичині обявився рух, котрий показував невдоволенє народу того з свого стану і замір поправити єго, потребувавши собі більшого впливу на краєву політику. Отсей рух висунув на гору теперішних послів соймових, котрих народ вибрав собі з посеред ріжних літературних партій та ріжних станів: попів, учителів, адвокатів, селян.

 

З початку сі посли ще памятали, що таке справді й для чого винесло йіх на гору, в сойм, — і держали себе відповідно, висуваючи на перед пекучі справи спільних прав та справи хлопскі. З першого вийшла інтерпеляція послів руских, направлена проти поліцейского самовіля, що дотикалось рівно і народовців і москальофілів, і радикалів і гостей йіх з Росіі. Ся інтерпеляція була maximum, до чого дійшло почутє свого достойінства серед галицких політиків і мабуть чи не єдиний справді політичний виступ йіх з самого початку конституційного житя в Галичині. З розуміня справ хлопских та маломіщанских, вийшов ряд внесків і промов руских послів усяких партій в першу сесію нового сойму. На сій дорозі рускі селянскі посли було зійшлись і з польскими селянами і як би вміли були й далі вдержатись на ній зручно, то сталиби коли не на чолі хлопского й міщанского руху в усій Галичині, то в перших єго рядах. Помалу до такого руско-польского правдиво демократичного осередку в галицкім соймі приставалиби й ріжні не-хлопскі елементи, котрим уже почала огидати станчиківска господарка. А тоді й національна cпpaвa руска рішиласьби сама собою, бо раз би вітала шляхетска гегемонія, то впала би в Галичині й примусова польскість, котра не має другоі підстави, окрім у шляхоцтві. Рускі посли не вміли, як слід, покористуватись своім станом і виступили на дорогу поверховно-національних демонстрацій. Спершу на сій дорозі перед повели приятелі д. Антоневича і втягли й Романчуків навіть до проєкту про поділ Галичини, котрий при теперішних обставинах житя в Австріі така-ж сама фантазія, як і рівний поділ грунтів між панами й хлопами, і тепер не може мати ніяких послідків, окрім дражненя Поляків без усякого хісна. Так спершу рускі посли зійшли з єдиного твердого для них грунту, відіпхнули від себе своіх найприроднійших союзників, польських хлопів. (Яке вражінє зробили нарешті посли Русини на польских послів-хлопів, можна бачити з того, що коли остатні не схотіли підперти Русинів у справі спільного виходу із т. зв. "кола селянского" і коли йіх запитано, що вони думають про Русинів, то Поляки-хлопи сказали: "my myślimy, że gdyby Rusini przyszli do władzy, to nam nawet nie pozwoliliby po polsku mówić!"). При початку oстатноі сесіі можна було думати, що ті посли зрозуміли свій стан і підуть за тим рухом, котрий все таки посуваєся в народі рускім і польскім і котрий мусить організуватись в часи будущих виборів У Раду державну. Так ні! досить було злегка повабити частину руских послів, — тих самих, котрі ще недавно гарцювали на коні поділу Галичини, — щоб вони забули те, що недавно голосили мов би то щиро, а власне, що годі Русинам надіятись на кого небудь, окрім на власний народ, — і впять ступили на дорогу прислугуваня, щоб розбилась така-сяка солідарність між рускими політиками, а при тому (і се найголовнійше) щоб увага йіх була відвернена від тих справ, котрі допекли народові, а через те все, щоб теперішні рускі політики були поставлені в неможливість не тілько стати на чолі, а навіть пристати до того руху, котрий тепер виробляєся в народі рускім і польскім.

 

Запевне, се не спинить руху, — він знайде собі нових виразителів, — але, поки що, чимало часу буде страчено і по крайній мірі одна частина галицко-руских політиків і власне та, котра моглаби справді виробити з себе сильну народню партію, сама себе підрізала, віддавшися на ласку людей чужих і реакціонерів, замість того, щоби шукати собі сили в своім народі, а союзника в народі польскім. А з такою партією хто-ж стане числитись?

 

І ось ще не вспіла скінчитися сесія сойму, як газети противних Русинам партій починають ставити своі умови, під котрими сі партіі можуть допустити політичне істнованє Русинів і давати йім які-небудь концесіі. Та не треба братись за мікроскоп, щоби побачити, як в самім соймі, після того, як д. Романчук і товариші згодились на звісну демонстрацію, йім уже поставлені були умови, котрі позбавляли йіх усякоі самостійности, а до того ставили на перед можливість і не дати Русинам нічого. Так слідом за промовою д. Романчука, котра й сама вже вставила в національно-політичну програму Русинів зовсім не обовязковий для Австрійців греко-католицкий клерикалізм, гр. Бадені вже потребував від Русинів признаня "проводу князів церкви" котрі мають уже своі зовсім спеціяльні інтереси, як те признала в остатні часи на разі партія д. Романчука¹⁾.

 

На решті умовою підмоги Русинам поставлена й "вирозумілість для народности польскоі". Звісно, ми не станемо говорити проти потреби такоі вирозумілости. Але все діло в тім, хто дасть Русинам аттестат на ту вирозумілість. Коли напр. Czas з пануючою доси в Галичині партією польскою, то довго прийдеся ждати такого аттестату, і таким способом старе, невигідне й дразливе для Русинів питанє: in wie fern die Ruthenen in Galizien zu bestellen haben? зостаєся й на далі відвертим, як і доси було.

 

Партія д. Романчука говорить мовби то з утілітарного погляду, а на самім ділі з безчольністю, що "ніяке правительство австрійске не схоче мати ніякого діла з тими Русинами, котрі признаються до національного єдинства з Росією", і тим хоче оправдати усю свою політику, котра доходила до крайноі неприличности, коли посли партіі д. Романчука кричали д. Антоневичу, при сміхах Поляків: "а відрубність?" Добре-ж було для кричавших, що д. Антоневич ще більше наівний політик, ніж вони. А що-як би було, як би він спитав йіх: відрубність від кого? від Москалів, чи й від Украйінців? бо й тіж у Росіі і проти них австрійскі Русини чинять тілько не велику частину!

 

Припустим, що позаяк тепер украйінский елемент подавляєся в Росіі, то формула д. Романчука й товаришів, котра ставить признанє відрубности від Великоросів за один з безпремінних догматів австрійского вірно підданства, може задовольнити теперішне австрійске правительство. Тілько що-ж буде, коли в Росіі стан річей переміниться й украйінство дістане собі хоч які небудь права? Тоді, — коли в Австріі не признають, що уся постанова справи In wie fern die Ruthenen in Oesterreich zu bestehen haben? є в суті своій фальшива і супротивна прінціпам новоі держави, навіть австрійскоі, а тим більше фальшиво ставити відповідь на се питанє в залежність від того, чи є в Росіі, чи нема людности подібноі до австрійских Русинів по національности — то від галицких Русинів потребують, щоби вони виголосили відрубність і від російских Украйінців, як уже дехто й требував такого до тепер.

 

Так виступ д. Романчука й товаришів нічогосінько не зміня в правовому стані Русинів. Увесь зиск виробленого д. Романчуком і товаришами стану річей зводиться навіть на те, що тепер, в часи констітуційні, а не абсолютичні, як 1818 р., знайшлись самі Русини, котрі добровільно віддали право відповідати на дразливе Русинам і противне признаним тепер правам народів питанє в руки не тілько чужі, а просто польскі, то б то, як тепер стоіть діло, в руки просто заінтересовані в тім, щоб довести відповідь на те питанє коли не до нуля, то до мінімума.

 

Ми вже згадували об тім, що вже й тепер говорить з поводу виступу партіі д. Романчука печать польска. Найприхильнійші з неі требують від Русинів "акціі, чину — спільного з ними поборюваня погубних для держави й краю стремлінь" і т. д. А впять таки: хто відмірить порцію акціі, хто вкаже погубні стремліня? Звісно, не Русини самі...

 

Але хто небудь скаже: "та-ж Русинам нічого й звертати увагу на те, що говорить печать польска і навіть Поляки в загалі; вони мають діло з австрійским урядом". Той, що казатиме таке, певно покаже нам на слова д. Романчука, котрий кликав Австрію опертись на Сході на дві ноги, а не тілько на одну, як до тепер, та на слова Січинского, котрий навіть просто викрикнув до польскоі сторони в соймі: "ми готові і якусь жертву вчинити з наших прав (?!?) для австрійскоі ідеі, але для іншоі ідеі не зробимо жадноі жертви²⁾.

 

Слова, слова, слова!

 

Що то таке австрійска ідея? що таке Австрія, як щось осібне від Русинів, котрі йій будуть приносити в жертву навіть права своі? Коли Австрія є спілка певних народів, в тім числі й Русинів галицких, то вона без тих народів і не мислима, а значить і фрази про руску ногу, на котру Австрія буде оператись, є нісенітниця. Попробуйте сказати, що Швейцарія операєся на 22 ноги, або назвіть людність яких небудь з тих 22 кантонів ногами єі? Часто кажуть, що Австрія виробляєся в монархічну Швейцарію, — і кождий освічений чоловік в Европі може тільки бажати, що б Австрія скорше й щасливо переживала сю еволюцію до кінця і щоб австрійскі народи жили так само мирно, як швейцарскі. Тілько-ж ніхто не скаже, щоб ся еволюція вже скінчилась, а надто не може сказати сего Русин. Та Австрія, котра б задовольнила Русина, ще тілько почина вироблятись і в сім виробі можуть приняти свою частину праці й Русини, та тілько ті, котрі перестануть себе вважати чиімись ногами, а просто скажуть, що вони цілі люде, котрі живуть для себе і для своєі вигоди готові працювати з товаришами по державі й приносити жертви, та тілько не з прав своіх, а жертви власне для того, щоб забеспечити собі права! Нічого говорити, що така формула австрійскоі ідеі так само подібна до формул єі у дд. Романчука й Січинского (коли в йіх формулі є що небудь реального), як небо до землі.

 

Тієі-ж Австріі, яку мають у своіх думках дд. Р-чук і Січинский, в чистім виді давно вже нема, а коли вона й була за часів двірского абсолютизму, то не дурно-ж вона воліла в Галичині оператись на одну ногу, польску, а не на дві, польску й руску. Були на те, значить фатальні причини, котрі мусіли почасти остатись і на далі. Теперішна Австрія є середина між старою Австрією і будущою Д. намістник Галичини добре сказав Русинам, що теперішнє австрійске "правительство боронить право меньшостей національних, але при живій участи більшости". При теперішних же політичних порядках австрійских — коли навіть скинути з терезів вагу аристократіі при дворах, Поляки в Галичині є "більшість", а Русини "меншість" та ще и мала меншість. Значить, Австрія в політичнім змислі мусить в Галичині являтися Польщею по крайніймірі на 3/4 свого образу і, коли говорити фігуральною мовою д. Романчука, то Русинів тепер можна признати навіть не ногою, а хиба литкою і то не Австріі, а Австро-Польщі. Інакше й бути не може, аж поки політичні порядки в Австріі не зміняться так, що Русини стануть частиною демократичноі більшости в галицкім соймі йавстрійскій раді державній.

 

Ніс Rhodus! моглиб і ми сказати д. Січинскому, як би в нас була охота до семінарских оздоб стилю. Ліпше ми скажемо по рускому: от до такоі переміни політичного стану річей в Австріі мусить іти природня політика Русинів! Всякі інші заходи даремні, коли не просто шкодливі.

 

Шкодливі вони, коли відбивають увагу Русинів від головноі цілі, коли розбивають початок організацій, котрі вже ставали на природню дорогу; шкодливі, коли переносять центр ваги політичноі праці Русинів з власного народного грунту на чужий, на чужу ласку. А таким шкодливим для Галичини є остатний виступ партіі д. Романчука.

 

Шкодливий той виступ не тілько з точки загальних інтересів галицко-руского народу, а навіть і осібно для народовского напрямку. Сей виступ можна би ще як небудь оправдати, як би хоч галицким народовцям дійсно небезпечно було те, що в Галичині звуть "москвофільством". Так сего ніяк же нема. Практична сторона літературного спору між галицкими писателями вже скінчилась на користь народовского напрямку. Всі тепер у Галичині признають, що популярна література (найголовнійша на тепер для Галичини) мусить писатись народною мовою і між т. зв. москальофілами є такі, що пишуть тією мовою навіть ліпше, ніж інші народовці. Спор іде тілько про високу літературу, котру "москальофіли" хотять бачити "общерусскою".

 

Але на ділі галицкі москальофіли пишуть і свою "високу" літературу все-ж таки "особымъ русскимъ языкомъ", а зовсім не російским, і по части знаємости з "общерусскою" літературою явно зостаються позаду від народовців, котрі, помимо своіх иноді смішних вибриків проти тієі літератури, все-ж таки бодай на 1/3 частину наповняють своі літературні виданя перекладами з російских писателів³⁾.

 

При такому стані річей більша половина старого літературного спору в Галичиві втратила інтерес і навіть москальофільска партія стала вимерати. Більше освічена й спосібнійша частина молодіжі почала відпадати від неі і іменно по мірі того, як стала більше взнавати Росію урядову й неурядову та російске письменство. З другого боку і в Росіі, по мірі того, як там ознакомлялись з галицкою москвофільскою літературою й політикою, почали вменшуватись симпатіі до неі так, що недавно проти неі висказавсь навіть орган одного з славянофільских кружків ("День"). Справа рільничого банку викликала гострий суд навіть з боку "Варшавскаго Дневника" і підорвала в Росіі кредіт певних Галичан, як се недавно признав у прилюдному листі навіть д. Наумович.

 

При такому звороті річей львівскі літературні проводирі "москвофілів", котрі за далеко зайшли, щоби звернутись, — не знають, на яку ногу йім стати, і то печатають прихильні статі напр. про Шевченка та вплив украйінский на Галичину, то становляться під крило власне тих самих князів церкви, котрі тепер надаються проводирями партіі д. Романчука, хоч недавно вони виступали проти тієі партіі⁴⁾. На провінціі ж розумнійші й енергічнійші люде з т. зв. "москальофілів" зближаються (в читальнях, вічах, виборчій агітаціі) з подібними йім народовцями, так що більш освічені елементи галицко-рускоі громади почали вже вкладатись у природні партіі: консервативні й прогресивні, котрі мусіли зовсім замінити старі партіі і в котрих власне народовці могли би навіть вести перед, а надто в поступовій партіі.

 

По крайній мірі на політичному полі народовцям справді діставалось провідництво й усі вигоди з тієі толеранціі, яка було в остатні часи почала встановлятись в відносинах між ними й москвофілами, коли навіть газетна львівска полемика стала стихати й забувати методу взаємних доносів. Предсідательство в рускому клубі послів випало народовцеві; всі уступки, які давала польска більшість в соймі Русинам, щоб робити хоч що небудь в виду солідарноі рускоі опозиціі, випадали на користь народовців.

 

Після сего всего остатний виступ фракціі д. Романчука в соймі, єі способи заяви програми, після котрих мусів безпремінно розвалитись руский клуб і початись війна між партіями галицкими по всій лініі, — вийшли зовсім несподіванкою. В усякім разі ся несподіванка не виросла з внутрішних процесів навіть партійного житя галицко-руских кружків,⁵⁾ всього менше посольских, а є просто вчинком фракційним, зробленим за ради посторонного Русинам напору. Загал народовскоі партіі тратить через такий виступ, бо він міня певну підмогу, яку давала єму партія, що все таки опералась на голосах руских виборців того ж стану, котрим держаться й народовкі посли, — на підмогу чужих сил, котрі ще хто зна, як себе будуть держати.

 

Правда, в "москвофілів" є одна точка, котра втрудня можливість відносин з ними: майже всі вони по своім політичним думкам ще більш обсолютисти, ніж народовці і через те богато з них, бачучи, що абсолютизм в Австріі вимера, покланяються абсолютизму в Росіі, прихвалюють всі єго діла. А коли до того вони роздразнені проти польскоі політики в Галичині, то прихвалюють усе, що робить російский уряд проти Поляків, і через те без потреби дразнять і Поляків проти Русинів. Мало того, між "москвофілами" є люде, котрі не тілько стоять за поліцейску реакцію в Росіі, а просто стають платними єі агентами, перекручують всі справи, клевещуть доносять і в Росіі і в Австріі. Проти всіх сих хиб найліпший лік ширенє політичноі освіти в загалі й правдивих звісток про Росію почастно, а проти баламутства від агентів російскоі реакціі й доносчиків народовцям і самим треба позбавитись і в себе доносчицких заходів, переплучуваня політичних справ з культурними і в загалі треба коректного поступованя з москвофілами для того, щоби порядні люде між ними самі огидились поступованєм доносчиків та баламутів і відділились від них.

 

З сего боку остатніми часами в Галичині вже можна було вбачати значне поліпшенє, котре відбивалось і в Росіі, де люде, читаючи навіть у "Червоной Руси", як наприклад народовскі посли піднімають справді корисні народові справи, як рускі посли спільно боронять права особи Русинів усіх партій від поліцейского самовіля і т. і., люде почали скептично дивитись на партійні клевети й доноси, які йшли з Галичини проти тамтошніх народовців і украйінолюбців у самій Росіі. Навіть в одній славянофільскій газеті стали появлятись дописі прихильні народовцям і очивидно писані народовцем.

 

Тепер справа мусить піти назад. Партійна злість, а далі, відповідно галицкому політичному й моральному вихованю, взаємні доноси мусять впять піти в гору серед Русинів галицких і відбитись і в Росіі. І коли справді в Росіі є круги, котрі видають гроші на те, щоби в самій Галичині підперати певну політичну агітацію, то тепер постанова народовцями справи партійноі так, що хто не годиться з ними в літературно-етнографічній формулі, той політичний противник Австріі і політичний прихильник Росіі, — мусить дати російским агентам повний резон прохати собі більшоі підмоги для того, щоб видержувати більший тепер нагніт і боронити Росію від явного ворога. А до того така постанова літературно-етнографічноі справи натурально мусить збільшити й політичну прихильність до Росіі в усіх тих, що по своєму щиро думають про літературно-етнографічну спільність з Великорусами, але через те також мало стремили відділятись від Австріі, як і тирольскі Німці, коли ще не менше.

 

Ми в загалі говоримо тут про всякі речі зо становища інтересів самого галицко-руского народу, то й не маємо резону розводитись багато про справу відносин москвофільского руху до осібних австрійских інтересів. Тілько, щоб забезпечити себе від усяких непорозумінь с читачами нашими, менше обзнакомленими з галицкими справами, скажемо два слова і про сю справу.

 

Хто прослідить діла і слова найбільше звісних галицких москвофілів, хто знакомий з йіх особистими характерами, той просто засмієся, коли єму скажуть, що ті люде спосібні стати для Австріі тим, чим були в свій час ломбардо-венеціянскі діячі, або й польскі, венгерскі і навіть ческі. Політичну небезпечність для Австріі має в Галичині москвофільство не літературне а аграрне або ліпше сказати досить розширена серед селян-Русинів надія на те, що московский цар перемінить теперішні земельні порядки галицкі, про що скажемо далі. Алеж подібні думки проявляються і серед селянства польского в західній Галичині й очевидно мають собі іншу основу ніж національно-літературну.

 

Розмови галицких "москвофілів" про літературну спільність з Великорусами не мають в собі й искри дійсноі небезпечности для Австріі. Навіть колиб ті розмови мали під собою грунт в дійсній національности галицких Русинів і переводились в діло, то і тоді с того не слідував би непремінно політичний сепаратизм Галичини від Австріі, як нема політичного сепаратизму женевского або тессинского від Швейцаріі до Франціі або Італіі. Алеж галицке москвофільство, не маючи собі підстави в національности галицко-рускій, стоіть вже кількадесять років при мішаній мові — галицко-малоруско-церковно-російскій, — і не може прилучитись ані по формі aнi ще менше по ідеям до літератури російскоі. Не може воно зробити остатного найбільше через те, що воно б тоді стало власне таким же помічником опозиціі в Росіі, яким була женевска та тессинска література в свій час для Франціі і Італіі, а ідейна суть галицкого москвофільства була і є власне мертвецка неприхильність до всяких живих ідей, які в часи єго істнованя колихали світ. Через сю неприхильність найзавзятші галицкі москвофіли доси не могли виробити в себе нічого спільного і з тим аграрним моквофільством, котре безперечно живе серед галицкого селянства...

 

Увесь страх москвофільства в Австріі є ніщо друге, як останок політичних забобонів часів Меттерніха, коли австрійскі урядові круги боялись усякого руху серед своіх народів, усяких звязків йіх з житєм серед сусідів йіх, невиключаючи й Німців.

 

Сей забобон до Русинів піддержують тепер польскі політичні круги, котрі по части справедливо гніваються на москальофілів за те, що ті (правда, з реакціі протів неправд самих Поляків) проповідують ненависть, протів Поляків і оправдують усе, що з ними робиться в Росіі, а почасти же гніваються на них як на давних і рішучих противників ідеі польскоі держави на Руси. Тількиж, коли не може бути ніякого руского національного політичного напрямку, котрий би згодився на сю ідею і дививсь би на галицку Русь як на обовязкову частину Польщі, а на Русинів як на обовязкових єі підданих, то не може бути ніякого національного напрямку руского, котрий би задоволив польских політиків, що держаться ідеі історичноі Польщі.

 

Тепер, коли показалось уже ясно, що формула "Niema Rusi" вже не втримаєся, польскі політики в Галичині говорять про те, що вони борються тілько против москвофільскоі формули про національність Русинів а "правдиву Русь" признають. Алеж як тілько доходить до практичного діла, до національно-політичних уступок Русинам, то галицко-польскі політики не роблять ріжниці між москвофілами та украйінофілами, і користуючись останками меттерніховских забобонів у Відні, витягають з арсеналів страхи протів украйінофільства незгірші від страхів москвофільства. І конечно страхи ті, поки в Відні буде для йіх поле, будуть реальнійші, ніж страхи москвофільства, бо вжеж ніякими викрутасами не зробиш н. пр. з Шевченка галицко-руского, а ще менше польского станчика⁶⁾.

 

З сего всего виходить, що й аплодісменти польских політиків для противу-російскоі формули д. Романчука, є хвилевий маневр, котрий робиться навіть свідомо, поки треба зовсім вибити частину "Русинів-москвофілів" з усяких легальних позицій в Австріі. Тілько такою діпломатією можна обяснити те н. пр., що з польскоі сторони не визвала звичайних протестів лайка: ренегати! кинута против тих, хто вважа себе gente Rutheni, natione Poloni, на рівні с тими, хто уважа себе gente Rutheni, natione Russi; лайка, по своій сути, так само не оправдана по своій фанатичній виключности і так само неполітична, як усякі культурні (релігійні, національні, літературні і т. і т. п.) ортодоксіі та примусові порціі думок, почуть і т. д., котрі треба раз на завше залишити на волю особи. Раз тілько ціль згаданоі дипломатіі буде осягнута, та формула малорускоі відрубности від Поляків опять бере свій нелегальний характер в очах сторонників історичноі Польщі. Відрубність Малорусів від Москалів зовсім тут нічого не зміня. І коли польска історична формула буде с певноі сторони навязуватись і Австріі, як і перше, то й украйінофільство буде виставлятись нелегальним і небеспечним для Австріі, до чого стілько проб робилось і з польского, і навіть з австро-рутенского боку⁷⁾.

 

Очивидно, що всякий розумний політик Русин мусить старатися усунути в австрійских урядових кругах до останку забобони меттерніх часів та ідею, що Русини австрійскі мусять бути трактовані не як рівноправна з другими частина державноі людности, а лиш відповідно тому, в яких відносинах стоіть йіх національність до такоі чи другоі національности в Росіі. Теперішнаж підпора згаданих забобонів з боку самих Русинів не тілько не зміня сути діла, шкодливоі і для сторонників малорускоі відрубности, а просто веде до того, щоб справді збудити в сторонниках "обще-рускости" ворожі до Австріі почутя, коли не вчинки.

 

Не можнаж заперечити тому, що звісна частина образованих людей в Галичині щиро переконана в тій чи іншій степени тієі общерускости і що значна частина і простого народу, нехай і з темноти етнографічних ідей, може піти за сими людьми. Які б не були пасивні ті люде, а все таки для Австріі не може бути вигодно мати в себе певну групу людей, роздражнених в йіх переконанях, а особливо способом постанови справи, надто виключним і деспотичним ("нема місця в Австріі!" ітд.) і явно підпертим польскою стороною, так непопулярною серед загалу Русинів. До того старші поколіня "москальофілів" справді пассивні і надто схолястичні, алеж хто поручиться за те, що між молодшими не знайдеся енергічнійших і таких, котрі замість клопотів про буцім то "обще-русскій, твердый языкъ", обернуться до аграрного москвофільства, яке живе серед австро-руского селянства?

 

От такі то наслідки мусить або може мати в Галичині неполітична політика партііі д. Романчука.

 

1) Хоч ми не маємо часу зупинятись на подробицях, то все-ж не можемо не звернути увагу на таку річ: не вспів д. намістник поставити Русинам такоі умови, що б вони підчинялись князям церкви, — умови котра ніяк не виходить з австрійскоі констітуціі і навіть просто йій противна, — як д. митрополит вже виголосив анатему всім, що не згожуються з програмою д. Р-ка і сказав, що йім нема місця на галицко-рускій землі. З поділу руского посольского клюбу вияснилось, що з програмою Р-ка згожуєся тілько 8 членів, а 7 згожуєся з д. Антоневичем і один, д. Окуневский не згожуєся ні з д. Р-ком, ні з д. А-чем. Виходить, що д. митрополит в імені 8 послів прокляв 8-же! І прокляв за те, що вони або не так думають, як він, про літературну справу, або не згожуються віддати свій розум в цепи єго, митрополита, віри, котра по законам не обовязкова! Де ми? Чи не в старій Візантіі, де атанасіяне обявляли, що на землі нема місця аріанам, а на завтра аріане також само поступали з атанасіями?

²⁾ В прочім д. С. тут же прибавив зо звичайною привичкою Галичан певного сорту затуманювати своі слова: "так при найменше на разі!"

³⁾ Редакція "Дѣла" видала 31 назву "Бібліотеки найзнаменитших повістей", з котрих галицких писателів 3, украйінских 3, німецких 5, англійских 3, угорских 2, француских 8 (по всьому видно, що англійскі, угорскі й більша частина француских переложені з німецкого), польских 1, російских 7. Додайте російскі повісти в фелєтонах "Дѣла".

⁴⁾ Нехай хто небудь рішить, до якоі партіі належав літературно митрополітский "Миръ", політичну програму котрого тепер приняло "Дѣло"?

⁵⁾ По нашому, угода найшла собі уже добре справлений грунт власне в кружкових інтересах львівских народовців, котрі з поза них не бачать ясно народноі справи, — поля, що лежить навперед них. Ред.

⁶⁾ Як видно з пояснень "Дѣла" в справі виробу остатноі програми львівских народовців, деякі члени "Народноі Ради" як н. пр. Олекс. Барвінский, грали ролю на вряд чи не більшу, як посли подібні д. Романчуку. Отжеж н. пр. популярна Історія Руси д. О. Барвінского, а ще більше єго Руска історична Бібліотека зложена з творів Украйінців як Костомаров, Антонович ітд., і Москалів як Смирнов, Илловайский — незгідна с тією програмою і яко така була в же атакована і польскою прессою і навіть париске демократичне польске "Wolne Słowo" ненавидить в тій історіі "школу Костомарова".

⁷⁾ Сі всі наші статі були вже написані, коли ми прочитали в "Дѣлі" справозданє про збір членів "Народного Дому", де партія д. Антоневича кричала проти слів д. Стефановича: "підпирати нашу рідну, мало-руску народність і єі язик", — галицкий язик! А в томуж числі "Дѣла" єго перемиский дописуватель сам оправдує тих "зі староі партіі, що не належать до народовців за для йіх колишнього екстремного украінізму в літературі", і хвалиться тим, що галицкі писателі народовці "отряслися майже зовсім з маніі декотрих писателів украйінских гоненя за словами і формами як найбільше льокальними (?) а тим самим для загалу (?) малоруского народу як найменше зрозумілими" ітд. В сих викликах "старих" як і в сих похвалах "народовця" своім, готова підстава для "відрубности" галицкоі і від Украйінців, цілком натуральноі, раз справа літературна переставлена з поля єі природного на політичне, на становище "австрійске".

 

[Народ, 01.01.1891]

 

III.

 

Д. Романчук, а ще більше д. Січинский не обмежились розмовами про саму Галичину, а зачіпають усю Русь, або Малу Русь, і австрійску і російску, і очивидячки навязують свою програму всім Русинам-Украйінцям.

 

Яко Русин і спеціяльно Украйінець я позволю собі взяти слово і про сей бік бесід названих добродіів і буду говорити на чистоту.

 

Дд. Романчук і Січинский трохи закрученими в папер фразами, говорять таку думку: Австрія мусить мати по своєму боці галицких Русинів, для будущоі війни з Росією, в котрій тоді й Украйінці стануть на боці Австріі, ставши навіть під прапор західного католіцизму, против православія, тобто цареславія, противно йіх національному духу. Коли фрази дд. Романчука і Січинского не мають такого власне змислу, то вони не мають ніякого¹⁾.

 

Отже всі сі замани Австріі до прихильности до Русинів не мають під собою ніякоі дійсноі основи і дуже недобру прислугу роблять сими заманами галицкі Русини і Австріі і Полякам, до котрих іноді теж обертаються Русини, як н. пр. д. Телішевский в остатні часи в соймі, з намовам про "спільного ворога на Всході", котрого, мовляв, можнаби побити спільними силами ("Дѣло" присяга тепер, що й про спільного ворога не було мови в соймі!)

 

Всього більше показують або наівности або досить нечесноі балаканини ті, котрі говорять подібне з погляду релігійного, католицко уніятского. "Обернути до Риму Восток (Оrientem convertere) або хоч саму російску Украйіну через галицку Русь! — се така фраза, над котрою всякий, хто зна Росію і почастно Украйіну, навіть не засмієся. Люде, котрі в Росіі з Украйіною ще задержали в собі релігійні почутя, то або православні або які сектанти, більше чи менше похожі на протестантів, а всього менше римскі католики. Навіть та прихильність до римского католіцизму, котра кілька десятків років тому назад була пройшла по певним кругам аристократичним у Росіі і котра обернула було до Риму таких Свєчину, Гагарина, Мартинова, Печерина іті. тепер зовсім нігде не замітна в Росіі, де навіть своєобразне уніяцтво проф. Волод. Соловйова, зовсім одинока проява. Тай то (звертаємо на се увагу д. Січинского) — всі колишні Свєчини, Гагарини і т. д. були чистісінькі Великоруси, а до Украйінців зо всіх колишних Росіян, що перейшли були до Риму, можна рахувати хиба пана з чернигівскоі губерніі Джунковского, котрий скінчив свою карієру римо-католицкого прелата тим, що женився на Англичанці і потім вернувся до православія і в Росію.

 

Римский католіцізм і унія з Римом зоставили по собі такі спомини між Украйінцями, що коли є віра найменше йім симпатична, то справді римский католіцизм, а надто унія. Украйінцям треба пересилювати себе для того, щоби прихильно обернутись до папізму, навіть і тоді, коли він дійсно заслугує жалю, як гонимий. От н. пр. російский уряд вже двацять років робить найогиднійші насильства над уніятами в Холмщині, далеко більші ніж переслідуваня н. пр. штундистів. І що-ж? Тоді як за штундистів явно вступаєся, не глядючи на цензуру, більшість печати в Росіі, навіть іноді пів-урядова, —  про уніятів ніхто не дбає, навіть до огидности ніхто! Спеціяльно украйінолюбцям політика російска, против уніятів мусить бути противна між іншим через те, що вона поверта яких 500.000 Русинів у Поляків, так і то нічим не можна пробити холоду Украйінців до уніятів, навіть на стілько, щоби добитись від них дописі про те, що справді витворяєся в Росіі з уніятами. Говоримо се з власноі проби, котру ми робили кілька років. А тут знаходиться люде, котрі говорять про повертанє всіх Украйінців до папізму!

 

Не богато більше дійсного знаня російскоі Украйіни показують і ті, котрі говорять про поміч, яку може там знайти Австрія в національности украйінскій.

 

Простий народ, селяне, в російскій Украйні справді досить осібний національно від Великорусів і навіть не дуже симпатизує тим Великорусам яких бачить коло себе (н. пр. дуже рідкі шлюби простих Украйінців селян з Великорусами, навіть там, де обидва племена живуть рядом). Тількож в загалі національна свідомість дуже слабо розвинута серед нашого селянства, щоб стати скілько небудь політичним чинником, а надто проти Росіі. Скоріш вона направляєся проти Поляків, а надто проти Польщі, як держави, котра для Украйінців селян рівнозначна з панством. Се показало себе нераз, а надто 1863 р., так що власне на правому боці Дніпра, де національність украйінска ще більше осібна від великорускоі ніж на лівім, ненависть до Польщі є власне основою коли не свідомоі прихильности до Росіі, то державного консерватизму, ще дужшого ніж той, який показували галицкі Русини або й Мазури в 1846-49 рр.

 

Зі всіх суспільно-політичних справ наші селяне інтересуються найбільше аграрними (земельними) і як люде, через малу освіту, мітологічного способу думок, все сподіваються, що відкільсь вийде указ, щоб землю рівно ділити між усіма. — Частійше всього сподіваються вони такого указу від царя, і аграрні закони, які царский уряд видав було після польского повстаня 1863 р., піддержують таку віру в царя, найбільше на правобічній Украйні, власне найблизшій до Австріі. Колиб дійшло до війни між Росією й Австрією, то російскому урядові зовсім не трудно було би зробити ту війну власне на правобічній Украйні — народною, а надто якби справді дійшло до того, щоб Росіі прийшлось тратити важні для неі краі. Те, що по боці Австріі булиби Русини навіть щиро, а не тілько з обовязку, нічогосінько не змінилоби в справі. Селяне волинскі, чи кіівскі про те й невідалиби, і війско австрійске було би для них — Німці та Поляки, то б то пани. Найгірше тоді дісталось би власне Полякам на Украйні, котрих 1863 р. тілько російске війско вберегло від новоі коліівщини.

 

От через що, двічі недобру прислугу роблять власне Полякам ті Русини, котрі подають йім надію на поміч народу на Украйіні в теперішні і близші часи. Коли говорити про настрій простого народу, то російский уряд сам далеко більше може сподіватись найти собі поміч у Галичині і в загалі в східній Австро-Угорщині ніж австрійско-польский у Росіі.

 

Се треба би вияснити австрійским урядовим кругам, хочби віденьским, коли львівскі не хотять слухати про те, і се мусілиби вияснити власне ті, що говорять про свою прихильність до Австріі. Аграрна мітологія розширена серед селян не в самій тілько Росіі, а й Австріі, по крайній мірі в рускій. Я сам, йіздючи по Галичині, Буковині і угорскій Руси, нераз чув від селян, що "цар або якийсь цар, або восточний, московский, або руский, російский, буде незабаром землю ділити, а при тому позволить зробити лад з панами і жидами". Після того, звістки про подібний настрій серед австро-руского селянства кілька разів проривались в часи російско-турецкоі війни і пізніше, та власне галицко-руска патріотична печать старалась затерти розмову про сю справу, чи через те, що та печать в загалі неприхильна розмовам про живі справи, чи через те, що боялась вбільшити недовір австрійского уряду до Русинів.²⁾

 

Тількож неправдою, та потасованєм правди нікому не послужиш добре. Австрійскому урядові, як і всякому розумному урядові, треба знати, що селянство руске в Австріі як і в Росіі, найбільше думає про економічні, а головно аграрні справи, і що селянство в австрійскій Руси сподіваєся поліпшеня тих справ від чужоі сили: від якогось царя, або й просто від російского, і що цісарский роялізм 1848-9 рр. дуже впав серед австро-руского селянства в остатні часи.

 

Перш усього, і з руского і австрійского погляду, треба не таіти, а вияснити сей факт, а потім уже хай розумні люде думають, як з ним бути. В усякім разі поліцейскими і судовими карами одного чи другого з руских селян, що проговорить инколи в коршмі ту думку, котру тисячі держать про себе, — діла не поправиш. Докиж воно не поправлено, то з народного боку Росія буде більше мати можливости знайти собі союзників в австрійскій Руси, ніж Росія в російскій Украйіні.

 

Коли ми повернемось від селянства до богатших і більш освічених станів у російскій Украйіні, то теж не богато побачимо союзників для Австріі. Прихильників Австріі звісно можна би найти чимало серед польского панства на правобічній Украйіні, тількож ми сказали, що те панство буде спаралізоване настроєм селянства, так, що в горячі часи навряд чи не прийдеся тому панству тікати в Киів, або на лівий берег Дніпра, під крило московского уряду, як тікали навіть деякі галицкі пани в Росію 1846-8 рр. Щож до не-польских частин більш освіченоі громади на Украйіні, то там "австрійска ідея" може знайти до себе прихильність хиба в поодиноких особах, котрі в війскових справах можуть мати стількож сили, скілько муха коло плуга. Значна частина освічених людей на Украйіні вважає себе коли не gente то natione Russi, хоч иноді й непозбавлена украйінских симпатій, і на лівім берегу Дніпра, має тілько інтересів спільних з Великорусами, що всяка думка знайти в них прихильників для австрійскоі ідеі навіть не смішна, а просто мізерна.

 

Більш розумна частина таких людей має ліберальні думки про управу держави і провінцій, і дехто з них з роспуку від теперішноі реакціі в Росіі радби був, якби царский уряд знайшов собі у війні впять Севастополь або й Седан... Тількож звідси до активноі помочі для Австріі далеко, а при зміні урядовоі політики в Росіі, певно між такими лібералами знайшлись би такіж самі енергічні діячі "державноі оборони", які знайшлись власне серед республиканців француских після Седану.

 

Обернімось тепер до кругів, котрі можна назвати свідомими Украйінцями. Перш усього ми мусимо нагадати, що між ними зовсім не мало таких, котрі, як н. пр. покійний Костомаров, вважають, себе gente Ckraini, natione Russi, і що в загалі, думку про осібність Украйінців від Москалів, навіть украйінофіли в Росіі (за виімком кількох одиниць) розуміють і викладають зовсім не так, як галицкі. Покликуюсь на всю наукову літературу Украйінців — від Максимовича до дд. Антоновича і Житецкого, котрих недавно вибрала "Просвіта" в своі почесні члени. Колиб було треба, то я можу представити цілу хрестоматію витягів з творів учених російских украйінолюбців, з котроі буде видно, що ті украйінолюбці дуже відмінно думають про національні відносини Украйінців до Москалів, від того, що про те говорять галицкі народовці. Так н. пр. признаючи велику купу осібностей між Малорусами-Украйінцями та Великорусами-Москалями, вчені російскі украйінолюбці признають також в них і богато спільного, загально-руского, а не тілько загально-славянского, і в мові, і в історіі. І такі думки зовсім не можна вважати за нещиру уступку російскій цензурі, бо томів наукових праць ніхто для цензури писати не стане. Позаяк російскі украіновідці політичних трактатів не писали, то і ми не можемо говорити про йіх політичні думки і довольствуємось тим, що нагадуємо Галичинам, що національні думки тих украйіновідців в усякім разі не однакові з думками львівских народовців і через те навряд, щоби могла бути однаковість і в думках політичних в украйінолюбців по обидва боки австро-російскоі границі.

 

Далі, в усякім разі число свідомих Украйінців у Росіі хоч остатніми роками і видимо зроста, та все таки на стілько невелике, що єго зовсім не можна брати на рахунок у такому ділі як війна. Нарешті те число зовсім не одностайне по своім думкам і в більшосте своій не може прислужитись для Австріі навіть ідейно.

 

На скілько нам звісно, найбільша частина свідомих украінолюбців у Росіі належить до тих кружків, котрі там звуться культурниками, тоб-то до таких, котрі хотять розвою украінского письменства і умілости, школи. Тількож подібно до того, як недавно "російскі соціяльні революціонери'' (між котрими богато було Украінців з роду), думали зробити в Росіі революцію без культури, так тепер украінскі культурники хотять виробити украінску культуру без політики і з засади відвертаються від усяких політичних справ. Очевидно, що "австрійска ідея" на Украіні, як справа політична, можна сказати архиполітична, — не може знайти собі помічників серед таких культурників.

 

По при таких культурниках є між свідомими Украінцями невелике число т. зв. політиків. Число йіх мусить вбільшуватнсь в міру того, як самі культурники, то пробою дійсноі праці для культури, то через знакомство з культурою інших европейских сторін, а не самоі тілько теперішноі Росіі, дійдуть до думки, що політика є непремінна частина культури, як і письменство, а що певний політичний порядок н. пр. політична воля, є єдина тверда основа для всякого культурного розвою³⁾. Тількож і в політиках украінских "австрійска ідея" дд. Романчука і Січинского не знайде прихильників, бо вони думають добиватись національноі волі на Украіні через перестрій політичного порядку в Росіі, а до того думають іти спільно зо всіма народами Росіі і в першій лініі з Великорусами, як народом найбільшим в Росіі і маючим найбільше однакових з Украінцями інтересів і завдач.⁴⁾

 

Зостається для партіі д. Романчука хиба дуже невеличке число Украінців сепаратистів-націоналів.

 

Вони здавна були на Украіні одиницями і тепер, коли судити по галицкій печати, число йіх може трошки вбільшилось, але політична вартість йіх навряд чи прибавилась з того часу, як я бачив особисто таких сепаратистів, котрих я згадував у моіх "Австро-руских споминах". "Не треба нам висуватись в гору, Бісмарк за нас все зробить", — говорили ті украйінскі сепаратисти. І доси вони не змоглись ні нащо інше, як на писанє час від часу анонімних дописів у галицкі газети і то дописів, в котрих вони не вміють навіть теоретично росказати, чого власне йім хочеться, на що вони покладають надіі? Хто зна сепаратизм ломбардо-венеціянский, польский і т. і. той не стане навіть тратити часу на говорінку про украйінских сепаратистів, як елемент політичний. Так ось які дійсні можливости для Австріі знайти собі поміч на Украйіні в часи війни з Росією. Знов скажемо: не добру прислугу зробить той Русин для Австріі, котрий буде ошукувати єі такими безосновними фантазіями, як украйінский сепаратизм.

 

Тай у загалі не добре служить і Австріі і почастно Русинам той, хто пха Австрію до війни з Росією. Не кажемо вже про те, що війна діло лихе, а надто для такого бідного народу як Русини, на котрих, з обох боків границі австро-російскоі, на перших упаде все лихо війни.

 

Але навіть при побіді Австріі над Росією, власне галицкі Русини не виграють нічого, навіть з національною боку. Сподіватись щоб навіть велика коаліція европейска, — в котрій в усякім разі не буде Франціі, а може й Англіі, — могла відірвати від Росіі всі украйінскі землі по Дін і Кубань, або навіть по Дніпро, може тілько божевільна або дитинска фантазія. Увесь "поділ Росіі", який можна припустити, може обійтись на тому, що від Росіі відірвуть Царство Польске (Конгресувку), Бессарабію та яку блидочку землі на Волині й Поділю. Так тогді власне національність Русинів заплатить кошти сего поділу, бо в Бессарабіі подністрових Украйінців віддадуть на румунізацію, а коли Царство Польске злучать з Галичиною і назвуть новий галицкий край Королевством Польским, то Поляки стануть там в такій більшости против Русинів, що Русинам буде ще важше встоюватись за себе, ніж тепер. Блидочка Волині й Поділя не змінить пропорціі.

 

Ні! далеко ліпше других бесідників в галицкому соймі, говорив князь Юрій Чарториский, коли сказав з поводу програм дд. Романчука і Товаришів: "не треба богато говорити про Відень і Кійів, а треба занятися щиро нашими справами краєвими", хоч певно думки кн. Чарториского про ті справи відмінні від наших. Галицким Русинам треба виробити програму поліпшеня справ краєвих, що моглаби притягти до себе народ руский, котрого найбільше тепер дотикають справи економічні й адміністративні, поставити ту програму і перед демосом польским і перед Поляками, котрі теж хотять занятись щиро краєвими справами в інтересі свого демосу, то тим вони прислужаться й Украйінцям і Полякам у Росіі.

 

Говорити в загалі про відносини Русинів до Поляків не входить в ціль теперішних статей наших. Тілько щоб усунути можливі непорозуміня, ми скажемо, що Русинам безпремінно треба стреміти до згоди з Поляками, як і з другими сусідами. Та тілько тепер ще Русинам не можна вступати в тісну спілку ні з одною з готових уже політичних польских партій, по крайній мірі в Галичині, бо всі ті партіі ще не зірвали рішучо з думкою про історичну Польщу і дивляться на Русинів перш усього з погляду сеі Польщі, навіть і тоді, коли говорять за згодою з Русинами, і ще не можуть привикнути до думки, що Русини живуть для себе самих, а не для Польщі, хочби й найласкавшоі для них. Здорова спільність Русинів з Поляками в Галичині може виробитись тілько над працею коло насущних, народно-краєвих справ, спільних людности обох народів, без усякоі задноі думки ні про Польщу, ні про Русь божію милостію, ні тепер ні в будущині, про котру взагалі галицким Полякам і Русинам можна буде почати поважну розмову тілько тоді, коли спільною працею людей з обох націй Галичина буде впорядкована так, щоби в ній справді можна стало жити хоч скілько не будь по людскому і Полякам і Русинам.

 

1) Відповідно манері львівских народовців "ходити проміж дощ", "Дѣло" в кілька днів після промов дд. Романчука і Січинского (ч. 205), говорить вже, що "ніхто з руских послів не говорив о анексіі Украіни, а спеціяльно бесіда посла Романчука і не дотикала Росіі, під взглядом політичним, ані Украіни, ані Росіі". А що-ж значать ось які слова д. Січинского, котрі ми читаємо в 259 ч. "Дѣла": "ми розділені межи дві держави... ми способимося до тоі борби, котра має колись над світом в світі (стиль!) розігратись, до борби між Всходом і Заходом. Чим більшу силу ми тут в Австріі собі виробимо, тим і більше і глубше пятно тота наша сила надасть силі наших братів за кордоном, а тим і певнійша побіда Заходу над Всходом. Тут... інтерес Австріі, яко держави ітд. А що значать слова д. Романчука, хоч і закручені бавовною: "кожде правительство австрійске... повинно такий народ (Русинів) як найбільше підпирати, а сли може Русини в Австріі суть народом слабшим як декотрі інші, то вже йіх географічне положенє і етнографічні відношеня надають йім такоі ваги, якоі не має ні один інший народ ітд."?

2) Правду сих слів ш. автора доказує факт, що коли ми 1884 р. попробували в "Kurjerze lwowskim" оглянути історію селянского москальофільства в Австро-Угорщині, то власно народовці підняли за ті статі страшенну бучу протів руских радикалів загалом. М. П.

3) Спеціяльно російский недогляд украінских культурників спільний йім з тими російскими "народниками", думки котрих викладають д. Юзов, деякі Толетовці і т. і.

4) Шановний автор має тут на думці очевидно не тих політиків, що не хотіли знати ніяких культурних заходів, а тих власне Украйінців, що найблизші нам руско-украйінским радикалам в Австро-Угорщині, значить зводять у купу заходи політичні з економічними та просвітними. По нашим точним звісткам, до тих украйінских радикалів у Росіі горнуться остатним часом усі живі люде з т. зв. культурників та давних політиків. Ті кружки украйінских радикалів виразно заявили, що солідаризуються з програмою руско-украйінскоі радикальноі партіі, значить угодовска політика буде в них мати рішучих противників особливо з огляду на Росію, котру ті наші прихильники не думають розривати, тілько думають перемінити єі в свобідну державу, в союзі такім, як власне каже ш. автор. Редакція.

 

[Народ, 15.01.1891]

 

IV.

 

Ми оглянули з усіх боків програму дд. Романчука і Товаришів, і нігде в ній не знайшли й крихти дозрілости політичноі. Се просто один із словесних викрутасів, котрих немало вже показували світові галицкі політикани за 30—40 років, а надто по "мановенію свыше".¹⁾ Ніякоі серіозноі ваги сей новий викрутас мати не може і ніяких послідків окрім хвилевого рострою в рускій опозиціі в Галичині. Великоі шкоди сей рострій не може зробити через те, що тепер уже в Галичині прокидаєся і мужицтво, руске і польске, і є вже й між Русинами люде зрілійші ніж дд. Романчука, Антоневичі іті. Напроти, сей рострій може мати й добрі послідки, роскривши очи всім на дійсне нутро деяких осіб і кружків, в тім числі в першій лініі львівского генерального штабу народовців.

 

При всіх викрутасах сего кружка, під натиском ріжних вітрів за остатні 20 років, в йіх дорозі все таки можна запримітити один напрямок, одну ціль, до котроі вони все таки звертали свідомо чи несвідомо і для котроі послідний виступ йіх є зовсім природним ступнем. Ся ціль — позбавитись того, що принесено було в гурт галицкоі, колись молодоі, партіі з украйінолюбства Шевченка, Костомарова й других і вернутись до старого галицкого рутенства, тілько трохи прикрасивши єго деякими украйінскими оздобами, чисто формальноі вартости. До сеі ціли йшли львівскі народовці й тоді, коли під проводом Волод. Барвінского вирабляли згоду зі старими, і тепер, коли вони різко зірвали з проводирями тих старих.

 

Замісць того, щоб піймати "общеруссів" на слові і взяти з російскоі літератури демократично-прогресівні ідеі і показавши, що вони зовсім не противні сути украйінского руху в ліпших єго апостолах, рішучо поставити в Галичині демократично-прогресівний прапор та кликати до него живих людей усяких літературно-етнографічних поглядів, а мертвих зіставити при реакціі, все рівно, якоюб вона барвою не мазалась, чи украйінскою, чи австро-рутенскою, чи общерускою, — лженародовці і лжеукрайінолюбці, в часи закладу "Дѣла" пішли на згоду власне з тим у староі партіі, що було в ній найблизшого до клерикально-реакційного рутенства. Видимим послідком сеі згоди зосталась рутенска правопись в "Зорі", "Дѣлі" і таке ін. І зараз же по сій згоді, в котрій народовці подавали руку старим до спільноі боротьби за галицку церкву проти ультрамонтанства, — львівскі народовці, з тимже Волод. Барвінским на чолі побігли до ще більше ультрамонтанского св. Юра, хоч трошка інакше повапленого, при новому митрополиті, потім ударили чолом перед епископом Пелешем, ще яскравійшим ультрамонтаном, а потім упять почали вмовлятись зі старими рутенцями, аж поки тепер не виголосили цілком ультрамонтанскоі, святоюрско-рутенскоі програми, в котрій народовства зовсім нема а украйінство є тілько в тому, що нове святоюрске рутенство навязуєся як програма і для Украйіни. Коли по своім відносинам до уряду теперішна партія д. Романчука заслугує назву Juugparaderuthenen, то по політично-культурному духу своєму тепер вона може бути названа молода стара рутенія²⁾.

 

Требаб мати дуже невелику пошану до загалу народовців, украйінолюбців в Галичині, щоб припустити, що він увесь пристане покірно до такого рішучого розриву зо всім, що було живого і цінного в галицкому народовстві та украйінолюбстві 60-тих років. В усякім разі на Украйіні між найблизшими земляками Шевченка, тепер тілько сліпі не побачать, які нові пута викувано на ноги нашого народу в Галичині під фірмою украйінолюбства.

 

Щож робити тепер справжним народовцям і украйінолюбцям серед Галичан? Для нас відповідь видиться не трудною. Треба організувати нову народну партію, рішучо прогресівку. Матеріял для неі вже є і поміж мужиками і поміж освіченійшими людьми: в недавно заложеній руско-украйінскій радикальній партіі, і серед працюючих на провінціі народовців і серед таких же москальофілів. Приміри таких людей як д. Кобринский, показують, що й тепер на провінціі є між ними люде, котрі достойні ліпшоі ролі ніж та, котру за них грає львівский генеральний штаб староі партіі, ще більше необразований і морально попсований ніж народовский.

 

Ми певні, що нова народна руска партія знайде собі зразу прихильників і серед Поляків, котрі починають занедовольнятися дотеперішним політичним станом в Галичині, а надто серед тих, котрі не затяглись зовсім у теперішні польскі політичні партіі. Стоючи навіть на полі національному, практична народна руска партія зовсім не може відвертатись від тих Поляків, котрі себе вважають gente Rutheni, natione Poloni і кидати йім в очи лайку: ренегати! Перш усього слово ренегат само по собі має мало змислу, і в справах совісти, як релігія, національність іті. — зовсім мусить бути викинена з лексикона, як наслідок часів релігійного фанатизму. Все, чого можуть Русини бажати від тих, хто щиро вважає себе natione Poloni, але gente Rutheni, може зводитись до того, щоб вони показували свою рущину чим небудь дійсним, н. нр. в письменскій справі, хайби вони показали свою рускість так, як з свого боку показали своє украйінство Максимовичі, Костомарови ітд. gente Ukraini, nаtіone Russi. Але політичне житє вимага, окрім національних, ще спеціяльно політичних і соціяльних ідеалів. З сего боку дотеперішним Полякам gente Rutheni в Галичині можна зробити закид, що вони переважно виступали яко сторонники шляхецтва, тоб-то системи діяметрально противноі інтересам Русинів. Коли є в Галичині Поляки, котрі в якій би то мірі уважають себе й Русинами й готові доказати практично свою рускість, а до того ще й держаться демократичних думок політично-соціяльних, то вони мусять бути пожаданим елементом в новій рускій народній партіі.

 

Але в усякім разі в Галичині є вже й тепер серед Поляків люде, котрі готові підпирати рускі демократичні змаганя і котрим противна дотеперішна система примусовоі польскости для Русинів. Такі люде дійсно обявлялись по ріжним куткам східноі Галичини, і в часи остатних соймових виборів навіть подавали голоса за деяких з руских кандидатів. Згодом, про рішучім виступі рускоі народно-прогресивноі партіі, число таких Поляків мусить збільшитись³⁾.

 

От такі матеріали є вже й тепер, і можуть обавитись в найблизший час для новоі рускоі партіі в Галичині. Треба тілько попробувати звести до купи ті матеріяли коло якоі небудь живоі спільноі справи. Такою справою, — окрім постійних заходів коло добробиту та політичноі і культурноі освіти народу через товариства, печать, збори і т. і. на теперішну хвилю може бути постанова демократично-поступових руских кандидатур у Раду державну в найблизші вибори. До сеі справи треба тепер же приступити і з низу (найголовнійше діло!) закладом комітетів по селах і містах на провінціі, і з гори, письменскою агітацією зі Львова. Певно "Народ" і єго редакція поможе сій агітаціі навіть і тоді, колиб у ній виступили люде з думками, котрі й несходяться точка в точку з програмою "Народа", аби тілько загальний напрямок був той самий.

 

З того, що ми зараз сказали ясно, що програмою для агитаціі в часи наближаючихся виборів, по нашій думці, не може бути цілком програма руско-украйінскоі радикальноі партіі. Ми особисто згоджуємось на точки а надто на напрямок остатноі програми, але маємо своі думки і про спосіб викладу єі і про політичні програми в загалі. В таких справах ми вважаємо звичай англійский за більш відповідний ціли, ніж звичаі контінентальні. Політичні програми, по нашій думці мусять ставити такі точки, котрі можуть бути переведені в закони досить скоро — в два три парляментскі періоди, і для того в них перш усього не треба ставити точок максімальних а надто дуже ріжнородних і таких, котрі власне виходять поза границі законодавчого примусу, як точки релігійні, наукові, умієтні, звичаєві іті. Для тих усіх точок поле — література, лекціі, почастні товариства. На парламентскі ж вибори треба виступати з програмами мінімальнійшими, коли вже треба таких слів, — з точками, коло котрих можна зібрати на дану годину як найбільше людей, щоб та точка як найскорше стала законом. Се цілком не виключає й максімальности, котра може служити за провідну ідею у того, що сегодня поставить в парламентску програму одну єі частину, а завтра добившись єі, другу ітд. поки дійде й до максіма. Але се влекшує підпору для певноі точки й тих людей, котрі мають інші максіми, або не згоджуються на цілковиту програму і єі основні думки, хоч згоджуються на певні єі точки і при тому іноді держаться других основних думок.

 

Возьмім свіжий примір: справу закону, котрий би встановляв 8 год. денноі роботи. Сю справу висунули на порядок дневний соціялісти. Але н. пр. в Англіі є соціялісти раціоналісти, агностики, матеріялісти, і є соціялісти христіянскі та й ще ріжних церков, від епіскопальноі до ріжних радікальних сект. Окрім того за 8 год. роботу, в Англіі стоять люде, котрі в загалі не згоджуються на другі точки соціялістичноі програми, люде навіть доволі аристократичних думок. І ось сі всі люде ріжних думок по другим питаням, сходяться на точці 8-годинноі роботи і спільно агітують для неі перед парляментом, і конечно незабаром виборять для того закон. Така спільність зве ся в Англіі компромісом. Без компромісів неможлива політика, але не треба змішувати компромісу з крутійством, зрадою думкам, котрі чоловік перше виголошував, з обманом других людей, котрих він хоче прихилити до своєі програми.

 

Ми думаємо, що непохибною відміною компромісу від крутійства й обману, можна признати ось що: в компромісі чоловік не зміня й не таіть яковости своіх думок, а тілько стремлячись в певну xвилину до того, щоб єго думки стали законом для громади, ставить в сю хвилину таку йіх скількість, яка на той час може бути всвоєна громадою і прийме для того поміч і других людей, котрі в сій точці згоджуються з ним, xоч не згоджуються в інших, при чому ніхто не таіть від другоі сторони своіх основниx думок.

 

Дивляючись так на політичну діяльність і політичні програми, ми й невважаємо можливим виставляти всю програму руско-украйін. рад. партіі яко програму парляментску для будущих виборів у державну Раду. Ми думаємо, що всю так названу максімальну частину єі треба зіставити для літературноі пропаганди⁴⁾. Теж саме треба зробити зо всіма точками, котрі тичуться особистоі совісти людей (релігія, письменство, умілости) і в політичній програмі требувати тілько вольности для всіх думок і проб у таких справах. В найблизшу парляментску програму для Галичини треба вибрати найлегші до проведеня в закон з мінімальних точок, суспільно-економічних, а з політичних змін требувати зміни виборчих порядків в духу загального голосованя, зміни приписів про печать, так, щоб принаймній всі заборони і кари по справам печати виходили тілько від суду з присяжними. З огляду на теперішний фактичний стан Галичини треба напирати навіть на те, щоб уже істнуючі закони, котрі об'являють вільність совісти, стоваришень, недотикальність особи, дому, громадских звичаів і т. і. справді виповнялись і для ствердженя йіх требувати особистоі (в тім числі й грошевоі) відвічальности державних чиновників за всякий, противозаконний вчинок і шкоду особам і товариствам, котрі мусять мати право кликати тих чиновників перед звичайний суд.

 

Звісно, ми не думаємо писати повноі програми для будущоі агитаціі, а наводимо тілько деякі приміри, щоб пояснити наші думки про єі характер. Конечна програма може виробитись тілько з нарад проміж самими будущими виборцями, до котрих сторонники новоі партіі між Русинами мусять як найскорше приступити.

 

Що є живого і прозірливого між украйінолюбцями в Росіі, мусить помогти всіма силами тому, щоб у Галичині виробився такий новий народний напрямок, який ми зарисували висше. Навіть пасивні "культурники" украйінскі мусять же зрозуміти, що коли все галицке народовство, украйінолюбство піде за кружком д. Романчука, то тут продадуться основи не тілько всеевропейскоі новоі культури, а навіть те з неі, що все таки виявилось в ліпшому, що було в украйінолюбстві таких Костомарових, Шевченків і др. Людеж актівнійших демократично-прогресівних напрямків на Украйіні мусять помогти всіма силами тому, щоб у Галичині міцно впорядкувалась нова народно-поступова, політична партія, котраб голосно на ввесь світ заявила в парляменті віденьскім і в соймі галицкім, думки освіченого украйінства і своєю працею показала, що може зробити те украйінство, чого воно варто, яко новий робітник світового поступу. Колиб навіть на тепер все діло активного украйінства стало на самому тілько впорядкованю такоі партіі в Галичині, то й то через кілька часу дасть свій відгомон і в російскій Украйіні.

 

Софія, 25 ст. ст. падол. 1890.

 

До сих уваг д. Драгоманова додаємо від себе ось що. Конечно, витворенє новоі поступово-народноі партіі в Галичині було би добре, хоть елементів для такоі партіі може и не так то богато, як думає д. Драгоманов. Що члени руско-украйінскоі радикальноі партіі не можуть самі організувати такоі новоі партіі, се очевидно; почин мусить вийти від тих поступових народовців, котрі не зовсім згоджуються з програмою р. укр. рад. партіі, та не згоджуються і з програмою д. Романчука і дорожать тими зернами поступу, котрі внесли до нас думки Шевченка, Костомарова іті. Ми з свого боку готові всіми силами допомагати такій організаціі, як і в загалі всяким щирим змаганям, чи то народовців, чи москальофілів, чи й Поляків, котрі мають на оці добро народа і єго поступовий розвиток. Що виступаючи до боротьби виборчоі, члени р. укр. рад. партіі висувати будуть із своєі програми на перший ряд справи практичні, примірені до потреб насушних і місцевих, се розумієся само собою.

 

Редакція.

 

¹⁾ Про се "мановеніе свыше" навіть доволі безстидно, прямо говорить львівский народовский орган, як про головну рацію для виступу д. Романчука і товаришів.

²⁾ Ми вже згадували про перемиского кореспондента "Дѣла", котрий явно заманює старих до союзу з народовцями, на умові тілько розриву з явним москальофільством. Такий же змисл мають, по словам "Дѣла" і намови митрополита до делегатів з останків старих святоюрців. Справа значить явно повертається до того, щоб поновити en grand партію "Мира". При чім же тут зостається навіть те украйінство і народовство, котрого ще не дуже давно вважали приличним держатись і львівскі народовці з "Дѣлом"? Хай на це відповість хоть "Дѣло". Що виграє від такого "Мирства" народ малоруский культурно, політично і соціяльно, навіть проти помосковліня, колиб воно дійстно єму грозило інакше? Алеж навіть у Росіі не знайдете газети з програмою більше реакційною між "Мир"!

³⁾ Таку надію опираєм між іншим на тій прихильности до основних думок Русинів-поступовців, яку показує певна частина польскоі молодіжі. Див. ост. ч. "Ogniska" (брошура).

⁴⁾ При случаю замітимо, що сю частину требаб цілком переробити, бо в ній напримір вільність печати поставлена в максімальні требуваня, коли вона є тепер уже в Швейцаріі, Англіі і др., а н. пр. заміна війни межинародним судом, котра не може залежати від волі одноі-двох держав, поставлена в мінімальній, і т п.

 

[Народ, 01.02.1891]

01.02.1891