«Як роса на сонці...»

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (35)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

«ЯК РОСА НА СОНЦІ...»

Тут кінчиться наша казка.

Всім, хто слухати був ласка,

Дай же, Боже, много літ!

Хай і наш ввесь сум пропаде!

Тим же, хто нам коїть зради,

Хай зійдеться клином світ!

«Настрої людей такі, якою лампадою Зевс освітить землю», – так, дослухаючись до самого себе й струн своєї ліри понад два тисячоліття тому, міркував перший великий європейський лірик, воїн і поет Архілох. Для нас цією «лампадою» – сонце, а вночі – місячна повня.

У «Лисі Микиті», поемі, яку так геніально проілюстрував, тобто висвітлив Едвард Козак, – навпаки: настрої тих світил, сонця й місяця, такі, в яких ситуаціях опиняється герой твору – Лис Микита, гайдамака. Сонце, вишнє сонечко – то зацікавлено визирає з-за вранішнього обрію, то, сідаючи, вже лиш одним оком (брова піднесена для більшого поля зору) сумовито поглядає з-за пагорба, мовби наслухаючи звернене до нього пісенне благання людини:  «...ти ще не лягай!» Не байдужий до всього, що діється на земних падолах, також місяць, хай анфас його бачимо, хай профіль, – «білолиций», з ким «любив розмовляти» наш Кобзар.

У тексті, звісно, не може бути всіх тих психологічних тонкощів, якими Едвард Козак з таким чуттям міри й тональності твору збагачує його поетичну канву. Про місяць в «Лисі Микиті», здається, – одна згадка: «Ніч чудова, місяць світить». Як і про сонце: «Рано сонечко схопилось, / У росі перлистій вмилось / І сміється, не пече...»

Мабуть, саме ці рядки засвітились у прикінцевому  рисунку Едварда Козака. А ще – остання строфа, що в епіграфі. Згадаймо, до речі, як «зійшовся клином світ» для Ведмедя, що поспіхом, жадаючи швидкої насолоди, запхав лапу по мед у розколоту клином колоду. Згадаймо й кінцеву, після редакторського пера, яка й визначає цей твір як... «казку для молодшого та середнього шкільного віку» (з тією «казкою» й суголосні малюнки Софії Караффи-Корбут):

                              Тут кінчиться наша казка.

                              Бубликів солодких в’язка

               Тим, хто слухав, не шумів...

               Може, дехто пригадає,

               Що не раз таке буває

               І в людей, як у звірів.

А втім, у часи тотального мовчання «слухати й не шуміти» велено було не лише дітям: непослушним, замість «в’язки бубликів», наготовлене було щось геть не солодке – таки сама в’язниця... Хтозна, може, з такою думкою, невесело всміхнувшись, Максим Тадейович і вписував ці рядки замість бойових – Франкових...

Але повернімося до Едварда Козака. Сонце в цьому рисунку, як і належить, не сміється – всміхається Лисові Микиті. В усмішці ж, пригляньмось, – і радість (таке вже рясне й інтенсивне проміння!), й подив (високо підняті дуги брів): гострий ум таки взяв гору над грубою силою і захланністю!..

Ось він, соковитий, дарма що чорним по білому, яскравий акорд – візуальний вінець поеми. Тож не кожна картина – то «поезія, яка мовчить». Цей же, виконаний натхненним пером видатного українського патріота, графічний акорд, лише вчитаймось і пригляньмось – таки звучить, і то в повну силу...

Ступає він, гайдамака, переможно ступає заквітчаним лугом. Під квітом – слово «Кінець» (згадуємо: «Finis corónat opus» – «Кінець – ділу вінець»). Ступає, як завжди, перехоплений чересом, при пістолі. На голові ж не крисаня – лавровий вінок (corona). В руці не топірець – оздобний жезл. Через плече не тайстра – широка тасьма переможця... Звертається до сонця, щось йому каже. Можливо, висловлює свій оптимізм, як то колись у розмові з Бабаком: «Бач, що тут краси довкола! / Блиск який, тепло і воля!» А відлунює Шевченкове: «Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля...»

Дивимось іще раз на Микиту, який повагом іде між квітів і трав, на сонце, що висушує рештки вранішньої роси, – і наче супроводом до  останніх рядків кінцевої строфи («Тим же, хто нам коїть зради, / Хай зійдеться клином світ!») десь з-за обрію зринає повноголосе, тоді ще таке свіже в серці й на устах: «Згинуть наші воріженьки, / Як роса на сонці...»