«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (35)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
«ЯК РОСА НА СОНЦІ...»
Тут кінчиться наша казка.
Всім, хто слухати був ласка,
Дай же, Боже, много літ!
Хай і наш ввесь сум пропаде!
Тим же, хто нам коїть зради,
Хай зійдеться клином світ!
«Настрої людей такі, якою лампадою Зевс освітить землю», – так, дослухаючись до самого себе й струн своєї ліри понад два тисячоліття тому, міркував перший великий європейський лірик, воїн і поет Архілох. Для нас цією «лампадою» – сонце, а вночі – місячна повня.
У «Лисі Микиті», поемі, яку так геніально проілюстрував, тобто висвітлив Едвард Козак, – навпаки: настрої тих світил, сонця й місяця, такі, в яких ситуаціях опиняється герой твору – Лис Микита, гайдамака. Сонце, вишнє сонечко – то зацікавлено визирає з-за вранішнього обрію, то, сідаючи, вже лиш одним оком (брова піднесена для більшого поля зору) сумовито поглядає з-за пагорба, мовби наслухаючи звернене до нього пісенне благання людини: «...ти ще не лягай!» Не байдужий до всього, що діється на земних падолах, також місяць, хай анфас його бачимо, хай профіль, – «білолиций», з ким «любив розмовляти» наш Кобзар.
У тексті, звісно, не може бути всіх тих психологічних тонкощів, якими Едвард Козак з таким чуттям міри й тональності твору збагачує його поетичну канву. Про місяць в «Лисі Микиті», здається, – одна згадка: «Ніч чудова, місяць світить». Як і про сонце: «Рано сонечко схопилось, / У росі перлистій вмилось / І сміється, не пече...»
Мабуть, саме ці рядки засвітились у прикінцевому рисунку Едварда Козака. А ще – остання строфа, що в епіграфі. Згадаймо, до речі, як «зійшовся клином світ» для Ведмедя, що поспіхом, жадаючи швидкої насолоди, запхав лапу по мед у розколоту клином колоду. Згадаймо й кінцеву, після редакторського пера, яка й визначає цей твір як... «казку для молодшого та середнього шкільного віку» (з тією «казкою» й суголосні малюнки Софії Караффи-Корбут):
Тут кінчиться наша казка.
Бубликів солодких в’язка
Тим, хто слухав, не шумів...
Може, дехто пригадає,
Що не раз таке буває
І в людей, як у звірів.
А втім, у часи тотального мовчання «слухати й не шуміти» велено було не лише дітям: непослушним, замість «в’язки бубликів», наготовлене було щось геть не солодке – таки сама в’язниця... Хтозна, може, з такою думкою, невесело всміхнувшись, Максим Тадейович і вписував ці рядки замість бойових – Франкових...
Але повернімося до Едварда Козака. Сонце в цьому рисунку, як і належить, не сміється – всміхається Лисові Микиті. В усмішці ж, пригляньмось, – і радість (таке вже рясне й інтенсивне проміння!), й подив (високо підняті дуги брів): гострий ум таки взяв гору над грубою силою і захланністю!..
Ось він, соковитий, дарма що чорним по білому, яскравий акорд – візуальний вінець поеми. Тож не кожна картина – то «поезія, яка мовчить». Цей же, виконаний натхненним пером видатного українського патріота, графічний акорд, лише вчитаймось і пригляньмось – таки звучить, і то в повну силу...
Ступає він, гайдамака, переможно ступає заквітчаним лугом. Під квітом – слово «Кінець» (згадуємо: «Finis corónat opus» – «Кінець – ділу вінець»). Ступає, як завжди, перехоплений чересом, при пістолі. На голові ж не крисаня – лавровий вінок (corona). В руці не топірець – оздобний жезл. Через плече не тайстра – широка тасьма переможця... Звертається до сонця, щось йому каже. Можливо, висловлює свій оптимізм, як то колись у розмові з Бабаком: «Бач, що тут краси довкола! / Блиск який, тепло і воля!» А відлунює Шевченкове: «Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля...»
Дивимось іще раз на Микиту, який повагом іде між квітів і трав, на сонце, що висушує рештки вранішньої роси, – і наче супроводом до останніх рядків кінцевої строфи («Тим же, хто нам коїть зради, / Хай зійдеться клином світ!») десь з-за обрію зринає повноголосе, тоді ще таке свіже в серці й на устах: «Згинуть наші воріженьки, / Як роса на сонці...»
