Скупар.

Звали його диваком.

І справді був він якийсь дивний. Згорблений, зажурений і завсіди самітний, з ніким не говорив, а лежав на таборовій соломі з очима вгору, задивлений у старі, чорні закурені ткацькі машини. Лежав і мріяв. Ніхто не знав, хто він і звідки походить.

Лежав отак цілими годинами, нерухомо, й нічого його не могло підняти з соломи; ні недуга товариша поруч, ні плач маленької дитини, ні холод — лише пісня. Тоді підводився, сідав, брав голову в руки і слухав,

"Кличуть кру, кру, кpy,

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру...

Тоді думав, довго думав і потирав чоло рукою. Із задуми будила його інша пісня рвучка, бадьора:

"Запрягайте, хлопці, коні,

Годі нам вже спочивать

Тай поїдем в Україну

Слави волі добувать..."

Оповідали про його всякі речі: що був колись дуже багатий, що він дивак, скупар, еґоїст. Про його скупість найбільше розказувала сусідка поруч, якась стара панна, що бачила як цей дивак, коли всі сплять світить стару жарівку і числить гроші, золоті пятирублівки.

Хлопці почали насмішки з нього, навіть якось вималювали крейдою на його старому сурдуті торбу з грішми та підписом: "скупар"... А він, спокійно витер крейду одягнув сурдута, на хвилину взяв голову в руки, посидів і знову клався на свій барліг.

Одної ночі рішили прослідкувати. Справді, він сів по хвилині, блиснула жарівка. Прикрившись ковдрою, він розвернув папір і щось розглядав. Не було сумніву, що числив гроші. Та одного ранку дивак захворів; червоні обличчя, мутні очі і страшений біль голови. За чотири дні помер на страшну недугу — менінгітізм.

Смерть дивака не дуже зажурила таборян, більше зажурили їх його гроші.

Про спадщину дивака повідомили владу лікарні. Небіжчик не мав у таборі ні рідні ні близького когось, шкода було, щоб пішло золото Бог — зна в чиї руки, тому вирішено ці гроші призначити на загальні таборові потреби.

На другий день передано до табору зелену шматину, перевязану ниткою. Саля гуділа, один одного пхав, кричав, всі хотіли побачити.

До перераховання грошей запрошено низенького професора.

Найбільше гомоніла небіжчикова сусідка переконуючи кожного, що коли-б не вона, то пятирублівки, пішли-би марно в землю.

Старенький професор засів за столом, а всіх решта попросив станути довкола стола, щоб буди свідками.

Тремтячими старими руками став професор розгортати зелену шматку, папір і знову папір. Врешті з рук його випала... фотоґрафія жінки з двома діточками і кусень листа на полинялім папері. Професор зітхнув і важко опустив руки. За хвилину на очах професора блиснула велика сльоза, коли він голосно став читати письмо, писане діточою рукою: "Не забувай про нас, коханий татку, ми ждемо на Тебе".

[Краківські вісті]