Ми туди приїжджали принаймні два рази. Ще першою татовою машиною. Мені страшенно подобалася назва села, куди ми їхали до отця Карла. Милування. Звучання входило попросту у вену. Як Маливо, що над Делятином. Що там робили – не пам'ятаю. Пам'ятаю дерев'яний паркан, місцями похилений і вищерблений, пам'ятаю делікатні лишайники на найгрубіших слупах коло брами, яка зачіпалася при відкриванні низом за кам'яно-трав'яно-болотяну дещо похилу твердь в'їзду, куди ми не в'їздили, бо отець сам вийшов до авта.
Але отець Карло був братом двох близьких осіб, котрі свого часу мешкали у нашій квартирі. Правду кажучи, то було їхнє помешкання, але через совєтські скорочення житлової площі всі осіли разом на одному поверсі. Фактичний фундатор цілого дому опинився замешканим у одному покої, який назвали квартирою. З ним – після звільнення із тюрми, де його зробили дещо заляканим – жила дружина, кілька котів, вивірка. А у сусідній кімнаті, оформленій як окреме житло, якому навіть присвоїли власний номер, доживала віку – як вона сама казала – його сестра. Усі ці брати-сестри (німці кажуть ґешвістер) походили з Маріямполя. Давнього містечка над Дністром. Навпроти Єзуполя. Переправа між тим і тим скорочувала до кільканадцяти хвилин шлях довкола дністровських вигинів, який займав кілька годин.
У тому Маріямполі (за совєтів він називався Маринополем, що поганенько, але значно краще від Жовтня, як означили Єзупіль) особливо строго зважали на справедливий розподіл парафіян. Коли була – а їх там було вдосталь – яка мішана родина, то не було жодних конфліктів. Попросту сини ішли за татом, а доньки – за мамою. У їхньому випадку тато був українцем і греко-католиком. Такими стали і сини. Отець Карло теж був українським греко-католиком, заки не підписав угоду про ліквідацію самого себе, лиш би не покинути своїх милуванських парафіян.
Щодо сестри, то вона, зрозуміло, стала полькою і римо-католичкою. Те, що старший брат обіймав суттєву посаду в УГА і старанно воював супроти поляків, ніяк не вплинуло на ґешвістер-стосунки. Те, що вона полюбила ветерана УГА і одружилася з ним, теж не вплинуло на її вірність римо-католицькій ідентичності.
А потому до Милування дістався Володимир Самійленко. І жив у частині великого не знищеного війною дому, де вона працювала учителькою. У Самійленка, якого тепер уже мало хто пам'ятає, там були жахливі родинні історії. Жінки, доньки, діти, внуки. Хтось умирав, когось вдалося викохати. Але сам поет надто виснажився. Милувалося ним Милування, та він врешті пішов за Збруч. Мені маленькому через пів століття тільки й співали, що «ой сонечко ясне, невже ти втомилось, чи ти розгнівилось, іще не лягай». А на тій знимці, де увесь цвіт у Полтаві, на Котляревському, Самійленко не сугірше виглядає попри Коцюбинського, Лесю Українку і її маму, Стефаника і Хоткевича.
У тої сестри – вже коли вона переїхала до старшого брата, вже коли її ущільнили у одній кімнаті поруч – ще залишалися якісь записки нещасного поета. Вона вважала його нещасним, бо він не знайшов адекватної віри. Мене новонародженого вона любила, бо діти віри не ймуть. А я мав велику ясну голову, тож міг у перспективі стати чимось симпатичним і мудрим. На кожен місяць від мого народження вона дарувала для мене печиво. У сорок дев'ятому, маючи останню можливість виїхати до Польщі, вирішила залишитися коло братів-українців.
У значній мірі на неї вплинув давній вибір Самійленка. Попри все бути там, де прийшов на світ. Раз вже віра не дозволяє вискочити з цього ускладненого світу власноруч. Вже дорослим я багато їздив на ровері довкола Милування, Єзуполя, Маріямполя, шукаючи відповіді на питання без відповіді: чому той не витримав і поїхав, чому та не поїхала і витримала.
10.10.2024