Антологія грецького оповідання ХХІ століття / пер. з новогрецької; упорядн. А. Савенко. – Львів : Видавництво «Апріорі», 2024. – 176 с.
Нещодавно у львівському видавництві «Апріорі» стараннями Андрія Савенка вийшла українська версія «Антології грецького оповідання ХХІ століття». Це добірка найновішої грецької малої прози, відзначеної Державною літературною премією Греції протягом 2010–2018 р. Проста обкладинка і майже академічна назва без зайвих риторичних прикрас ховають у собі яскраві й різноманітні тексти, які знайомлять українського читача з палітрою тем, образів і настроїв, якими живе сьогоднішня літературна Греція. Це добра література в якісних українських перекладах.
Всього у збірці 14 оповідань – дуже різних стилістично і тематично: від гротескної сатиричної фантасмагорії до соціальних, психологічних, екзистенційних драм і трагедій. Об’єднує ці тексти, за задумом упорядників, не лише спільний час написання, але й тінь грецької економічної кризи 2009 р., що витає над кожним із них. Зрештою, буквального документування доби шукати тут не варто: на першому плані у збірці все ж залишаються універсальні людські теми й відлуння старих грецьких травм (німецька окупація, голод, громадянська війна 1940-х тощо).
Мабуть, найпряміше наслідки кризи портретує Христос Іконому в оповіданні «Мао» (пер. А. Савенко). Це гнітюча соціальна драма про безнадійне життя в убогому припортовому кварталі, що все більше тоне в беззаконні й бандитизмі. Читач вдивляється у цей простір очима колективного мешканця кварталу, ніби він сам – один із тих суворих спрацьованих роботяг чи відставних моряків і просиджує з ними вечори в таверні та вбирає в себе разом з п’яними розмовами їхню нехитру філософію життя, вулично-общинне уявлення про справедливість і ставлення до навколишнього світу. Дедалі глибше й безпросвітніше проймає читача ця гнітюча атмосфера, а картина стає все об’ємнішою і все глибше закоріненою в, здавалось би, давно забуті шрами травмованого громадянською війною покоління дідів і прадідів. І от уже ця соціальна драма про покинуте милосердям і справедливістю місце перетворюється на давньогрецьку трагедію, де герої – не просто жертви соціальної несправедливості. Вони – заручники власної природи, погляду на життя і проклятого, зачарованого топосу, в якому народилися самі і в якому народили своїх дітей; в якому жили їхні прадіди і житимуть правнуки. Вони – заручники власної всеохопної ненависті, до якої з діда-прадіда звикли вдаватися, рятуючись від всепроникного страху. «Ненависть – це повітря, яким ми дихаємо в цих містах. Потроху воно вбиває тебе, але без нього не проживеш» – каже один з героїв. «Наші окови виникають з того, що ми боїмося чи ненавидимо» – додає інший.
Темі пробудження старих історичних травм присвячене оповідання «Болото» Марії Куюмдзи (пер. І. Захарченко). Від самого початку читач опиняється в моторошній напівмістичній атмосфері американської «південної готики», локалізованої на грецькому острові і наповненої грецькими історичними привидами.
Молодий помічник лікаря йде з візитом до «короля боліт» – старого пацієнта, який ще в часи громадянської війни оселився з сім’єю подалі від людей і цивілізації – посеред непрохідного болота в глибині острова, – і все життя береже пам’ять про криваві події, які торкнулися його родини і в яких він сам був активним учасником. Болото давно висушили, король покинув трон, але його резиденція досі будить ірраціональний страх у випадкового відвідувача. Тут – наче останнє місце на острові, в якому старі травми ніколи не гояться, останній топос, опанований живими свідками кривавого минулого, що досі тим минулим живуть і у власний химерний спосіб культивують про нього пам’ять. Довкола – зовсім інша доба, що належить уже іншому, нетравмованому поколінню, для якого колишній «король» з його пам’яттю видається дивним старим, що застряг у своєму давно нікому не цікавому минулому. Той, хто був королем суворих часів, нині – жалюгідний інвалід-діабетик. Але бувають дні, коли висохле болото вкривається туманом, починає розмокати і дихати – наче знову заявляючи права на цю землю. Саме в такий день молодий помічник лікаря й прямує до короля боліт.
Це історія про давно висушене болото історичної пам’яті, яке в моменти криз оживає й токсичними випарами починає отруювати атмосферу сучасності – викидаючи наверх скелети минулого і силуючись затягнути в трясовину нові, не травмовані ще покоління. І звісно, ця історія – не лише про Грецію. Всяка менш-більш благополучна цивілізація в добу кризи ризикує потрапити в трясовину роз’ятрених ран історичної пам’яті. На жаль, близька і зрозуміла ця історія й нам, українцям.
Як і Христос Іконому, Христос Кітреотис теж зосереджується на соціальному маргінесі в добу кризи («Крихти крейди», пер. Н. Новінська, А. Савенко). Цього разу – в середовищі футбольних хуліганів, мігрантів і наркодилерів.
Стилістично й загальною тональністю «Крихти крейди» – зовсім інша річ. В прямолінійній пацанській історії-сповіді, яку юний оповідач веде простою, грубуватою мовою – підлітковим фанатським сленгом, – прямо адресуючись до читача, як до свого однолітка-співрозмовника, вгадується дух Селінджерового «Ловця в житі». Навіть промінчик простої, наївної людяності в світі «жорстоких сердець» зблискує схожим до Селінджера оптимізмом, на який не знайшлося місця в безнадійному світі «Мао». Але, як і «Мао», «Крихти крейди» – більше, ніж портрет маргінального середовища в добу кризи. Це оповідання про кордони, міграцію й ксенофобію – і не лише в буквальному сенсі.
Оповідач жваво й емоційно знайомить нас з історією свого несподіваного друга Михаліса – мігранта з Албанії, що вдавав із себе грека. Доля Михаліса в реанімаційній палаті, за чиє життя борються лікарі, – наче композиційний якір, що змушує експресивного оповідача, схильного до сумбурного потоку свідомості, триматися відправного пункту розповіді.
Це історія про химерне переплетення й накладання одна на одну різних ідентичностей в межах однієї людської долі; про умовність і згубність простих, нав’язаних середовищем, ліній розмежування за принципом «свій/чужий». І про те, що справжнє значення мають зовсім інші, не інституціоналізовані поділи – ті, що інтуїтивно проходять вздовж універсальних людських почуттів – дружби, любові, емоційної близькості. Зрештою, й про те, що людина таки залишається заручницею й жертвою тих ідентичностей, у яких побувала і з яких мігрувала.
Як меланхолійний потік свідомості побудовано й перше оповідання антології: «Входини» Панайотиса Кусатанаса (пер. А. Савенко). Тут уже немає маргінального середовища, соціально-історичної проблематики й економічної кризи. Це історія про кризу особисту, екзистенційну.
Кусатанас порушує вічні теми: часу, минання, старіння, втрати сенсу життя. Його героїня – археологиня, що дивиться на свою професію як на доглядання й лікування речей і людей, травмованих часом. Ми застаємо її в момент святкування входин до будинку, який вона будувала для себе впродовж не одного року. Вечірка увінчує завершення багаторічного проєкту і водночас – замість потішити – несподівано ставить героїню перед усвідомленням глибокої життєвої порожнечі на досі зайнятому клопотами місці. Як ніколи раніше, вона бачить минущість і марність усього перед обличчям вічного й безжального Хроноса-руйнівника. Усе життя вона відволікалася на чужі травми, щоб не бачити власного розпаду під дією всепоглинаючого Часу.
Перед нами історія про кризу кульмінації життя, про фрустрацію після досягнення мети. Це екзистенціалістський сюжет про камюсівського Сізіфа в момент, коли той викотив свій камінь на гору. Саме в цей момент виконаної місії «місіонер» усвідомлює її засадничу безсенсовність і розуміє, що далі доведеться все починати спочатку, вигадуючи нові випадкові сенси. «Можливо зараз, коли будівництво завершене, треба розпочати нове, щоб заклясти лихо», – міркує героїня.
Врешті автор натякає читачеві, що пише й про самого себе: що його творчість – це таке ж відволікання від усвідомлення неминучої абсурдності буття: «Книжки є морями, тож їхнє писання, як і спорудження будинку, є мовчазним зойком людини, який лунає для того, щоб не підхопила її та, інша хвиля».
Оповідання Василії Георгіу «Шостий день» (пер. К. Дорошенко) – блискуча варіація на тему кафкіанського «Перетворення». Історія про відчуженість і невидимість; про відчуття своєї глибокої екзистенційної травмованості і неможливість її прокомунікувати; про поверховість комунікації навіть з найближчими людьми, яка створює лише ілюзію включеності в соціум. У якомусь сенсі цей текст – метафора тяжкої суїцидальної депресії.
Одне з найяскравіших і водночас найстрашніших оповідань збірки – «Кадмій червоний» Урсули Фосколу (пер. К. Олійник). Спершу читач сприймає його як просто якісно написану історію, яких багато в феміністичному дискурсі: з уже давно не новою експлуатацією фізіологічних образів, червоноколірних метафор тощо. Але, коли цей доволі стандартний арсенал образів і прийомів уже вибудував у читача певний логічний вектор очікувань, у самому фіналі авторка змушує подивитися на всю історію з іншого, несподівано страшного ракурсу. А беземоційна, флегматична, повсякденна ритміка оповіді лише додає їй моторошності.
Оповідання «Сардина плаватиме у консерві» Янніса Евстатіадиса (пер. М. Мокрівська) стилістично найбільше вирізняється з-поміж решти оповідань і водночас є важливим доповненням до загальної стильової палітри антології. Гротескна сатирична фантасмагорія з самоіронічним образом стереотипного грецького національного характеру з його провінціалізмом, містечковістю, інерційною, механічною релігійністю, гіпертрофованим патріотичним пафосом. І водночас – це притча-засторога про неможливість контейнування, ізоляції локальних процесів у глобальному світі; про те, що всяке надто зухвале втручання в природний порядок речей неминуче вийде з-під контролю й поглине свого деміурга. І звісно, тут ідеться не лише про екологію.
Упорядники і перекладачі зробили українському читачеві, так мало обізнаному з сучасною грецькою культурою, дуже якісний і потрібний подарунок. Залишається сподіватися, що «Антологія» знайде належний відгук у поціновувачів доброї літератури.
08.10.2024