І.
Тамтого року, на засїданю галицкого сойму з 16 падолиста, предсїдатель руского клюбу п. Романчук, враз из 13 членами клюбу і не-членом д-ром Ольпиньским, поставив интерпеляцію до ц. к. правительства, в котрій межи иншим так сказав:
"Від довшого часу стрічають ся Русини з явними ознаками підозріваня і неприхильности правительственних властей і орґанів, котрі трактують их як-би якій елемент непевний, а их розвій як-би небезпечний для держави. Майже всяка акція Русинів в напрямі до забезпеченя і скріпленя их національної екзистенції, до их культурного і економічного розвою знаходить у тих-же властей і орґанів найтяжші і найрозличнійші перепони... Таке Русинам прямо неприязне поступованє обявляє ся не тілько спорадичними фактами: оно, о скілько окриває ся в правні форми, очевидно вимагає ся верховними властями краєвими від властей і орґанів низших, а о скілько явно переступає границї права, знаходить коли не одобренє, то виразне і видимо з гори запевнене толерованє. З такого на певну систему указуючого поступованя пробиває ся тенденція: з одної сторони здушувати всякій національний, культурний і економічний розвій Русинів, з другої сторони всїх Русинів, заходячих ся коло того розвою, представляти будь яко ґравітуючих до православія і Россії панславістів, будь яко політичних революціонерів, будь яко соціялістичних воpoхобників."
Ц. к. правительственний комісар відповів на тую интерпеляцію в шерсткій спосіб, що системи Русинам неприязної нема, і відослав кривджених на дорогу, всказану конституцією. Відтак і поступованє правительства супротив Русинів остало й дальше однаким.
Сего року рускій клюб рішив не ставити загальної интерпеляції, тілько підносити поодинокі факти в интерпеляціях спеціяльних, а решту доповнити в бесїдї при ґенеральній дебаті буджетовій, котру то бесїду припоручено знов п. Романчукови. Интерпеляції внесли пп. Рожанковскій, Окуневскій і Гаморак, a бесїду виголосив п. Романчук на засїданю сойму з 25 падолиста, в котрій сказав: "Політика правительства була і в минувшім роцї випливом тої самої системи, яка панує у нас вже від довшого часу, системи, полягаючої на протеґованю одної народности і одної именно кляси... Протеґує ся сторону сильнійшу против слабшої, а. з того виходить для слабшої шкода під взглядом національним, політичним, культурним і економічним." Як торік так і сего року привів п. Романчук в доказ свого твердженя численні факти.
Доси не було-б ніякої різницї межи торічною интерпеляцією а сегорічною бесїдою. Але в дальшій части сегорічної бесїди указав п. Романчук, що правительство мов-би давало до пізнаня, що оно готове би зійти зі свого дотеперішного становища супротив Русинів, коли-б Русини єму се уможливили. Отже п. Романчук зробив се, бо поставив проґраму таку, котра з одної сторони цїлим загалом Русинів могла б і повинна би бути принята, а против контрої з другої сторони і правительство не могло би нічого закинути. Єсть то звістна проґрама, складаюча ся з пяти точок.
Крок той предсїдателя руского клюбу мусить кождий розважний і не на скрайно-партійнім становищу стоячій Русин назвати дуже політичним. Проголошенєм тої проґрами Русини ані на цаль не сxодили зі свого становища, неробили нікому ніяких концесiй, не зміняли своєї позиції супротив правительства, а однакож визивали при тім правительство, щоб оно і своє становище зазначило.
Так і стало ся. Правительство відповіло зараз на другій день, і то устами вже не комісаря правительственного, але самого намістника. Оно, — як справедливо замітив наш дописуватель з Перемишля, — зробило einen maskirten Rückzug. Очевидно, оно не могло явно признати ся до того, що доси держало ся системи неприязної супротив Русинів, але все-ж оно узнало за потрібне толкувати своє дотеперішне поступованє, а толкувало ся тим, що добрі наміри єго "стрічають часами трудности, викликані неясним поступованєм". Дальше-ж не відослав п. намістник Русинів, як торік, на дорогу всказану конституцією, але запевнив, що "правительство бажає, щоби кожда [отже-ж і руска], народність розвивала ся свобідно в границях і рамах конституції", признав, що "правительство має обовязок боронити права меншостей перед більшостію", заявив, що правительство "почуває ся до своїх задач і обовязків", і увіряв о зичливости правительства, отже і своїй.
Як видимо, єсть радикальна різниця в заявленях правительства торічних а сегорічних. Правда, що намістник додав до своїх заявлень два застереженя, але тії не суть того роду, щоби або Русини не могли на них згодити ся, або, щоби правительству лишалась можність вицофати ся. Бо які-ж то суть ті застереженя? Перше, щоби "рішучо отрясти ся і увільнитись від всего, що розвоєви рускої народности на основі чисто австрійскій перешкаджає", щоби "бороти ся зі всїми, котрі допускають ся в тім взглядї якихсь суперечностей або неясностей". Друге, щоби "меншість [Русини] в своїх чинах і словах, в своїм дїланю і змаганях показувала прихильність, вирозумілість і сильне стремленє до спільного сожитя і спільної працї для добра держави і краю". Отже що-до сего другого застереженя, то Русини заявляли нераз бажанє спільної працї і в соймі і в радах повітових та міских, тілько-ж до тої спільної працї их не припускано! Та й вирозумілість a навіть прихильність оказували нераз, а оказували би ще більше, коли-б она і з другої сторони була оказувана дїлами.
Що же до першого застереженя, то оно, як також замітив наш перемискій дописуватель, відносить ся очевидно до стремлїнь "обєдинительних". О тих стремленях і о становиску правительства до них скажемо в другій статьї; нині докинемо ще лиш кілька слів о теперішних взаєминах межи правительством а Русинами взагалї.
Скоро обі сторони, Русини (-народовцї) і правительство, зазначили ясно своє становище, належить вижидати відповідних тим словам дїл. З рускої сторони вже тоє зазначенє єї становища єсть дїлом, бо инші дїла, яких держава і правительство від неї вимагати можуть, она оказувала вже й доси. Не може очевидно правительство від неї вимагати, та й фактично не вимагало, щоби она з опозиції перейшла зараз в табор правительственний. Се би могло наступити аж тогдї, коли правительство зміну системи вже не лише словами заявить, але ствердить і дїлами. Таких дїл ми вижидаємо. Ми будемо слїдити за поступованєм правительства з повною обєктивностію, а наше поступованє супротив него приложимо до єго посту поступованя супротив нас. Ми єсьмо кріпко пересвідчені, що оно по так ясних заявленях без скомпромітованя себе і без нараженя на шкоду интересів держави не може цофнути ся, але ми можемо бути щирими і вірними союзниками тілько правительства нам приязного, однак не будемо ніколи повільними мамелюками правительства такого, котре не дає дїлами наглядних доказів своєї для нас зичливости.
[Дѣло, 15.12.1890]
IІ.
Одним з дуже важних, a навіть найважнїйших моментів в уложеню відношень межи австрійскою державою, взглядно правительством а Русинами єсть то, що правительство зазначило тепер ясно своє становище супротив поодиноких напрямів серед Русинів. Доси тоє становище було дуже невиразне. Вправдї від звістного процесу о головну зраду в 1882-ім роцї правительство виступало енерґічно против стремлїнь руссофільских (мимоходом кажучи: аж надто енерґічно, але при тім незручно, отже і безуспішно), однак стремлїня ті приписувало нераз і людям цїлком противних напрямів, рівночасно-ж фаворизувало деколи людей з тими-ж руссофільскими стремлїнями і интереси их фракції, а противно, заявляло в дїлах своїх неприхильність для народовцїв і их интересів, хотя против тенденцій их взагалї нїби-то не виступало. Був то правдивий хаос, котрому треба будо раз конче в интересї всїх сторін конець зробити.
Отже зі слів намістника, сказаних в відповідь на бесїду посла Романчука, виходить ясно, що правительство наконець зорієнтувало ся в рускій справі і руских відношенях. Намістник сказав: "Панове маєте можність розвивати руску народність яко таку (т. є. яко руску, не россійску) в Австрії в напрямі згоднім з идеєю державною... Треба рішучо отрясти ся і увільнитись від всего, що розвоєви рускої народности на основі чисто австрійскій перешкаджає, треба бороти ся зі всїми, котрі допускають ся в тім взглядї якихсь суперечностей або неясностей." А дальше згадуючи ще раз о привязаню до держави і династії, намістник жадав від Русинів "осудженя і елімінованя з-посеред себе всего, що хоть-би тілько позірно сему не сприяло."
Ми не хочемо нинї розбирати цїлої бе сїди намістника. Є там і уступи такі, котрим ми хоч і засадничо не супротивляємось, котрі в-части навіть проґрама п. Романчука обіймає, але котрі правительство від Русинів вправдї яко заявленє их з задоволенєм приняти, однак не яко одну точку свого становища ставити — повинно.
Що же до зазначеня національного становища Русинів, то австрійске правительство єсть цїлком в праві. Се нинї не сама внутрішня справа Русинів, за яку народність они хотять себе уважати, се — так сказати-б — головна точка контракту межи австрійскою державою а Русинами, контракту, котрого односторонно нарушати не можна. Русини заявляли себе завсїгди народом окремим від польского і россійского, отже і Австрія за такій нарід их узнавала і яко такому народови надала певні права. Она не може отже згодити ся на то, щоби тоті самі Русини нараз стали перетворювати ся зовсїм в що инше. Як-би Русини завсїгди були уважали ся і признали були державою за один нарід з Россіянами, тогди очевидно справа стояла-б зовсїм инакше. Так н. пр. Россіян старовірцїв в Білокерници на Буковинї держава і правительство признає Россіянами, признає их національні права яко таких, признає их школу з россійским язиком викладовим, і т. д.
Але не хочемо тепер розбирати анї сторони правної анї интересів австрійскої держави з одної а руского народу з другої сторони. Ми констатуємо тілько, що правительство зазначило виразно, що може увзглядняти тілько интереси національні Русинів яко народу окремого від россійского, уважаючи лише тії за згідні з интересами австрійскої держави. На становищи таких интересів стоять Русини народовцї, отже тілько через народовцїв і згідно з становищем народовцїв можуть галицкі Русини надїяти ся увзглядненя своїх прав і заспокоєня своїх потреб. Обєдинительне становище узнав намістник именем правительства за незгідне з интересами держави. Се справа великої ваги, котру треба з цїлим натиском сконстатувати.
І ще одного дуже важного моменту не можна поминути. Правительство згадало не тілько о суперечностях, але і о неясностях, ба навіть о позорах. Се мусить дотикати именно тих людей, котрі не признають ся вправдї виразно до руссофільства, нераз навіть, притиснені до муру, відрікають ся всякого, отже і национального та язикового єдинства з Россіянами і з Россією, але помимо того идуть, все і всюди, разом з руссофілами. Они толкували і толкують се особливо тим, що у народовцїв бачуть революційні идеї, реліґійне недовірство, що народовцї хотять "будувати Україну", що уживають хлопского або якогось крученого язика. Се все очевидно суть вимівки, котрі нинї вже й позору правди не мають за собою. Та й правительство вже пізнало ся на них, і люде ті мусять тепер, як Нїмець каже, Farbe bekennen. Формулкою о "галицко-рускім народї" не буде вже можна викручувати ся. Звістно-ж, що такої національної индівідуальности нема: є тілько рускій і россійскій народи і язики, до одного з двох кождий галицкій Русин мусить признати ся. і самими сентіментальними запевненями о вірности і привязаню до Австрії і цїсаря правительство нинї вже не задоволить ся: реалістичний напрям часу вимагає і реальної підстави. Русинів галицких найжизненнїйшій интерес національний вяже до Австрії; галицким русским (Россіянам) трудно би було виказати, що могло би их більше тягнути до Австрії, як до Россії...
Нову ситуацію викликало перед всїм правительство. Нехай же правительство і консеквентно та енерґічно а з тактом доводить дїло до кінця. — Півсредствами нинї годї послугувати ся. Русини ждуть. Незручне поведенє або недостаточне полагодженє рускої справи мусїло-б тепер далеко більше лиха наробити, нїж як-би було єї ще зовсїм не тикало ся.
[Дѣло, 17.12.1890]
ІІІ.
Як супротив правительства так і супротив Поляків Русини-народовцї проголошенєм в соймі своєї проґрами в нїчім не змінили свого попередного становища, нї крихіточки не відступили від своїх прав, противно, они права свої з натиском застерегли. А однакож ситуація стала инша! Яким же се способом? Тим, що они висказали ясну проґраму, в котрій именно виразно зазначили своє національне становище, — отже і правительство і Поляки знають тепер докладно, з ким мають дїло, в якім напрямі Русини-народовцї дїлати і нарід свій розвивати хочуть. Они не уложили анї не приспособили сеї проґрами для догодженя кому-небудь, для узисканя чиєїсь при язни або зичливости, для осягненя через то якихсь концесій, але висказали проґраму таку, яка відповідає их потребам, яку ставили завсїгди й для себе і між собою, отже також там та й тогди, де і коли не рефлєктували на нїякі безпосередні користи з неї.
Инша річ однакож уложенє проґрами, а инша оголошенє єї. На зміст проґрами не впливали нїякі опортуністичні взгляди, хиба увзглядненє фактичного стану дїл; оголошенє єї в теперішній порі і в такій спосіб мало очевидно практичні цїли. Бо проґрама і змістом своїм єсть того роду, що і правительство і Поляки не можуть бути їй противні.
Загал Поляків видить головного ворога свого в Россії. Отже скоро Русини-народовцї з натиском зазначили свою національну відрубність від Россіян, то Поляки дістали ту певність, що они в Галичинї не мають против себе того ворога, але мають сусїда, котрий з их ворогом не буде лучити ся против них, бо той их ворог і братів того сусїда душить у себе дома.
Отже ясне зазначенє національного становища галицких Русинів має як для австрійскої держави так і для Поляків первостепенну вагу.
Однакож з того виходить супротив обох сторін тілько можність порозуміня і згоди, а не вже згода сама. Порозумінє і згода можуть аж тогди наступити, коли правительство і Поляки потягнуть консеквенції з того кроку Русинів-народовцїв. Консеквенцією такою мусить бути те пересвідченє, що рускій елемент в Галичинї не здушувати і ослабляти, але підносити і скріпляти треба, — а за тим пересвідченєм очевидно повинно йти відповідне поступованє. Єсли би то не наступило, то се була би непростима похибка, котра мусїла би мати найгірші наслїдки. Нинї не можливо вже нїкому оправдувати неприязне поступованє супротив Русинів недостатком довірія до них, бо Русини зробили все, що могли, щоби всяке недовіріє усунути.
Власти во интерес австрійскої держави а интерес Поляків в відношеню до рускої справи не єсть идентичний. Правительству мусить ити в першім рядї о то, щоби Русини заховали і розвивали свою народність, але яко народність окрему від россійскої; тілько в тім крайнім разї, коли-б их народність мала зілляти ся з россійскою в одно, правительство над ту евентуальність переносило би спольонізованє Русинів. Поляки знов в першім рядї мають интерес в тім, щоби Русинів спольщити; тілько коли-б се показалось неможливим, то мусять годити ся на то, щоби Русини розвивали ся яко нарід самостійний, аби лише не зілляли ся з народом россійским.
Однакож хоч властиві интереси Австрії а Поляків що-до Русинів не суть идентичні, в практичнім результатї они мусять зійти ся, — бо одно: Русини можуть і хотять заховати свою самостійну народність, а друге: Поляки не мають тепер можности Русинів спольщити. А що при тім заходить спільне для Австрії і Поляків небезпеченьство зруссифікованя Русинів, то оба ті чинники зарівно повинні як найсильнїйше старати ся о самостійний розвій руского народу.
Тимчасом Поляки по причинї виступленя Русинів-народовцїв в соймі оказують якесь занепокоєнє. Они боять ся, що правительство готове свою теперішну систему змінити в той спосіб, що видвигне Русинів в тій цїли, аби шахувати Поляків. Більшість польскої праси заховує ся з певною резервою, а польска делеґація в Відни мала навіть висилати депутацію до міністерства з причини нового обороту рускої справи.
Вже-ж Поляки найлучше знають своє відношенє до правительства, але нам здає ся, що их страх єсть безпідставний, і що при ширеню того страху межи польскою суспільностію грають найбільшу ролю не загальні интереси польскі, але интереси приватні і особисті. Се показало ся ще при трактованю справи санітарної в соймі. Польска опозиція, зложена як-раз з найзавзятїйших противників Русинів, Поляновского, Козловских і т. и., хотїла руских послів ужити за орудіє против правительства, надїючись, що они за-для самої опозиції против намістника получать ся з ними і будуть голосувати против закона, на котрім правительству взагалї a намістнику спеціяльно богато залежало. Однакож Русини не дали ся за таке орудіє ужити, і з-відси тим більшій гнїв. Та дарма, Русини і рускі посли не можуть вдавати ся в особисті або партійні интриґи польскі, они мусять тілько стояти честно і достойно на сторожи прав руских.
Рускі посли не залишили в соймі замаркувати і свого становища супротив Поляків. Посол Романчук по виголошеню рускої проґрами посвятив значну часть своєї бесїди і Полякам. Приведемо з неї лиш отсі слова, яко найбільше характеристичні: "Відношеня межи нами [Русинами і Поляками] не повинні бути того роду, щоби не могла наступити якась зміна на лучше... Чи ми може жадаємо від вас, щоби ви зрекли ся прав своїх в нашу користь, щоби ваші школи були зрусчені, щоби в урядах на місце польского язика був заведений я зик рускій? Ми того не жадаємо. Ми кажемо: Уживайте собі свого польского язика в школах, в урядах і судах, уживайте своїх прав, a навіть привілеїв (о скілько ті не суть для нас прямо шкідливі), але допустїть, щоби і ми таких-же прав уживали. Маєте ви польскі школи — дозвольте, щоб і ми мали свої рускі школи; маєте свої польскі ґімназії — нехай будуть і рускі; єсть польскій язик в урядах і судах — нехай буде по-при нїм також і рускій язик. Суть польскі написи на уря дах, — най будуть також і рускі написи. Так само від правительства не жадаємо, аби оно для нашої приязни зрекло ся приязни для Поляків. Я не кажу: "Високе правительство! маєш до вибору ити з одними або другими." Але я жадаю, щоби держава для приятеля нового не покидала старого, щоби правительство анї Поляків анї Русинів не відкидало, тілько щоби відносило ся з рівною прихильностію до одного і другого народу." А закінчив свою бесїду сими словами: "Хочете згоди, то ми до згоди все готові; але сли хочете конче борби, ми підіймемо борбу. О ласку просити не будемо, борби не страхаємо ся, згоду приймемо радо."
Більше Поляки від руского посла не можуть жадати. По неудавшій ся пробі Лаврівского рускій посол не міг виступити з формальною пропозицією якоїсь угоди; иніціятива мусїла б тепер вийти з польскої сторони. Але звертаючи ся з жаданями Русинів до правительства, він не помину в і польскої сторони і зазначив супротив неї не в сентіментальний але в практичний спосіб становище Русинів.
Нехай же-ж польска суспільність добре застановить ся над ситуацією, яка витворялась; нехай зважить, що прийшла тепер пора, якої давно не було і яка може безповоротно переминути. Нинї ще єсть можливо завести лучші взаємини межи обома народностями краю з рівною користію для обох, завтра тої можливости може вже не бути. Не час тепер слїдити: чому так а не сяк дїло зачало ся, чому той а не сей тоє дїло вів? Тут о більші річи ходить, як о такі дрібницї.
Русини, як сказав посол Сїчиньскій, роблять ще пробу, може вже остатню, супротив держави і супротив Поляків. Они своє учинили; тепер ждуть, що чинити буде друга сторона. Не тілько их интереси, але ще в більшій мірі интереси, і то дуже важні интереси, тої другої сторони залежати будуть від єї теперішного поступованя.
[Дѣло, 20.12.1890]
IV.
Проґрамовою бесїдою своєю в соймі посол Романчук зазначив становище руских народовцїв; в бесїдї своїй на загальних зборах Народної Ради висказав права, потреби і жаданя Русинів. Обі бесїди взаїмно доповняють ся.
Як т. зв. програма Романчука єсть властиво програмою Русинів з 1848-ого року, так постулати єго суть властиво постулятами в-части вже Лаврівского а відтак всенародних віч, особливо послїдного віча з р. 1888, устроєного рускими послами. Так і повинно бути. Русини не повинні зміняти анї свого становища анї своїх постулятів, єсли має ся их уважати за фактор, котрому вірити можна і з котрим числити ся треба. Доси була то власне одна з найслабших наших сторін, що ми не потрафили взбудити достаточного довірія до себе: Русинам закидали нераз, що они маніфестують ся в розличний спосіб, що отже не знати добре, анї хто они, анї чого хочуть. Тепер сумнїву не може бути: ми уважаємо себе за самостійний нарід славяньскій, і на тій основі розвиваючись хочемо в Австрії дійти до того степеня культури і добробиту, як Чехи, і до тих політичних прав, які мають Поляки.
З того становища зійти, від своїх цїлей і прав відступити ми не можемо, бо се значило би задекретувати себе самим на смерть. В тім отже ми і не можемо оглядати ся на то, як будуть инші фактори до нас відносити ся, чи ми знайдемо у них симпатію і підмогу, чи супротивленє. Нa сей другій случай ми готові вести борбу хоть-би на житє і смерть.
Але ми сподїваємо ся, що до того не прийде. Наша програма, наші цїли — такі, що повинні их зичливо приймити і другі народи Австрії, і правительство, і також найблизшій нам нарід польскій. Ми можемо хиба стратити симпатію российских централістів, безвзглядних пропаґаторів православія і приверженцїв абсолютизму, але на тих сумпатію і поміч ми не можемо і не хочемо рефлєктувати; хоч-би до того міліона, якій прийшов на ратованє "Рольничого Заведенія", мав прийти ще і другій або третій міліон, то всї ті міліони не поможуть рускому народови в Гaличинї тілько, кілько з політики, спекулюючої на ті міліони, прийшло би для него шкоди.
В проґрамі і постулятах посла Poманчука висказано більше-менше все, що Русини мають до висказаня і чого від них можна жадати. Ми поступили зовсїм льояльно на всї сторони, ми заявились отверто, щиро і ясно, і тую щирість та ясність перенесли над взгляди опортуністичні, котрі би може всказували не згадувати тепер дечого, що комусь не сподобає ся. Але ми не хотїли укривати нїчого, щоби усторонити всяке посуджуванє нас о нещирість, о яке затаюванє.
П. Романчук уґрупував жаданя Русинів в той спосіб, що заспокоєнє одних мало би наступити сейчас через саму зміну правительственної системи, других в найблизшім, инших в дальшім часї дорогою адміністраційною. Загальний збір Народної Ради у Львові, приймивши ті всї постуляти, ухвалив резолюцію, щоби видїл товариства "потреби руского народу предложив компетентним сферам, звертаючи особливу увагу на найнаглїйші, і старав ся о их залагодженє". Обовязком видїлу буде тепер вибрати найпильнійші з постулятів і предложити их правительству краєвому а в разї потреби і центральному.
Видїл Народної Ради має отже дальше вести дїло, зачате рускими послами в соймі, именно в тім часї, коли не радить сойм. Підпирати єго будуть з одної сторони рускі посли, котрі і виразно уповажнили пп. Романчука і д-ра Савчака до веденя дальшої акції; з другої сторони він числить на підпертє Впреосв. митрополита і цїлого руского епископату, так як видїл дїлати буде в дусї тої проґрами, до котрої князї нашої церкви приступили. Як до послів належати буде особливо виборювати потім в соймі ті постуляти Русинів, котрі без сойму не можуть бути залагоджені, так знов справи чисто церковні і віроисповідні належать очевидно до нашого епископату. В той спосіб тії три фактори: видїл Народної Ради, рускі посли і рускій епископат мали би і дїлати спільно і доповняти взаїмно свою акцію.
Але діяльність та буде мати пожаданий успіх лиш тогди, коли активну участь в нїй возьме і загал руского народу. Власна праця конечна єсть для добра не тілько поодинокого чоловіка, але ще більше цїлих народів. Акція руских послів в соймі мала на цїли — не так придбати Русинам вже повні, готові здобутки, як узискати ті підстави, котрі потрібні суть до осяганя здобутків власною працею, і позискати більше рук до працї. Ті руки знайдуть ся, коли так численні наші засланники повернуть з західної Галичини і коли у всхідній Галичинї звільнять ся пута, які тяжать тепер на так многих руках тілько тому, що ті руки суть рускі і на рускій ниві хотять працювати. І доси Русини впpaвдї також трудили ся, але без участи многих добрих робітників і з малими виглядами на скорі плоди своєї працї.
Впpaвдї декотрі участники в дотепеpiшній всенародній праци мусять відпасти, але то именно участники такі, котрих робота була переважно деструктивна, котрих участь не помочію але завадою була і у внутpішній роботї Русинів і в осягненю успіхів з тої роботи зо внї. То суть люде, котрих участь в спільнім комітетї виборчім в р. 1885 перешкодила Русинам мати 8 послів в paдї державній в poдї Бережницких, Александрів Огоновских і Романчуків зaмість тeпepішниx 5, а однак при тім не придбала нaвіть солідарности Русинів. То люде, через котрих і при виборах до сойму в р. 1889 Русини стратили пару мандатів (пр. в Рудецкім); котрі спільне дїланє Русинів зводять на факційні спори; котрі через оплачуваних ними аґентів (як се виказав процес Книша) компромітують Русинів без всякої потреби і хісна; котрі в своїх орґанах навіть в часї повної ніби-то солідарности Русинів підюджували неустанно против найлучших патрітів, стоячих на основі самостійности руского народу. Спілка з такими елементами, така чисто позірна солідарність не скріпляла а радше ослабляла Русинів; она могла бути тілько випливом крайної роспуки.
Але за то конечна єсть солідарність і спілка до всенародної працї всїх тих Русинів, котрі не розходять ся радикально в своїх цїлях і бажанях, котрі не надуживають солідарности Русинів до своїх деструктивних тенденцій, котрі честно і щиро хотять трудити ся для руского народу в тих условіях, які в обставинах наших суть єдино можливі. Такі всї повинні лучити ся під спільною всїми найважнїйшими факторами принятою і для галицких Русинів єдино можливою проґрамою, котрої широкі рами дають при тім можність помістити в coбі консерватистів і лібералів, етимoльoґів і фонетиків. Отже до всїх таких Русинів, і до тих, що стояли доси на боцї, і до тих, що тілько з привички або з подібних причин, помимо відмінного пересвідченя, ишли за ложними пророками, взагалї до всїх, що хотять созидати а не разоряти, — відзиваємо ся нинї, в навечеріє Рождества Христового: ставайте до спільної працї, нехай буде на Руси мир і благоволеніє!... Використуймо кожду хвилю, не залишаймо анї одної спосібности, нам даваної! Нехай анї одна рука, до працї здібна, не спочиває даром: хто може, нехай працює на поли політичнім, хто на просвітнім, хто на економічнім, — а все в згодї, а всї для одної цїли — добра руского народу!...
На таку спільну працю ми і маємо повну надїю, бо вже тепер приступають до неї дуже поважні сили, котрі доси не йшли з нами, а приступить без сумніву ще більше, коли пересвідчать ся, що ми не відпихаємо від себе, але радо пригортаємо кождого щирого чоловіка. А будуть люде до працї і буде праця, то будуть і плоди з тої працї. Тих плодів як найскорше діждати ся бажаємо всїм добрим Русинам при надходячім Рождестві Христовім!
[Дѣло, 05.01.1891]
05.01.1891