Партійні лідери за часів СРСР і після його розпаду постійно вихвалялися, що в радянській країні ніколи не було корупції. А те, що нині це явище просто пронизує всі сфери життя більшості пострадянських держав, є надбанням капіталізму. Певної мірою вони мають рацію, адже термін «корупція» радянські люди не вживали, він як «капіталістичний» був замінений на «хабарництво» чи «зловживання службовим становищем». І, як з’ясувалося згодом, комуністи у боротьбі з цими явищами мали успіх лише у їх перейменуванні.
Цікаво, що свою (марну) боротьбу більшовики почали майже відразу після приходу до влади. Декрет «Про хабарництво», за яким корупціонерів карали 5 роками позбавлення волі з конфіскацією майна, з’явився у більшовицькій Росії 1918 року. Нова влада вважала це явище формою контрреволюційної діяльності, і до її носіїв ставилася відповідно. Проте в роки НЕПу, коли політика держави була суперечливою щодо державного капіталу, корупція стала в більшовицькій державі одним із найпоширеніших злочинів. Наприклад, на 1922 рік загальне число засуджених за хабарі удвічі перевищило кількість покараних за інші злочини. Влада розгорнула серйозну антихабарницьку кампанію, за хабарі карали не лише тих хто бере, але й тих, хто дає. Фелікс Дзержинський, наприклад, наказав усіх працівників свого відомства, пійманих на хабарах, розстрілювати практично без слідства. Розстріл за хабарництво згодом узаконили на законодавчому рівні. Відповідна стаття з’явилася у Кримінальному кодексі УРСР за 1927 рік. Та це не допомогло. Охочих розбагатіти в такий спосіб все одно не бракувало.
Дещо вдалося владнати ситуацію у сталінські 1930-ті, коли боротьба з цим явищем (як і з рештою інших) фактично набула форми масових каральних акцій.
Але в перші роки після Другої світової війни економіка СРСР переживала не найкращі часи, в країні були значні перебої з харчами, безробіття, криміногенна ситуація зашкалювала. Все це стало чудовим підґрунтям для поширення корупції. «Жирували» передусім люди з доступом до продуктів харчування або до джерел різних довідок і посвідчень. Так, у жовтні 1944 року працівники НКВС України інформували керівництво республіки про хабарництво у військових комісаріатах: «10 жовтня 1944 р. УНКВС Ворошиловградської області заарештували 5 працівників Ворошиловградського міського військового комісаріату. Ці особи видавали фіктивні посвідчення про хворобу військовозобов'язаним і звільняли їх зовсім або на тривалі строки від служби в Червоній Армії, одержуючи за це хабара від двох до десяти тисяч карбованців».
Хабарництвом займалися працівники обкомів, міськкомів, сільрад і навіть партизани, які отримали право виписувати людям довідки про участь у партизанському русі. Махінації з партизанськими документами були частим явищем у ті роки, бо убезпечували їхніх власників від непорозумінь із владою. Своєю чергою партизани-хабарники найчастіше брали за свої довідки натурою. А чимало «доброзичливців» потім писали про це скарги й анонімні листи до урядових установ. «Довожу до Вашого відома, що колишній партизан нашого села займається видачею всім, хто бажає, партизанських довідок і за це бере взятки мукою, цукром, самогоном та іншими продуктами» – писав у анонімному листі в Житомирське управління МДБ один пильний комсомолець.
У липні 2008 року я мав нагоду розмовляти з мешканцем села Ряска Київської області Миколою Кур’ятою, який розповідав, що у них після війни заступник сільського старости зумів відкупитися від покарання за причетність до розстрілу німцями 487 односельчан. «Понімаєте, як тоді було. Багато “могоричили”, хабарі давали різні, і так многіє викручувалися. Приїхав до нас у село слєдоватєль, фамілія його Обьортишев – приїхав розбиратися у всьому цьому, – розповідав дідусь. – Він тоді говорив мені: “Ти знаєш, Миколо, знаєш правду – мовчи, а то врємя таке, той за тими був, той за іншими”. Помічник старости дав йому хабар і ще щось завіз до райкому, бо мав там теж своїх людей, та й замняли все. А старосту, який наоборот людей намагався рятувати, розстріляли. Бо не мав, бідний, ніяких покровителів і связєй».
У 1948-1949 роках у СРСР відбулися три закриті судові процеси, пов’язані з корупцією у судовій системі. Прокуратура виявила численні факти хабарництва, зловживань, зрощення з кримінальними елементами та винесення неправосудних приговорів і рішень у судових органах Москви, Києва, Краснодара й Уфи. Як зауважував у доповіді керівництву держави прокурор СРСР Григорій Сафонов, «слідством встановлено, що ці злочини скоювалися у різних судах, а саме в народних судах: Московському міському суді, Київському обласному суді, Краснодарському краєвому, Верховному суді РРФСР і, на кінець, у Верховному суді СРСР… У справі Мосміськсуду заарештована група колишніх членів Мосміськсуду… Як встановлено слідством, усі вони систематично, протягом кількох років, отримували хабарі у судових справах, а також скоювали різні зловживання, причому були пов’язані між собою своєю злочинною діяльністю… У Верховному суді РРФСР також викриті факти хабарництва й інших зловживань. Слідством встановлено, що цім злочинам сприяла нездорова ситуація родинності, яка існувала в апараті Верхсуду».
Боротьбу з корупцією продовжив наступник Сталіна Микита Хрущов, але з ще меншим успіхом. Хоча хабарництво за його часів не досягло таких масштабів, як за Леоніда Брежнєва. Ера цього генсека, яку так люблять згадувати старші люди, переконані, що жили тоді при «справжньому соціалізмі», стала розквітом корупції. Вона настільки пронизала тодішній устрій, що навіть були запроваджені негласні розцінки за призначення на посади. Зрештою, цю практику досі використовує український політикум, що й не дивно, адже більшість у ньому становлять нащадки або гідні учні тієї системи. Найбільше тоді коштували посади, пов’язані з торгівлею, бо хабарництво найбільше пронизало саме цю сферу, передусім через дефіцит товарів.
Люди, звиклі жити комфортно, мусили мати «блат» у магазинах. А щоби його там мати, зазвичай давали постійні «подарунки», хабарі працівникам торгівлі. Саме тому посади тут були найдорожчими. Наприклад, за шкалою середини 1970-х років пост республіканського міністра торгівлі коштував 250-300 тис. крб., першого секретаря райкому партії – 200 тис. крб. (стільки ж пересічно коштувала і посада ректора вузу), другого секретаря райкому партії – 100 тис. крб. А от охочі стати районними прокурорами давали «на лапу» лише 30 тисяч. Для порівняння – посаду директора театру можна було придбати (залежно від статусу закладу) за 10-30 тис. крб.
Замість довідки: середня зарплата у Радянському Союзі тоді дорівнювала приблизно 100 крб.
За Брежнєва СРСР сколихнули кілька грандіозних корупційних скандалів, у яких фігурували найвищі чиновники. Скажімо 1969 року прогриміла (можна було би так сказати, якби така інформація не поширювалася пошепки) «азербайджанська справа». Саме після неї стали відомі розцінки на посади у вищих ешелонах влади.
Початок 1980-х років – справа фірми «Океан». Тоді за хабар заступнику міністра рибного господарства СРСР заарештували директора однойменного сочинського магазину Пруїдзе. Під час слідства виявили, що через його магазин за кордон нелегально продавали чорну ікру у великих банках із маркуванням тихоокеанського оселедця. Також слідчі викрили у Мінрибгоспі СРСР злочинну групу зі 100 осіб на чолі з заступником міністра, яка займалася цими оборудками.
Загалом, як ідеться у записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС і Комітету партійного контролю при тому ж ЦК КПРС від 21 травня 1981 року, присвяченій посиленню боротьби з хабарництвом у 1975-1980 роках, лише у 1980-му правоохоронці виявили в СРСР понад 6 тисяч випадків хабарництва, що було на 50% більше від 1975 року. Записка також містить перелік основних корупційних (хоч там нема цього слова) злочинів: відпущення дефіцитної продукції, виділення устаткування та матеріалів, призначення на відповідальні посади, кориґування та зниження планових завдань – все це «не за так», а також приховування махінацій.
Після Брежнєва «війну корупції» спробував оголосити Юрій Андропов, який до цього обіймав посаду керівника КДБ СРСР і добре знав стан корумпованості соціалістичної держави. У радянських республіках почалися «зачистки» корупціонерів. Найбільш резонансною за Андропова стала «бавовняна справа» в Узбекистані, коли виявили величезні приписки у документах про нібито вирощену бавовну. Масштабна операція КДБ в Узбекистані розгорнулася навесні 1983 року з арешту начальника Бухарського ОБХСС («відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності»). У його домашньому сейфі знайшли понад 1 млн. крб., золоті монети та вироби. Помалу маховик справи почав розкручуватися. Згодом правоохоронці виявили, що арештам мають підлягати кілька тисяч посадовців республіки у керівних органах партії, МВС, прокуратури, виконавчих органах влади. Виявилося, що до справи причетний перший секретар ЦК Компартії Узбекистану. Справа стала небезпечною не лише для керівництва республіки, а й для всесоюзного проводу, тому невдовзі її успішно «поховали».
Отака є коротка історія радянського хабарництва й радянських зловживань, які відтак нестримно трансформувалися в пострадянську корупцію. Корупція, колись тема чуток і довірливих балачок, врешті решт перейшла з кухонь і базарів на телевізійні екрани та парламентські трибуни.
09.12.2015