Мартін Ц. Путна – історик літератури та релігієзнавець, професор Карлового університету в Празі. Діяльність вченого не обмежується стінами університетських авдиторій – він був ведучим багатьох радіопрограм, директором Бібліотеки Вацлава Гавела в Празі. З самим колишнім президентом тісно співпрацював в останні роки його життя.
Від початку війни в Україні Мартін Путна належить до найгостріших критиків проросійської політики чинного президента Чехії Мілоша Земана. Зацікавленість українськими подіями відобразилася і в академічних дослідженнях професора. 2015 року вийшла книга «Нариси з історії російської релігійності», тоді ж Мартін Ц. Путна знімає в Україні (Львів, Київ, Переяслав-Хмельницький, Одеса) фільм «Україно, не злись», в якому розмежовує українську та російську історію та культуру.
Цього ж року вийшла нова книга професора Путни – «Образи з історії культури Центральної Європи». Пропонуємо вашій увазі цикл статей із «галицької» частини книги, яку для Z переклав Радко Мокрик. Сьогодні – частина третя.
В українському спогляданні історії Галичини, безумовно, ключову роль відіграє спогад про Галицьке князівство та короля Данила. Одразу ж на другому місці – австрійська епоха. І хоча становище українців в австрійській Галичині було далеке від ідеалів національної незалежності, а тодішнє співжиття зі спільнотами інших національностей – далеко не гармонійним, у ретроспективі австрійська епоха стала предметом ностальгії, предметом мріяння про «Бабцю Австрію». Таке мрійництво часто є історично неточним. Водночас воно внутрішньо правдиве у порівнянні з тим, що було у 20 столітті. А що саме було тоді у Львові, демонструє, наприклад, Личаківське кладовище – сповнене не лише польськими класицистичними похованнями з 19 століття та повсюдно розіпханими могилами радянської епохи; там є також два величні поховання, розділені стіною – військові захоронення з 1918–1919 років, коли поляки та українці боролися за владу над Львовом. А те, що далі було лише гірше, демонструють пам’ятники голокосту – до прикладу, фундамент зруйнованої синагоги на Староєврейській вулиці, а також нагадування про рейди сталінської таємної поліції підчас обох окупацій Львова.
Доказом, що споглядання «Бабці Австрії» міцно вкоренилося у самосприйнятті сучасної української Галичини, може слугувати перетворення історичного центру на один великий туристичний «бізнес ностальгії», разом із тим же пам’ятником Захер-Мазоху. Доказом, що це споглядання вже перетворилося на стереотип чи навіть кліше, може слугувати і роман сучасної письменниці Софії Андрухович із латинською назвою «Felix Austria» – «щаслива Австрія» (2014).
Назва латинська, оскільки взята з латинського ренесансного вірша, що оспівував династичну політику Габсбургів: «Bella gеrant alii, tu felix Austria, nube» – «Війни нехай ведуть інші, а ти, щаслива Австріє, одружуйся». Миролюбність будування габсбурзької імперії, яка прославляється у вірші, сама по собі є стереотипом, пропагандою та ілюзією. Водночас вона добре допомагає інтенціям роману молодої українки описати останні австрійські роки як золотий вік галицьких українців та всієї Галичини.
У назві звучить латинська мова, в самому тексті – польська, ідиш та старослов’янська, літургійна мова Греко-Католицької Церкви. Ці мови звучать гармонійно, так само гармонійно співіснують і національні та релігійні спільноти. Вони живуть із вірою в сталу та справедливу владу цісаря: одним із мотивів є захопливе місцеве святкування 70-х роковин Франца-Йозефа. В цій площині роман полемічно відповідає на «Людину без властивостей» Музіля, де описані метушливі приготування до святкувань 70-ліття цісарської влади. Люди живуть у гармонії, спокої та добробуті – крізь цей мотив роман полемізує з брутальними описами соціальних взаємовідносин підчас цього ж «золотого віку», як їх змальовує у своїх прозових творах Василь Стефаник. Живуть та насолоджуються. Авторка перераховує старі назви вулиць, магазинів, страв, деталей жіночого гардеробу та суспільних чи релігійних святкувань, які відбуваються протягом дії роману.
Місцем дії роману є не Львів, а рідне місто авторки: польський Stanislowów, австрійський Stanislau, український Станіславів, який у радянський період був перейменований на Івано-Франківськ. Ім’я Івана Франка, ключового галицького письменника австрійського періоду, не може образити навіть найбільш національно та антикомуністично налаштованих українців, тому повторного перейменування міста не відбулося. Все ж Софія Андрухович хоче витягти із сучасного Івано-Франківська старий Станіславів. Це ностальгійне «витягування», по суті, є цікавішим, ніж сама дія роману.
Софія Андрухович намагається українською мовою в 21 столітті виконувати ту роботу, яку майже сто років до неї німецькою робив Йозеф Рот. Станіславів є для Андрухович тим, чим були для Рота його рідні Броди: місцем мріянь про «щасливу Австрію». Різниця лиш у тім, що Йозеф Рот жив ще у старих Бродах, натомість Андрухович реконструює старий Станіславів лише з книжок. А ще у тому, що Рот свідомо працює з милосердною примарою поетичного мрійництва, натомість Андрухович – письменниця цілком реалістична. І саме тому її описи старої Галичини ще більше напрошуються на критику – в тому сенсі, що текст є надто тезисним для того, щоби він міг бути мистецьки правдивим. Не кажучи вже про правдивість історичну. Ніби очікуючи на таку критику, в кінці роману авторка (чи то пак її оповідачка) говорить: «Я сама собі стала ілюзіоністом, який поширює оману, і водночас публікою, яка охоче піддається гіпнозу».
Таким чином Софія Андрухович є радше свідком українського міфу про австрійську Галичину, ніж його канонічним творцем. Не випадково її звати Андрухович, не випадково вона пише про Станіславів. Український літературний міф Галичини був вперше відтворений попереднім поколінням саме в цьому місті літературною групою, в якій провідну роль відігравав батько авторки – Юрій Андрухович. Відтворення цього міфу відбулося не в якомусь канонічному тексті, а в цілому комплексі текстів та позатекстовій діяльності, в стилізаціях та провокаціях когорти, яка ввійшла в літературну історію під назвою Станіславського феномену.
Якщо мова йде про тексти та позатексти, стилізації та провокації – очевидно, що Станіславський феномен належить до контексту грайливих постмодерних угруповань, які виросли на спільному європейському ґрунті 1980-х. Станіславський феномен можна прирівняти до «Брноської богеми». Все ж у літературній історії України це унікальний феномен. Адже раніше ця історія боролася не лише із зовнішніми проблемами – з тиском русифікації та заснованій (не лише) на ній дисконтинуальності, а й із відчуттям сакральної серйозності та відповідальності перед народом, який пройшов крізь важкі випробування. Отже, західний регіон України – Галичина – зіграв роль ексцентричного центру країни. Цього разу – навіть незважаючи на залізну завісу.
Деякі постмодерністські представники літературної богеми залишилися в площині гри та деконструювання. Деякі з них ішли далі: вони пережили оте руйнування «великих текстів» та обов’язкових традицій (чого варта хоча б одна зі станіславських самоназв «Нова дегенерація»!) як можливості до них повернутися, але цього разу вже інакше – вільно, індивідуально та творчо: від деконструкції до реконструкції. В даному випадку повернення до реконструкції тієї старої, вже зниклої Галичини. Таким чином, станіславські письменники проходять тим самим шляхом розвитку, що й, до прикладу, Петер Естергазі. Він також вивчився на постмодерному гротеску, а свою творчість довершив епопеєю про власну сімейну традицію, про стару аристократію та про стару Угорщину.
06.10.2018