«І задихнувся від туги, від нестерпного відчуття вимушеності. Я повинен терпіти, що сонце встає кожного дня. Це жахливо. Нелюдяно»
Хуліо Кортасар
Одна з «вимог патріотів», притуляючись до швидкісних трас, акцентує увагу на тому, що держава – то обслуга. Понад двісті років знадобилося людству, щоб перетворити державу з Граду Божого на офіціанта, завдання якого, щоб ми не були голодні та спраглі. Христос з його п'ятьма хлібинами вже не актуальний. Ми замість чуд збудуємо прозорі офіси, запустимо електронне врядування та наберемо ввічливих полісменів. Переживши революцію, суспільство не прагне (і не прагнуло) всесвітньої свободи, не хоче звільнити Білорусь чи Камбоджу, захопити Молдову чи розділити Португалію. На порядку денному: хліб і вино.
Ми з'явились у 1789 році в околиці Парижу. Тоді, виламуючи двері до Бастилії (тим самим звільнивши Маркіза де Сада), революція дарувала не просто Сексуальне світові, вона відкрила двері у необмежене задоволення. Наступні двісті років вписані в історію шумом потягів, літаків, касетних магнітофонів, телевізорів, супутників і бомбардувальників. Життя стає все більш комфортним і менш страждучим. Феноменологію змінює онтологія, хіпстери прийшли на заміну хіппі, постструктуралізм оголосив інтифаду структуралізму. Були часи розкиданих камінь аванґарду і зібраних класицизму, були романтики і вони померли. Ми з вами «святили» воду біля екранів телевізора, але жодного разу не вийшли за межу необмеженості, тоді коли звичний житель Парижу (швидше всього тридцятирічний робітник мануфактури, одружений, батько трьох дітей) відчинив двері Бастилії. І ще ніхто не наважився їх зачинити.
Післяреволюційний світ (очевидно, мова йде про французьку революцію, невже можлива якась інша революція?) заснувався на свободі індивіда, громадянстві, участі у виборах (леґітимізація держави через так званий колективний договір), демократичності. Ці політологічні категорії не просто один зі шляхів існування у світі, це і є константою світу, його кордон. Вихід за кордон – не можливий. Навіть у мисленні. Тоталітарні, демократичні, авторитарні режими — всі вони леґітимізують себе через інститут виборів.
Кожен громадянин має однакове право: обирати та бути обраним. Чернігів, 26 липня 2015 року. Громадянин N. бере паспорт, виходить на вулицю, знаходить виборчу дільницю і голосує за КАрбана Генадія (думаючи, що то КОрбан Генадій). Скільки таких громадян N.? 787. Тобто майже 2% від усіх, хто прийшов на вибори. Не менше семи сотень виборців не змогли зробити елементарного: вибрати кандидата, який їм подобався. Попри гречку, піраміди, концерти, підкупи, мінування і так далі.
Відчинивши двері Бастилії, ми почали довіряти більшості у всьому: у виборі президента, депутатів, контролі народжуваності, захисту країни і так далі. Виборча кампанія у Чернігові коштувала усім кандидатам більше ніж 100 мільйонів гривень. Кандидати витрачають сотні мільйонів власних коштів і обіцяють зробити чесні суди, поліцію, збудувати прозорі офіси жеків? І ми справді в це віримо?
Якою ж має бути політична та виборча система, як зробити ефективний соціальний ліфт для добору еліти? Якщо на ці питання не маємо відповіді, то варто хоч би їх поставити.
Зупинити сонце не під силу, то, принаймні, осмислити себе як Іншого, спробувати варто. Двері Бастилії зачиняються так само, як і відчиняються. We must try.
02.11.2015