Дідух, Род і Кощій

Дідух, Род і Кощій - міфологічні та казкові обличчя українського Різдвяного снопа

Одним з елементів традиційного українського святкування Новорічних та Різдвяних свят є така цікава річ як Дідух. Це обрядовий сніп, як правило сплетений з кількох менших снопиків, який зберігався ще з літа, з пори останніх жнив. На святвечір його ставили в хаті як таке собі різдвяне дерево, на кшталт західної ялинки.

Сьогодні символізм Дідуха трактують як пов’язаний з Дідами, духами предків. Та цілком можливо, що цей образ несе в собі окрім того й ще глибші язичницькі уявлення.

У давньоримській релігії на кінець грудня припадало одне з найважливіших свят року - Сатурналії, присвячені Сатурну, богу землеробства, урожаю, достатку та природного відродження. Головними його атрибутом був серп. 

У символічному сенсі Дідух цілком би міг презентувати Сатурна. Річний урожай, ідея майбутнього відродження нових колосків, втілення сили серпа - усе це прямо і органічно міститься в образі Дідуха. Навіть у деталях можна знайти паралелі - ноги ритуальної статуї Сатурна у Римі за свідченнями античних літописців були зв’язані лляними мотузками. Тоді як Дідух і є снопом, зв’язаним унизу, так що верх вільно розсипається колоссям. Такі конкретні порівняння і паралелі, звісно, можуть бути лише безпідставною грою уяви. Однак, у своїй збірній цілісності вони вкладаються у цілком переконливу картину, в якій Дідух може бути символом-втіленням давнього слов’янського божества, аналогічного до латинського Сатурна. Божества завершення старого року і початку нового. Смерті старого циклу і породження нового. Ім’я такого божества буквально саме проситься на язик - Род.

Але можемо і не називати його поки, а спробувати відтворити за різними аналогіями та тими чи іншими значущими деталями, збереженими у фольклорі та історії.

Чіткими та обгрунтованими даними про “слов’янського Сатурна” сучасна наука не володіє. Проте, існує достатньо культурних “слідів-символів”, з яких можливо вивести-сплести символічне “гніздо”, в якому певна фігура може стати достатньо видимою, проявитися самостійно.

Дідух безперечно пов’язаний із річним циклом. Оскільки він супроводжує (на почесному місці у хаті) прощання зі старим роком та народження нового, то він презентує не якусь частину чи елемент цього циклу, а увесь рік. Він є не лише тим врожаєм, що був зібраний цього року - він є також тим врожаєм, що тільки з’явиться наступного. Отже, Дідух є чимось, що існує не всередині, а поза цим річним колом. Він його починає і закінчує, або, інакше кажучи, він є початком і кінцем, “альфою і омегою”. Він не є життям, не є породженням, він - Те, що породжує. Відповідно, він є поза породженням, він перебуває “з того боку” породження. Такий собі “прабатько”, “дід”, “прапредок”, який “не з нами”, але з якого все почалося. Він невидимий, оскільки “замежний”.

Це, власне, опис римського Сатурна та його грецького аналога Крона. Згадуючи статую Сатурна у Римі - її голова була вкрита білою тканиною, так само Сатурн зображався і на фресках. Бородатий дід, в руці гострий серп, з голови спадає біле покривало. Серп є тим, що все закінчує-зрізає, але й тим, що зберігає зерно, з якого почнеться нове збіжжя. Покривало - знак потойбічності, невидимості у цьому світі. Деколи Сатурн зображався із рогом достатку в руці - на знак, що джерело всього перебуває в його руках. А деколи - із “дідухоподібним” жмутом колосся. 

Контролюючи річний цикл, Сатурн відповідно контролює час. Тому, Крона ототожнювали з Хроносом - Часом. А в синкретичних культах античності він теж був Еоном - Вічністю. Побачити-уявити Сатурна як циклічну цілість можна лише як її кінець, або як самий її початок. Як старого діда, або як малесенького хлопчика. У пунічних культах Сатурн, власне, поставав у подвійній формі - як зрілий чоловік та як малий хлопчик. Цей образ вчені порівнюють із згадками про Старого бога - Antiquus dierum, який одночасно є Хлопцем, що зростає - Puer exoriens, які часто зустрічаються у пізньоримських християнських літургіях. 

Сатурн  є богом первинного “родючого потойбіччя”, тому все, що він породжує, він теж забирає назад у це ж потойбіччя (як у міфі про поїдання своїх дітей). Його жіночими супутницями латиняни вважали богиню достатку Опс (грецька Рея) та богиню руйнування і нестачі Луа. Адже, Сатурн не тільки дає, а й забирає (коли прийде час) - все повертається туди, звідки й вийшло. 

Тільки таким, двоїстим (початок-кінець, достаток-нестача, дід-немовля) можна уявити Прадіда-Сатурна в цьому породженому ним світі, адже він містить у собі в цілості всю двоїстість цього світу. Тому, у давньоримських віруваннях Сатурна супроводжував двуликий Янус, господар дверей, порогів і переходів, той хто контролював Вхід у цей світ з “тамтого”, через який сюди приходить життя, і через який воно звідси йде. 

Пізні платоніки причисляли Сатурна-Крона (поряд з Ураном) до трансцендентних інтелектуальних умоглядних богів, що перебувають у наднебесних світах. Він, власне, був останнім в цьому ряді і з’єднував наднебесний світ з небесним, у якому перебували космічні боги - такі як Зевс, Марс, Меркурій. Тобто, Сатурн вважався “батьком” подальших богів, що утворювали небесний світ та “прабатьком” видимого Космосу. 

Сатурн теж був пов’язаний із сонячною символікою - на римських монетах його зображали як погонича колісниці, запряженої чотирма кіньми, що має безперечно солярний характер. Сидіти в колісниці Сатурн мав право як  той, хто керує всіма циклами - Сонце, рухаючись у своїй колісниці і відраховуючи, прокреслюючи небесне річне коло, виконує, сповнює невидиму волю Сатурна.

Сатурн запускає Сонце на початку астрономічного року в день зимового сонцестояння і він же ж зупиняє його в цей самий день наприкінці року, зводячи все космічне буття в одну точку. ЦІкаво, але реальна планета Сатурн як ніяка інша заслуговує на це ім’я, адже, саме довкола неї обертається символічний “знак” її влади над закільцованим буттям Всесвіту - астероїдне кільце. 

Свято Сатурналій - це час перебування у “міжчассі”. Звичні ієрархії та правила не діють. Космос застигає на мить, зависаючи на безоднею Хаосу-небуття, але завдяки волі Сатурна проходить цю небезпеку, рухаючись далі у відновленій формі. Ця схема задає всю символіку традиційних зимових свят. Веселощі і гуляння, бо світ спинився. Збитки і пустощі - бо правила не діють, віз може стояти на даху, січкарня - на городі. Переодягання у дивних демонічних істот - бо злі змії-демони визирають з Хаосу, над яким завис світ і їх потрібно обдурити, відвести від себе. Найприкметніша “забава” на свято Андрія, знімання воріт і хвірток та перенесення їх у інше місце - явно пов’язана із міфологемою “Великого переходу” між старим та новим, між буттям та небуттям. Це теж символічна данина “Янусу”, володарю переходів. А переносячи ворота на подвір’я бажаних наречених, хлопці ніби звертаються до Сатурна-Януса з проханням відкрити в наступному році шлях до обраної дівчини.

Яким міг бути слов’янський Сатурн? Дуже ймовірно, що відповідь на це питання ще досі зберігається у неприхованому вигляді серед народних казок. 

Старий потойбічний Дід, повелитель Року і Часу, який контролює життя - цей опис дуже нагадує відомого казкового персонажа Кощія, холодного не-живого викрадача юних дів. Утім, в українських казках він частіше фігурує без імені - як малесенький дідок з довгою бородою, якого має здолати головний богатир з булавою, що злітає до неба (явний аналог громовержця Перуна-Юпітера, але про нього має бути окрема історія), для цього спускаючись у підземний світ. 

В казках цей дід є лихою, ворожою юному герою істотою - але в цьому і полягає міфічна роль Сатурна у його контролюючій, забираючій, зрізаючій іпостасі з серпом. Він злий як Зима, як відкритий Космос, як холодне і, мертве для нас “занебесне потойбіччя”, куди потрапляє діва-життя наприкінці року. Тому, Дідка в казках теж репрезентує Підземний Змій, одне з його потойбічних втілень.

Дідок маленький, але з довгою бородою. Маленький, бо він або вже завершений, або ще непочатий рік. Борода довга - бо це і є Рік, вияв Дідка у видимому світі, це весь проминулий річний час, це також і колосся, урожай. Але це теж і “змій” - відомий символ померлих предків. Змій-предок контролює потенційний вимір багатства і добробуту (те саме “яйце-райце”), від нього залежить чи цей потенціал реалізується, сповниться. Це не отруйна змія, а вуж-домовик, якийж живе “під хатою” і якого треба підгодовувати дрібними дарами, типу молока. Цей “зміїно-дідовий” аспект Дідуха, фіксується у народній назві залишених на полі останніх незжатих колосків - “Волосова борода”. Можна припустити, що міфологема Дідуха суттєво пов’язана і з божеством Нижнього світу, Змієм-Волосом, Царем-Гадюном із народних замовлянь.

Зв’язаний солом’яний сніп-Дідух з бородою з колосків - як ще краще представити потустороннього Дідка-Кощія, повелителя Підземного змія, у землеробському символізмі? Суха солома, це те, що залишається від мертвої пшениці, аналог людського кістяка. Але в бороді Дідуха містяться і завмерлі зерна майбутнього життя, яке він поки прийняв до себе назад у Пре-Космос - яйце-райце.

Краще зрозуміти символізм Дідка можна завдяки південно-слов’янській традиції спалення Бадняка або Веселяка - Різдвяного дерева чи поліна. Слово “бадняк” походить від дієслова “бдіти”, “не спати” - далі ми зрозуміємо, чому.

Звичай полягає у зрубуванні молодого неушкодженого дерева (як правило, це дуб), яке  потім ділиться на три частини і спалюється вдома напередодні Різдва. В цьому ритуалі є кілька значимих для нашого контексту моментів.

По-перше, головною частиною дерева, яка має найбільше магічне і ритуальне значення, вважається нижня, найтовстіша. По-друге, в багатьох локальних традиціях у нижнього поліна мала бути “борода”. Дерево потрібно було зрубувати сокирою не повністю, так щоб відділяти його від пенька шляхом відламування, відкручування, в результаті чого з нижнього краю дерева залишалась смуга кори та волокна - “борода”. По-третє, головний момент передріздвяної ночі наставав тоді, коли нижнє поліно поліно перегорало навпіл. Найтовстіша його частина вважалася наділеною магічними якостями і забезпечувала плідність та врожайність у новому році. І по-четверте, важливим елементом цього ритуалу було внесення соломи і розсипання на долівці біля вогнища, в якому спалювався Бадняк.

Товсте поліно з бородою - знову маємо образ того Дідка-Кощія із казок. Пригадуєте, яким чином головний богатир розправлявся з Дідком під час першої з ним битви? Він хапав його за бороду, кінець якої вставляв у розщеплену колоду. А коли повертався, то Дідка вже не було - той утікав до Підземного світу, забравши усе дерево зі собою.

Що це все може значити? Ритуал спалення Бадняка, власне, багато чого прояснює.

Якщо під час Зелених свят, присвячених літньому сонцестоянню, головна увага приділяється зеленій кроні дерев та кущів, то в даному випадку йдеться насамперед про низ дерева, про його символічний корінь, звідки воно народжується. Саме цей невидимий “корінь”, позначений товстим кінцем поліна, і є найбільш значимим магічним “предметом”, який допомагає перейти безодню найдовшої ночі і вийти на інший берег нового річного циклу. “Борода” задає тут символізм Нижнього світу, Змія-охоронця потойбічних зерен життя.

Спалення, перепалення надвоє цього поліна - це наочне втілення процесу переходу, вмирання і відновлення а ля птах Фенікс. Бадняк, що горить у вогнищі - це магічне відтворення на мікро-рівні драми оновлення Всесвіту. Правильний ритуал “бдіння” має, власне, забезпечити правильний перехід, при якому Світ відновлюється у найбільш здоровій та плідній формі. Інша назва Бадняка - Веселяк - вказує саме на це, адже, слово “веселий”у праслов’янській мові мало теж такі значення як “здоровий”, “дужий”. Отже, цей обряд має на меті провести Всесвіт через кінець і початок таким чином, аби він залишався “веселим” - дужим і здоровим, принаймні для господаря хати. Чому для цього використовується поліно? Бо саме в ньому, в нижній частині, в “потойбічному корені” Світового дерева, в обіймах Змія перебуває яйце-райце, життєва сила Всесвіту у той момент, коли Всесвіт вмирає, аби відродитися заново. Чому саме там? Бо звідти ця сила і вийшла, зродилася з самого початку, це її першопочаткова позиція. Це перехід у потойбіччя - Космос зникає там на якусь мить і в нашому видимому світі залишається лише “борода”, знак, символ його невидимого буття.

Такою “бородою” теж була солома, розсипана біля вогню - інший важливий ритуальний “предмет”. Як і поліно, солома є знаком “змертвілої”, застиглої, “законсервованої” життєвої матерії. Відповідно, це ті магічні речі, в яких на час переходу, зосереджувалася, причаювалася, пере-бувала небезпеку вітальна сила Космосу. І це, власне, і є Дідок та його “дім” у Підземному світі. Він забирає космічне життя до себе і, цим самим, рятує. До самої весни воно буде перебувати у Дідка-Першопредка (під охороною його демонічної іпостасі - Змія), аж поки юний громовержець з булавою не зможе повернути цю силу у видимий світ.

Утім, історії про злого Дідка, викрадача красуні, якого потрібно здолати - це лише одна казково-міфічна перспектива. 

Сатурн це теж і маленький хлопчик. Згадаймо казку про Івасика-Телесика.

Цілком можливо прочитати її наступним чином. У таких собі Діда та Баби (а це, безсумнівно, імена певних пра-божеств) чудесним чином народжується дитина із принесеного з лісу полінця. (Як бачимо, хоча сам обряд спалення Бадняка у нас не зберігся, українська казка про Телесика явно переповідає той давній міф, що лежить в його основі).

Івасик-Телесик не є богатирем, він слабкий і маленький і це свідчить про його трансцендентний невидимий характер. Це сам Сатурн-Рік, тільки в початковій іпостасі. Дія казки, вочевидь, відбувається у “Вирії”, у період міжчасся, коли Івасик-Телесик лише з’являється у своїй “потойбічній” зародковій формі, ще в процесі відбуття. Драма, яка показується у казці, - це драма постання нового Часу, нового Циклу, який ще не обов’язково має розпочатися так як слід, за це ще слід поборотися з темними силами Хаосу.

Пригадаймо, що Сатурн - це бог двоїстості. Його супроводжує як добра богиня достатку, так і зла богиня нестачі. Тому, в певний момент Телесик чує голос доброї матері, а насправді відгукується на поклик поганої відьми-зміївни. У своїй хаті в нижньому світі відьма пропонує Телесику застрибнути у піч - тобто, пройти через якісь ворота, але не туди, куди він має пройти, а у щось погане, в якусь гиблу безодню. Та Телесику вистачає клепки, щоб відчути неправильність цієї ситуації. Розуміючи нарешті де праве, де ліве, де верх, а де низ, він перехитрює відьму-зміївну і втікає. Шлях до правильного буття-розгортання чекає його”зверху”, в хаті Діда та Баби. Рятуючись від погоні, Телесик видирається на Явір - це безперечно світове дерево життя. Відьми, які гризуть його, - це сили космічної руйнації, які допомагають Сатурну завершувати Цикл. Ось світовий явір майже повержений, відьми увійшли в раж, Телесика чекає загибель і Всесвіт стоїть на порозі катастрофи. Нового циклу не буде! Та на щастя над явором пролітають гуси-лебеді. Ці птахи є однозначним символом сонячного руху, своїми прильотами і відльотами вони відмічають сонячний коловорот. (Можемо припустити, що вони не просто прилетіли, а їх послав Дід - адже він є невидимим повелителем сонячної колісниці. Не випадково у месопотамській астрології Сатурн часом називався “чорним Сонцем”). 

Телесика підбирає останнє найслабкіше гусеня. Така характеристика прямо вказує на його потусторонній характер (пригадаймо мотив слабенького маленького коника, який під богатирською рукою стане могутнім конем) - лише потойбічний коник-гусеня може взяти на свої крила потойбічного Телесика. 

Івасик-Телесик повертається. Після вже не дуже зрозумілого ритуалу з пиріжками, він посідає своє законне місце Нового циклу, який тепер точно відбудеться. А сонячний птах гусеня одужує, тобто набуває земне видиме тіло і летить з Вирію на землю возвіщати усім про його прихід.

(Можемо припустити, що подібний “сонячний птах” - шанований в українців бусол-лелека, який родить-приносить дітей і дарує людям добробут, прилетівши з вирію і оселившись в них на даху, міг вважатися птахом Рода, подібно як орел був птахом Перуна. А головна дитина, яку приносить бусол, - це Телесик, маленький Новий рік).

Таке трактування відомої казки не обов’язково є точним в усіх деталях, однак, ці казкові мотиви, так чи інакше, прив’язують Телесика до символічного “гнізда” Нового року, Бадняка-поліна, Дідуха, Нижнього Змія, Зимового сонцестояння та бога циклічного часу і переходу. Саме ім’я Івасик може бути зміненою формою імені Овсія, Говсія, Усеня, східнослов’янського персонажа, пов’язаного з Юним Новим роком. Це ім’я вчені виводять із давньослов’янського ”оусинь”, “юсинь” - “світлий, синюватий”, також як “світанковий”.

Ставлячи Дідуха на почесне місце у хаті, запалюючи біля нього свічку, давні українці ніби допомагали невидимому маленькому “Івасику”, новому Колу-Сатурну подолати гиблу безодню найдовшої в році ночі і явитися в нашому світі після сонячного сонцестояння.

Повернімося до гіпотетичного імені слов’янського аналога Сатурна, який би міг стояти за Дідухом.

Це міг би бути Дажбог. По-перше, завдяки зв’язку із сонцем, зафіксованому у слов’янському перекладі історичних хронік візантійця Іоанна Малали - ім’я Геліоса, бога Сонця там подається як Дажбог. По-друге, згадки Дажбога у двох народних українських піснях зображають його як бога відповідального за відмикання етапів річного циклу та циклу людського життя.

Однак, власне, через те, що перекладачі Малали називають Дажбога богом Сонця, він виглядає більше як виконувачем волі Сатурна, його подальшою іпостассю, аніж самим Сатурном.

Це міг би бути Велес. На нього натякає “борода” і потойбічна, демонічна, зміїна природа цього бога - як відомо, храми Велеса ставилися, переважно у низинах, на противагу до храмів Перуна, розміщених на підвищеннях. А також, його літописні окреслення як “скотного бога”, що свідчить про зв’язок із “скотом” та добробутом.

Це міг би бути і Род. Окрім того, що слово “род” дуже ємко вміщує в собі породжувальні та прадідівські функції Сатурна, існують й інші культурні “зачіпки”. У античних герметико-астрологічних трактуваннях Сатурну часто приписують конотації, пов’язані із родом, із предками. Відомо також, що у пунічних африканських культах супутницею Сатурна Фругіфера (Сатурна Плодоносного) є богиня Нутрікс, яка відповідає за материнство та народження. І це підводить нас до міфокомплексу Рода та Рожаниць.

Рожаниці-Nutrices загалом були дуже поширеними у давній Європі міфологічними персонажами, подібними до грецьких Мойр - і серед латинян, і кельтів, і германців (порівняйте з валькіріями), і слов’ян. Їхня функція - надавати конкретного втілення всьому, що йде з Потойбічного світу у Видимий, визначаючи ключові точки найвищого розквіту і подальшої смерті. Інакше кажучи, вони конкретизують і реально втілюють волю Сатурна як володаря Початку і кінця. 

Також, Род, Дажбог і Велес можуть бути різними сторонами-аспектами одного бога. 

Але найімовірніше, що ми зі спокійною душею можемо поставити знак рівності між Сатурном та Родом і не помилитися в найсуттєвіших паралелях.  І при цьому, не відпускати далеко і Дажбога, як “відмикача пір року” і “подателя багатств”, очевидно, що багатств “небесних”, “потойбічних”, джерело яких міститься “по ту сторону”. І Велеса-Волоса, як потойбічного Змія-Предка, держателя і охоронця “яйця-райця”. Адже, Род, за своїм іменем є “коренем”, початком усього і усіх. І, мабуть, може вміщати Велеса і Дажбога, як свої подальші діалектичні (нижній-зміїний та верхній-сонячний) розгортання-еманації. Власне, Род-Початок на своєму пра-рівні найбільш природно об’єднує солярні та потойбічні аспекти, характерні для комплексу Дідуха, які у випадку конкретизованих Змія та Сонця вже важко буде поєднати.

Мабуть, саме такий Род-Сатурн дивиться на нас із зображення божественної трійці на легендарному прапорі прусів-язичників, який відтворює на своїй гравюрі  хроніцист 16 ст. Симон Грюнау. 

Постать старого чоловіка з лівого краю прапора, вбраного у чорне (знак потусторонності), з кільцевою пов’язкою на голові (знак влади над Великим циклом) із стрічкою-бородою-змієм, що майорить збоку, чудово лягає на все, що ми знаємо про Сатурна. Сам Грюнау називає його богом смерті Пеколсом. Посередині, за його словами, розміщений бог грому Перкунас, а з правого боку - Патрімпас, бог весни, достатку та зерна. Об’єднані разом у триєдиній композиції, ці божества явно зливаються у “триглавій” постаті одного супер-бога, що являється в різних формах, в залежності від ситуації - як потусторонній Дід, як Батько-Закон, як Син-Плід. 

Тоді як Дідух у ситуації драми переходу від Кінця до Початку, так виглядає, презентує нам два крайніх образи цього супер-бога. Якщо з’єднаємо в одну картинку Пеколса і Патрімпаса, то отримаємо постать дуже подібну на Дідуха - в’язку колосся, але зібраного в чорний мертвий сніп, ув’язненого потойбічною бородою-змієм.

Можемо уявити далі у вільній грі міфологічних образів - якщо ми залишимо в одній культурній рамці Перкунаса і Пеколса, бога Смерті то це буде зв’язка Перун-Волос, Громовержець і Змій. 

Якщо Пеколса і Патрімпаса  - то це буде Род та зелений Ярило-Quirinus, Насіння та Плід. 

Якщо Перкунаса і Патрімпаса - отримаємо Перуна і ярого Ярила-Марса, Громовержця та Богатиря.

Огляд можливих символічних значень, які оточують Дідуха, показує нам, що міфологічні божества давніх культур аж ніяк не є репрезентаціями якихось окремих індивідуальних богів, що існують самі по собі. Це, швидше, сукупність ключових точок-символів, що перебувають в одному смисловому міфо-континуумі. Тут важко провести однозначні межі, тому кожен давній бог одночасно є точкою перетину різних фігур і іпостасей. Одне божество ніби плавно перетікає в інше, зливаючись в цілісний живий потік божественного.

Багатобожжя тут є поганим словом. Точніше, це багатоличчя.

Недаремно, древні ідоли зображають не одного, а кількох божеств відразу в одній цілісній кам’яній постаті з трьома чи чотирма обличчями-сторонами. Ймовірно, Дідух є подібним ідолом, але солом’яним. І має він теж кілька облич відразу.