Смерть «Гангрени»

Чому некомерційна культура зникає із центрального Львова?

Виставковий простір галереї «Гангрена».

Львів  –  велике культурне місто. Тут досить багато музеїв, театрів та мистецьких просторів. Однак, є й інших бік львівської «культури» –  незалежна галерея може зачинитися суто через те, що деякі впливові сусіди не хочуть її бачити у будинку, в якому живуть. За принципом «такого не має бути!». Інакше кажучи, сучасна мистецька культура у Львові набагато менш розвинута та шанована, аніж дещо інша культура –  культура містечкових уявлень про «благопристойність» та «порядність». Столицею саме такою «культури» і є, як вкотре переконуєшся, Львів. Саме вона визначала і далі визначає публічний простір Львова. І жодним великим числом музеїв чи театрів цей факт не змінити.

Галерея «Гангрена», яка вже понад рік тому відчинила свої двері на вулиці Вірменській, –  це маленький вузький простір, не більший за середню сувенірну крамничку у центрі Львова. Однак, він встиг стати чи не найголовнішим місцем живої незалежної андеграундної культури міста. Адже, ці кілька квадратних метрів були чи не єдиним представництвом величезного пласту сучасної львівської «контркультури» у вкрай комерціалізованих центральних кварталах. Такий собі міні – чи точніше мікро – Ужупіс  у центрі Львова.

«Гангрена» є комерційною галереєю в тому значенні, що виставлене там мистецтво відкрите для купівлі. Однак, головна мета галереї насправді суто культурна –  представляти та експонувати, власне, таке мистецтво, яке є не те, що комерційним, а поки-що «анти комерційним». Тобто, усе те живе бурління андеграундних львівських мистецьких мас, яке орієнтується не на ринок, а на чисті пошуки та експерименти. Як то кажуть, «мистецтво заради мистецтва».

Присутність «Гангрени» на вулиці Вірменській значним чином оживила та пожвавила місцеве життя. Вигляд її дверей вже візуально випадає із ряду стандартних ресторанних чи сувенірних просторів і наповнює вулицю колоритом унікальної  мистецької атмосфери. Декому може навіть видатися, що цій галереї вдалося стати маленьким аналогом «Дзиги» у її колишньому форматі. Якось так це і сприймалося відвідувачами вулиці, не в останню чергу завдяки симбіозу «Гангрени» із сусідньою кнайпою, у якій регулярно збираються знані постаті  Львова, котрі переселилися сюди від «Дзиги» та кафе «Вірменка». На цій ділянці Вірменської ніби ожила давня «туса» 90-х та 2000-х. Вона стала місцем перетину «старших» та «молодших», «реалізованих-визнаних» та «бунтівних-сердитих».

«Гангрена» повернула львівському середмістю давно втрачений флер богемності та андеграундності, хоча б на невеличкій частині однієї вулиці. Це відчували і далекі від локального контексту туристи, які помітно стишували ходу, проминаючи «Гангрену» та колоритну “тусу” під її дверима.

Звісно, 2020-і –  це не 1980-і чи 1990-і. Час нестримного мистецького бунту та повного заперечення суспільних цінностей минув. Тож і «Гангрена» позиціонцвалася насамперед галереєю, а не «підземною» богемною «крапкою». Виставки, концерти та інші події підпорядковувалися загальним правилам вуличного співжиття: «движ» біля неї припинявся одночасно із закриттям сусідніх кнайп. На події, наприклад, кінопокази чи майстер-класи приходили не лише митці, а й усі, хто цікавиться сучартом, чи навіть діти. Усім тут були раді, ніяких показових випадів проти суспільства не робили.

З часом, «Гангрена» стала органічною  частиною колоритного екосередовища вулиці Вірменської. Якихось особливих проблем чи суперечностей довкола неї не виникало.

Тому, величезною несподіванкою для усіх причетних до її діяльності стала новина про те, що «Гангрена» зачиняється. І не через те, що місце стало непопулярним чи через брак відвідувачів. А через те, що знайшлися впливові сусіди –  двоє священиків, котрі мешкають у тому ж домі і яким сусідство з галереєю просто не сподобалось. Ці сусіди, як розповідають засновники «Гангрени», мали розмову з орендодавцем галереї. В наслідок, орендодавець вирішив, що з наступного місяця не буде поновлювати оренду галереї.

Ну, можливо, цим священикам щось заважало, гамір чи ще якісь незручності, –  подумаєте ви. Представники галереї теж так подумали  і спробували переговорити з ними, перепитатися у чому проблема і чи можна було б її вирішити. Однак, не можна вирішити те, що виражається не конкретним закидом, а загальною антипатією до тебе як до явища. Один із цих сусідів демонстративно уникнув контактів з галерейниками. А інший в розмову вступив, але нічого не пояснив. «Гангренівці» були готові до будь-яких поступок та компромісів зі свого боку, до якогось обмеження своєї діяльності назустріч побажанням, проте у відповідь на свої спроби з'ясувати щось, почули лише, що «тут такого не має бути». І крапка.

«Тут такого не має бути» –  це доволі важливе формулювання. Воно переводить всю справу зі сфери норм суспільного «сусідського» співжиття у сферу приватних смаків. Можна уявити, що галерея справляла деякий побутовий дискомфорт та порушувала звичний триб життя усього будинку. Такі речі трапляються. І їх можна якось вирішити –  домовитися про прийнятні для всіх правила добросусідства. Однак, у даному випадку ми маємо просто певну суб'єктивну думку окремих громадян щодо того, яким форматам і видам мистецтва можна існувати у міському публічному просторі, а яким –  ні. Які є легітимними, а які –  ні. І ця приватна думка нав’язується усім іншим «сусідам» у формі ультиматуму шляхом задіяння свого суспільного капіталу, без жодної спроби публічного діалогу.

Галерея "Гангрена" на вул. Вірменській у Львові.

Важливо розуміти, що така ситуація довкола галереї «Гангрена» в жодному випадку не є приватною справою двох сусідів. Адже, тут йдеться не про якісь міжсусідські непорозуміння, а про визначення того, чим є публічний простір у Львові. І хто його визначає. Хто має право його визначати, а хто –  ні. Це міська справа. І найкраще, аби арбітром у ній виступила міська влада, не полишаючи ситуацію напризволяще, на розсуд сусідів-священиків, які прагнуть вирішувати за всіх, чи «має тут таке бути, чи ні».

На перший погляд, ми ніби маємо т перемогу місцевої спільноти над прийшлими зайдами-галеристами, які порушили спокій кварталу. Однак, насправді проблемою цієї ситуації є ні що інше, як право більш сильного і впливового вирішувати за усіх, як має виглядати спільний простір. Тому, ця ситуація не зворотна, а аналогічна тим, наприклад, ситуаціям, в які потрапляють мешканці тих будинків, які захоплюються прийшлими бізнесами чи закладами.

До прикладу, саме таке сталося із автором цього тексту: у його невелику рідну кам’яницю свого часу прийшли кілька ресторанів, зайняли внутрішній дворик, поставили там свої вентиляційні пристрої, які наповнювали дім вкрай важкими шумом та запахами, а також перебудували перший поверх під себе, нехтуючи усіма будівельними нормами та загрожуючи існуванню усього будинку. Зрозуміло, хто зрештою переміг. Прийшлий бізнес продиктував свої умови локальній спільноті. Або, інакшими словами, більш впливові особи з великими ресурсами перемогли менш впливових осіб з малими ресурсами. Чому це погано? Тому, що перемагати мають спільні правила та закони, однакові для всіх, а не владці, вплив та ресурси. Однак, закони та правила тут не спрацювали.

У випадку «Гангрени» сталося те ж саме: більш впливові особи з великим ресурсами перемогли менш впливових, без ресурсів. Про відповідність та співвіднесеність із загальними правилами співжиття навіть не йшлося. Тому, це також погано. Не менш погано, аніж перемога прийшлих ресторанів над мешканцями будинку. Тому, що знову ж таки спрацювали не загальні правила та норми , а право сильного вирішувати за всіх нас,  яким має бути публічний простір центрального Львова. Що у ньому може бути, а що –  ні. То ж яка там конституція Ужупісу, –  це ви про що?..

Галерея «Гангрена» якийсь час ще працюватиме, доки  скінчиться термін оренди. Хто туди ще не зазирав, зробіть це найближчим часом. Адже є шанс не втратити, либонь, останню можливість побачити якесь  автентичне  живе мистецтво із царини низової або й контркультури  у самісінькому центрі нашого міста.