У Нижньому залі Львівського театру ляльок відбулися читання актуальної драми. Своїми текстами ділилися учасники щойно заснованого Гуртка сценічної оповідки “Драма Ательє”. Глядачі мали змогу почути п’єсу Івана Дерена “Компас, який не вказує дороги” та Андрія Бондаренка “макбет. дворові історії”. Про ідею читань і те, як молодим драматургам долучитися до гуртка, тим самим самим здобувши змогу бути почутими, розповів автор ідеї, завліт Театру ляльок Андрій Бондаренко.
– Пане Андрію, розкажіть, як з’явився задум Гуртка сценічної оповідки “Драма Ательє”? Відповіддю на яке питання є ідея?
– Цей задум з’явився давно, ще коли я працював завлітом у Першому театрі. Ми робили лабораторію для підлітків, старшокласників “Drama Teen”. І тоді вийшло дуже добре: збираєш людей і, навіть якщо вони не дуже причетні до театру і драматургії, в кожного і кожної з них є якийсь цікавий досвід, яким можна поділитися у форматі історії. Тут цікаво і авторам, і слухачам.
Загалом, ідея виникла як реакція на те, що у Львові дуже помітно бракує людей, які пишуть драматургію.
У інших обласних центрах, менших за наше місто, драматургів іноді більше, ніж у нас. А хочеться мати у своєму місті таке середовище людей, що пишуть “для сцени”. Бо наразі є я, є Іра Гарець, яка приїхала з Полтави, є Ніна Захоженко, яка теж нещодавно потрапила до Львова, є Аня Галас, є Сашко Брама, хоча він вже не так драматург, як режисер і менеджер проектів.
Чимало драматургів, як от Сашко, до слова, відходять від письма, бо якщо твої тексти ніхто не ставить, то починаєш думати про те, щоб самому зайнятися їх режисурою. І, відповідно, на створення п’єс вже бракує часу.
Львову як місту великому, де культурні процеси мають все для свого розвитку, просто потрібен поштовх для виникнення повноцінного драматургічного середовища і ми хочемо спробувати стати таким поштовхом.
Свого часу мене теж штовхнули і я вирішив передати імпульс далі. Так виникла ідея такого простору, де збиралися б усі зацікавлені, і читали б свої напрацювання, висловлювали думки, влаштовували обговорення. Тобто, це не навчальний курс, а таке собі середовище для рівноправного спілкування.
–Як зараз виглядає гурток? Як виглядає робота? Чи вона спільна чи окрема?
– Насправді, перша читка була свого роду презентацією, подією, яка має зацікавити публіку і потенційних учасників гуртка. Наш гурток поки ще маленький, і діяльність лише розпочинається, тому-то програма читання складалася тільки з двох текстів.
Ми з Іваном Дереном, як два перші учасники, пробуємо кинути клич і запросити людей до нас. Будемо говорити про драматургію, презентувати свої робочі тексти, хочемо теж запрошувати львівських режисерів і акторів, аби тексти презентувалися і звучали професійно. До слова, Нижній зал Театру ляльок – це загалом нова локація, де планується ще багато чого цікавого, крім нашого гуртка. Його концепція - бути простором сучасної камерної культури.
Мій текст, презентований на читаннях, виник у процесі праці з Розою Саркісян і акторами-студентами, які навчаються на акторському курсі, прикріпленому до Юрія Мисака, директора і художнього керівника Першого театру. Ми з ними пробували робити Шекспіра, це був довгий процес, концепція часто змінювалась, написані тексти відходили в сторону, писалися ще якісь інші. І п’єса “макбет. дворові історії” – це сплав чорновиків та альтернативних текстів, яке не увійшли в минулорічну виставу Рози в Театрі Лесі Укранки, які залишилися за бортом фінальної концепції. Тому, вийшла зовсім інша історія із самостійним звучанням.
– Може, ви маєте за мету не лише дати голос тим, хто пише, не лише створити середовище, а й бачите певну нішу, яку можете заповнити? Тобто який це театр? Чи він буде діагностувати щось, чи займе прогностичну позицію? Або ж говоритиме про речі буденні, але актуальні? Чи є якісь думки, у що це може вилитися?
Добре питання. Розказувати історії можна по-різному і про різне. Ми з колегами погоджуємося у тому, що нам цікава драматургія реалістична і проблемна.
Хочемо говорити про те, що довколо нас, те, що бачимо своїми очима, щось, що, на перший погляд, може не виглядати об’єктом для класичного мистецького висловлювання.
П’єса Івана Дерена “Компас, який не вказує дороги” це розповідь про студента, який іде в гори, бо посварився з дівчиною. Здавалося б, що тут особливого? Але окрім майстерного драматургічного подання, там є також дуже відвертий погляд на самого себе, на людину в собі. Це зачіпає, це працює. Про такий погляд нам і йдеться, думаю.
Є уявлення про театр як місце розповіді таких собі “красивих” історій: про любов, троянди, “вічну філософію”. Я нічого не маю проти такого театру. Питання лише в тім, що на сьогодні це –затерта “золота монетка”. Існує велика проблема затертості і клішованості цих тем, тому хочеться бути обережними у поводженні з ними.
– Кого саме ви запрошуєте? Чи того, хто лише починає писати драматургію, чи людей, які вже мають досвід, можуть щось сказати і додати до майстерні?
– Запрошуємо усіх. Не тільки тих, хто уже автор, а й тих, хто починає і має натхнення і відчуття, що йому чи їй є що сказати. У писанні є певні технічні моменти, але це річ, доступна для усіх. І в дилетантів інколи виходить краще, ніж у професіоналів. Останні, до слова, здебільшого знайомі між собою, і будуть так чи інакше запрошені, але ще невідомих нам ентузіастів ми дуже спонукаємо приходити, знайомитися і творити щось разом.
Жанр сторітелінгу – це окремий вид театру зі своїми особливостями. Я це кажу, бо іноді люди вважають читання “недожанром”, оскільки він виглядає недоробленою виставою. Однак, розповідання історій – цінне і цілісне саме собою, тому хочеться розвинути цей формат як повноцінний.
Ще одне. Ми насамперед запрошуємо людей, яким цікаво робити щось для себе. Не дивитися на сценічну оповідь (той же стенд-ап), як на комерційне дійство, але розвивати щось таке, що поки є далеким від швидкої монетизації. Ми не очікуємо, що це буде популярний проєкт і що ми створимо щось, що збиратиме повні зали. Комерційний сторітелінг для нас не є основним. Головне - це експерименти, нестримна творчість і безпосередній смак живої культури.
Розмовляла Ірина Степаняк.
11.01.2021