Сучасний театр – це театр, який адекватно реагує на поточні культурні і соціальні виклики, вміє постійно перевинаходити себе і пробує розмовляти про те, що відбувається довкола нас тут і тепер.

Ставлячи Дідуха на почесне місце у хаті, давні українці ніби допомагали невидимому новому Колу-Сатурну подолати гиблу безодню найдовшої в році ночі і явитися в нашому світі після сонячного сонцестояння.

Яким форматам і видам мистецтва можна існувати у міському публічному просторі, а яким – ні? Які є легітимними, а які – ні? Чому приватна думка нав’язується усім у формі ультиматуму, без жодної спроби публічного діалогу?

Жанр сторітелінгу – це окремий вид театру зі своїми особливостями. Іноді люди вважають читання «недожанром», оскільки він виглядає недоробленою виставою. Однак, розповідання історій – цінне і цілісне саме собою, тому хочеться розвинути цей формат як повноцінний.

Через наше розуміння зовнішній світ немовби «цілує» нас, а ми його, якщо пригадати початковий зміст слова «цілувати» — зціляти, робити цілим.

   

  *У відповідь на текст Люби Куйбіди Андрій Бондаренко надіслав свої думки з приводу рецензій і кіно.   Дуже приємно прочитати відгук (хоч і непрямий) на свою рецензію – тим більше, що такі подвійні рецензії трапляються дуже не часто. І на правах (непрямого) фігуранта тексту дозволю собі закрутити тему ще третім вузлом, і запропонувати міні-рецензію на роздуми Люби Куйбіди про рецензії.  

  «І задихнувся від туги, від нестерпного відчуття вимушеності. Я повинен терпіти, що сонце встає кожного дня. Це жахливо. Нелюдяно» Хуліо Кортасар  

Режисер Володимир Тихий переконує – маніяк не найстрашніше, що трапляється у нашій реальності    

Молодий львівський режисер зняв жанровий фільм. Півгодинна кримінальна комедія «Мар’яна» Івана Федорича вийшла цьогоріч і вже двічі була представлена львівській публіці. А тепер очікує уваги кінокритиків. Яким буде їхній остаточний діагноз? Чи настав нарешті той магічний момент, коли «наше кіно» знову почало набувати широкого народного виміру, як закликав В. Ілліч?