Драматург Андрій Бондаренко: «Для мене сучасний театр – це театр, який адекватно реагує на поточні культурні і соціальні виклики…»
Андрій Бондаренко – сучасний драматург, відомий за останніми постановками «Львівське танго» (театр ім. Марії Заньковецької у Львові), «Ультіма туле» (театр «Колесо» у Києві), «Синдром уцілілого» (театр «ГарМиДер» у Луцьку). Тепер Андрій завідує літературно-драматургічним відділом Львівського театру ляльок. У репертуарі театру торік з’явилася непересічна вистава за текстом Андрія Бондаренка, створена на основі імпровізацій акторів Театру ляльок, а також за мотивами оповідей вимушених переселенців з окупованих міст України, «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
– Андрію, розкажіть, будь ласка, трохи про ваш шлях до драматургії. Коли ви почали писати п’єси, чи пробували себе в інших літературних жанрах, яку маєте освіту?
– Писати п’єси я почав десять років тому, від 2012-го, але для мене це був досить пізній дебют, адже мені тоді вже було за тридцять. До того моменту, якщо сказати чесно, я театр не надто любив і мав на цю тему багато дискусій з Оксаною Дудко, яка стояла біля джерел львівських театральних фестивалів «Драбина» і «Драма.UA». Власне, Оксана й підштовхнула мене написати першу п’єсу «Літній сум». Я не дуже розумів театральну умовність, однак з часом її дуже полюбив і побачив у ній великий потенціал для художнього осмислення дійсності.
До цього я пробував писати окремі оповідання і навіть почав великий роман, але не дуже послідовно, тому він так і не був завершений.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Освіту маю максимально гуманітарну: я закінчив філософський факультет Львівського університету ім. І. Франка і захистив дисертацію з соціальної філософії в Університету Марії Склодовської-Кюрі у Любліні.
– Чи зустрічали ви особистостей, яких могли би назвати своїми духовними наставниками?
– Людей, яких я міг би назвати аж таким титулом, на жаль, не зустрічав. Однак, траплялися люди, які мали на мене великий особистий вплив і надихали ставати кращим.
Так сталося, що це були люди, власне, із театрального середовища. Це Наталя Ворожбит і Максим Курочкін, яких я дуже поважаю і як людей, і як драматургів. Вони обидва тормосять мене своєю присутністю, підштовхуючи кудись уперед.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Можу ще згадати грузинського філософа Мераба Мамардашвілі. Я зустрічався з ним не особисто, лише через його книги, але він відкрив мені двері у якісь величні духовні філософські світи.
– Чи надихає вас творчість інших письменників чи драматургів?
– Енергію натхнення я постійно відчуваю з боку режисера Девіда Лінча і драматурга Мартіна Макдони. Вони впливають не прямо, а збоку, своїм прикладом вказуючи, що в будь-якій ситуації є певний прохід у щось дивне і непередбачене, – і що саме там і твориться драма.
– Яких п’єс, як на вашу думку, бракує сучасному театру?
– Скажу, мабуть, лише про український театр, бо театр світовий ще не знаю настільки добре, щоб бачити його обмеження. В Україні мені не вистачає хорошого неформатного театру. Тобто такого, який би не відтворював, адаптував вчергове якісь мейнстрімні форми класичного чи сучасного проектного перформативного мистецтва, а робив би щось своє, намацував би якісь особливі, нешаблонні способи театрального спілкування з глядачами. І робив би це локально, по-місцевому, через місцеві напрацювання з драматизації і наративізації локальної реальності.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Також, мені не вистачає театру історій. Театру, для якого головним завданням є не створити візуальну ефектну сценічну реальність, а добре і вдумливо розповісти якусь цікаву історію. Тепер прийнято зневажати «театр розмов». Але мені здається, що розмови і розповіді ще далеко себе не вичерпали, вичерпався лише якийсь один класичний театральний формат, один з багатьох.
– Розкажіть, будь ласка, як ви працювали над створенням п’єси «Шмата», в основі якої, як я розумію, колективна співтворчість? Що нового ви відкрили для себе в цій роботі? Може набули якийсь новий психологічний досвід?
– Ідея вистави «Шмата» виникла спонтанно: тоді, на початку квітня, наш театр помалу виповз із стану заціпеніння і постало питання відновлення діяльності. Чи взагалі тепер в умовах війни театр має сенс, чи варто знову ставити якісь вистави, чи може краще зосередитися на діяльності притулку, який тоді розгорнули в театрі?
І якось стало очевидним, що вистави потрібні, що слід знову братися за якісь постановки. Усередині в усіх нас тоді вирували сильні почуття і відчуття, які просилися назовні в якомусь художньому вигляді.
Тому вирішили, що текст для вистави має творитися тут і тепер, що він має відображати оцю нашу нову реальність, у якій нам усім доводиться жити. І теж було очевидно, що п’єсу мають писати усі – і директорка, і художниця, і режисерка, і завліт, і актори, усі, причетні до процесу. Таким чином, ми обрали метод імпровізаційного devising театру, який вже давно поширений на Заході, але ще доволі новий для нас. Спочатку усі придумували історію, потім перейшли до акторських імпровізацій, а потім я вибирав вдалі шматки акторських етюдів і компонував усе в один текст.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Новим і для мене, і для усіх тут було те, що ніхто не думав про звичні рамки, про усталені формати постановочного процесу. Це був експеримент і вільне плавання. Актори-ляльководи грали драматичних персонажів, писали монологи, режисерка Яна Титаренко спостерігала за акторами і намагалася побачити ту ключову точку, до якої вони йшли, художниця Інесса Кульчицька пропонувала неймовірні ідеї, натхненні, наприклад, творчістю Ларса фон Трієра. Процес відбувався дуже інтенсивно, адже хотілося висловити якісь поточні, моментні речі, які тепер хвилюють найбільше.
Особисто для мене дуже цінним був новий досвід рівноправної співпраці з усіма учасниками процесу, коли ніхто не мав прерогативи ні на що і всі були причетні до всього. Мені здається, що цей досвід трохи змінив усіх і, зокрема, загальну атмосферу в театрі.
– Чи брали ви участь в «Тижнях актуальних п’єс», які щорічно влаштовує режисер Андрій Май-Малахов? І що ви самі вкладаєте в поняття «актуальна п’єса»?
–Так, починаючи від 2012 року, я жодного разу не пропускав цей фестиваль. Було пару років, коли мої тексти не проходили у шорт-лист, але їх включали у категорію «вибір фестивалю» і завдяки цьому я міг регулярно занурюватися у фестивальну спільноту. Багато в чому ця спільнота і сформувала мене як драматурга.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Поняття «актуальної п’єси» для мене є доволі простим – це будь-який драматургічний твір, який намагається завести живу розмову про живе. Якщо, приміром, ми маємо п’єсу, що відтворює якісь класичні наративи (любові, смерті, долі), але говорить живими словами і живими смислами, то це теж актуальна п’єса. І навпаки, якщо у п’єсі є «актуальні» теми, але вони подаються механічно, «мертво», формально, без проникнення під «живу» шкіру – то це буде «неактуальна» п’єса. Актуальне – це про життя. Неактуальне – про змертвілість, фейк.
– Цікаво було би дізнатися про вашу плідну співпрацю з київським драматургом Максимом Курочкіним. Наскільки мені відомо, ви причетні до відкриття в Києві Театру драматургів. Чия це була ідея відкрити такий театр? Що цікавого згадується з минулорічної презентації альманаху драматургічних короткометражок «Крик»? Які плани щодо презентації проектів цього року в Києві?
– Максим Курочкін – одна з головних постатей тієї спільноти «нової української драми», у яку я влився завдяки фестивалю «Тиждень актуальної п’єси». Власне, Максим був ініціатором створення «Театру Драматургів» на основі «ядра» нашої спільноти. До цього «ядра» увійшло 20 драматургів і я зокрема.
Максим прийшов з цією ідеєю, запалив нас і доклав чимало титанічних особистих зусиль, щоб це сталося.
Наш минулорічний альманах «Крик», представлений у січні 2022 року тепер згадується як подія з позаминулого життя. Ми там пробували «кричати» про ті речі, які нам боліли в той момент. Але прийшла війна і принесла один окремий біль, який перекрив усе інше.
У червні 2022 року ми представили інший альманах, головною темою якого була війна. Це було таким собі неофіційним «польовим», за словами Максима, відкриттям нашого Театру Драматургів. Тексти були дуже різні, глядачів було дуже багато, хтось приніс пиріжки. Отак ми й відкрилися нарешті.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
На початку грудня ми представили новий альманах міні-текстів «Без них», які ми написали для іноземної аудиторії, щоб пояснити , чому українці не хочуть товаришувати з росіянами, які нас вбивають. Це очевидна річ, але на Заході чимало хто цього не дуже розуміє.
У подальших планах нашого театру – облаштувати нормально приміщення, купити світлове і звукове обладнання. На це в нас є кошти, отримані завдяки гранту фонду «Відродження». Плануються також і постановки: Анастасія Сегеда буде ставити п’єсу співзасновниці Театру Драматургів Олени Гапеєвої «Три дні». Ігор Білиць поставить збірку наших міні-п’єс «Невишневий сад». Є плани і щодо гостьових проектів: Сашко Брама і Марія Ясинська хочуть показати в нас свій майбутній проект «Хроніки війни, любові та ненависті» (якщо у них вийде знайти фінансуваня).
– Що цікавого відбувається у Львівському театрі ляльок? Ви вже втретє влаштовуєте фестиваль «Розколяда», розкажіть, будь ласка, трохи про нього.
– Тепер Львівський театр ляльок намагається вийти на якийсь більш-менш стабільний рівень функціонування. Ми випустили кілька прем’єр – чародійську історію «Про Принца Прищака і Принцесу Гарнюню» (за п’єсою польської авторки Марти Гусньовської у постановці польського режисера Марцина Мажеця); комедійну драму «Шмата. Одного вечора у бомбосховищі»; виставу-гру «Сонячне небо».
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Також у нас була колаборація із Харківським театром ляльок. Їхня команда приїхала до нас на творчу резиденцію, результатом якої стала нова постановка Оксани Дмитрієвої «Вертеп». Її показали кілька разів у нашому театрі, а тепер вона буде йти у Харкові.
Нещодавно у нас вже втретє відбувся фестиваль «Розколяда в театрі ляльок». Це спроба провести щось на кшталт «різдвяних вечорниць», якими традиційно завершувалися зимові свята в Україні. Фестиваль охоплює покази вистав на «різдвяну» тематику, виступи фолькових гуртів та виконавців, вертепи.
– Чия була ініціатива створити в театрі Нижню сцену, де грають вистави для дорослих, а також, як я розумію, це експериментальний майданчик для проведення різноманітних творчих заходів?
– Спочатку великий крок до Нижньої сцени зробила директорка Львівського театру ляльок Уляна Мороз, яка змогла відібрати це приміщення у нічного ресторану. Деякий час ми ділили його із театром «Око», а нещодавно, завдяки ініціативі звукорежисерки Марічки Чічкової перетворили його на окрему сцену театру у клубному форматі – «Нижній зал Театру ляльок». Його концепція – бути простором для представлення «сучасної української камерної культури».
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Марічка Чічкова опікується цим залом як неофіційний «арт-директор», влаштовує там концерти і виступи дуже різних, відомих і нішевих виконавців. Також театр грає там деякі свої вистави, адже це приміщення є повноцінним бомбосховищем і «не боїться» повітряних тривог.
– Яким, як на ваш погляд, має бути сучасний театр? Чи подобаються вам європейські театри?
– Для мене сучасний театр – це театр, який адекватно реагує на поточні культурні і соціальні виклики, вміє постійно перевинаходити себе і пробує розмовляти про те, що відбувається довкола нас тут і тепер.
Останніми роками я побував на багатьох театральних подіях у Польщі, Румунії, Угорщині, Німеччині, Латвії, Швеції і склав собі поняття про певний зріз театрального мистецтва у Європі. Чесно кажучи, я побачив там дуже різні театри, як дуже цікаві й складні, яких бракує у нас, так і доволі слабкі чи кон’юнктурні. Відповідно, я по-новому полюбив український театр, який є досить цікавим та колоритним, навіть у порівнянні з Європою. Однак, я також побачив і наші слабкі місця, найголовніше – відсутність інтелектуально високого рівня осмислення себе і світу.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Якогось одного фаворита серед європейських театрів у мене поки що немає. Але загалом західний театр, який я побачив, мені сподобався тим, що він дуже різноманітний. А також тим, що там високі стандарти якості. Там можуть бути сильніші й слабші постановки, але провальних там немає. А у нас є і багато.
– Що ви відкрили для себе, познайомившись із творчістю Стефана Грабінського, якого навіть порівнюють з Лавкрафтом, чому зараз цей автор маловідомий сучасним читачам? Чи плануєте ще працювати з творами Грабінського? А чи цікава вам творчість Ст. Пшибишевського, Ігнаці Віткевича? Ці автори також починали свій шлях, розвиваючи символістський напрям в літературній творчості. Може, варто і їхні твори адаптувати для сучасного глядача?
–Прочитавши твори Грабінського, я передусім відкрив для себе дуже потужну своєрідно цікаву літературу, написану львів’янином, що жив за сто років до мене. Якщо чесно, я не сподівався, що у Львові були письменники, які писали щось таке химерне, фентезійне і притому, філософське. До того ж, дуже цінним було те, що тло, на якому відбуваються події у оповіданнях Грабінського, є простором типового галицького міста чи містечка. Хоча письменник ніколи прямо не писав про Львів, лише про якісь типові усереднені галицько-польські місця, Львів дуже чітко там також вгадується.
Чому про нього забули? Тому, що він виявився непотрібним радянській львівській владі – якийсь поляк, що писав химерні горрори. Незалежній українській культурі він , мабуть, теж виявився не надто цікавим, оскільки мав суто польську ідентичність. Лише Юрій Винничук оцінив його як матеріал для своїх ретро-компіляцій. Знову працювати з творами Грабінського планів поки не маю, але все ще може бути. Імена Пшибишевського та Віткевича я чув, але, зізнаюся, їхніх творів щене читав. Дякую за підказку, поцікавлюся більше!
– Кого із сучасних режисерів хотілося би залучити до співпраці з Львівським театром ляльок?
– Чесно, поки якихось таких конкретних ідей нема.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
– На завершення розмови дозвольте вам усім подякувати за те, що колектив Театру ляльок, незважаючи на непрості умови воєнного часу, так плідно працює, і поцікавитися: що в творчих планах цього сезону?
– Спасибі на доброму слові! Так, на жаль, практично усі попередні постановочні плани порушилися з багатьох причин, серед яких основна – це війна. Але особисто у мене є бажання знову вдатися до якогось експерименту типу «Шмати», так, щоб залучити увесь колектив до створення чогось цікавого. Є певні ідеї у мене, і у головної режисерки театру Яни Титаренко, але розкривати їх ще зарано. Це має бути щось на кінець сезону, або на початок наступного.
Сцена із вистави «Шмата, або Одного вечора у бомбосховищі».
Розмовляла Анна Лобановська.
13.02.2023