Здаєть ся, він належав до тих, що то їх життє всякає в ідею, як капля теплого дощу в засїяну ріллю. В мирних часах се сїрі муравлї без особистих аспірацій, в бою стають вони, тії непримиренні вороги насильства й неволї, — тихими невільниками божих ідеалів.
Їх імена сходять ураз з серцем у могилу.
Я пізнав його саме перед війною в жидівськім провінціяльнім містечку в біблїотецї старозаконного товариства "Бесїди", де він запопадливо впорядковував книжки.
Споміж, що правда, нечисленних моїх знайомих у сїм містї той мужицький син, котрий щойно недавно покінчив ґімназію, звернув відразу мою увагу й припав менї до вподоби ізза своєї безпретенсійности в відношенню до людей, ізза своїх зрівноважених жестів, перед якими само життє має пошану, ізза скупого, але ядерного вислову, ізза сивих очей, які — здавало ся-б — дивлять ся на предмет, а на дїлї дивлять ся в істоту предмету.
Я догадував ся, що присутність тої людини мусїла тяжіти оловом на легких серцях тих, що з світа творять собі цирк, а з життя оперету.
Раз запитав я його хитро, гейби від нехочу, який твір в українській лїтературі одушевляє його.
Відповідь не була для мене несподїванкою.
— Дуже люблю Франкового "Мойсея" — сказав і його очі тихо засміяли ся.
На днях ударила велика година й почали орґанїзувати ся Українські Сїчові Стрільцї.
На орґанїзаційних зборах сидїв мовчки та в задумі в кутку розважував промову місцевого орґанізатора. Лице, простодушне, спокійне, мужицьке лице не зраджувало нїякого зворушення, тільки напів заплющені очі нерухомо дивили ся в один пункт. Мабуть духові сили виковували в ту хвилину залїзну постанову в молодім серцї.
Він перший спокійною рукою начеркнув своє ймення на лїстї добровольцїв.
Дивно добре затямив я собі те все. Від того дня минуло поверх пятьнадцять місяцїв. Груба верства небувалих вражінь присипала мілку версту вражінь давнїйших, буденнїх. Не одно призабуло ся. Ґіґантичне коло подїй прикувало до себе всю увагу; годї було займати ся ролею подробиць, тим менше можна було присвятити декілька думок отсим манюсеньким атомам, що в шаленім розгонї відривали ся від кола й гинули безслїдно.
Під нїмецьким, осїнним небом оповідав менї знайомий про рідні сторони й особи, які я знав "колись" в призабутій добі передвоєнних часів...
— А "його" ви знали? — питає.
— Так, знав, знав — відповідаю й виразно зарисовуєть ся стать сердешного хлопця.
— Він теж погиб. Погиб недавно в рідних сторонах. Не шанував себе, не щадив, не користав з відпочинку, легковажив лїченнє ран. Немов не належав до себе, немов розпрощав ся з усїм, що зветь ся особистим життєм, немов без застережень підчинив ся своїй волї. Все в службі, все на патрулях, все в бою з ворогом. Так і погиб. Дивно завзята, дивно ідейна людина...
Із видимою пошаною говорив мій знайомий про те, що в тім випадку для мене не було дивне, а самозрозуміле. Ся людина не могла инакше поводити ся в боротьбі, не могла не згинути.
І тільки жалко, жалко стало, що сеї молодої, соняшної душі не можна ввіковічнити, увілляти в сніжеві форми, не можна розгорнути, як трівкого перґаміну, перед очами будучих поколїнь як безсмертний приклад безконечної любови до свойого народу.
юм.
[Вістник Союза визволення України]
24.10.1915